Війна напівлюдей

Початок

- 1. Самогубці -

– До нас хтось прийде на допомогу? – схвильовано запитала Елізабет, світловолоса молода жінка із блакитними очима.

– На півночі Хангрії та в Естрії почались не менш жорстокі бої, так що на них можна не розраховувати. Сландрія нам лише обіцяла надіслати максимум двадцять Вартових, – нахилившись над голографічною картою, стурбовано відповів темноволосий чоловік на ім’я Вілфрід.

– Союзні війська Ендорії нам щось відповіли? – ніяк не могла заспокоїтись жінка.

– Якщо говорити коротко, то вони не хочуть лізти у цю дупу.

До столу з картою підійшов Ніклас – чоловік зі шрамом на обличчі - і задумливо глянув на неї:

– Покажи мені напівзруйнований замок, що знаходиться на сході від нас.

Вілфрід зменшив масштаб і перемістив фокус мапи до залишків замку.

– Хмм… а подивись-но, чи є тут підземні комунікації, – продовжив Нік.

Брюнет уважно глянув темними очима на співрозмовника і розвернув мапу:

– Ти пропонуєш використати нашу фортецю, як приманку?

– Поки що це лише думки…

– Чорти б тебе забрали… тут дійсно є підземний перехід! Правда він, здається, трохи зруйнований. Близько п'ятдесяти метрів переходу засипано, – додав Вілфрід.

– Це не проблема. Я за кілька хвилин все відновлю, – вдивляючись у мапу, відповів Ніклас.

Раптом, наче з небес, почувся сильний гуркіт, і зі стелі посипався пісок. Компанія стурбовано глянула уверх. До зали забігла дівчинка років десяти, яка міцно стискала в руках барабанні палички.

– Мамо, мамо, він знову прилетів!

Елізабет нахилилась до доньки і спокійним тоном відповіла:

– Іоно, не бійся, ми в безпеці. Все добре. Якщо хочеш, можемо піти разом, і я знову його прожену.

– Хочу… а то він перервав мої тренування на ударних!

Жінка підвелась, взяла за руку доньку, і повернулась до чоловіків:

– Я трохи підсилю захисний купол.

Вілфрід якусь мить дивився услід своїй дружині, а потім раптом вигукнув:

– Еліз!

Відкинувши пасма волосся, вона розвернулась і помітила стурбований погляд свого чоловіка.

– Не надто витрачай сили, нам купол буде потрібен лише до ранку.

– Добре.

Елізабет з Іоною покрокували звивистими коридорами, потім спустились сходами і вийшли до масивної центральної брами величної фортеці. Тут вони пройшли простору площу, освітлену яскравими променями сонця, і підійшли до Вартового:

– Ми на прогулянку, – мовила жінка.

Вартовий глянув на малу, посміхнувся їй і відчинив двері. Супутниці вийшли на простору галявину, яка лише кілька годин тому була полем битви між Напівлюдьми та істотами. Всюди лежали рештки Демаґрів, з яких стікала чорна, наче використане машинне мастило, рідина. За останній рік війни з істотами усі звикли до подібних видовищ, і тому дочка з матір’ю майже не звертали уваги на трупи істот. Наразі їх більше цікавило те, що відбувається у небі.

Жінка й дівчина уважно оглядали напівпрозорий купол, що накривав усю фортецю, і шукали найбільшу та наймогутнішу з істот – Емпарка. Раптом Іона викрикнула:

– Мамо!

Елізабет різко розвернулась, і побачила, як до купола стрімко наближається величезна тінь.

Ще трохи, і лапи істоти завдали б удару по захисній сфері. Жінка змахнула рукою, і з її долоні вирвався потік світла, змішаний із електричними розрядами, схожими на невеликі блискавки. Він пройшов крізь купол і розсіявся на купу промінців, що засліпили Емпарка й змусили чудовисько змінити напрям польоту.

Легким рухом руки Елізабет продовжила переміщати потік енергії над собою, слідуючи за крилатим створінням. В якусь мить з її долоні зірвався імпульс. Він пройшов крізь купол, зробивши його майже білим, і поцілив прямо в крилатого велетня. Емпарк люто заревів і полетів геть.

На якийсь час Волхґарка засліпила істоту, але суттєвої шкоди їй не завдала. Тим не менш, швидше за все, до ранку страховисько вже не повернеться.

Весь цей час Іона широко розплющеними очима спостерігала за усім, що відбувалось.

– Мам, коли я теж зможу так само проганяти істот? - вигукнула дівчинка, коли страховисько зникло.

Елізабет глянула на доньку і посміхнулась:

– Скоро, моя маленька, зовсім скоро.

– Ну-ж бо, коли? Мам, скажи? – ніяк не могла вгамуватись Іона.

Еліз присіла на одне коліно, глянула услід істоті і промовила:

– Ти запам’ятала Емпарка, якого ми щойно з тобою прогнали?

– Ну так… Трохи...

– Він твій! І як тільки ми з татом здолаємо цю істоту, уся його сила буде належати тобі. От тоді ти і зможеш проганяти інших ворогів.

– Ух-ти… – із захопленням прошепотіла Іона. Її очі сяяли.

– Але зараз тобі потрібно тренувати свою волю. Силу Емпарка не так легко в собі втримати.

Донька замислилась. Після невеликої паузи мати встала і промовила:

– Йдемо.

Елізабет та Іона взялись за руки і попрямували назад до брами, де їх вже чекав Бйорн – син містера Нікласа.

– Іона, ну де ти пропала? – роздратовано запитав хлопець, – я тут дечого навчився, ходімо покажу!

Еліз відпустила доньку, і та пішла за другом, дивитись на його нові магічні вміння.

Піднявшись у залу до Вілфріда з Нікласом, Волхґарка втомлено сіла у крісло і запитала:

– То які наші плани на завтра?

– Ми задумали дещо небезпечне, – відповів дружині Вілфрід.

– Он як… Розповідайте.

Молода жінка неохоче встала і підійшла до столу із картою.

Ніклас розпочав першим:

– На світанку усі, окрім нас із тобою, через підземний перехід покидають фортецю, – чоловік глянув на Елізабет.

– Далі, – кивнула вона.

– Далі ми чекаємо, поки Демаґри зайдуть у фортецю. Тоді ти знову утворюєш захисний купол, а я знищую усіх істот, які потрапили у пастку, – Нік зробив паузу і продовжив, – таким чином ми значно спростимо життя Вартовим, і перевага буде на їхньому боці.

– А як же Емпарк?

– Його я беру на себе, – відповів Вілфрід.

– Ти здурів! –Елізабет зблідла – це один із найсильніших Емпарків, яких я тільки бачила. Ні! Я не погоджуюсь на такий план.

– Люба, заспокойся. Зараз усі виснажені, й істоти в тому числі. Союзні війська супердержав вже два тижні як припинили наступ, але й вороги поки не мають достатньо сил. Тому, якщо ми не змінимо цієї ситуації зараз, людство втратить ініціативу, і рано чи пізно програє! Цей бій може стати переломним, до того ж, це наш чи не останній шанс переселити снагу Емпарка Іоні і звільнити шлях до дому – Естерборії.

Елізабет мовчки дивилась прямо у вічі чоловікові й розуміла, що він правий. Але від того не робилося легше.

Як тільки Вілфрід закінчив, вона одразу вступила:

– Я можу згенерувати купол із напівзруйнованої фортеці і допомогти тобі з Емпарком.

– Так ми розкриємо своє місце перебування і втратимо перевагу. Ти з Нікласом маєш бути всередині! – відрізав темноволосий чоловік.

Волхґарка розлючено стукнула кулаком по столу:

– Чортівня якась!

Вілфрід підійшов до неї ближче, обійняв за плечі і промовив:

– Генерація купола займе не так багато часу. Я протримаюсь і залишусь живим! Обіцяю! Важче буде Нікласу. Він втратить багато сил і вже мало чим зможе допомогти нам.

– Нік, скільки тобі часу потрібно на те, щоб розправитись із Демаґрами? – запитала його Еліз.

– Гадаю, десяти хвилин вистачить.

– Чудово! Тоді моя задача трохи спрощується, але ж… ми все таки самогубці. – посміхнулась вона – Дурнуваті самогубці!

– Найкрутіші самогубці, – гордовито підтримав її Нік.

Компанія весело розсміялась, потім ще деякий час вони уточнювали деталі завтрашнього бою, та розійшлись по кімнатах ближче до півночі.

- 2. Останній бій -

Із підземелля вийшли Вілфрід з Нікласом і попрямували до загону Вартових.

– Підземний перехід відновлено, – промовив Вілфрід до Рендолфа – головного Вартового, і тут же додав, – поки що все йде за планом. Демаґри підійшли ближче до купола і звільнили зруйновану фортецю.

– Чудово. Тоді не будемо гаяти часу, – Рендолф махнув рукою, і разом із сімдесятьма Вартовими покрокував у підземелля.

До чоловіків підійшла Елізабет з Іоною та Бйорном, і глянула на захисний, майже прозорий, купол, що височів над ними.

Такий захист уміла генерувати лише вона. Екран захищав усіх, хто знаходився всередині, від будь-яких істот. Залишалось близько сорока хвилин до припинення його дії. Тоді істоти без перешкод зможуть потрапити до фортеці, яку Напівлюди обороняли вже декілька тижнів.

Компанія з трьох Волхґарів стояла мовчки.

– Ну що ж, – озвався першим Вілфрід, – не будемо довго прощатись. В нас і так обмаль часу.

Ніклас підійшов до друга і міцно обійняв. Еліз дивилась на свого чоловіка, і передчуття чогось трагічного стискало їй горло.

Вілфрід підійшов до дружини.

– Що б там не трапилось, знай, що я вас з Іоною люблю більше за все на цьому світі.

Вілфрід обійняв Еліз і міцно поцілував. Вона віддалась дотикові його теплих, рідних і таких знайомих вуст, відганяючи неприємні думки.

Посміхнувшись, мати покликала доньку, що стояла біля Нікласа.

– Іоно, сьогодні ти і Бйорн йдете з татом, і обов'язково будете робити все, що він скаже. Будьте дуже уважні та обережні! – Елізабет зробила паузу і пильно глянула дочці у вічі, – Доню, сьогодні твій день!

Іона із широко розплющеними очима випалила:

– Ви з татом сьогодні здолаєте Емпарка??

– Так! І після цього ти зможеш проганяти інших істот.

– Вау!

– Але! – суворо промовила матір, – ти маєш робити усе, що тобі скаже тато. Запам'ятала?

– Так. Добре, мамо, – радісно озвалась мала.

– Ну все, – молода жінка підвелась і пішла до Ніка, – Ходімо!

Елізабет із Нікласом попрямували у бік центральної вежі, а Вілфрід із Бйорном та Іоною – за Вартовими у підземелля.

***

Кожен воїн, що належав до Напівлюдей, під час збройного протистояння одягав спеціальний верхній одяг, що зовні нагадував бронежилет. Вартовий прикладав руку до цього виробу, і той зчитував його ДНК та снагу. Вже за мить тіло воїна вкривалося захисним костюмом із надміцного сплаву.

Підійшовши до виходу із підземелля, Вартові один за одним активовували захист і «одягались» у захисні костюми. Невеликий загін воїнів вийшов до спустілого центрального майданчика зруйнованої фортеці. Солдати, переконавшись, що тут безпечно, дали «добро» іншим.

Вартові швидко роззосередились по периметру будівлі й зайняли бойові позиції. Останніми підземелля покинули Бйорн та Іона із двома воїнами. Вілфрід підійшов до дітей і суворо промовив:

– Слухайте мене уважно. Поки що можете бути тут, але як тільки почнеться бій, ви, разом із цими двома великими дядьками, повинні сховатись у підземеллі. Робіть все, що вони скажуть, а як тільки все закінчиться, ми з Еліз одразу повернемось до вас. Домовились?!

– Так, – відповіли діти.

– От і чудово, – батько обійняв міцно Іону, поцілував її у лоба, та, усміхнувшись, додав, – будь хорошою дівчинкою.

– Добре.

Вілфрід перекинувся декількома словами із двома Вартовими та пішов до Рендолфа.

В цей час захисний екран над покинутою фортецею вже повністю розсіявся. Демаґри, яких було біля трьох тисяч, оточили замок і стали обережно підходити до його стін. Далі вони, наче несамовиті, почали перелазити через мури і, виламуючи брами, руйнувати усе на своєму шляху. Крок за кроком вони все ближче наближались до центральної вежі. Саме в ній знаходились Елізабет та Ніклас.

Кожен із Волхґарів обирав ту стихію, з якою йому було легше взаємодіяти. Елізабет та Вілфрід обрали вогонь, Ніклас –землю.

Увійшовши до вежі, Нік провів долонею від підніжжя до верху дверей і утворив на їх місці кам’яну стіну. Еліз піднялась на саму верхівку, адже звідти було легше сформувати купол-пастку.

Діставшись схованки Волхґарів, Демаґри, не знайшовши входу, подерлись нагору. Доки перші істоти дістались вікон центральної вежі, більшість ворогів вже дістались фортеці.

Тепер можна закривати пастку. Варто було першому ворогові з'явитись у вікні центральної вежі, як Елізабет з усієї сили розмахнулась полум'яним батогом, і розсікла тварюку разом з усіма опорами, що стримували дах споруди. Покрівля обвалилась вниз, і з долоні Волхґарки вирвався сліпучий білий промінь, що утворив новий захисний екран та накрив більшу частину Демаґрів разом із фортецею.

В цю мить підлога під жінкою обвалилась, і Еліз полетіла униз. Приземлившись поряд із Нікласом, вона запитала:

– Тобі тут самому нудно стало?

– Я вирішив спочатку допомогти тобі спуститись, а потім усе розібрати, – відповів той, і щосили встромив у землю напівпрозору палицю, яка виблискувала різнобарвними гранями.

В цю ж мить усе, що було фортецею, ніби великий конструктор, розщепилось на окремі кам’яні блоки та піднялось вверх разом з істотами. Волхґар розвернув палицю обома руками, і вся ця суміш у повітрі почала рухатись, наче шалений вир.

Каміння змішувалось з істотами, розсікало їх своїми гострими краями і перетворювало на суцільне криваве місиво.

Елізабет досі підживлювала та зміцнювала купол. Несподівано, наче із небес, на нього приземлився Емпарк і випустив потік густого плазмового полум’я.

Вогонь огорнув увесь купол, і двоє Волхґарів опинились в центрі самого пекла. Від натиску величезної істоти Елізабет присіла на одне коліно, і заплющила очі, ледь втримуючи захист. Купол піддавався натиску Емпарка та потроху прогинався усередину.

Раптом декілька полум’яних мотузок обвились навколо істоти та стягнули її вниз. Волхґарка з полегшенням видихнула, випрямилась та відновила захисний екран. «Дякую, коханий» подумки промовила вона.

Вілфрід, помітивши, що пастка закрилась, телепортувався подалі від зруйнованої фортеці й приготувався до зустрічі з головним ворогом. Все відбулось доволі швидко: як тільки на купол приземлився Емпарк, з правої долоні Волхґара з’явились довгі, ніби полум’яні щупальця, мотузки.

Чоловік замахнувся рукою, канати вмить обвили вогняну істоту, і маг стягнув її з купола. Помітивши супротивника, Емпарк розвернувся у його бік і випустив із пащі сніп смертоносного полум’я.

Маг безстрашно позирнув на вогняну атаку, підняв ліву руку, і з його долоні у бік Емпарка полетів такий самий потік.

Дві вогняні лавини зіткнулись посередині і, розбиваючись одна об одну, зупинились на місці. Їхні сили були рівні.

Ніклас все більше розкручував вир, вбиваючи сотні істот. Вони видавали передсмертні верески і потопали у загальному гулові вихору, що обертався всередині пастки. Вирішивши прискорити справу, Елізабет зробила декілька рухів вільною рукою, і всередині купола з’явились гострі шипи.

Нік зрозумів задум напарниці. Тієї ж миті він підняв вир з Демаґрами вище, утворюючи щось на зразок тертки. Тепер справа пішла швидше. Хвилина за хвилиною, й живих істот всередині пастки ставало все менше.

Волхґарка остаточно зміцнила захисний екран і, зупинивши світловий потік із долоні, присіла на одне коліно. Сил майже не лишилось. Перевівши дух, вона підвелась і подумки промовила до Ніка: «Я до Вілфріда». «Добре, я тут вже сам впораюсь», – почула у відповідь жінка.

Решта Демаґрів, помітивши Вілфріда, ринулись до нього. Та раптом всі Вартові, які перебували у покинутій фортеці, відкрили прицільний вогонь по істотах. Велика кількість ворогів, які знаходились ближче до Вартових, загинули в перші хвилини від цієї неочікуваної атаки. Інші не встигли відбити атаку.

Перемога була на боці Напівлюдей. Вартові знаходились на узвишші, і це надавало їм перевагу. Розстрілюючи Демаґрів із плазмових рушниць, воїни, які знаходились у фортеці, не давали їм жодного шансу підійти ближче, ніж на п'ятдесят метрів.

Складніше було із Емпарком. Ця істота з’явилась тут лише п’ять днів тому і мала достатньо сили. Тому Вілфріду ставало все важче стримувати вогняний потік цього крилатого велетня. Полум’я Емпарка наближалось все ближче, і навколо робилося спекотно. Волхґару довелось телепортуватись. З’явившись позаду Емпарка, чоловік запустив у супротивника декілька вогняних сфер.

Поранена істота заревіла від болю. На диво, вона не розвернулась, аби завдати удару у відповідь, а швидко телепортувалась. Темноволосий маг оглядався по сторонах в очікуванні нападу.

Раптом внутрішнє чуття підказало йому підняти голову, і він помітив супротивника. Плазмове полум’я швидко наближалось, і захиститись зустрічним потоком вже не було часу. Залишався єдиний вихід – знову телепортуватись, та це забирало багато сил…

Бій із Емпарком був вирішальним, і програвати його не можна. Інакше Вартові будуть приречені на загибель, бо ніхто з них не становить загрози для величезної істоти.

Несподівано поряд із Вілфрідом з’явилась Еліз і утворила навколо них захисну сферу. Чоловік з дружиною переглянулись. Їх повністю охопив вогонь. Язики полум’я були всюди, сфера нагрівалась і всередині ставало дедалі спекотніше. Елізабет стиснула щелепи. Натиск робився дедалі важчим.

Захист мав витримати! Вони дивились один на одного, і їхні погляди говорили: ми залишимось живими, обоє, обов’язково!

Та за кілька секунд температура всередині почала знижуватись, і вогонь зник. Емпарк міцними пазурами схопив сферу і підняв у повітря.

Вже за секунду істота пожбурила свою здобич убік, прямо на скелі, що оточували місцину. Волхґари відчули сильний удар.

Захисна сфера, анітрохи не постраждала, котилась по землі. Еліз майже одразу отямилась, підвелась і глянула на чоловіка. У вухах гуділо, а в голові паморочилось.

Вілфрід нахмурив брови, трусонув головою і теж підвівся:

– Оце так політ нам влаштувала ця тварюка!

– Ти в нормі? – запитала його дружина.

– Так, все чудово, – Волхґар глянув на свою зламану ногу, поправив її, провів рукою, і та миттєво загоїлась.

Елізабет хруснула вивихнутим плечем і вправила його. Чоловік із жінкою переглянулись і попрямували назустріч Емпарку.

Обмінявшись думками та дійшовши до спільного рішення, Волхґари пришвидшили крок і розбіглись у різні боки. За кілька секунд вони вже стали непомітними для звичайного людського ока. Та крилата істота, яка бачила їх, швидко наближалась, розсипаючи навколо себе полум'яні іскри.

Відбігши на достатню відстань, Елізабет розмахнулась вогняним батогом, який зачепив крило Емпарка. З іншого боку Вілфрід зробив те ж саме із другим крилом. Від зброї Волхґарів на міцній, цупкій шкірі Емпарка з’являлось декілька глибоких рваних ран. Звір люто заревів і опустився нижче, наблизившись до самої землі.

Саме цього і хотіли Волхґари. Зібравши останні сили, вони ще сильніше затягнули полум’яні мотузки й притисли Емпарка до самої землі. Величезне тіло страховиська впало, з силою вдарившись об землю.

Тієї ж миті з-під землі з гуркотом виповзли гігантські кам’яні щупальця, схожі на кінцівки кракена. Вони обхопили тварюку й стиснули її в кам’яних обіймах.

Позаду Емпарка стояв виснажений, але рішучий Ніклас. Однією рукою він стискав палицю, а іншу прикладав до землі, керуючи кам’яним кракеном.

Полонена істота вила, і, борсаючись, спробувала вирватись, але Волхґари міцно її тримали.

Залишивши марні спроби звільнитись, страховисько затихло. Неочікувано, тіло в’язня почало зазнавати дивних метаморфоз. Вілфрід випустив в його напрямку декілька вогняних сфер, але це не зупинило процесу перетворення. Ніклас втрачав контроль над істотою, і кам'яні щупальця розламувались один за одним.

Останні кінцівки, що утримували величезне тіло, розпались, і перед Волхґарами постав могутній велетень. Дужими та міцними, наче камені, лапами він схопив батіг Елізабет, рвонув та відкинув жінку подалі. Вілфрід одразу ж прибрав полум’яні мотузки. Тварюка повернулась до Нікласа, розкрила пащу й пустила в бік Волхґара полум'я, від якого той ледве встиг прикритись кам'яним щитом. Істота підійшла ближче, і, розмахнувшись, відкинула чоловіка на декілька сот метрів.

Лишившись сам-на-сам із велетнем, Вілфрід мав декілька секунд для прийняття рішення. Вихід був один….

Темноволосий чоловік тяжко видихнув і зібрався з силами. Приклавши пальці до скронь, він заплющив очі і зосереджено наморщив лоба. Враз навколо нього виник потік енергії полум’яного кольору, який звивався, ставав все густішим і підіймався вверх.

Всередині кожного Волхґара знаходилась снага Емпарка, котру вони контролювали у більшій чи меншій мірі. Саме завдяки їй наймогутніші із Напівлюдей мали магічні здібності. Та, варто було тільки трохи послабити контроль над снагою – і Волхґар міг перетворитись на Емпарка, продовжуючи його контролювати.

Стовп полум’яного диму навколо мага ставав все більшим і підіймався вверх. Мить – він розсіявся, і на місці Вілфріда розправив крила величезний Емпарк яскраво-помаранчевого кольору. Відкривши пащу, той випустив полум’я у бік велетня. Істота почала відступати.

Емпарк Вілфріда наблизився ближче, схопив велетня пазурами і з силою вдарив ним об найближчу скелю. Не давши ворогові відійти, Емпарк-Волхґар знову підлетів, плануючи новий напад. Але істота, отямившись, схопила супротивника, кинула ним об землю і почала поливати його тіло полум’ям. Вогонь обпалював Вілфріда і завдавав йому чисельних болючих ран.

Емпарк Волхґара телепортувався, та, опинившись за спиною ворога, напав на нього. Вкривши істоту густим полум’ям, він схопив її пазурами, протяг по землі, а потім підняв високо у небо і скинув униз. Тіло велетенської істоти впало, вдарившись об гострі краї скель, перекотилось декілька разів і залишилось нерухомо лежати. Емпарк-Вілфрід, втрачаючи останні сили, каменем полетів вниз. Його крила хаотично бовтались у повітрі.

Поранена Елізабет, отямившись, бачила, як Вілфрід почав перетворюватись на Емпарка. Страх охопив її, і вона чимдуж закричала:

– Нііі!!! Не роби цього!

Та було запізно. Між супротивниками зав’язався бій, і Еліз не могла нічим допомогти.

Помітивши падаючого Емпарка-Вілфріда, вона спробувала утворити екран, аби пом’якшити його удар об землю. Та сил вже не вистачало. Емпарк, що був її чоловіком гримнувся на землю і не подавав жодних ознак життя.

Сама не своя, Елізабет підбігла до нього. Це вперше, коли вона не знала, що робити, і розпач заволодівав нею.

До очей підступили сльози. Вона стиснула голову руками, намагаючись знайти рішення. Раптом її лице осяяла думка.

Волхґарка торкнулась тіла Емпарка рукою, і воно вкрилось білим сяйвом. Елізабет хотіла таким чином віддати частину своєї енергії Вілфріду, але проходили секунди, й нічого не змінювалось...

Тієї миті жінка краєм ока помітила неподалік чийсь силует. Вона повернулась і побачила шкутильгаючого Нікласа. Той підійшов до Емпарка і теж приклав долоню. Нерухоме тіло знову вкрилось білим сяйвом, і величезна істота, на яку перетворився Вілфрід, ворухнулась.

Емпарк відкрив очі. Навколо нього знову з’явився стовп полум’яного диму, котрий завертівся у вирові, вкриваючи усе тіло. На місці істоти знову опинився Вілфрід.

Еліз нахилилась та обійняла чоловіка. Побачивши дружину, той посміхнувся і ледь чутно промовив:

– Ми це зробили.

– Ні! Ні! Ні! Не кажи цього. З тобою все буде добре. Тільки не покидай мене!

– Вибач. Я не стримав обіцянки...

– Ні! Коханий! Ні!!! – по щоках Елізабет котились сльози і всередині ставало нестерпно боляче.

– Цей Емпарк для Іони… Я вас люблю…, – Вілфрід востаннє посміхнувся, і життя навіки покинуло тіло одного із наймогутніших Волхґарів.