Відьма проти волі

– Ні, я – птах смерті. Просто я керую часом.А час - то і є ваша смерть.

 

 

Мара повільно йшла по вулиці. Вона більше не бачила в ній захованого життя. Весна зробила з дерев почвари, які перетворили місто на цвинтар. Дівчина навіть відчула характерний подих смерті. Відлуння її кроків билося об сирі невиразні будинки, і підтримуючи теорію хаосу, розліталось на малесенькі частинки уздовж порожньої вулиці. Інколи в повітрі був чутний шелест пір`я. Ворон летів поряд.

– Ти повинна зрозуміти: так було треба. Тимпаче вона сама так вирішила.

– Ти міг її врятувати. І не кажи, що це не так, – голос дівчини був тихий і глухий від сліз.

– Не буду. Я все можу. Просто її час скінчився.

– Ти вже це казав, але я не можу зрозуміти єдиного: хто це вирішив? – Мара уважно подивилась на ворона.

– Я.

– Що? – Дівчина застигла на місці. Вона не могла відвести очей від птаха. Її розум дуже чітко зрозумів відповідь, але людський мозок звик шукати вихід з безвиході. Ця дурість мала назву - надія. Мара сподівалася, що зрозуміла Ворона невірно.

– Я вирішив, що її час скінчився, – промовив той і додав, – колись ти зрозумієш.

– Що зрозумію? Ти її вбив!

– Яке ж нестерпне дівчисько! Не вже так важко...

Але Мару вже не цікавило, що він про неї думає. Вона просто не витримала. Дівчина бігла світ-за-очі, тікаючи від дійсності, яка без дозволу розбила її життя. Якби хоч хтось яснив їй чому це відбувається саме з нею. Але нікого поряд не було. Та й що вона мала? А ні близьких людей, а нірізнокольорового життя, про яке мріяла ще змалку. Усе, що в неї було: це слово, яке навіки врізалось в її серце – сирота...

Мара не помітила, як опинилася біля дверей своєї квартири. Ключ, коридор, кімната, ліжко... Ця ніч її зламала. Останнім часом поряд був Ворон, який приніс їй щось хоч трохи схоже на сенс життя, а ще оту саму дурнувати надію.. А тепер єдина істота на яку вона могла покластись причетна до смерті Подруги.

Колись вона була сильною. Училася, працювала, а потім знову вчилася і працювала. Спочатку жила в гуртожитках, інколи на вокзалах та й ще відкладала гроші на квартиру. Було тяжко. Але згодом омріяна купівля стала здійсненою. Від однієї думки, що тепер вона має житло, було тепло, але грошей на ремонт не вистачало. І тут, як ніколи, Мара відчула підтримку Подруги. Вони товаришували з дитячого притулку. Там вони одне одного і знайшли.

Їм було по сім років. У новорічну ніч Мара захворіла на ангіну і замість ялинки та свята отримала холодну постіль. Вихователі навіть не проводжали її до шпиталю. Самотня дитина загорнулась у ковдру, йдучи порожніми коридорами. Вона торкалася долонею до холодних стін і вже ні про що не мріяла. Перед дветима дівчина лячно зупинилася, прислухуючись до музики та гомону, які народжувалися десь далеко буля новорічної ялинки.

Діти завжди хотіли потрапити до шпиталю: тепло, добрі медсестри, непогана їжа. Мара теж хотіла, але ніяк не на Новий рік. Цей день був для неї особливим. Вона вміла відчувати енергію, яку несла чарівна ніч. Енергію, яка переповнювала душу через край і давала змогу жити далі, до наступного Нового року. І зараз їй дуже хотілось радіти, а замість вона відчувала емоційну холоднечу, яка нестримно передалася тілу. Дівчина тремтіла з голови до п’ят. Вона ще дужче загорнувшись у ковдру і відкрила двері. Подруга сиділа на краєчку ліжка. Золоті кучері падали на плечі, які тремтіли від такого ж холоду, а небесні оченята з якоюсь невиразною надією дивились на незнайому дівчинку. Крім неї у шпиталі більше нікого не було.

І у тиші було чутно лише дихання двох дівчат. Великий годинник почав бити на дванадцяту і Мара зрозуміла, що знайшла саме те тепло, яке було їй так необхідне, яке зможе замінити їй новорічну радість. А подруга, посміхнувшись, очима проказала: «Ти мені потрібна». Зпершого погляду Мара стала для неї чимось своїм, рідним. Їм обом не вистачало підтримки, прихістку. У них були однакові духовні проблеми: нерозуміння, жорстокість, біль.

... А діти гуляли: ялинка, іграшки, свято. І лиш медсестра випадково побачила, як дві зовсім різні дівчинки задрімали в обіймах одна одної, як дві душі стали однією. З тієї ночі вони були не розлий вода.

Мара пам’ятала все...

Довколишні дивувалися їхній дружбі. Весела, швидка, невтомна Подруга і тиха, вічно замислена Мара. Дивний союз, але він був їм так потрібен. Мара і досі не могла зрозуміти, чому вони товаришували. У них не було нічого спільного. Разом училися: Подруга на відмінно, із захопленням та жагою до життя, а Мара завжди зривала уроки, ставила синці хлопцям і мала в щоденниках не більше трійки. Вона отямилась тільки в одинадцятому класі, розуміючи, що якщо не отримає нормального атестату, не вижеве. В який заклад приймуть інтернацьку дитину з двійками? А Подруга натомість вийшла заміж, так і не закінчивши школи. Олег її не кохав. Як не банально, але золотокоса стала саме тією лялькою, яку так модно мати багатіям.

Мара була шокована. Вона розуміла, що губить найцінніше та намагалася зупинити Подругу, але не змогла. Синьооку дівчину влаштовувало життя іграшки. Головним для неї були гроші. Може саме через це Марі здавалося, що не дивлячись на присутність Подруги, вона все одно самотня. І взагалі мабуть, саме ця дівчина, яка завжди прагнула жити, давала зрозуміти Марі, що вона сама жива. Мара весь час порівнювала себе з Подругою, а та виводили її у світ, давала відчути, що таке воля. Особливо коли отримала гроші чоловіка. Синьоока дуже часто казала, що якби вона не вийшла заміж, вони б не мали грошової незалежності і Мара відчувала себе винною за те, що Подруга зрадила своїй справжній волі.

Але тепер Подруги не було і дівчині примарилось, що там, у мертвого тіла з переламаною спиною і розтрощеними кістками, залишилося її життя. Навіщо? Ну навіщо Подрузі було потрібне це самогубство. Невже вона не розуміла, що губить не одне життя, а два, що Мара зкована з нею червоною ниткою життя? У Мари з очей не сходила картина: темно-сине небо залите міячним сяйвом, Подруга і шістнадцять поверхів вільного падіння...

Дівчина відкрила очі. Вранішнє сонце вже давно прокинулося: його тендітні промені, торкаючись підвіконня та черлено-червоних шпалер, заливали простір дивовижним сяйвом.

Мара озирнулася довкола. Старі обшарпані меблі були вкриті пилом. Хоча скільки було тих меблів? Стіл посередині, невеличка книжкова шафа поряд з великим дзеркалом, навпроти ліжко, яке вона ненавиділа за невдалі спогади. Шафа для одягу була в коридорі, бо Марі не подобалось, коли кімната була наповнена всяким мотлохом. Її життя було, як ця кімната. Нічого зайвого, але ж дуже часто саме це «зайве» робить нас щасливими.

Мара раптом зрозуміла, що треба жити далі, бо по іншому вона просто не зможе. Дівчина встала і підійшла до дзеркала. На неї дивилось двадцятирічне створіння з переплутаним темним волоссям. Лице було опухле, губи потріскані, а довершували картину синці під зеленими очима. Мара зітхнула. Подруги більше немає і крапка! А у неї є життя, яке треба якось проіснувати, але існувати, як колись вона не хоче. Після появи в її житі Ворона вона перестала бачити денне світло. Існувала переважно в ночі. Чому саме вона його бачить? Чому він спілкується саме з нею? І взагалі, хто він?

У Мари розболілася голова. Ні, вона подумає про це пізніше. Все одно до перших зірок він не з`явиться. Привівши себе до ладу, Мара закрила двері та опинившись на вулиці, усміхнулась назустріч холодному повітрю та весняному сонцю. Їй здалося, що у тій квартирі залишилося її мунуле життя і коли вона повернеться його вже не буде. Треба вміти забувати непотрібні спогади.