Відчуття польоту

- Хтось вміє ходити на руках, - багатозначно зауважуєш, не відриваючи очей від картинки за вікном потяга, - а хтось ні. От і все.

- Ага.

Я погоджуюсь. Я давно уже погоджуюсь з усім, що ти кажеш, втупивши погляд у подряпини на кришці простенького плацкартного стола. Ти говориш радше для власного усвідомлення можливості видавати якісь звуки. Я відповідаю, щоб ти знала, що ще здатна їх чути. Для тебе це дуже важливо зараз.

Проходить провідниця. Чомусь дуже хочеться додати до слова префікс «борт-». Давненько не літав. Цілу вічність. Коли я бачу знизу хмари – відчуваю себе трохи краще. Тобі не можна літати. Тобі практично нічого не можна останнім часом. А мені можна все. Але не потрібно нічого, якщо поруч не буде тебе. Так вже сталося.

Провідниця вдягнена у синю форму і накрохмалену блузку. У неї високі груди і некрасиве обличчя. Вона питає, чи будемо ми чай. Я не буду, відповідаю я. Ти мовчиш.

- Знаєш, а якщо встановити жучок на потяг і записувати усю дорогу. А потім слухати. Сидіти вдома, перед каміном, увімкнути фоном якусь легеньку музику, взяти червоного вина. І слухати, слухати, слухати.

- Не всім подобається, - відповідаю я, - дехто навіть у поїздах спить.

- Пообіцяй мені, що ніколи не будеш спати у поїзді. Це безглуздо.

- Обіцяю.

Я стискаю твою долоню. Вона холодна. Ти продовжуєш розповідати, згадуєш дитинство, згадуєш пісочницю у дворі і біле у горошок плаття сусідки зверху. Ви побилися тоді. Серйозно побилися, до крові. Дівчатка часто б’ються, тягають одна одну за волосся, пробують видряпати очі,  але до крові доходить рідко. Ви все ж слабші за хлопців. Проте підступніші.

У нас дві бокові полиці. У купе їде на відпочинок ціла сім’я: худий чоловік зі стомленим обличчям, дебела жінка і двоє хлопчиків-близнят, зайнятих постійними сварками і жалінням одне на одного мамі. Хлопчики вдягнуті у однакові костюми, однакові босоніжки, навіть зачіски в них однакові. Але мама їх розрізняє. Напевне розрізняє і тато, проте за всю дорогу він не промовив до них ні слова. Як і до своєї дружини. Він дивиться у вікно і кожну годину виходить у тамбур. Курити. Коли діти аж занадто розходяться, він кидає у їх бік один лишень погляд і вони замовкають. Бояться.

Ти розповідаєш про планери. Ти ходила у школу авіамоделювання, була єдиною дівчинкою у групі. Ніколи не займала ніяких місць на змаганнях, проте моделі твої завжди були найкрасивіші. Принаймні так стверджуєш ти. Я вірю.

Я проводжу рукою по твоєму золотистому волоссі. За останні кілька місяців його залишається все менше і менше. Ти робиш вигляд, що нічого не помічаєш. Я чую, як ти плачеш кожного ранку, розчісуючись. Ти дуже любила своє волосся. Ти дуже любила життя. І досі любиш, я впевнений. Тільки от його, як і волосся залишається все менше і менше.

*

Папір жовтого кольору. Чому саме такий? Чому не можна було написати це абсурдне послання на чомусь іншому, видерти з шкільного зошита простенький листочок у клітинку, вирізати з глянцевого журналу літери і наклеїти їх на цупкий картон. Фломастером провести кілька непевних ліній по крихкому пластику. Чому таку достойну місію відіграє саме цей жовтий макулатурний шматок?

Я перевертаю листок. Ставлю його догори ногами, складаю удвоє і дивлюся крізь нього на захід сонця за вікном. Я ставлю на нього стакан з водою і спостерігаю за тим, як міняються, переламуючись літери, які ніяк не можуть скластися у слова в моїй пошматованій свідомості. З мене досить і того, що склалося одне слово. Невеличка групка кривих значків, здатна підняти мене в повітря і кинути вниз, на чорні скелі, здатна пошматувати моє тіло і склеїти його назад одним тонким, виваженим рухом. Я знаю це слово. І воно знає мене. Я завжди починаю читати листи з кінця. Найголовніші речі люди завжди розміщують там. Особливо якщо найголовніша річ в усьому листі – це підпис.

Одне коротеньке слово. Одне ім’я. Один подих на прочитання. Одна мить, щоб переконатися, що я не сплю. І ціла вічність на усвідомлення. Так буває.

Я беру в руки стакан з водою. Роблю кілька ковтків. Закриваю очі. Знову відкриваю їх, не дивлячись униз. Я встаю, роблю кілька кроків у напрямку вікна. Сонце майже зайшло. Сміттєвоз страшенним гуркотом розриває тишу теплого літнього вечора. Такого ж вечора ти увірвалася в моє сіре життя, розірвавши його на маленькі шматочки і зібравши заново, на диво осмисленим і кольоровим. Такий же вечір тебе забрав до себе. Назавжди.

- Бувають же люди. - Інна опускає голову, щоб рішучим ривком знову її підняти, скидаючи з очей неслухняний локон. - Забудь! Просто спали цей шматок паперу і більше ніколи про нього не згадуй. Хто б не був автором цього неподобства – він горітиме в пеклі. Я тобі це гарантую.

Я дивлюся на свою маленьку сестричку. Вона так і не виросла. Вона досі воює зі своїми вітряними млинами, намагаючись захистити від навколишнього світу свого недолугого братика. Тому вона і була проти, колись давно. Тому вона і зараз хоче мене відгородити від усіх спогадів. Вона хороша, Інночка. Проте занадто ще молода. І це напевне добре.

Я беру у неї з рук папір, обережно складаю вдвічі. Загинаю кутик. Обережно, щоб бува не розірвати загинаю кілька разів у чітко визначених місцях. Літачок вийшов хоч не дуже гарний на вигляд, проте правильний. Ти навчила мене робити їх такими, щоб вони не падали. Я виглядаю з вікна, відкриваю створу і запускаю літачок униз. Вітер відразу підхоплює його, починає викручувати піруети, піднімає все вище і вище, ніби і справді знизу до паперової основи причеплений справжній мотор. Тобі би сподобався цей політ. Якби ти була поруч.

*

На всю першу сторінку фото двох усміхнених хлопчаків. Я впізнаю обличчя попутників. Автокатастрофа. Чиновник, швидкість, кров, смерть. Чому новини завжди такі передбачувані?

Я думаю справа в тому, що Інна поїхала на відпочинок. Я думаю, що вона забирала ці листи і палила. Або рвала на маленькі шматочки. Вона впевнена, що мене переслідує маніяк. Добре, що вона помиляється. Пройшло майже півроку з того часу, коли прийшло перше послання. Цікаво, з якою періодичністю ти їх посилала? Раз на тиждень? Раз на місяць? Кілька разів на день?

Якби я міг відправляти листи тобі, я б це робив щогодини. Бо мені є що тобі сказати кожної миті. Я не встигаю навіть оформити усі свої думки у слова. Я уявляю собі, як ти зайдеш до мене у кімнату, присядеш на крайчик дивану, а я тобі буду розповідати про все-все-все, що сталося з того часу. Тобі напевне буде нецікаво, тобі часто нецікаво було те, про що я говорив. Але ти не зважала тоді. Не будеш зважати і тепер, я так думаю. А ще я думаю, що Інна таки не палила твоїх листів. Достатньо пошукати і я наткнуся на цілу стопку десь у неї під ліжком. Або у шафі, між одягом. Вона просто не могла, не посміла б, вона знала, що для мене це важливо. Навіть якщо маніяк. Навіть якщо жартівники. Все одно важливо.

Я відкладаю газету і беруся за листа. Літери складаються в слова. Я випиваю ще кави. Ти кличеш мене до себе, тобі сумно, ти не можеш, сумуєш і нудьгуєш. Твої слова, твої речення, твої думки. Якщо це і справді маніяк, він дуже добре тебе знає. І знає мене. Знає, що я піду на будь що, якщо буде хоч найменший шанс. Тільки шансу немає. Я сам кинув першу дрібку землі. Ми не у казці, живої води не існує. Буває тільки мертва. Чи не так?

*

- Привіт, - я ніяково посміхаюсь.

Інна кидається на мене з кулаками, гамселить мене по обличчю, по грудях, удари сипляться один за одним, потім врешті-решт вона вибивається із сил і залишається плакати у мене на шиї.

- Ти придурок, ідіот, дебіл, ти тварюка, потвора, ти… ти… ти… Де ти, в чорта, був цілий місяць? Я викликала міліцію, я… я у всіх моргах була, у всіх лікарнях. Я подала навіть оголошення в газету. Мені сказали, що ти міг потонути. У річці. Я найняла водолазів. Вони знайшли утопленика. Розумієш? Синій роздутий труп. Це виявився чоловік, який втратив обох синів і стрибнув з мосту. Потім виявився. А тоді я дивилася на нього і шукала твої риси. І майже знайшла. Проте його забрали в мене. У нього татуювання було. Армійське. Знаєш, я думала, що краще б це був ти. Щоб я могла тебе поховати по-людськи. Щоб могла ходити до тебе на могилу. Квіти приносити. Ти….

Вона замовкає. Я обіймаю її за плечі. Мені нічого сказати у своє виправдання. Крім того, що я весь місяць був з тобою. Але я не скажу. Я нічого не буду говорити. Взагалі. Я зачекаю, поки вона заспокоїться, а тоді скажу їй, що мене викрали інопланетяни. Скажу, що сів не в ту маршрутку і мене завезли на сам край світу. Скажу, що мене забрало до себе сонце, якому нудно самому ганяти по небі, розбризкуючи навсібіч свої палючі промені. Я збрешу їй, наплету дурниць, скажу хоч що, аби лиш вона посміхнулася. Вона зовсім не заслужила такого. Вона хороша, не така як я. Ми обоє перед нею провинилися, чуєш? Тільки ти ні в чому не винна. Так буває.

*

Спочатку було світло. Багато світла, непотрібного і недоречного. Так буває, коли хтось заходить до тебе у кімнату, коли ти спиш. Приходить, шурчить паперами, целофаном і обгортками від цукерок, забутими тобою на полиці, а тоді врешті-решт не витримує, повертає вимикач і у твої сни, без того зіпсовані раптовими звуками, вривається світло. Його багато і воно болюче, гостре і неприємне. Усі замки сновидінь падають в один момент під натиском цього потоку. Ти відкриваєш очі, твої зіниці звужуються, ти намагаєшся звикнути до цього світла, а тоді воно зникає. Хтось знайшов, що шукав і швиденько втікає, свято впевнений у тому, що твій сон залишився нестурбованим. Багато світла – це завжди недоречно. Особливо уночі.

Після світла прийшла порожнеча. Вона білого кольору і неприємна на смак. Вона захоплює повністю і витрясає усі нутрощі. Я думаю, якщо б не ти, я б там і залишився. Назавжди. Не всі достойні пройти далі. Не всі можуть похвалитися осмисленістю свого існування. Хоча перед обличчям порожнечі навіть найдостойніші вчинки стають смішними і незграбними, як піщаний замок посеред асфальтованої траси під час дощу. Ти мене врятувала. Принаймні я у це вірю.

Я бачу тебе не відразу. Спочатку довго блукаю темними коридорами, мені нічого не видно, перед очима досі миготить пляма, світло – темрява, світло – темрява. Це напевне, щоб збити з пантелику.

Я бачу тебе за одними дверима. Ти сидиш у кріслі, п’єш вино і слухаєш звуки поїзда, записані на грамофонну платівку.  Я не насмілююсь подивитися тобі у вічі, я просто сідаю поруч і дивлюсь на тебе, знизу вгору. Твоє волосся водоспадом струмениться вниз, я лягаю на підлогу і милуюся кожним волоском окремо. Я стримую подих, боячись тебе злякати і переборюю біль у ногах від незручного сидіння. Ти встаєш, повертаєш голову, посміхаєшся. Ти чекала на мене. Довго чекала. Знаю. Я теж чекав.

Ти розповідаєш мені про літаки і про небо. Я слухаю. Я стільки хотів тобі сказати, що всі слова залишилися там, у моїх намірах і снах, у моїх мріях і галюцинаціях. Я просто дивлюсь на тебе, гладжу твоє волосся і слухаю твій голос.

Обриси кімнати повільно розпливаються, Стіни тануть під натиском блакитного неба. Невеликий двомісний літак розсікає смішні хмаринки. Ти за кермом, я обіймаю тебе за талію, мов на мотоциклі. Збоку від нас набирає швидкість планер. Двоє пілотів намагаються вирвати одне в одного кермо, смішно борюкаючись і обзиваючи одне одного дитячими дражнилками. Врешті решт вони домовляються керувати по черзі і спрямовують свою машину у хмари, куди миттю раніше пірнув блискучий воєнний винищувач. Я махаю їм вслід рукою.

Зверху безжально припікає літнє сонце, його промені ламаються під натиском холодного північного вітру. Скоро вечір.

*

Сивий чоловік у старому коричневому костюмі ось уже третій день приходить у мій дім. Я пам’ятаю, як він прийшов до нас на дільницю. Молодий юнак, відразу після медінституту. Я спостерігаю за його маніпуляціями і посміхаюся. Інна виходить з кімнати разом з ним, а тоді довго вислуховує нудні вказівки. Я вже казав їм, що це все марно, що я прекрасно знаю, скільки мені залишилось. У такому віці дуже чітко відчуваєш грані. Можна порахувати секунди.

Інна приходить і сідає біля мого ліжка. Я беру її за руку, легенько стискаю і намагаюся заспокоїти.

- Тобі не страшно? – питає мене вона, не намагаючись стримати сліз.

- Ані крапельки, - відповідаю я, - я ж уже був там. На екскурсії…