Венеріанські щоденники

За три дні до народження… вбивці і падіння вежі розуму…

Найглибша шахта України «Шахтарська глибока» працювала у звичайному режимі. І хоча глибина робіт іноді сягала 1294 метрів, сьогодні прокладали тунель значно вище...

Несподівано Тарас, пробурюючи тунель спеціальною машиною, зламав свердло.

– Петровичу, заміна потрібна!

Інші шахтарі допомогли зробити заміну. Та тільки Тарас продовжив бурити в тому ж місці, як нове свердло закінчило свій трудовий шлях.

– Та щоб йому! – розсердився Тарас і сам побіг до свердла. – Твою..!

У породі щось блиснуло від світла ліхтарів. Чоловік придивився, а потім покликав товаришів. Незабаром у їх руках опинився дивний гладесенький об’єкт – металева куля без єдиного пошкодження. Суцільна рівна поверхня срібного відтінку. Вона легко вміщувалась у долоні. Враження було, що куля без порожнин. Але й легка на диво була, не дивлячись на неймовірну стійкість до ударів. Станіславич не подумавши взяв викрутку та щодуху вдарив по ній зверху каменем – відскочила!  Вдруге викрутка зігнулась.

– Твою!.. – знову чортихнувся шахтар.

Та вони більше не мудрували. Скоро мав бути обід, і, піднявшись нагору, чоловіки показали знахідку іншим. Всі диву давались і шкірились. Тарас узяв із шафи лупу, з якою по перерві розгадував  сканворди, й уважно розглянув кулю. Жодної шерехатості! Ні одної щілини! Та найбільше дивувався Ваня Ткаченко – молодий ще хлопець, зі смішними чорними вусиками; мав скоро одружитись. Він зробив такий вираз обличчя, ніби білка, що знайшла у траві «Nuts». Це добряче повеселило компанію. Тоді Краснов – місцевий богатир – узяв ту кулю і збирався вгасити по ній молотком. Тарас хотів було заперечити, але Краснов ударив… і пожалкував. Могучий удар не завдав кулі жодних ушкоджень. Натомість куля розламала дерев’яну лаву навпіл. Регіт охопив кімнату, а Тарасові, якого охрестили Археологом, повернули його трофей

Тарас повернувся з роботи близько 9-ої вечора, принісши з собою сувенір. Він справді не знав, що із ним робити. Тим паче, сьогодні видали зарплату. Тому дивна знахідка відійшла на задній план. Тож повернімося до проблем буденних.

У Тараса була сім’я, яку потрібно було прогодувати, а ще заплатити за маленьку двокімнатну квартирку. Ось він підійшов до залізних, з декоративними узорами, дверей, поглянув на них, а потім різко відвернувся і підійшов до вбогих дверей із подертою оббивкою і без дзвінка і глухо постукав. Довго не відчиняли. Потім почулось клацання й у дверях з’явилася низенька жінка у блідому фартушку, з розтріпаним волоссям і руками в муці.

– Привіт, – без почуття сказала дружина, навіть не зустрівшись із чоловіком очима, й побігла поратись на кухню.

Тарас трохи постояв у дверях, потім нарешті ввійшов і повільно, через утому, почав роздягатись. З однієї з кімнат вийшов хлопчик років трьох:

– Прівєт… – тоненьким голосочком промовив малий.

Батько одразу присів навпочіпки й обійняв його.

– Привіт, мій маленький!

– Папа, а що ти приніс?

Зазвичай Тарас не міг дозволити собі купляти всілякі солодощі, прикраси і т.д., але сьогодні він вирішив порадувати сім’ю. Чому б ні, коли нарешті видалась можливість? І він узяв з-за спини пакет. Павлик дуже зрадів кольоровим цукеркам і печиву.

– Мамо, мамо! – побіг він із пакетом на кухню.

Тим часом Тарас роздягнувся й одразу поплівся у душ. Але, як завжди, заглянув у дитячу кімнату – порожньо. Чоловік на мить злісно напружив вилиці  й зайшов у тісну ванну. Його відразу зустріла темна стіна зі старою, подекуди потрощеною чи відсутньою плиткою, і покритою пліснявою у кутках…

За вечерею Тарас сидів поруч із Павликом. Дочки не було; жінка не сідала – постійно щось робила: мила посуд, плиту, готувала суп на завтра.

– Ти б може присіла? – не стерпів чоловік.

– Та мені ще дописати план у дитсадок. А завтра субота – я працюю на базарі, ти вдома?

– Ні, завтра ще… – вдумливо потягнув Тарас.

– Тоді Ксюша залишиться з Павликом, – швидко продовжила дружина.

– Вона не дзвонила? – ще швидше мовив він.

– Навіть не відповідає, «поза зоною»…

– Нащо їй тоді той телефон?! – загорівся Тарас. – Це не іграшка! Ще й новий на день народження хоче.

– Заспокойся, – вмовляла дружина, швидко погладжуючи його по голові.

– Вона в сім’ї! Коли це зрозуміє?! Думає тільки про себе, немов…

Тут у дверях показалась Оксана. Неймовірна образа читалась у її погляді, і вона повернулась до себе в кімнату. Батько на секунду вгомонився, а після як зірвався з місця, зачепивши стіл! Тарілка із салатом впала і розбилась. Дружина потягнулась за чоловіком, заспокоюючи, але той відштовхнувся і стрімко вийшов з кухні. Павлик почав плакати, сховавшись за невеликий холодильник.

Тарас хотів було увірватись до дитячої кімнати, але Оксана зачинилась. Та батько озвірів і не жалкував ні про що. Він виламав двері і ввійшов, як потурбований бізон, що нагострив свої роги для сутички. Ксюша сиділа у кутку на підлозі, піджавши ноги, і слухала музику в навушниках. Батько наблизився, мов розлючений ведмідь, чию барлогу засипали, і, вирвавши плеєр, порвав білі проводи, наче нитки. Потім зробив крок убік, схопив сумочку дівчини, нервовими рухами переривши її, і, коли знайшов старенький мобільний телефон, щосили жбурнув об підлогу… Після цього однією рукою підняв 15-річну Оксану і, мов якусь плюшеву іграшку, кинув об стіну.

– Тварино! Коли ти будеш думати про інших?! Ти не одна!

Голова дівчини кипіла, мов казан, у якому варились думки і виплескувались емоції. «Давно пішла б від вас!» – горіли на серці слова. І так неодноразово. Проте Оксана не говорила. Вона мовчки терпіла. Все одно «цей дикун» стоятиме на своєму, а потім знову…

Батько відвернувся, а потім зі всієї сили вдарив у стіну кулаком. Після цього вийшов геть. Хвилину потому у ванній розбилось дзеркало…

Зляглася буря близько опівночі. Оксана не хотіла, та все одно постійно схлипувала; переживання, що донедавна розривали її груди, зараз вона хотіла запхати куди подалі. Раптом хтось (ну хто ж – звичайно батько!) відсунув двері (бо ті вже були як прикраса) і, неначе навшпиньках, увійшов до кімнати. Світло не вмикав. Заговорив згодом. Пошепки. Вибачався. О, і так завжди! Просить вибачення, клянеться, що більше не питиме, але все йде по колу… як водичка в унітазі. Та батько заспокоїв. Обіцяв навіть нового мобільника на день народження. Ні, ну йому в Голівуд треба! Кінчай вже, кухарю! Я в цих макаронах скоро задихнуся.

Нарешті…Оксана дочекалась тої миті, коли хоча б на кілька годин випаде з цього триклятого «одне і теж», і повіки зімкнулись. А Тарас перевів дух, хоча переводять тільки хліб… тобто, заспокоївся і врешті-решт ліг і собі спати.

Вранці вся сім’я немов би з туру по Європі повернулась: всі такі веселенькі, привітні. Оксані аж бридко стало. Проте вона сама підіграла. І так кожен. Насправді всередині у всіх кричала образа. Але зараз перемир’я було доречнішим.

Тарас спізнювався, а тому дуже квапився на шахту. Він із посмішкою влетів на територію і… чесно, перетворився у суцільну льодяну брилу, яку навіть весняне сонце було не в змозі розтопити. Чоловік зомлів, ледь не втратив свідомість, а потім упав на коліна, прямо на землю, голосно ридаючи і проклинаючи долю. Попереду була неймовірна метушня; стояли різні аварійні машини та карети швидкої допомоги. На шахті стався вибух метану. Саме в тому тунелі, де вчора трудився Тарас. І несли тіла… Серед них – Ванька.

Ні! Господи, ні! Чоловік борсався у землі, до болю загрібаючи її руками. Це він мав зараз бути там! Це він, а не Ванька, зовсім хлопчина…

Тараса помітили тільки згодом, коли відвезли тіла й упевнились, що нікого не залишилось під завалами. Витягнули всіх. Мертвих. Шістнадцятеро. Як передати це відчуття? Взяти великого холодного ножа, встромити у гаряче серце і забути, що таке біль. Неможливо? Але ж Тарас саме так і страждав! Тепер він і сльозинки не міг пустити, настільки горе проковтнуло цього чоловіка. У нього сім’я є? Дивно, а він узагалі не знав, хто такий. Приплівся додому лише завдяки інстинкту. Ні, не пізно. Ще навіть не вечоріло. Але в очах після випитого стояла жахлива темінь. Батько не привітався. Що це взагалі за стіни? Він просто ввалився у квартиру і лише випадково потрапив у одну з кімнат.

– Ти вже прийшов? – не відриваючись від монітора комп’ютера, запитала донька.

– Угу… – мляво злетіло з п’яних уст.

І Оксана знову занурилась у бездну Інтернету. Батько тим часом, стукнувшись кілька разів об одвірок, усе-таки дійшов до ванної, аби вмитись. Він поглянув на голу стіну, де колись висіло бодай старе дзеркало. Та, мабуть, чоловік усе одно не зміг би побачити чіткого зображення своєї пики.

Вийшов. Бахнув дверима і не помітив. А потім глядь: маленький хлопчик грається зі знайомим предметом – кулею якоюсь… А це що?

– Павлику, ні! – наче виринув з крижаного океану потонувший у горі.

Але було пізно. Рано тільки для наступних подій. Син замахнувся і вдарив термометром по кулі. Ртуть негайно бризнула на килим і предмет. Тарас одразу підхопив Павлика на руки і переніс на кухню, розсіяно покрутивши вказівним пальцем на знак заборони. Потім побіг, точніше, поплигав до Оксани вилаятись:

– Ти чому за Павликом не дивишся?!

– А він грався… – не встигла відговоритися дівчина, як батько люто перебив:

– Він міг отруїтись! Ти!..

Тарас хотів було вдарити в монітор, але стукнув долонею по столу, через що стопка дисків у кутку посипалась на підлогу. Дочка ковтнула слину і тільки холоднокровно спостерігала за продовженням учорашнього спектаклю.

– Я відключу цей клятий Інтернет! Ти реферати шукаєш?! Все!

– Але ж це нечесно! То додому заганяєш, то тепер виганяєш. Чому я не маю права на відпочинок?

– Відпочинок?!.

Душа – це тонка ниточка долі, що відходить від нашого мозку і оповиває серце. Проте її не перерубати ніякою сокирою! Але легко обірвати… І зараз душа Тарасова обірвалась. Усі нещодавні події пролетіли в нього в голові зі швидкістю світла, емоції піною виходили з рота. Він, важко дихаючи, вже був готовий задушити ту, кого породив, а потім узяти ножа й піти у сусідню квартиру, «порізати тих відгодованих свиней»…

Це був ангел? Можливо. Але в тілі Павлика, котрий скрикнув:

– Воно літає!

Тарас обернувся і… та не зомлів. Після всього, що сталося бодай за останні чотири хвилини, це можна назвати лише білою гарячкою. Коли ці химери й інстинкт дикого звіра ніяк не припиняють керувати своїм «хазяїном». Срібляста куля трималася в повітрі на висоті двох метрів! Повільно оберталася, погойдувалася… Схоже, ртуть активізувала її. Та хто із тих, що були присутні, про це думав? Адже зараз сфера просяяла. Більше того, яскраве до болю в очах сяйво з’явилося на її поверхні у вигляді чудернацьких символів. Далі чоловік уже кілька разів невдало намагався підстрибнути і на четвертий нарешті спіймав чортовиння. Потім знову полетів у ванну, ніби в бункер, і зачинився. Думав втопити чи бодай остудити у воді, проте…

Дуже яскраве біле світло. Довгий шум у вухах, що досі віддається луною в мозку. Кольорові плями в очах. Потемніння зникає. Куля.

Тепер вона висіла невисоко в повітрі, трохи вище рівня очей Тараса, що сидів у кутку, марно шукаючи в щілинах між плитками вихід. Далі було те, що можна вважати похмільним маревом. А може то дійсно відбувалось? Та яка різниця? Чоловік уже не думав нічого. Він просто затамувавши подих спостерігав, як навколо літаючої кулі утворилася ще більша сфера – голограма. Історія почалась…

Дивні символи довгенько витали по поверхні невловимої сфери, та несподівано з’явилося чітке 3-D зображення.

Неземна краса!.. Скільки всього! Неймовірні будівлі висотою… А які розміри?! З чим було порівнювати? Не встиг захоплений чоловік розглянути гігантське місто, яке не підпирало небосхил, а, здавалося, звисало з небес, як появилося створіння й заговорило… Тарас дійсно розумів чи це ілюзія п’яного?

– Так. Усе, можна… Моє ім’я – Уко-л Рента 4-ий. Починаю свій відео щоденник. Зараз 67 фаза із 233, 2674 рік від падіння Фалоської комети… – дивне створіння виглядало доволі великим, але ж звідки Тарас знав?

Цілком можливо, що цей Уко легко вмістився б на долоні, а може затулив би Київ… У чому не помилявся майже тверезий після цих див чоловік, то це зовнішність: створіння мало кремовий на межі зі сріблястим блиском колір оболонки тіла; саме тіло видовжене (особливо руки, з шістьма пальцями, до речі); голова доволі правильна (взагалі створіння нагадувало людину, проте дуже спотворену); очі – крупні, бездонно чорні, а от ні вух, ні рота не було! Лише три дірочки… певно, для дихання. Бо ж «груди», хоч і повільно та непомітно, але змінювали форму.

– Я мешканець Другої Кулі від Гена – Першої зорі, – продовжило створіння; паралельно з його мовою (але як він говорив?!) програмна голограма показувала схему розташування у… Сонячній системі? Що складалась з одинадцяти планет? Якщо це не марення, то мова йшла про Венеру. – Друга Велика війна скінчилась і всі вени, – «венеріанець?» – думав собі чоловік, – об’єднались. Нарешті!

Але ось воно! Найдивовижніше! З голови звисало волосся; розпущене і довге-довге, аж до литок. А біле!.. Такого чистого білого кольору Тарас не бачив ніколи; воно було схоже на сяйво подвійної зірки Галандії, що її ніколи не бачив. Під час емоцій волосся ще більше здригалося. То це телепатія? Думки передаються таким важливим органом, як волосся?

– Нарешті вени зрозуміли, що лише мир створить найкраще суспільство. Що радість, дарована іншому, принесе і йому щастя, навіть більше. Усесвітнє об’єднання…

Раптово все перервалося. Тарас і не поворухнувся. Та куля, що на мить згасла, розкрила голограму знову.

– Фаза № 198, 2802 рік. Сьогодні велике свято. Вчені нарешті звели венські закони до масштабу Всесвіту і Його хронологічної періодичності. Відтепер пояснено сенс буття та законів Сьомого притягання. Лише залишається секрет існування самого процесу переродження Всесвіту. Але ми на шляху Істини… – Тарас побачив за спиною новий пейзаж. Він був… райський, казковий! Неземна природа сплелась із містами в єдине прекрасне ціле. Там були…

Це можна довго описувати, але Тарас не зміг би. Він утратив дар мови! Та що там!.. Помітив на задньому плані двох закоханих венів. Їхнє волосся сплелося в єдиний клубок пристрасті, що загорівся небаченими кольорами, і вибухав, мов феєрверк…

– На Другій кулі все було в гармонії. Поки що… Адже наслідки глобального забруднення, що продовжувалося майже тисячу років, запустили механізм. І хоча ми майже відновили всю фауну і флору, але понесли непоправні втрати – атмосфера ослаблена. Все більш активний Ген незабаром… о, мені гірко про це говорити, але це не відвернути… Перша зоря спалить нашу Кулю. Ми вже втратили всі льодовики, а вода в п’яти Озерах тепер надто солона. Наші надзвичайні досягнення у науці не зможуть удовольнити потреб усього венства… Тому ми розробили дві великі програми, що вже вступили в дію на сьогоднішньому Конгресі Світлих. Перша – це пошук життя чи придатної кулі. Зараз у нас на меті детально вивчити Акву, третю від Гена. Досить монотонна куля, проте з великими перспективами для освоєння. Голуба, бо величезне Озеро займає 92% поверхні. Навколо Акви – кам’яне кільце.

Тарас уже не пам’ятав, скільки тримав у роті пальці, слухаючи таке детальне й цікаве марення. Між тим вен трохи відійшов від звичного місця, його яскраво-біле волосся впилося у товстий, м’який стовбур помаранчевої рослини, що тягнулася далеко вгору й униз, і почав «пити» вечерю. Недовго підживляючись, оповідач продовжив:

– Другою програмою є розробка Мегашахт для видобутку води з надр Кулі. Молекули води вкрапленнями розташовані в елементі Веліцій. І хоча шар цієї надцінної руди знаходиться на глибині 500–800 км, але ж чистої води там близько 30 Озер!

Роздався стукіт у двері ванної.

– Тарасе! Щось сталося?

Той окрім мукання не міг і слова сказати.

– Тарасе! Ти мене чуєш? Я зараз Андрія покличу, він виб’є двері, чуєш? Ти в порядку?

Дружина побігла до сусіда знизу. Чоловік не міг уторопати, що йому робити: ховати диявольську кулю, чи послати всіх на Ген! Але голограма знову сама згасла. Куля довго крутилася, немов перебувала в режимі очікування. За цей час Тарас обережно, намагаючись не торкатися кулі, підійшов до вмивальника й освіжив думки (якщо ті були) льодяною водою.

– Ей, це я! – крикнув знайомий голос товариша. – Ти там живий? Дай знак, щоб я потім даремно не ремонтував двері.

– Я, я в нормі! – не своїм голосом відповів Тарас.

– Тоді може вийдеш? Я чув, що сталося. Розумію, важко. Але ж ти не можеш так увесь час.

– Можна я побуду на самоті?..

– Ні, звичайно, це твоє право. Проте чи не розслабитись тобі? Я сходжу за пивком, за десять хвилин «Барса» грає…

– Залиште мене…

Годину сходив з глузду чоловік, мовчки дивлячись на повільно обертаючу кулю, знову гладеньку й без сяйва. Та раптом проміння різнуло в очі! Історія продовжувалася…

– Це Уко-л Рента 6-ий, – уже був інший вен, здається, менший і темніший. – Рента 4-ий прожив 853 роки. Трохи більше, аніж вени зазвичай. Жаль, що він не побачив Акви. Вона неймовірна! Щастя, що він не дожив до тих днів, коли на Другій Кулі сталася катастрофа… Екваторіальна шахта, з якої ми видобували руду Веліція, – провалилася. З надр почала вивергатися магма Зовнішнього Ядра. Куля була приречена. Кора перевернулась до гори дриґом. Магнітні полюси змістилися. Відтепер Друга Куля обертається в протилежному боці. Фаза стала довшою за рік… Ми встигли зібрати в експедицію 21 корабель. До Акви дісталося 8. У той час сформувався супутник Акви. Тепер ціла сфера оберталася навколо Акви, один із кораблів відправився туди в експедицію. Наша Куля тепер походила на Гена: пекельна, без життя, лише кілька видів мікроорганізмів пристосувалися до існування на висоті 80 км в атмосфері, поглинаючи генську радіацію, що накопичувалася під Хмарами. На Акві лише два материки. Ми заснували там три Атли. Одну з них назвали Атла-нтид-А, тобто Атла на Акві.

Тарас відчув себе мудрецем, що тримав ключ до таємниць усього космосу.

– Проте не все так просто. Який жаль, що кожного разу Вен розчаровується в суспільному устрої і шукає нового. Єдина радість, що попереднє вчення дає досвід, розумне підґрунтя, на якому можна збудувати нове, краще, досконаліше, правдивіше. Ми ніколи не взнаємо Істини, але житимемо Нею. Вона ніколи не підніме завісу Всесвітньої мудрості, але Наша спрямованість, наше прагнення дозволить нам із захопленням поглянути на яскраве сяйво Її загадковості, немов на чистий венський діаміс. Але більшість пішла від нас. Уже всі розчарувались у пошуку сенсу буття Всесвіту, а тому плювали на своє життя, забули, за якими законами живуть. Вони приєдналися до світу Акви. Вони змінились. Аква змінила їх. Вони стали набагато нижчі (справжні карлики!), сутулі, вкоротили собі волосся… Вони стали звірами. Ми втратили Істину, за ниточку якої тримались. А тепер ми самі захотіли підтвердити думку, що «кожна цивілізація, яка досягає свого найбільшого розквіту – губить себе; вона просто приречена на загибель і забуття». Ми самі захотіли… Але є такі, хто бореться до кінця і передасть знання майбутнім поколінням через послання. Можливо, нашої нації і не знатимуть, але інші мають знати своє призначення. Ми залишимо сотні архівів, схожих на цю кулю, де будуть зібрані всі наші знання і відповіді на багато запитань. На жаль, я не можу сказати точне місце. Бо де б ми не поклали Архіви, вони можуть змінити своє місце. Адже Аква ще молода куля, вона ще багато разів поміняє свій вигляд. Навіть ось і супутник Акви повністю сформувався, але астероїди так часто його бомбардують, що боюсь, аби в майбутньому залишився…  А ти, отримувачу, знай: усе в твоїх руках,ти сам вершиш свою долю. Все не випадково, а пов’язано з Сьомим законом.

– Пов’язано?! – скрикнув скажено Тарас, болісно пригадуючи нещодавні події. – А Ваня сам вершив свою долю?! Ванька, який хотів дві донечки? Сам?! – чоловік кулаком ударив гарячу кулю і, не зважаючи на шалений біль, хапав її і кидав об стіну, об залізну ванну, об підлогу… Він голосно ридав, скрикуючи. – Сам?! Сам?! Клята куля!!

І вибив двері ванної кімнати, гепардом домчав до балкону і щодуху кинув ідеально рівний предмет геть. Одразу після цього швидко вбіг у дитячу кімнату і міцно обійняв дочку і поцілував сина, також притискуючи до грудей. Плачучи,чоловік не переставав кричати: «Не віддам! Ні! Не віддам!»