Вектор входу

Шепіт. Він лунав на самій межі слуху. Одноманітне, нудне, тисячоголосе бурмотіння. Неможливо було упізнати мову чи розібрати окремі слова. Нескінченний монотонний наспів. Він лунав від стінок корабля. В так йому блимало світло в коридорах. І навіть клятий туман, що затягнув собою усі рівні та коридори, здригався підкорюючись гнітючому ритму.

Ерік застогнав і повернувся на ліжку. В кімнаті нікого не було. Тупі науковці! телепат звик,    що команда доктора Макруді опікується таким скарбом як він. Та дідько цим же пояснювали як це важливо! Невже не дійшло наскільки телепати вразливі до гіперстрибків?

Дихати рівно. Думати повільно. Вирішувати швидко. Так вчив Каа.

Голова розколювалася і картинка пливла перед очима. В голові щось дратівливо пищало. А ні. Це система контролю життєдіяльності волала та блимала червоними вогниками, попереджаючи про критичні рівні пульсу та тиску. Цивільні придурки про нього просто забули! Але думки про те куди він запхне індикам їх дипломи Ерік вирішив відкласти на потім. Зараз треба вижити.

Зібравши волю в кулак Ерік дав голосову команду медичному комп’ютеру. Та з пересохлого горла вирвався тільки здавлений хрип. Відсапавшись боєць корпусу астроборнів    перекинув себе на бік потягнувся до полиці. З другої спроби в нього це вийшло. Підтягнувши стелаж з крапельницями Ерік повільно витяг пластиковий пакунок з червоним написом: “Пакет екстреного відновлення”. Далі йшов перелік ліків та інструкція застосування. Але то рейнджера мало цікавило. Він не одноразово виводив себе з подібного стану на тренуваннях. Нарешті це знадобилось. Здавалося пройшла ціла вічність поки йому вдалося перемикнути систему. Голографічна панель перетворилась з червоної на жовту, а Ерік знесилено впав на подушку.

З забуття його вирвав комунікатор. Вхідний виклик пищав огидніше будильника.

- Прийняти... - прохрипів Ерік. І на цей раз його голос прозвучав гучніше. Це добре

- Нарешті! - промовила перелякані жінка, - хтось відповів.

- Ага, - зло огризнувся Ерік намагаючись зрозуміти по переляканому голосу хто з ним говорить. - ато я вже думав що про мене забули.

- Господи Ерік що з вами?

- Те що і мало бути. - роздратовано відповів солдат побачивши свою співрозмовницю — чи ви забули панні Юнь Сун?

- Забула що? - обурилась перелякана голова експедиції, - у нас тут аварія! Надзвичайна ситуація! А ви тільки про себе думаєте!

- Ну вибачте, що намагаюсь вижити коли ваш персонал ігнорує аварійні протоколи! - гаркнув у відповідь Ерік.

- Ерік! Жодна з систем не працює! Я заблокована в лабораторії. І ніхто не відповідає.

- А я тут ледь не сконав! - одповів Ерік, та додав — Схоже ми потрапили у шторм.

- Напевно. Я була в лабораторії. Знімала данні з біологічних зразків коли заволала сирена. Потім корабель стало підкидати і я вдарилася. А коли прийшла до тями то стала одразу викликати когось на допомогу, але поки, що відповіли тільки ви.

- Ви викликали по загальному каналу? - став розмірковувати в голос Ерік. - Отже або канали сильно пошкоджено. Або всі решта мертві.

- Господи! - видихнула Юнь Сун, - не кажіть такого!

- Перепрошую, - Ерік недовірливо примружився, - це ваша перша експедиція?

- Так, - обурилась поважна науковець. - Але до чого це?

- Просто дивно що на військову операцію узяли не досвідченого астронавта.

- Можливо не всі астронавти мають досвід у біології і можуть провести шалену купу мало пов’язаних між собою досліджень та тестів. - огризнулася професорка, - То нащо мені досвід астронавта?

- Просто космос це до біса небезпечне місце. Люди тут гинуть регулярно.

Ерік похитав головою. Він звинувачував Влада, що той стає схожим на Каа. І от сам Ерік починає поводитись як наставник.

-  Вибачте, - вибачився рейнджер,  - я звик до трошки іншого складу екіпажу.

- Ви теж вибачте. - тихо відповіла Юнь Сун, - Я просто злякалась. Жодна з систем не працює я заблокована в лабораторії. І ніхто не відповідав. А я так покладалась на капітана Стрімченко та його команду. Ми ж усього мали провести серію дослідів з різними піддослід... ой.

Жінка осіклась, а Ерік посміхнувся.

- Та я ж прекрасно знаю, що я тут роблю. - відмахнувся юнак. - бути подушкою для голок - частина моєї роботи. Як там, до речі, мої сусіди по клітках?

- Я працювала з бактеріями, - винувато знизала плечима жінка, - в блоку дрібних ссавців був пан Калнера. Але двері заклинило і я не можу туди потрапити. А на зв’язок він...

- Ладно. - передбачаючи черговий приступ паніки зупинив її Ерік. - а хто мав стежити за мною?

- Зальмір та Джесіка. - промовила Юнь Сун, - але вони теж мовчать.

- Не страшно.

Ерік вже не звертав увагу на те що каже доктор. Вітамінний комплекс повернув ясність думок. І мозок нарешті запрацював як треба. Рейнджер складав план дій та можливі шляхи вирішення. Отже спочатку треба знайти когось з команди. Не науковців, а саме команду корабля і дізнатись що сталося. Потім налагодити зв’язок. Потім... Потім надто багато варіантів.

- Гаразд. - чітко вимовив солдат. - я пішов роздивлюся, що у нас тут сталося. А ви залишайтесь на зв’язку як будуть новини я вам скажу.

- Ерік, - схаменулась схвильована жінка, - не кидайте мене саму.

- Для того аби залишатись на зв’язку мені треба одягти скафандр. - посміхнувся солдат. - ви до речі теж вже давно його мали одягти.

- Вибачте. - чомусь опустила очі долу науковець, - я забула.

- Гаразд. Скоро повернусь. - кивнув лейтенат і вимкнув зв’язок.

Та Ерік явно переоцінив свій стан. Різко підхопившись з ліжка він одразу сів назад. У голові запаморочилося. Ерік заплющив очі і на самій межі слуху він почув якусь розмову.

- Агов! - вигукнув він. - хто тут?

Але відповіддю стала абсолютна тиша. Ерік розплющив очі та кімнату заволокло туманом. Рейнджер потрусив головою і морок щез. Друга спроба підвестися виявилася більш вдалою. Майже без пригод Ерік дістався шафи зі спорядженням та одягнув аварійний скафандр. Наукова модель виявилась сильно зручнішою за військову. Хоча звісно Ерік більше б зрадів екзоскелету астроборна та обирати не доводилось. Увімкнувши рацію солдат промовив:

- Пані Юнь Сун, ви тут?

- О Ерік я така рада тебе чути! - зраділа жінка. - Так страшно залишатись самій.

- Мені теж. - заспокоїв її солдат. - тому будемо підтримувати голосовий контакт поки я вас не витягну.

- Дякую. Але будь ласка не залишайте мене так на довго.

- Не буду. - чесно зізнався Ерік. - Я зараз...

Закінчити він не встиг. Кораблем прокотився металевий скрип. Світло блимнуло і всі незакріплені предмети попливли до стелі.

- Що? Що сталося?

- Компенсатори здохли. - прошипів Ерік, - ми втратили гравітацію.

- І це означає...

- Що команда боролася з аварією і ми зараз дрейфуємо на вітрилах Бортнікова.

- Чого ви так вирішили? - з недовірою перепитала Юнь Сун.

- Виходячи з гіперпростору кораблі автоматично запускають гравітаційний привід. І без компенсаторів нас би розірвало перевантаженням. Отже хтось перевів нас у сталий дрейф.

- Але це ж добре?

- Ми живі так що так. - промовив Ерік відчиняючи двері.

Коридор був чистим та порожнім. Світло блимнуло і на мить здалося, що метал обшивки поїло іржею, а пластик ламп перетворився на порох під впливом космічної радіації. Та світло повернулось і все стало як має бути. Діставши з підсумку протеїновий батончик Ерік рушив до сусідньої кімнати подумки додавши пункт до плану порятунку — нормально поїсти. Бо далі такі фокуси його мозок стане викидати частіше.

- Ну що у вас там? - запитала Юнь Сун.

- Та от відчиняю двері до ваших підлеглих.

- І як?

- Поки не відчиняється. Механізму щось азважає.

- Невже ми наскочили не астероїд?

- Навряд — прохрипів Ерік. Шолом скафандру заважав зазирнути у шелину та роздивитись чи не деформована стіна. - Тоді б було пошкоджено обшивку і ми втратили кисень. А система рециркуляції поки нормально працює.

- Тоді що?

- Ви мені скажіть. Я ж не науковець.

- Ну я просто біолог.

Нарешті кілька разів спробувавши відкрити закрити двері механізм зі скрипом рушив і двері прочинилась дві третини. Та цього було достатньо аби Ерік проліз.

- Але на щось ми точно налетіли.... - нарешті промовив Ерік.

- На що?

- Гадки не маю. - тихо протягнув Ерік розглядаючи кімнату.

Контрольне приміщення з кількома великими моніторами наче розділила чітка лінія. Біля дверей все було добре. Але за кілька сантиметрів від них фарба вигоріла та полопалася від часу. Метал покрився іржею, а пластик перетворився на порох. Так ніби у іншій частині кімнати пройшла сотня років.

- А як там мої люди? - запитала Юнь Сун.

- Погано. - протягнув Ерік.

- Що? Що там?

- Я зараз увімкну камеру. Так бачите?

- Господи що це?

- Ви науковець, от ви мені і скажіть.

- Можете підійти по ближче? - опанувавши себе промовила доктор.

- Так.

Обережно Ерік переніс магнітну підошву важкого чобота на іржаву частину підлоги. Коли підошва прилипла до металу, солдат плавно переніс вагу. Так, крок за кроком, він підійшов до столу де сиділи мумії у костюмах науковців. На нагрудних бейджах ще можна було прочитати написи: “Доктор Зальмір Калірга”, “Доктор Джессіка Грескачє”.

- Дурня якась. - промовила Юнь Сун, - Тіла так швидко не всихають. Для цього потрібна не одна сотня років. Тим більше в стерильному повітрі космічного корабля. Це просто неможливо.

- Але це є. - відповів Ерік та пішов назад до коридору.

- Що? що тепер робити? - запитала доктор.

- Тепер в першу чергу треба потрапити на місток. Там є резервні канали зв’язку. Думаю що команда зараз витріщує технічні проблеми з кораблем. Зараз ми маємо максимально згуртуватись.

Сказавши це Ерік рушив до містку, а самого його почали точити неприємні думки, що вони з доктором останні живі люди на борту. Оцінивши сили Ерік вирішив телепатично просканувати корабель. Він уповільнив крок та дихання і став вслухатися у свої відчуття. Так як їх вчив Каа. Охопити думками увесь корабель від носу до корми,шпангоут за шпангоутом. Але він не відчув жодної думки. Жодної живої людини на борту!

Ерік зробив глибокий вдих. Він просто хвилюється. Він точно знає, що на борту є ще одна жива людина. Знає? Знає! Телепат зупинився приклав руки до стіни та як тільки він сконцентрувався корабель, як хвилею, накрило шепотом. Нерозбірливим. Монотонним. Набридливим. Ерік зойкнув.

- Ерік ви в порядку? - запитала Юнь Сун.

- Так. - глибоко вдихнувши відповів Ерік, - спробував телепатично просканувати корабель.

- Знайшли когось?

- Ні. - автоматично похитав головою рейнджер. - певно я надто виснажений.

- Обережніше там.

- Постараюсь.

Від чергової спроби Ерік відмовився сам. Ше не вистачало втратити свідомість посеред коридору. Та скоро він зустрів чергову перешкоду. Певно аварійний протокол опустив усі секційні шлюзи. І черговий на відріз відмовився відкриватись. Контрольна панель показувала якусь дурню. Тож Довелося повернутись назад до спуску в сервісний коридор. Увімкнувши ліхтарі Ерік відкрив люк до сервісних рівнів та став спускатись повз кабельні галереї.

- А це що ще таке? - видихнув він.

- Я не бачу. Що у вас ? - невідомо кого спитала доктор — якісь перешкоди.

- Туман - промовив Ерік, обережно торкнувшись білої імли ногою. Туман наче мацаки потягнулась зо ногою. Але наче все було добре і Ерік продовжив опускатись, наче у воду занурюючись у холодну імлу.

- Але звідки тут туман?

- Можливо теплообмінники вийшли з ладу. - знизав плечима Ерік, намацуючи ногою підлогу.

- Це небезпечно? - продерся через перешкоди голос Юнь Сун.

- Поки що нічого страшного. - відповів рейнджер та пішов далі.

Він просувався обережно промацуючи дорогу руками та ногами бо насправді майже нічого не було видно. Набридливі теревені доктора в навушнику змінилися легеньким потріскуванням статики. Але це навіть на краще подумав Ерік.

Ти сам.

Рейнджер зупинився. Він не зрозумів що це було. Монітор точно показував відсутність сигналу. Певно найближча антена пошкоджена. Чи ще якась поламка. І він не чув ніякого голосу. Це скоріш було відчуття. Слідом за цією думкою він знову почув шепіт. Ніби хтось читав молитву на самій межі слуху. Ерік спробував зосередитись на звуку, та мара розтанула. І він пішов далі. С кожним кроком гнітючість відчуття самотності наростала. Туман майже фізично тиснув на легені, а монотонний гомін тиснув на свідомість.

Ти приречений.

Ерік старався не зважати на дурні думки та виконувати свою роботу. Він часто бачив цей кошмар протягом гіперстрибків. Решта “обдарованих” обранців Каа теж казали, що бачили щось подібне. Обдарованих. ХА! Радше проклятих. Проклятих даром чути думки інших людей. Та чомусь Космос вирішив, що цього мало і забрав в них можливість подорожувати зірками. Потім до них приходив Каа та пропонував зірки. Тільки не розповідав, що вони перетворяться на піддослідних кролів в нескінченому пошуку відповідей на таємниці Всесвіту. А також не казав що кожен стрибок для них стане грою зі смертю.

Тебе покинули.

Це точно гра втомленого мозку. Невідомо скільки він пролежав без нормального виходу зі стрибку. Але зараз він при тямі? І шепіт і туман вони майже завше є у їх стрибкових жахіттях. Як і відчуття погляду у спину. Настільки сильне відчуття, що доводиться змушувати себе не озирнутись.

А ти не спиш?

Ні в тих жахіттях він ніколи ні з ким не розмовляв. І не було ніколи слідів іржі на обшивки. Корабель здригнувся, а слідом прокотився важкий металевий скрежит. Ерік вхопився за поручень та застиг прислухаючись до кораблю.

- Юнь Сун! - викликав Ерік, але відповіддю став лише тріск статики.

Рейнджер рушив далі. Продовжуючи викликати доктора та намагаючись викинути з голови шепіт. Нарешті Ерік дістався чергових заблокованих дверей. На цей раз термінал працював це все пояснило. Аварія не пройшла для корабля не поміченою і колосальні сили Космосу вирвали шматок кораблю. За дверима мала починатись сервісна секція Мезонного вітрила правого борту. Але там зараз нічого не було.

Ерік звірився з мапою і пішов по іншому коридору у бік борту. Там через шлюз він вибрався на зовні. І вставши на борт корабля зітхнув з полегшенням нарешті вибравшись з туману та позбувшись нав’язливого шепоту . Все було як він і очікував. Від борту у всі боки на сотні кілометрів розтягнулись дроти вітрил Бортнікова. Прямо перед ним зіяла велетенський діра по краях якої поблискували статичними розрядами — залишки мезонного поля. Того самого що вирвало вітрило гіпревітрило. А також було чітко видно те про що вже здогадувався Ерік. Чіткі смуги іржі та руйнації фарби ніби сліди від удару велетенської пазуристої лапи чіткими лініями перетнули тіло корабля.

Ти здобич.

- Юнь Сун. - знову викликав Ерік та знову у відповідь були тільки статичний тріскіт порожнього каналу.

Ще кілька разів він спробував викликати науковця та марно. Проте у тріску статики він почав знову вгадувати той сами шепіт. Ніби хор монахів читав якесь закляття забутою мовою. Від цієї думки слова наче тали гучніше та чіткіше. І Ерік спробував прогнати їх з голови поки підходив до краю пробоїни у корпусі.

- Юнь Сун. - Почав Ерік запис повідомлення. - певно я зайшов за вітрило і сигнал не проходить. Тож ви мене поки не чуєте. Я живий і здоровий. Майже дістався центрального посту. Звідти я точно зможу вас знайти та звільнити . Так що не перейматись. До зв’язку.

Записавши повідомлення Ерік оцінив положення та стрибнув на на інший бік розриву. Як і всі атсроборни він долав такі перешкоди не раз і під час тренувань, і на бойових завданнях. Просто та рутинно. Відштовхнутись запустивши себе в політ. Імпульс двигуна дати собі прискорення. Імпульс двигуна скорегувати політ вздовж корпусу. Імпульс скерувати себе на приземлення. Активувати магнітні підошви. Пройшовши шлюз Ерік без пригод дістався Містка.

Ти один.

Але тут теж було порожньо. Пости керування блимали сотнями вогників та сервісних моніторів показуючи роботу систем та звіти про несправності. Ерік дістався центрального комунікаційного пульту та спробував викликати когось. Ніхто не відповідав. На всіх каналах панувала тиша. Тиша в якій наростало гудіння невідомих голосів. Поступово на містку повітря ставало все менш і менш прозорим. Та цього разу Ерік зосередився на плані корабля. І системі вентиляції .

- Туману тут не нема звідки узятись. - промовив він сам собі. - Його тут ніяке не може бути.

Він повторив собі кілька разів і імла щезала. Ерік посміхнувся сам собі і запустив сканування корабля на ознаки життя та статус всіх систем. А сам повернувся до посту зв’язку. На його виклики ніхто не відповів. Тоді Ерік перемкнувся на журнали повідомлень і увімкнув останнє. Посеред містку спалахнула голографічна панель майже всю яку займало начебто знайоме обличчя сивого дідугана. Він прокашлявся та промовив.

- Всім хто отримає цей запис. Я коммондор Дмитро Стрімченко, - він зробив паузу, - Так я реципієнт Лонглайф другого покоління і мені п'ятдесят шість років. Ще два тижні тому я виглядав так. - на екрані з'явилась фотографія кремезного ставного чоловіка з легкою совиною в бороді та гривою жорсткого волосся. - Але сьогодні я виглядаю так. Під час дослідницького поліпу ми потрапили в аномальний шторм і були змушені вийти в нормальний простір у системі GIM-50977823-41. Підчас виходу ми втратили переднє гіпервітрило правого борту. А головне корабель зазнав пошкоджень не визначеної природи. Ми досі не можемо з’ясувати їх природу, але таке враження що частини корабля тепер існують у різному часі. Звучить по дурному та іншого пояснення я не маю. - Стрімченко закашлявся, - Датчики розвинхронізовані відносно центрального комп’ютеру А головне ми втратили більшу частину екіпажу. Частину нам так і не вдалося знайти, а частина перетворилася на висушені часом мумії. Ті хто пережив вихід зараз при смерті від старості. Блок з нашими вченими біологами зазнав найбільших пошкоджень тож ми не змогли з’ясувати причини смерті. Всі данні по технічному стані корабля прикладено до цього повідомлення.

Капітан перевів подих та продовжив:

- Нам вдалося стабілізувати корабель на орбіті газового гіганта та розгорнути вітрила Борнікова. З усіх можливих варіантів решти екіпажу схилилися до варіанту висловленого астрогатором панною Сайдгрей. Вона вважає що ми потрапили в мішок Темної Матерії і наш вектор виходу у нормальний простір збився відносно точки входу. Тому Час для нас стрибнув аномально. Є теоретичні роботи професорки Рендел-Хіггінс які описують математичну можливість такого випадку. Наші вхідні і вихідні вектори розсинхронізовані. І ми не можемо достеменно встановити час в якому перебуваємо. А сузір'я навкруги викривленні дивним чином що може свідчити про ефект Темної Лінзи теоретично властивої таким мішками. - Капітан зітхнув - Та то була суха мова науки. В реальності мій екіпаж або мертвий, або пропав безвісті, або помирає. Корабель пошкоджено і все що залишається запустити його на орбіту аби він став попереджувальним маяком для інших подорожніх. Ми були зухвалими та самовпевненими і Океан Хіггінса узяв нас. Кінець повідомлення.

Ти сам.

Шепіт став гучніше. Та Ерік черговим зусиллям волі викинув його з голови.

Він подивився на дату повідомлення. 3 Березня 2097 року. Що було повною дурнею бо сьогодні на дворі 2228 рік. І хронометр на центральному посту з ним погоджувався. Рейнджер персів за пульт діагностики. Але прилади показували ахінею. Данні плутались в часі. Деякі показували порожні коридори і погаслі системи. А деякі навпаки свідчили про активне життя, роботу систем та діяльність членів екіпажу. І данні ці приходили з різними помітками часу.

Спалахнув сигнальний вогник на пульті рольового. Ерік перебіг туди і побачив данні оновлення таректорії Корабель висів надто високо і відривав від газового гіганту . Для стабілізації курсу треба зробити корегування в низ до планети. Побачивши, що картка рольового у терміналі і автоматика вже порахувала потрібні дії лишилось тільки підтвердити Еірк потягнувся до кнопки підтвердження.

Ти не зможеш!

Шепіт знову дав про себе знати. Вин тиснув на свідомість. Не давав зосередитись. Думки плутались та наштовхувались одна на одну. Ерік опустив погляд на приборну панель і глибоко вдихнув.

Спалахнув сигнал вхідного виклику. Ерік перемістився до посту зв’язку і натиснув команду прийому. Знову спалахнув Голографічний монітор у центрі кімнати. Цього разу з екрану дивилась приваблива жінка.

- Невідомий корабель. - почала вона після стартової паузи повідомлення. - Я Оксана Рендел-Хіггінс. Голова наукової експедиції корабля “Колумб”. За нашими даними ви потрапили у гравітаційний колодязь планети. Негайно скорегуйте курс і залишайтесь на орбіті. Ми прораховуємо маневр аби прийти вам на допомогу. Будь ласка дайте знати якщо у вас аварія. Затримка сигналу одна година.

Слова жінки супроводжувались нашвидкоручь зібраними графіками, що показували траєкторії та положення кораблів. Графіки підтверджувались формулами та числами. Також на екрані розташували елементарний опис чисел та формул. Ерік не зрозумів для чого це. Вони що думають тут прибульці якісь?

Ти собі віриш?

Шепіт став гучніше та настирніше. Він вривався в думки і оглушав. Але ні Ерік не вперше проходить це жахіття. Зараз він прокинеться і кошмар закінчиться. Він володар своїх снів. “Колумб” давно став музеєм. А легендарна дочка Хіггінса літала в експедиції сотню років тому. Наступного разу хай вигадають щось цікавіше! Ерік рішуче заткнув шепіт зусиллям волі і повернувся до пульту рольового.

***

- Якого біса вони роблять? - вигукнув астрогатор Касігава, - Вони щойно зробили корегування курсу до планети.

- Вони ж загинуть! - видихнула Оксана, - Ібанез готуйся до прискорення!

- Так пані!

- Стоп, - Втрутився в розмову Ганс Рендел-Хіггінс,  - ми визначили що це за корабель?

- В сенсі?

- В сенсі, - уточнив Ганс - нікого не дивує що ми зустріли другий дослідницький корабель з Землі? Оксана є ще щось про що ти мені забула сказати?

- ні... - відповіла жінка.

- Тоді що в нас по датчиках? Ми розуміємо куди відправили повідомлення?

Менше ніж за хвилинну центральні панелі загорілося усе що вхопили датчики.

- Ого — присвиснула Ібанез, - з такими сигнатурами ця махіна може розганятися до 300-350g. Не певна що є спортивна яхта яка таке може.

- Ну ми не можемо бути певні... - протягнув Касігава.

- А раптом це якісь прибульці водять нас за носа? - запитала Оксана.

- Навіщо? - резонно запитав Касігава.

- Це наш корабель... - тихо промови Євген Бортніков, старший технік, і розгорнув на всю триметрову панель одну фотку - дивіться сюди. Так на оцю тінь. Доволі чітка. Бачите.

- Це схоже на електричний парус. - промовив Ганс , - Щось подібне є у нас.

- Ось. - відповів технік і розгорнув креслення яке як дві краплі води повторювало обриси тіні вітрила. - це моя розробка. Я вже якийсь час прораховую зміни у електричні вітрила які могли б його вдосконалити. І нещодавно мені спала на думку така сама конструкція. Жоден корабель Землі не має зараз таких форм, але такі блоки вітрил можуть бути логічним розвитком наших. Так само оцей реакторний блок. Тут взагалі нічого гадати це наша технологія. Просто схожа на наш корабель як сучасний електрокар на першу машину Форда.

- Але як він тут опинився? - разом промовили кілька науковців.

- Кохана. - тихо промовив Ганс, - пам’ятаєш ти мені розповідала що все у Всесвіті рухається по дуже хитрим траєкторіям.

- Ну так,- протягнула Оксана, - видиме нам світло огинає масиви Темної Матерії. І ми бачимо їх як прямі, але насправді там можуть бути і дуже складні траєкторії. І так можуть народжуватись комічні міражі.

Професорка осіклася.

- І хроно аномалії. - продовжив Ганс, - ти мені про них казала. Це якось зав’язано на напрямки та швидкості руху відносно стартової точки. Ніби рухаючись від планети ми зміщуємось у її відносне минуле. Чи щось таке.

- Але це тільки теорія - Заперечив Касігава. - ми підтвердили це тільки для світла!

- Темні Бульбашки я взагалі ніяк обчислити не можу. - розвела руками Оксана.

- Теоретичні об’єми простору з усіх боків обгорнуті Темною Матерією які існують у своїх ізольованих системах простору та часу. - промовила телеметрист О’Донелі, - це просто неймовірний галактичний феномен! І ми його знайшли!

- Якщо це така бульбашка це неймовірна удача! - видихнув Касігава.

- Нам треба забиратись звідси. - рішуче підсумував Ганс.

- Ні! - різко та в голос заперечили науковці, та наперебій кинулись наводити аргументи. - ми маємо дослідити це явище! Ми маємо врятувати потерпілих! Це контакт з подорожніми з майбутнього!  Ми не просто так піти!

- Що нам треба аби вийти з такої бульбашки в наш час та простір? - запитав Ганс. І це питання подіяло на науковців як відро крижаної води.

Запала тиша. Потім Касігава тихо почав.

- Ми не знаємо. В нас жодних гарантій.

Капітан корабля “Колумб”, барон Ганс Рендел-Хіггінс фон Ганімед багато значно зітхнув, і Касігава продовжив.

- Але якщо ми ляжемо на прямий зворотній курс і пройдемо чітко тим же вектором, що увійшли... то скоріш за все... все буде добре... все має бути добре.

- Тоді робимо! - гаркнув Ганс. - прокласти курс. Ібанез. Стоп машина повна зупинка та самий повний назад! Євген, готуй реактор.

- Але ми маємо дослідити це місце!- не здавалась Оксана.

- І ми це зробимо. - лагідно погодився Ганс, - Але запустивши автоматичні зонди з безпечного місця.  І якщо все буде добре зможемо прокласти безпечні курси та розвісити маяки. Тоді хуч будуй тут наукову колонію.

- А корабель?

- Ми навряд встигнемо їх врятувати. - зітхнув Ганс - І ми не знаємо скільки це займе часу. Але тоді ми точно загубимо точку входу.  А їм ми на жаль не зможемо допомогти. Зараз треба врятувати себе. Це жорстоко але це правда.

- Добре. - маже непомітно кивнула Оксана.

Постраждалий корабель зник за величезною тушею газового гіганту що обертався навколо подвійно зірки. А “Колумб” поволі скидав швидкість стараючись дотримуватись чіткого напрямку відносно тої точки де вони відкривали просторові ворота до Океану Хіггіса.