Увесь світ

Але хвороба розвивалася у мені –
і немає хвороби страшніше за
пристрасть до Алкоголю.
Е.А. По «Чорний кіт»

- Людко!

Хрипле сипіння здавалося не своїм, а разом із словами назовні намагався вирватися зміст шлунку. І вирвався б, якщо він там був. З горлянки на язик вичавилась краплинка жовчі.

- Людко! Води!

Жодної відповіді. Маленьке помешкання немов вимерло. Нажаль доведеться самому… Знову самому. Завжди самому.

На голих матрацах старого проваленого ліжка скорчилась бліда істота невизначеного віку (явно більше двадцяти, але десь до сорока років) в самих лише чорних джинсах. Довге жирне волосся було розкидане по голій спині. Неприродньо тонкі руки обхопили голову. Файні довгі пальці псували розбухлі суглоби.

В замкненому просторі дванадцяти «квадратів» кімнати висів міцний горілчаний дух зі «шляхетними» ароматом Captain Black Cherry. У самій кімнаті панував розгардіяш, який, звичайно, і можна було назвати «творчім хаосом»… Але для цього не вистачало порядку. На книжковій шафі лежала купа колись електронного мотлоху, книжки, яким не вистачило місця на полицях, лежали на підлозі разом з порожніми пивними пляшками. Відносно чисто було у куточку біля вікна, там стояв мольберт з чистим листом. Поруч на поличці лежала старенька палітра, кілька пензлів та порожня баночка з-під розчинника. Біля ліжка стояла напівповна горілчана пляшка дешевого розливу.

Тіло ворухнулось та спробувало повторити свій заклик:

- Води!

Ноги ледь слухались. Так, потроху… Повільно… Ось майже підвелись на ноги. Спроба заспокоїти тремтіння в колінах переросла у спазм по всьому тілу. Але підвестись все ж таки вдалось.

- Людко, де ти? – в голосі окрім образи з’явилось здивування.

Але питання знову залишилося без відповіді.

Трохи холодної води прийнятої на потилицю допомогло світу повернути собі хоч якісь контури. З люстерка дивилася бліда неголена фізія із впалими очима.

- Одна біда з тобою.

Холодну воду замінила гаряча, а рука потягнулась до бритви.

- Хоча… Тільки й бракувало, що зарізатися, - пробурмотіла істота.

Істоту звали Павлом і був він художником. Хоча ні, не так. Павло мав диплом (нікому не потрібний шматок кольорового картону в ламінаті) Художньої Академії, було у нього і три проданих картини. Митцем він ніколи не був. На життя серед «богеми», власне так себе йменували патлаті дядьки передпенсійного віку, він заробляв прибиранням вулиць. Богема пила горілку, жалілась на відсутність будь-якої культури у сучасної молоді та вважала себе осередком дисиденства. Порівняно молодого Павла вони чомусь досить швидко прийняли за свого. А один з богемних навіть вважав основну роботу Павла романтичною. Він міг годинами нахваляти Павла за роботу прибиральником, адже і Віктор Цой, і Юрій Шевчук, і, навіть, Михайло Веллер (ну і нехай єврей, але пітерський) працювали двірниками і не цурались важкої чоловічої роботи, і як добре, що серед сучасної молоді є така чудова людина, що підтримує наші старі традиції. Ну, чого дивишся? Будьмо! Хоча… Жодного разу Павло не бачив у руках «дисидента» нічого важче за гранчак.

Ось і вчора… Здається останній тост «за перемогу радянської зброї» був зайвим. Жоден з них, здається, не служив. Та й якби і служив, починали ж розмов про Ґельсинську спілку.

А ось нарешті і кухня. І тут був характерний «творчий» безлад. Павло відкрив бункер кавоварки і знайшов там великі бурі грудки.

- Кава чорна, заварка третя… Здається, живемо, - дурна звичка розмовляти із самим собою з’явилася на старших курсах Академії після першої серйозної алкогольної інтоксикації. – Це все добре, але куди поділась Людка?

Тремтіння в руках трохи заспокоїлось і набрати води в кавоварку не склало особливих труднощів. Чекаючи, поки світло-бура рідина крапає в стакан під кавоваркою, Павло визирнув у вікно. Власне, дивитися там не було на що. Вікно кухні дивилося у брудний двір типового будинку старої забудови. Іржаві баки для сміття, напівзруйнована будівля старої котельні, чорні дерева без жодних ознак листя. Чомусь у таких дворах ніколи не буває світло і сонячно, там завжди якесь відчуття осені.

- Сіре небо… Ліловий ліс, - замислено прошепотів Павло.

Вказівним пальцем він провів кілька смужок по брудному склу кухонного віна і зірваним голосом вигукнув:

- Лілові дерева!

Павло схопив записника-щоденника (і що він робить на кухні?), уламок кохінорівського олівця марки HB (загострений? дивно) і зробив кілька впевнених штрихів. Проте, пальці слухались погано і перша замальовка полетіла до смітника.

Кавовий апарат давно вже клацнув кнопкою, а слабенька, майже прозора, кава в стакані давно вже охолола. Павло вносив до малюнка останніх правок. Так… Ще трохи і можна переносити на великий лист.

З мольберта у брудну кімнату дивився новий і незвичайний світ. Дивився зацікавлено і зовсім не ворожо. Серед листя лілових дерев миготіли білі вогники, нічне небо було глибоке і зоряне, а між коренів грали веселі струмки прозорої, у півдотика пензля, струмки.

Місцева Zlatá ulička зустріла Павла теплим весняним дощем. Малочислені, все ж таки вівторок – зовсім не туристичний день, митці накривали прозорим поліетиленом свої картини. Веселий весняний струмок прокладав собі шлях серед столітніх каменів бруківки, купол старої дзвіниці церкви на узвозі тьмяно блищав в променях ранішнього сонця.

Павла було не впізнати. Начищені туфлі, дешеві, але нові джинси, старенька, проте чиста куртка була вдягнена на білосніжну футболку з чорним кошеням навпроти серця. Лице митця було чисто виголене, довге чорне волосся зібране у кінський хвіст. Але найбільш у Павла змінились очі. Сьогодні вони були живими і з цікавістю вихоплювали знайомі, але такі нові пейзажі весняного міста.

Юнак йшов не поспішаючи, на світле обличчя падали маленькі краплі теплого дощу. Дощ крапав і на ношу Павла – невеликий тубус, з яким зазвичай студенти ходять на пари з нарисної геометрії. Біля церкви Павло звернув у провулок та побіг широкими цегляними сходами униз, до Алеї художників.

- Агов, Пашко! – покликав його один з художників. – Що тягнеш? Знову оселедця в томаті намалював?

Саме так, колись давно, цілу вічність тому, Павло малював натюрморти на продаж. Щоправда, багато заробити на них не вдалось, але був й такий факт в його біографії.

- Здоров будь, Ромко, - Павло ляснув по протягнутій йому руці. – Нумо, подивись на «оселедця».

Зовсім не зважаючи на дрібний дощик, Павло витягнув з тубуса і розгорнув картину.

Пісок кольору крові, напівпрозорий прибій та хвилі з зеленими вершечками. Під жовто-коричневим небом росли лілові дерева. Далеко у море врізалася коса ніжно-рожевого кольору, в кінці пісчаної коси стояв маяк і смарагдові хвилі розбивалися о його стіну. Яскравий магнієвий спалах вінчав маяк. Ліва половина чистого безхмарного неба була всипана зірками невідомих сузірь, на правій панувало яскраве сонце кольору розплавленого золота.

- Пашко, так це ж… Зовсім на тебе не схоже. Куди несеш?

- Та ось думаю Ельці продати. Візьме? Як думаєш?

- Впевнений, що візьме! Головне, - Роман підморгнув. – Виставитися не забудь.

Павло посміхнувся:

- А ось з цим гірше. Я той… Підшився.

Загорнувши картину до тубуса, юнак махнув рукою:

- Ну усім нашим - привіт, а я пішов.

Павло брехав – він не підшився і навіть не закодувався. Просто після того, як у дворі власного будинку він побачив лілові дерева, спиртне втратило усілякий сенс та будь-яку привабливість. Ні, не з’явилось жодної відрази до алкоголю, просто не хтілося.

Картина Ельці сподобалась. Вона подивилась і інші замальовки, кілька з них ухвалила і замовила повноформатні картини.

Коли Павло вже виходив з невеличкого мистецького салоні eL-Art, що на розі узвозу та току, його гукнули:

- Павло, чи це ти?

Хлопець озирнувся:

- Привіт, Ганко! Давно не бачились.

Ганною виявилась невисока дівчина з довгим чорним, як смола, волоссям і далекосхідними рисами обличчя.

- Так, давно. Років зо три, не менше. Як сам?

- Краще за всіх. Слухай, чого ми тут мокнемо під дощем? Пішли у “Підвал”.

- Павло з грошима, - посміхнулась Ганна. - Ну тоді пішли.

“Підвалом” була невеличка кав'ярня на другому поверсі старого будинку на узвозі. Не дуже популярна серед багатіїв та туристів, а тому завжди затишна кав'ярня приваблювала молодих митців усіх напрямків. Сюди приходили студенти театрального інституту та молоді актори авангардного театру “Вісь”, тут пив глінтвейн молодий та тоді ще невідомий бард Сашко-Вітерець, сюди заходили художники після вдалого продажу своїх картин. По п'ятницях тут зсувались важкі дубові столи і до самого закриття точились літературні суперечки під пиво та бренді. Це збирався славнозвісний КЛФ Steel Unicorn. Будь-який гість кав'ярні міг приєднатися до дискусії... По п'ятницях тут усі були рівні.

Але сьогодні, не зважаючи на вже рясний весняний дощ, кав'ярня була майже порожньою. Лише у далекому кутку хлопчина з куцою борідкою щось писав у записник-щоденник час від часу прикладаючись до величезного — літра на півтора келиха з портером. Ганна та Павло обрали собі столик у центрі зали. Павло сам пішов до бару та замовив собі горнятко подвійного еспрессо та високий бокал з лате для Ганни, а також, за старою звичкою, узяв пакет лимонного соку.

- А пляшка з горілкою в тебе у внутрішній кишені куртки? - ствердно запитала Ганна.

- Немає в мене пляшки, - посміхнувся Павло, демонструючи внутрішні кишені. - Ми питимемо каву! Чи щось не так?

Ганна ніяково помішувала каву соломинкою.

- Розумієш, - вона підняла очі. - Я зараз веду наукову роботу на тему “Вплив прекурсорів на творчість”. Елька казала, що твоя техніка змінилась, вона показали мені твої замальовки і я...

- Вирішила що тобі дістався файний піддослідний щур, - посміхнувся Павло, відпиваючи каву. - Змушений тебе розчарувати.

- Але ж ти кинув пити. Що сталося?

- Ну розумієш...

- Тільки не дури мене! Я знаю, що ти б ніколи не “підшився”, кодування на тебе не діє, бо ти ж знаєш як воно працює. З тобою щось сталося?

- Ти просто не розумієш. Просто десь там є ліловий ліс і червоні піски. І це все значно цікавіше за горілку.

- Я тебе знаю трохи більше ніж півжиття, але не розумію.

- І не треба, сонце.

- А ти змінився, - сказала Ганна розглядаючи його спідлоба. - І водночас такий самий. П'єшь без цукру подвійний еспрессо, хоч він і так міцний...

- Просто люблю смак, ти ж мене знаєш.

А тим часом світ лілових дерев все сміливіше дивився у світ нас — людей.

Нові картини виходили з-під пензля Павла з дивовижною легкістю, але разом з тим кожна з них була пророблена до останньої крапки. З часом у світі лілових дерев з'явились і перші мешканці — смарагдово-прозорими річками пливли невеличкі човники, на горизонті з'явилась заграва великих міст, серед лісів світились очі, що з цікавістю дивились крізь картину на нас. І світ очима відвідувачів eL-Art'а дивився крізь мільони років чи кілометрів у незнайомий світ, що був тут рядом — тільки руку простягни.

Свої картини Павло продавав тільки Ельці, а вона залишала їх собі. Кожен міг подивитися на них в галереї мистецького салону, але перепродавати ці картина Елька відмовлялась.

А ще через два місяці Павла не стало. Серцева недостатність — доволі незвичайна смерть для молодого талановитого митця. Про родичів Павла ніхто нічого не знав, тож Елька узяла на себе усі витрати.

Гарячим липневим днем у колумбарії Центрального цвинтаря зібрались усі його друзі. Ганна з чотирма темно-червоними, кольору крові, трояндами, Людка, власниця салону eL-Art, яку усі знали, як Елька, запізнювався Роман з двома друзями художниками. Не прийшли лише представники “бомонду”. Може в них знайшлись більш важливі справи, а може просто забули про свого молодого товариша. Дочекались працівників цвинтаря, які принесли урну з тим, що колись було Павлом. Елька обережно опустила урну в бетонне гніздо.

- Ну, ось і все... Чекай на нас довше, - пробурмотів Роман.

Дипломований психолог Ганна навіть не намагалась приховувати сльози. Елька кусала губи. Хлопці мовчали.

Коли було сказано усіх слів, коли вже достатньо промовчали і важка гранитна брила накрила останній притулок Павла, тоді Елька запропонували їхати до неї у студію.

Накрили стола, в кутку біля мольберта поставили фотокартку Павла, а перед нею склянку з лимонним соком, кожен був впевненим, що горілки той бі не пив.

Так зі стандартними тостами, а то й мовчки, просиділи три години.

- Хлопці й дівчата, - сп’янілим голосом промовила Елька. – Я ж нікому не показувала його останню…

Тут вона розридалися тими самими безпорадними п’яними сльозами, яких не бачив жоден з художників, а тим більш з клієнтів салону.

- Підемо… Ви ж усі його друзі… Єдині його друзі, - бурмотіла вона.

Елька провела гостей до запасників своєї галереї. Там у окремій кімнаті, при штучному освітленні стояли усі роботи Павла. Там був і «Ліловий ліс», і «Узбережжя», і «Джунглі», і «Ріка»… Усі роботи, що Павло приносив до Ельки були у цій кімнаті. Жодної вона не продала. Тут біли навіть мініатюрні олівцеві замальовки, що Павло робив у якості, так би мовити, реклами, своїх наступних проектів.

- Як цікаво… - видихнула Ганна, роздивляючись непевну графіку простим олівцем. – Це зовсім не схоже на нього… Проте – це його рука, і це його стиль.

- Так, люба моя, - відповідала Елька. – Це його стиль. Навіть до періоду «Лілових дерев», як він сам казав, у нього був свій неповторний стиль… Хоча хто звертав увагу на звичайного п’яничку.

- Отже, любі мої, хлопці й дівчатка, - непевним голосом вимовила Елька. – Ви ще не бачили цього…

Вона смачно гикнула.

- І окрім вас цього ніхто не побачить… Оскільки Павло – мій! І все що він робив – також моє… Ось! І не інакше.

Вона стягнула простирадло з великого – два на півтора метри полотна.

- Він це писав при мені і для мене! Ось…

Це була остання картина Павла. На передньому плані було зображено наше життя. Такими собі кластерними уламками, немов мозаїка, з майже фотографічною точністю зображувався наш світ. Ось тут – Майдан зі скульптурою Лесі на кулі, а поряд вежі WTC, що руйнуються під вибухами, трохи далі спокійний Дніпро-Славута, що котить свої хвилі між зеленими схилами, межує з Либідь-річкою, що заперта у бетонні мури, вогнепальна смерть в Афгані тут межувала із рок-фестом у Нідерландах, а український голодомор був сусідом ура-патріотичних картин досягнень колгоспів. І таких «кластерів» було сотні і сотні, але разом з тим малюнок у кожному з них був відтворений з дивною акуратністю…Ну майже як фотографії, і не зважаючи на розмір кожного мікромалюнка. Через провалля майже на горизонті картини було видно вже звичні пейзажі світу лілових дерев. Десь там вдалині світив магнієво-яскравий маяк, трохи вище горизонту горіло далеке й незвичне сонце, а водночас з ним, на іншому краї небосхилу, вже горіли зорі. Відразу за проваллям починались джунглі лілових дерев, униз у розщелину між світом нашим і світом далеким струменіла смарагдово-прозора вода… А може й не вода.

А між мозаїчним світом наших зображень і далеким світом лілових дерев було перекинуто хиткий місток. А ньому… А на ньому сліди босих ніг. І саме у напрямок світу лілових дерев..

Елька залпом допила горілку зі своєї склянки:

- Тільки пам’ятайте! Нікому… Гик. І нічого.

Але вже на ранок Ганна все ж таки спитала.

- Як думаєш, чи існує цей світ лілових дерев?

Елька знала відповідь:

- Я в цьому впевнена, адже смерть однієї людини, це ще не кінець світу.

І до чого тут шкідливі звички?