Услід таємниці

Осіннє сонце опускалося все нижче, зафарбовуючи узлісся всіма відтінками вогняного кольору і формуючи на галявині довгі тіні від мовчазних дерев-патріархів.

Старий крук спокійно дрімав на товстій гілляці, насолоджуючись останніми теплими деньками.

Ліс, здавалося, також відпочивав – ніщо не порушувало тиші. Вітер гайнув на пошуки розваг кудись в інші місця. А звірині нині не до веселощів – хто готував запаси на зиму, хто шукав надійне сховище під барліг. Лише зрідка попискували синиці-зіньки, що вже створили невеликі зграйки, нишпорячи деревами у пошуках личинок, та десь далеко звідси скрекотіли невгамовні сороки.

Гучний тріск гілок відразу ж привернув увагу крука – без сумніву, сушняком хтось поквапом пробирався. Причому, саме сюди, до узлісся.

Птах ліниво схилив голову і напіввідкрив одне око.

На галявину стрімголов вибігла захекана людина. Перелякано озираючись на всі боки і спотикаючись від утоми, вона швидко подолала відкриту місцину, затим, не вагаючись, знову кинулася в кущі.

Дивно. Люди тут взагалі не часті гості, а щоб гналися, мов навіжені… Та й від кого? Вовки ще не настільки знахабніли, щоб полювати на двоногу дичину. Якщо ж розлютив зайда лося чи дикого вепра, то ті або вбили б на місці, або загнали на дерево. Раз дали так далеко втекти, гнатися вже не будуть.

Проте, коли так біжить, мабуть, справді потрібно…

Крук швидко втратив інтерес до несподіваної пригоди і вже збирався дрімати далі, як раптом угледів, ХТО переслідував небораку.

Старий птах голосно каркнув, змахнув могутніми крилами і здійнявся у повітря – сьогодні у лісі буде кривавий бенкет.

То ж можна і собі сподіватися на ласий шматочок.

****

Славко сидів у кабінеті Дмитра Архиповича, виклавши ноги на професорського стола і вивчаючи байдужним поглядом «робочий» безлад, що панував навкруги.

Все-таки, пан Дмитро вчинив недобре. Звісно, професор і раніше дивував оточуючих своєю непередбачуваною поведінкою, проте, такого навіть від нього ніхто не чекав.

Спочатку зник на два тижні у самому розпалі навчального року. Студенти, звичайно, цьому тільки зраділи, але куди ж таке годиться! А декан на вперті намагання додзвонитися отримував стандартну фразу від оператора – абонент не може відповісти, напишіть повідомлення. Втім, повідомлення теж залишалися без відповіді.

Потім цей дивний лист на ім’я завідувача кафедри: знайшов, мовляв, хорошу роботу у приватній фірмі, то ж не бажаю мати з вузом ніяких справ.

Завідувач аж пінився від злості: знахабнів професор Степко, далі нікуди. Втішало те, що злісний порушник кафедральної дисциплін змушений буде з’явитися у відділ кадрів, за трудовою книжкою – приватна чи державна організація, але пенсію хочуть отримувати всі. От тоді він і пізнає весь гнів колишнього керівника!

Славко зітхнув – проблеми завідувача його мало хвилювали. А от власне майбутнє вже не видавалося райдужним. Потенціал у хлопцеві розгледів лише Степко, запропонувавши тому серйозно зайнятися наукою. Навряд чи хто підхопить тепер «осиротілого» аспіранта.

Ні, Дмитре Архиповичу, так робити не можна!

А почалося все з тієї злощасної поїздки в забуте богом село Христофорове у самому серці Карпат. Точніше – з печери. Звичайнісінька собі печера. Ну, жили там колись люди, то й що. Судячи з усього, в історичному плані це відбувалося не так давно. Ніяких раритетів, що струснули б науковий світ (а, заодно, стрімко наблизили час захисту Славкової дисертації), виявити не вдалося. Та професор ретельно згріб щіточкою в конверти якийсь пил із заглибин у чотирьох пласких каменях, рівномірно розташованих по периметру печери. Потім довго розглядав знайдені на підлозі чи то волосини, чи шерсть…

Мешканці Христофорового, дізнавшись, де побували науковці, зустріли тих насторожено. Ба, навіть вороже. Здавалося, селяни готові на все, щоб гості якомога швидше відправилися куди-небудь подалі. Без особливого супротиву віддали професорові старовинну ікону з каплички, яка дуже зацікавила Степка ще до візиту в гори. З тих пір Славків керівник став якимось іншим…

Конверти з пилом досі лежали на поличках старенького сейфа Дмитра Архиповича. Професор мав намір зробити радіовуглецевий аналіз зразків, та в рідному вузі такої можливості не було, а на листи з проханням провести дослідження в серйозних наукових установах відповіді так і не дочекався…

Тепер Степкові пожитки звідси виселяють. Жертву для реалізації дійства довго не шукали – он байдикує професорів аспірант, нехай трохи попрацює на благо університету.

Хлопець взяв у руки дозиметр, який через треті руки придбав Степко незадовго до свого зникнення. Дмитро Артемович збирався з його допомогою розробити новий спосіб датування археологічних знахідок без великих фінансових витрат. Хоч аспірант і не захоплювався фізикою, проте, вивчаючи за вимогою наукового керівника інструкцію до приладу, сумнівався, що у Степка щось вийде.

Ох і набігався він тоді з цією залізякою! Уважного перегляду інструкції для здійснення вимірів виявилося недостатньо. Прилад українського виробництва з гучною назвою «Селвіс» був примхливим, мов дівка на виданні. І, вочевидь, пролежав на складі бог знає скільки часу. Насамперед, відмовився заряджатися від сонячного світла, як те гарантувала пам'ятка, потім виявилося, що й «зовсім нові» акумулятори вже дихають на ладан. Умільці з сервісного центру університету приробили до приладу в’язанку з кількох батарейок, що ховалися в гламурному полотняному мішечку з вишивкою. Хлопець трохи побурчав (як з таким посміховиськом на люди показуватись?!), потім змирився – з професорського кабінету дозиметр все одно виносити не будуть…

Славко, сидячи в кріслі і складаючи приблизний план евакуації, почав бавитися «Селвісом» – так краще думалося. Взяв його, ніби пістоля, потицяв у всі боки. Потім, так і не придумавши, з чого почати пакування, увімкнув прилад. Як завжди, той, не дочекавшись, доки натиснуть кнопку «Старт», запищав, рахуючи свої мілізіверти.

Славко насторожився – щось було не так. Зазвичай, дозиметр попискував раз чи двічі на кілька секунд, відміряючи природний фон. Зараз він тарабанів, мов будильник, що ніяк не може відірвати господаря від подушки.

Зламався, чи що?

Славко вимкнув прилад, почекав хвилину, знову увімкнув.

Ситуація не змінилася.

Звичайно, дозиметр був запрограмований на найменший діапазон доз, але, все одно, показував занадто багато. Звідки тут взялося джерело радіації?

Славко відійшов до дверей і прилад трохи заспокоївся. Хлопець, мов той шукач підземного джерела з лозою, повільно рушив уперед, плавно рухаючи «Селвісом» з боку в бік.

Фонило від відкритого професорського сейфу.

Знайти там осередок випромінювання було вже не складно.

Радіоактивним виявився порошок у конвертах, зібраний у далекій карпатській печері…

***

Степкові пожитки зайняли не так багато місця в аспірантській комірчині. Радіоактивний пил Славко старанно огорнув фольгою, поклав у целофановий пакет і вивісив на вулицю за фіранкою. Нехай там побуде, від гріха подалі, а потім щось придумається. Хлопець ретельно перевірив усі інші речі професора – променевих «родовищ» більше не виявилось.

Славко вже кілька днів вивчав вміст перенесених пакунків. На перший погляд, нічого незвичайного.

Хіба що… Трохи дивувало поєднання книг. Поряд із «Срібним вовком» Купріна – підручник з радіобіології професора Гродзінського. Для чого він етнографу? Все для тієї ж ефемерної теорії нового способу датування?..

Ікона, привезена з Христофорового разом з радіоактивним пилом. Зовсім темна, злегка потріскана. Хіба що сюжет цікавий, дає певні підстави для роздумів про історію села та його назву…

Теки, наповнені роздруківками з Інтернету. Причому, схоже, матеріал зовсім не стосується серйозних наукових сайтів. «Дивовижна зустріч в Рівенських лісах», «Ще одна загадка Полісся», «Мешканці села... Бояться виходити на вулицю…». Дурня якась, «жовта преса», ніяк не пов’язана з етнографією, якій Степко присвятив усе життя. Що ж його так зацікавило в сповіщеннях? А ці фото? Якісь напівзруйновані хатки посеред лісу, бункери…

До речі, а де мапа?

Та сама мапа України великого масштабу, яку Славко помітив на столі професора десь за тиждень до його зникнення. Утикана червоними прапорцями, що згрупувалися кількома щільними купками. Особливо, в одному місці…

Дмитро Архипович тоді швидко прибрав мапу і, чомусь ніяковіючи, пояснив, мовляв, це так, хобі, до науки не має ніякого відношення…

Дивно. Якщо у професора виникли якісь цікаві теорії, чому не поділявся ними з учнем?...

Так, що ще? Вирізка з місцевої газети. На фото в кутку – група людей на головному майдані міста. Стоп! Славко ж знає цього пенсіонера в центрі. Точніше, бачив одного разу, коли Степко черговий раз «підхопив» хлопця біля гуртожитку на шляху до університету. Їм довелося зробити невеликий гак, бо у професора були свої справи. Залишивши «Таврію» і аспіранта біля під’їзду «хрущівки», Дмитро Архипович зайшов всередину будинку.

Хвилин через десять у коридорі почувся гамір – з дверей вийшов знічений Спепко, а услід за ним, в одному халаті, розлючений дядько. Той самий, з фото. Він розмахував руками і щось кричав. Хлопець розібрав лише: «як ви не розумієте, це зробили вони!» і «ніхто не вірить…нічого більше не скажу!»

Господар, грюкнувши дверима, зник у під’їзді, а Дмитро Архипович, сівши в «Таврію», якийсь час мовчав. Потім буркнув, хоч Славко й не запитував: «А ще пишуть, що нервова система стійка до дії радіації».

Знову злощасна радіація!

Славко, вивчаючи речі керівника, раптом збагнув, що починає за того переживати. Всі ці замітки, мапа і несподіване захоплення радіобіологією почали складатися у поки що туманну мозаїку.

Що ж, залишалося зробити візит до дивакуватого пенсіонера.

***

Невелика похоронна процесія рушила до виходу з вузького двору «хрущівки». Розгублений Славко підійшов до чоловіка, котрий окремо від інших мешканців стояв біля під’їзду і трохи нервово курив цигарку. Хлопець не знав, як почати розмову, проте дядько несподівано заговорив сам.

– Ось так, живеш, хлопче, і не здогадуєшся, чим все скінчиться. Пилипович Чорнобиль пережив, працював інженером на реакторі. Пристойна пенсія, своя квартира… – чоловік помовчав, потім уважно подивився на Славка. – У нього новий сусіда днями заселився, випустив на балкон свою собацюру. Тварюка чимала, я у темному дворі сам би напудив, якби таку зустрів. Гавкнула вона на Пилиповича, а той зі страшним криком, ніби примару побачив, гайнув з балкону… Четвертий поверх, хлопче. Шия в друзки. Шкода…

Дядько викинув недопалка і зайшов у під’їзд, залишивши Славка самотньо стояти на вулиці.

Хлопець дивився на балкон, з якого виглядав великий чорний пес, і, хоч на вулиці було тепло, його шкірою чомусь пробігав неприємний холодок…

***

Славко з цікавістю спостерігав за попутниками, які дивовижним чином змогли втиснутись у заляпаний грязюкою «бобик». Незважаючи на свій майже півстолітній вік, той ще справно служив господарю.

Добре, що передумав зв’язуватися з браконьєрами – своєрідний вони люд, без належного досвіду важко передбачити, чого від них чекати у наступну мить. А ці шибайголови ідуть в «зону» не за наживою, а за гострими відчуттями. Дехто відвідав її вже кілька разів. «Сталкери» – ось як самі себе величають хлопці. Коли один з них при першій зустрічі відразу ж упізнав напіврозвалену хатинку з фото, знайдених Славком у професорському сейфі, питання вирішилося саме собою.

Звичайно ж, він братиме участь у черговій сталкерській вилазці!

За вікном авто мелькали досить одноманітні пейзажі. Все-таки, яке незвичайне місце! Незважаючи на режимні моменти і охорону, тут є і «самосели», що, зневажаючи заборону, повернулися до своїх помешкань, і браконьєри, котрі внадились за хутровим звіром. А ще, звичайно ж, сталкери.

Проте, найбільше вражала природа. Дивовижа: так швидко й ефективно відновитися після страшної катастрофи. Навіть у славнозвісному «рудому лісі» майже ніщо не нагадує про ядерний катаклізм. А тварини! Говорять, тут і рись, і ведмедя можна побачити. Справжнісінький тобі заповідник! Сіроманці, ті взагалі знахабніли – навідуються до самоселів, «знімаючи» прямо з ланцюгів на обід собачат. Якби не єгерський відстріл – і перед людиною, не дай боже, втратили б страх…

– Все, хлопці, виходимо!

Цей оклик для Сашка, як новенького – інші й так знать, що далі доведеться йти пішки.

Остання перевірка спорядження (компас і запас води – обов’язкові), і – вперед!

***

Прокляття! Ну чого йому не сиділося на місці? Пив би зараз гарячу каву в університетському буфеті, чи сидів з Наталкою в кіно, отримуючи порцію адреналіну від чергової голлівудської 3D-лякалки.

Писав же Степко – знайшов собі заняття до душі, не хоче бачити нікого з колишніх колег. Та й учнів, вочевидь, теж. Ні, не втерпів, вирішив розшукати наставника. Герой!

Тепер адреналін зашкалює не від кіношних чудиськ. Десь поряд, в гущавині, переслідує справжній ЖАХ, який не порівняти навіть з нічними кошмарами гарячкового марення.

Бо цей ЖАХ може вбити.

Він, точніше вони, не поспішають. Періодично показуючись на очі стрімкими волохатими тінями, відразу ж зникають, мов примари, у хащах сутінкового лісу.

Думки кудись зникли, залишився лише дикий тваринний страх. Але десь краєм затьмареної панікою свідомості Славко розумів – не він вибирає шлях утечі.

Його ведуть. Ведуть у потрібному їм напрямку. І противитися цьому вже немає сил.

Коли перед хлопцем несподівано з’явилася темна постать, він лише приречено впав на коліна, міцно зажмурився, ніби це могло допомогти, і обома руками закрив голову…

***

Нічна дорога довжелезною змією петляла у світлі фар «бобика». Хлопці в автівці ніяк не могли заспокоїтися, голосно розмовляли, обмінюючись враженнями. На Славка, що скрючився в кутку, на задньому сидінні, і якимось пустим поглядом дивився у вікно, намагалися не звертати уваги. Точніше, робили вигляд, що не звертають – ще при зустрічі, вгледівши бліде, пошкрябане гілками обличчя новоспеченого «сталкера», запитали, що сталося, та той лише мовчки відмахнувся.

Що ж, кожен по різному сприймає перший візит у «зону». Іноді і не так по психіці б’є!

А Славко намагався ні про що не думати. Найкраще було б, звісно, забути все, що сьогодні відбулося…

Ні, не вдається. Раз по раз у мозку спливали фрази Дмитра Архиповича.

…«Вони зовсім не кровожерні… коли не голодні чи розгнівані»…

Дивлячись на палаючі темним вогнем очі, що уважно спостерігали з різних боків, у це важко повірити. Не схожі ці тварюки на святого Христофора, песиголовця з ікони, привезеної з далекого карпатського села…

Так, постать що виринула перед Славком у критичний момент втечі, виявилася рідним науковим керівником. Не примарою, а справжнім, живісіньким. Довго потім довелося Дмитрові Архиповичу привести до тями переляканого хлопця…

…«Вони не можуть без радіації. Дорослі ще якось тримаються… Тільки не розмножуються. Або запліднення не відбувається, або зародок неправильно розвивається. Тому завжди у своїх помешканнях, у своєрідних алтарях, тримали радіоактивні елементи. Спочатку, у прадавні часи, – зі свого зруйнованого зорельоту. Та у тих речовин був надто короткий період напіврозпаду. Довелося шукати місцеві поклади. Ти, до речі, не захопив мого «Селвіса»? Забувся його в кабінеті... Втім, тоді, при пошуках, він би згодився. А тепер…вже немає значення, яку дозу отримую поряд з новими сусідами.

Так, Славку, вони давні гості на нашій планеті. Ти й не уявляєш, як тісно пов’язана з ними історія людства. Скільком міфам дали підґрунтя для існування. Песиголовці, вовкулаки, чугайстри…»

Що ж, може й так. Та навряд чи без них людству жилося б гірше!

…«Це вони влаштували аварію на четвертому енергоблоці. Їх тоді бачили… Пам’ятаєш наш візит до колишнього чорнобильського інженера?..»

Славко пам’ятав. А ще пам’ятав похорон. Навіть через стільки років чоловіка убила примара минулого.

…«Їм потрібне було середовище існування, і вони його сформували. Не рахуючись з людьми. Схоже, вони ніколи з нами дуже не рахувалися.

Раніше, аналізуючи випадки, коли «песиголовці» потрапляли на очі людям, я гадав, що вони мігрують до атомних електростанцій. Згадай повідомлення про таємничих істот на Рівненщині й Поліссі. А Купрін взагалі написав одну з книг на основі місцевих, чорнобильських легенд. Та потім я зрозумів – легенди виникли давно, ще до будівництва станцій. Думаю… ВОНИ якось зуміли підштовхнути нас у виборі місць для будування АЕС…

Хлопчику, ти можеш іти. Вони зовсім не зацікавлені, щоб тебе тут розпочали шукати. Тільки пообіцяй, що будеш мовчати. Так буде краще… для всіх. Якщо за ними прийдуть… мене вб’ють першим. А потім може повторитися ядерна катастрофа. Повір, вони у цьому розбираються. І запаси урану зробили достатні, щоб… Іди. Я залишуся. Не тільки тому, що не відпустять. Доки буду тут, є шанс уберегти людей від великих неприємностей. А ще – дізнатися щось нове про нас, про людський рід, його витоки. Вони знають дуже багато…

Іди, Славку. Забудь усе. Я не хотів тобі раніше нічого розповідати, розумів – це може бути небезпечно. І… дякую, що спробував знайти»…

Ет, Дмитре Архиповичу! Звичайно, чудово було б забути те, що трапилося. Тільки Славко розумів – з цим доведеться жити до кінця своїх днів. Давні міфи, що здавалися такими далекими і фантастичними, несподівано темною тінню лягли на все життя…

***

Старий крук уважно спостерігав за світлом автомобільних фар, що швидко віддалялося. Ось останні відблиски зникли за черговим поворотом, а поступово затих і звук двигуна.

Сьогодні свіжини не перепало... Що ж, хай їдуть.

Буде їм наука, як вештатись місцями, де нині живуть справжні володарі «зони».