Уламки втраченого міфу

“That is not dead which can eternal lie,

And with strange aeons even death may die.”

— “Безіменне місто” Говард Філіпс Лавкрафт

У мандрівці північними землями, я натрапила на серію пам'яток невідомої культури. Все почалося на тридцятий день, коли серед безлюдних і, здавалося, нескінченних рівнин з моху та мерзлих чагарників, мені зустрілася самотня гора. У її чорному підніжжі був білий прямокутний вхід до якоїсь печери. Правильність форм та контраст кольорів не лишили й сумніву — тунель рукотворний. Бажаючи зустріти його творців, чи бодай якихось місцевих, я прив’язала свого коня біля входу, дістала факел та рушила вглиб.

Всередині не було жодного світла, окрім принесеного мною. З кожним кроком сонячне проміння з входу перетворювалось на все меншу цятку і навіть полум’я факелу слабшало під тиском темряви. Пітьма огортала, здаючись все густішою, немов скоро її можна буде відчувати на дотик.

Коли вогонь згас настільки, що вже й не видно було власних ніг, я поклала вільну руку на стіну й продовжила йти навпомацки. Поверхня під долонею була дуже рівною і якби піді мною опинилася б яма, вхопитись було б ні за що. Страх натрапити на провалля уповільнив мене. Перед кожним кроком доводилось обережно торкалася землі, щоб впевнитися, що вона там взагалі є. Не знаю скільки я пройшла так, але зупинилася, коли відчула безліч випуклих ліній на стіні. Поглянувши в їхній бік, я заціпеніла.

На мене дивилися три пари червоних очей. Вони були вертикальними і такими тонкими, немов об їхні краї можна порізатись. Мій розум не міг думати ні про що, окрім панічної втечі, але ноги не наважувалася й смикнутись з місця. Надто глибоко зайшла в лігво, надто темно, щоб бачити дорогу. Тікати чи благати милосердя марно. Все, що могла — стояти, в надії на чудо: «може не помітить, може лиш на рух реагує, може не нападе, доки не тікаю»?

Час минав, я не рухалася, як не рухалися й очі. Влада над тілом почала повільно вертатись і я, з тремтінням у руці, спрямувала факел в бік джерела страху. Там був звір. Страшніший, ніж малювала уява — триголовий змій з тисячами ніг, панциром замість луски і масивними жалами на місці ротів. В очах помутніло, немов темрява печери пролізла в них і хоче позбавити мене розуму.

На наступні декілька секунд я втратила відчуття простору. Прийшовши до тями на підлозі, знову побачила ті червоні очі і здивувалася, що зі мною все у порядку. «Може він вогню боїться»? — подумала і знову спрямувала на нього факел. Лиш тоді я зрозуміла, що побачений мною звір це частина велетенського барельєфа, а його червоні очі — камені, котрі відбивають слабеньке світло мого факелу. Серце й досі вистрибувало з грудей, але тепер цікавість переважала залишки страху. Долаючи задубіння м’язів, я невпевнено почала розглядати кам’яну картину, котра постала перед мною. Її вигляд лякав та заворожував, немов плин часу зупинився і я розглядаю власну смерть.

Намагаючись побачити межі барельєфа, я знайшла його другу частину. По правий бік від змія було зображення чорного силуету з дворучною сокирою. При наближенні факела, лезо зброї засвітилось, наче срібло у місячному світлі. Тіло силуету огортав якийсь палаючий плащ, з вогню якого вилітали потворні голови. Першим бракувало носів. Їхні очі та роти були зашиті товстими нитками. Обличчя других нагадували розплавлене та роздерте місиво. Треті ж взагалі мали очі у ротах, вуха на щоках, численні пухлини та багато інших наростів, більше схожих на частини від тварин. Здавалося б, що в основі всіх цих голів покладена саме людська подоба, але нікого з них я не могла назвати людиною. Надто багато відмінностей. Та й не живуть люди з такими каліцтвами, а ці здавалися живими: хтось кричав у агонії, хтось сміявсь, хтось плакав, а деякі лиш сумно та смиренно дивилися додолу.

Під барельєфом триголового змія та огорненого вогнем силуету було ще дещо — слова на невідомій мені мові, які я переписала собі в щоденник:

«The end, that became beginning».

В надії знайти більше інформації, я попрямувала вглиб печери і торкала кожну стіну, сподіваючись нічого не пропустити, однак довго йти не довелося. Вже за пару хвилин мені трапився глухий кут — тунель закінчився обвалом. Товщу землі не підняти, каміння не прокопати та й невідомо чи вціліло щось за ними. Довелося вибиратися назовні та продовжувати шлях. І хоч місцевих я не знайшла, барельєф чітко дав зрозуміти — хтось тут був. А от «хто», «коли» і «чому зобразив таке» стали питаннями, які міцно полонили мій розум.

Увесь наступний тиждень, мені щоночі снилося побачене. Воно відчувалось, як моя власна пошкоджена пам’ять, фрагменти якої просочуються з місць, прихованих далеко за межами людського пізнання. У тих снах я чула рев триголового змія і відчувала жар вогню. Темрява й задуха видавлювали все повітря з легень. Бездиханна та змучена, я відчувала себе не живою, але й не мертвою. Відчувала, що так більше не можна, що треба покласти всьому край і байдуже на ціну.

Ті муки тривали до першого променю сонця, але й тоді мені не було спокою. Чорний силует почав переслідувати мене і на яву, час від часу ввижаючись удалині. Він самотньо стояв серед безкрайого моря моху та чагарникових полів. Стояв і спостерігав. Я пробувала йти до нього, але з наближенням він розчинявся, як міраж в пустелях моїх предків.

Серед нескінченних просторів без поселень, людей, чи, навіть, звірів, розум повільно покидав мене.

***

На восьмий день, після виходу з гірської печери, мені трапилася дивна місцевість. Замість землі та моху, там був рівний камінь, як в тунелі з барельєфом. Весь горизонт затуляли високі напівзруйновані стіни, утворюючи щось схоже на лабіринт з будівель. В надії дізнатися більше та врешті зустріти місцевих, я рушила далі, забувши про обережність і небезпеку заблукати. А дарма. Тинятись колами довелося декілька днів. За цей час я не знайшла ні людей, ні відповідей, ні, навіть, зворотної дороги чи іншого виходу. Ночувала в навколишніх будівлях і всі вони майже не мали в собі меблів чи предметів розкоші. Навіть ліжка були з каменю. Зате час від часу щастило знаходити в’ялене м’ясо у щільних безповітряних обгортках і воду, закриту в прозорих м’яких вазах. Аж дивно, що все це досі було їстівним та смачним. Скільки ж часу воно пролежало у цьому покинутому місці?

Після довгого блукання вулицями, я врешті вийшла туди, де всі дороги з’єднувалися довкола найвищої будівлі лабіринту. Єдиним входом до неї були зелені металеві двері, з яких стирчав червоний обруч. Вхопившись за нього, я спробувала тягти, але метал не зрушив. Здалося, він і не помітив моїх потуг. Все стояло так, наче йому судилось лишатися закритим вічність, але я не збиралась відступати. Зібравши впертість у кулак, прив’язала коня до перешкоди і погнала його. Тварина тягла з усіх сил, але дверям досі було байдуже.

У намаганнях потрапити всередину минали години. Але що б я не робила, кожна спроба лише змушувала мене почуватись безпомічною дівчинкою у морі холодного каменю когось вищого, сильнішого, а можливо й розумнішого за мене.

Сонце почало ховатися за горизонт. Поглянувши у його бік я відчула ненависть і лють, оскільки своєю формою воно нагадувало мені про обруч на зачинених дверях. За пару хвилин на протилежному боці неба з’явився й місяць. Я спостерігала два круглих світила, котрі своїм рухом відчиняють та зачиняють день і ніч. Саме в цей момент у мене з’явилася нова ідея — спробувати повернути обруч. Міцно обхопивши його руками, я потягнула вправо, однак нічого не змінилося. Спробувала тягти вліво і коли надія майже покинула мене, обруч зрушив з місця. Важке повітря з купою пилу вилетіло крізь щілину, котра утворилася між стіною й дверима. Моє обличчя засяяло усмішкою ледь не до вух. Зробивши ще пару обертів, я відкрила прохід і увійшла досередини.

Там, як і у інших будівлях, майже не було жодних меблів чи предметів побуту, однак були малюнки на стінах й стелі:

Перший мав зображення чотирьох людей. Всі вони тримали чашу, яка наповнювалася палаючою кров’ю з їхніх пальців. Над групою височів темний силует з барельєфа в тій печері, але без палаючого плаща.

На другому зображені, четверо вели армії. За першим з них йшли озброєні потвори, обличчя і тіла яких були понівеченими, як у вогні на барельєфі. За другим були люди. Третій мав у війську і потвор і людей, а четверта стояла на стражі міста, повного жінок та дітей.

Третій малюнок — сотні і тисячі трупів у стрілах та колючому дроті. Все тоне в ріках палаючої крові. Серед вбитих жінки та діти. Понівечені тіла висять на деревах, стінах міста і стовпах. Все навколо виглядає, як якась хвора вистава, завдання якої бути найкривавішим та найнещаднішим моментом у світі. Таким, що не залишить ні байдужих, ні живих. Єдиним, хто стоїть на ногах тут був чорний силует, котрий поглинав навколишній вогонь, створюючи з нього плащ.

Четвертий малюнок зображав яскраво палаючу комету. Вона летіла крізь зорі, до темної кулі у самісінькому центрі нічного неба.

П’яте зображення повторювало барельєф, але мало з ним певні відмінності. На цьому варіанті, палаюча фігура стояла у чорній порожнечі перед триголовим змієм і тримала сокиру напоготові.

Шосте зображення — змій лежить. Його очі закриті, голови розрубані, а у череві діра. Вогонь від переможця починає заповнювати навколишню порожнечу.

Остання частина зображує землю, ліс, ріку, небо, сонце, примітивні будиночки з каміння та червоних людей з рудим волоссям.

Вслід за малюнками була табличка з ще одним написом:

Напевно, в цих словах криється роз’яснення зображених подій, але їх суть для мене недосяжна. Відповіді так близько і водночас так далеко, що це зводить з розуму. Хочеться дізнатись істину, але сама впертість тут не допоможе. Без знань чи допомоги, перекладу не буде.

Не знайшовши більше нічого цікавого, я вийшла назовні і побачила тоненьку стежину з вогню, що вела крізь вулиці, не лишаючи ні диму, ні кіптяви. Коли я розгадувала загадку обручу на дверях, її тут не було, а зараз горить прямо на білому камені. Нутро відчуло чиюсь присутність. Розум полонили думки про палаючий силует з сокирою і влаштовану ним різанину. Серце почало битися, як божевільне, але вогонь рухався так м’яко, спокійно і тихо, що від самого лишень споглядання тривога почала зникати. Розум знову став зібраним, чітким. Я прослідувала за палаючою лінією, обережно зазираючи за кожен поворот, адже й досі остерігалась побачити там силует з сокирою. Однак в кінці шляху мене чекали пусті рівнини з чагарниками та мохом. Вивівши мене до них, вогонь розчинився, не лишивши по собі жодного сліду. Я вже й не впевнена, чи бачила його насправді чи то був лиш ще один міраж. Схоже, вони тут такі ж звичні, як і у моїх краях.

Увесь подальший шлях мені більше не траплялися сліди цієї культури, але її опис і послання тепер надійно збережені у моєму щоденнику. Сподіваюся, одного дня хтось зможе їх перекласти та повідати повну історію палаючого силуету і долю тих, хто зберігав знання про нього.