“That is not dead which can eternal lie,
And with strange aeons even death may die.”
— “Безіменне місто” Говард Філіпс Лавкрафт
У мандрівці північними землями, я натрапила на серію пам'яток невідомої культури. Все почалося на тридцятий день, коли серед безлюдних і, здавалося, нескінченних рівнин з моху та мерзлих чагарників, мені зустрілася самотня гора. У її чорному підніжжі був білий прямокутний вхід до якоїсь печери. Правильність форм та контраст кольорів не лишили й сумніву — тунель рукотворний. Бажаючи зустріти його творців, чи бодай якихось місцевих, я прив’язала свого коня біля входу, дістала факел та рушила вглиб.
Всередині не було жодного світла, окрім принесеного мною. З кожним кроком сонячне проміння з входу перетворювалось на все меншу цятку і навіть полум’я факелу слабшало під тиском темряви. Пітьма огортала, здаючись все густішою, немов скоро її можна буде відчувати на дотик.
Коли вогонь згас настільки, що вже й не видно було власних ніг, я поклала вільну руку на стіну й продовжила йти навпомацки. Поверхня під долонею була дуже рівною і якби піді мною опинилася б яма, вхопитись було б ні за що. Страх натрапити на провалля уповільнив мене. Перед кожним кроком доводилось обережно торкалася землі, щоб впевнитися, що вона там взагалі є. Не знаю скільки я пройшла так, але зупинилася, коли відчула безліч випуклих ліній на стіні. Поглянувши в їхній бік, я заціпеніла.
На мене дивилися три пари червоних очей. Вони були вертикальними і такими тонкими, немов об їхні краї можна порізатись. Мій розум не міг думати ні про що, окрім панічної втечі, але ноги не наважувалася й смикнутись з місця. Надто глибоко зайшла в лігво, надто темно, щоб бачити дорогу. Тікати чи благати милосердя марно. Все, що могла — стояти, в надії на чудо: «може не помітить, може лиш на рух реагує, може не нападе, доки не тікаю»?
Час минав, я не рухалася, як не рухалися й очі. Влада над тілом почала повільно вертатись і я, з тремтінням у руці, спрямувала факел в бік джерела страху. Там був звір. Страшніший, ніж малювала уява — триголовий змій з тисячами ніг, панциром замість луски і масивними жалами на місці ротів. В очах помутніло, немов темрява печери пролізла в них і хоче позбавити мене розуму.
На наступні декілька секунд я втратила відчуття простору. Прийшовши до тями на підлозі, знову побачила ті червоні очі і здивувалася, що зі мною все у порядку. «Може він вогню боїться»? — подумала і знову спрямувала на нього факел. Лиш тоді я зрозуміла, що побачений мною звір це частина велетенського барельєфа, а його червоні очі — камені, котрі відбивають слабеньке світло мого факелу. Серце й досі вистрибувало з грудей, але тепер цікавість переважала залишки страху. Долаючи задубіння м’язів, я невпевнено почала розглядати кам’яну картину, котра постала перед мною. Її вигляд лякав та заворожував, немов плин часу зупинився і я розглядаю власну смерть.
Намагаючись побачити межі барельєфа, я знайшла його другу частину. По правий бік від змія було зображення чорного силуету з дворучною сокирою. При наближенні факела, лезо зброї засвітилось, наче срібло у місячному світлі. Тіло силуету огортав якийсь палаючий плащ, з вогню якого вилітали потворні голови. Першим бракувало носів. Їхні очі та роти були зашиті товстими нитками. Обличчя других нагадували розплавлене та роздерте місиво. Треті ж взагалі мали очі у ротах, вуха на щоках, численні пухлини та багато інших наростів, більше схожих на частини від тварин. Здавалося б, що в основі всіх цих голів покладена саме людська подоба, але нікого з них я не могла назвати людиною. Надто багато відмінностей. Та й не живуть люди з такими каліцтвами, а ці здавалися живими: хтось кричав у агонії, хтось сміявсь, хтось плакав, а деякі лиш сумно та смиренно дивилися додолу.
Під барельєфом триголового змія та огорненого вогнем силуету було ще дещо — слова на невідомій мені мові, які я переписала собі в щоденник:
«The end, that became beginning».
В надії знайти більше інформації, я попрямувала вглиб печери і торкала кожну стіну, сподіваючись нічого не пропустити, однак довго йти не довелося. Вже за пару хвилин мені трапився глухий кут — тунель закінчився обвалом. Товщу землі не підняти, каміння не прокопати та й невідомо чи вціліло щось за ними. Довелося вибиратися назовні та продовжувати шлях. І хоч місцевих я не знайшла, барельєф чітко дав зрозуміти — хтось тут був. А от «хто», «коли» і «чому зобразив таке» стали питаннями, які міцно полонили мій розум.
Увесь наступний тиждень, мені щоночі снилося побачене. Воно відчувалось, як моя власна пошкоджена пам’ять, фрагменти якої просочуються з місць, прихованих далеко за межами людського пізнання. У тих снах я чула рев триголового змія і відчувала жар вогню. Темрява й задуха видавлювали все повітря з легень. Бездиханна та змучена, я відчувала себе не живою, але й не мертвою. Відчувала, що так більше не можна, що треба покласти всьому край і байдуже на ціну.
Ті муки тривали до першого променю сонця, але й тоді мені не було спокою. Чорний силует почав переслідувати мене і на яву, час від часу ввижаючись удалині. Він самотньо стояв серед безкрайого моря моху та чагарникових полів. Стояв і спостерігав. Я пробувала йти до нього, але з наближенням він розчинявся, як міраж в пустелях моїх предків.
Серед нескінченних просторів без поселень, людей, чи, навіть, звірів, розум повільно покидав мене.
***
На восьмий день, після виходу з гірської печери, мені трапилася дивна місцевість. Замість землі та моху, там був рівний камінь, як в тунелі з барельєфом. Весь горизонт затуляли високі напівзруйновані стіни, утворюючи щось схоже на лабіринт з будівель. В надії дізнатися більше та врешті зустріти місцевих, я рушила далі, забувши про обережність і небезпеку заблукати. А дарма. Тинятись колами довелося декілька днів. За цей час я не знайшла ні людей, ні відповідей, ні, навіть, зворотної дороги чи іншого виходу. Ночувала в навколишніх будівлях і всі вони майже не мали в собі меблів чи предметів розкоші. Навіть ліжка були з каменю. Зате час від часу щастило знаходити в’ялене м’ясо у щільних безповітряних обгортках і воду, закриту в прозорих м’яких вазах. Аж дивно, що все це досі було їстівним та смачним. Скільки ж часу воно пролежало у цьому покинутому місці?
Після довгого блукання вулицями, я врешті вийшла туди, де всі дороги з’єднувалися довкола найвищої будівлі лабіринту. Єдиним входом до неї були зелені металеві двері, з яких стирчав червоний обруч. Вхопившись за нього, я спробувала тягти, але метал не зрушив. Здалося, він і не помітив моїх потуг. Все стояло так, наче йому судилось лишатися закритим вічність, але я не збиралась відступати. Зібравши впертість у кулак, прив’язала коня до перешкоди і погнала його. Тварина тягла з усіх сил, але дверям досі було байдуже.
У намаганнях потрапити всередину минали години. Але що б я не робила, кожна спроба лише змушувала мене почуватись безпомічною дівчинкою у морі холодного каменю когось вищого, сильнішого, а можливо й розумнішого за мене.
Сонце почало ховатися за горизонт. Поглянувши у його бік я відчула ненависть і лють, оскільки своєю формою воно нагадувало мені про обруч на зачинених дверях. За пару хвилин на протилежному боці неба з’явився й місяць. Я спостерігала два круглих світила, котрі своїм рухом відчиняють та зачиняють день і ніч. Саме в цей момент у мене з’явилася нова ідея — спробувати повернути обруч. Міцно обхопивши його руками, я потягнула вправо, однак нічого не змінилося. Спробувала тягти вліво і коли надія майже покинула мене, обруч зрушив з місця. Важке повітря з купою пилу вилетіло крізь щілину, котра утворилася між стіною й дверима. Моє обличчя засяяло усмішкою ледь не до вух. Зробивши ще пару обертів, я відкрила прохід і увійшла досередини.
Там, як і у інших будівлях, майже не було жодних меблів чи предметів побуту, однак були малюнки на стінах й стелі:
Перший мав зображення чотирьох людей. Всі вони тримали чашу, яка наповнювалася палаючою кров’ю з їхніх пальців. Над групою височів темний силует з барельєфа в тій печері, але без палаючого плаща.
На другому зображені, четверо вели армії. За першим з них йшли озброєні потвори, обличчя і тіла яких були понівеченими, як у вогні на барельєфі. За другим були люди. Третій мав у війську і потвор і людей, а четверта стояла на стражі міста, повного жінок та дітей.
Третій малюнок — сотні і тисячі трупів у стрілах та колючому дроті. Все тоне в ріках палаючої крові. Серед вбитих жінки та діти. Понівечені тіла висять на деревах, стінах міста і стовпах. Все навколо виглядає, як якась хвора вистава, завдання якої бути найкривавішим та найнещаднішим моментом у світі. Таким, що не залишить ні байдужих, ні живих. Єдиним, хто стоїть на ногах тут був чорний силует, котрий поглинав навколишній вогонь, створюючи з нього плащ.
Четвертий малюнок зображав яскраво палаючу комету. Вона летіла крізь зорі, до темної кулі у самісінькому центрі нічного неба.
П’яте зображення повторювало барельєф, але мало з ним певні відмінності. На цьому варіанті, палаюча фігура стояла у чорній порожнечі перед триголовим змієм і тримала сокиру напоготові.
Шосте зображення — змій лежить. Його очі закриті, голови розрубані, а у череві діра. Вогонь від переможця починає заповнювати навколишню порожнечу.
Остання частина зображує землю, ліс, ріку, небо, сонце, примітивні будиночки з каміння та червоних людей з рудим волоссям.
Вслід за малюнками була табличка з ще одним написом:
Praise Ethey — the harvester of fire, the killer of mad god and the father to us all.
Our will is his fire. Our life is his creation. Our world is his realm.
Don`t disappoint him, first children in the new world
Father walks among us, ready to end it all again».
Напевно, в цих словах криється роз’яснення зображених подій, але їх суть для мене недосяжна. Відповіді так близько і водночас так далеко, що це зводить з розуму. Хочеться дізнатись істину, але сама впертість тут не допоможе. Без знань чи допомоги, перекладу не буде.
Не знайшовши більше нічого цікавого, я вийшла назовні і побачила тоненьку стежину з вогню, що вела крізь вулиці, не лишаючи ні диму, ні кіптяви. Коли я розгадувала загадку обручу на дверях, її тут не було, а зараз горить прямо на білому камені. Нутро відчуло чиюсь присутність. Розум полонили думки про палаючий силует з сокирою і влаштовану ним різанину. Серце почало битися, як божевільне, але вогонь рухався так м’яко, спокійно і тихо, що від самого лишень споглядання тривога почала зникати. Розум знову став зібраним, чітким. Я прослідувала за палаючою лінією, обережно зазираючи за кожен поворот, адже й досі остерігалась побачити там силует з сокирою. Однак в кінці шляху мене чекали пусті рівнини з чагарниками та мохом. Вивівши мене до них, вогонь розчинився, не лишивши по собі жодного сліду. Я вже й не впевнена, чи бачила його насправді чи то був лиш ще один міраж. Схоже, вони тут такі ж звичні, як і у моїх краях.
Увесь подальший шлях мені більше не траплялися сліди цієї культури, але її опис і послання тепер надійно збережені у моєму щоденнику. Сподіваюся, одного дня хтось зможе їх перекласти та повідати повну історію палаючого силуету і долю тих, хто зберігав знання про нього.
Коментарів: 22 RSS
1Почитун14-12-2021 10:52
Текст - майже суцільний опис, тож при прочитанні швидко втрачається увага і зацікавленість. Темп оповіді розміряний і незмінний, що робить твір схожим на переказ. Гостро не вистачає динаміки і хоч якихось подій. Кінцівка скидається не на фінал самостійного твору, а на закінчення розділу.
Сама ідея, як на мене, заслуговує на увагу, але в тому вигляді, у якому вона подана зараз, сприймати її складно.
2Автор14-12-2021 12:08
Дякую, що прочитали та поділилися враженнями.
Такий стиль я обрав навмисне і був свідомий, що він має певні слабкі сторони, однак цю історію хотілось зобразити саме в Лавкрафтівській манері оповіді.
Розумію, кінцівка може здатися не фіналом через брак відовідей у протагоністки, але це все ж фінал, бо сам читач вже все знає, якщо самотужки перекладе тексти з табличок.
3Олег Сілін14-12-2021 15:21
Стилізація вийшла вдалою, маю зазначити.
4Автор14-12-2021 16:08
Дякую, пане Олеже
Дуже люблю фільми та ігри за мотивами його міфів. Захотівши насолодитися "оригіналом", купив перший томик зібрання українською (Я і англ читав, але хотів подивитися виконання саме в українських мовних конструктах. Слава богу, переклад КСД реально хороший) і блін - пише дуже складно, але коли в'їдеш в суть то неймовірний післясмак, який при іншій подачі не вдався б. Я давно хотів розповісти про цей власний міф і завдяки пану Говарду знайшов як, але розумію, що таке до смаку здебільшого вузькому колу "поціновувачів" й навряд матиме успіх на самосудному конкурсі.
5Какавелькозакидач14-12-2021 22:39
Атмосфера — гарна. Лавкрафта я полюбляю. Мова твору теж непогана. Зав'язка — цікава. Але розв'язки я не зрозумів або не знайшов. "Невідому мову " я визначив як англійську і міф той переклав, але до чого він тут і як позначається на долі головної героїні — незрозуміло.
6Автор15-12-2021 12:10
Дякую за комент. Радий, що Какавелькозакидачу було щось до смаку
Якщо питати в чому сенс подій для протагоністки, то вона мандрує, натрапляє на щось цікаве, досліджує в пошуку людей, але натомість знаходить лише артефакти вимерлої цивілізації, про які пише в свій щоденник мандрівника. Сама вона не може їх перекласти, що підкріплює атмосферу непізнаності, загадковості та втраченості того, з чим вона зіткнулася - історії про апокаліпсис старого світу та створення нового на його кістках. Допитливий читач може самотужки перекласти текст, щоб дізнатися більше, ніж мандрівниця, яка дістала йому це знання. Власне тому твір і називається «уламки втраченого міфу», а не «міф про…». Історія знахідки продовжується нашим власним дослідженням, результати якого мандрівниці нажаль не судилося дізнатись через те, що звичайні люди не боги, а тому не можуть знати й вміти все. Наполегливість іноді допомагає, як з відкриттям дверей, але завжди лишається щось поза нашою досяжністю, однак стає досяжним іншим.
P.S. Такі вже ці "загадкові древні боги, поза межами нашого розуміння")))
7Зелений20-12-2021 00:44
Атмосфера створена чудово і консерви — доречні та додають шарму. Не вистачило, мабуть, загрози ГГ наприкінці для додаткового саспенсу.
Удачі на конкурсі.
8Автор20-12-2021 00:51
Дякую))) "Консерви"? - вперше чую такий сленг. Можна розтлумачити?)
9Лавкрафтнашевсе20-12-2021 09:10
Вітаю, Авторе!
Стилізація цікава. Забракло конфлікту. Весь час було очікування, що от зараз яак!
Але уламків виявилося замало, що ж...
Ну і якщо це фінал, то деякі коми варто було би розставити не так й підчистити помилки.
Успіхів!
10Автор20-12-2021 10:33
Дякую за комент і розумію про що ви. У самого Лавкравта протагоністку напевне звели б з розуму, викрали чи принесли в жертву послідовники Етея, або й він сам, але мені хотілося історію в стилі: " Не знаю, що знайшла, не знаю чи було то насправді, не знаю чи присутність надприроднього не була лише міражем, але те, що мені зустрілося точно було слідами чогось надзвичайного. Чогось, що і досі манить, шокує, але втрачене за межами пізнання чи розуміння". Та й вбивати одну мандрівницю, на моє переконання, то не масштаб Бога, котрий колись винищив цілий світ. А поспостерігати за її мандрівкою трохи можна з нудьги. У тих землях вже ж давно нема за ким спостерігати.
11Зелений20-12-2021 10:48
Під консервами — я мав на увазі запаковане м'ясо
Як ідея як можна було покращити — хай би може там якийсь божевільний послідовник. Не небезпечний, просто божевільний. Але ваш текст — ваші правила.
Повторюся, отримав задоволення від оповідання.
12Автор20-12-2021 11:17
А! Не одразу зрозумів, що герметична плівка це по факту консерва. У голові одразу асоціація з металевими бляшанками.
Так, мені теж подобаються персонажі типу протеанина Явіка у мас ефекті, або Ягрума Багарна у древніх сувоях (останній живий двемер). Однак я приберіг такого для іншого оповідання у цьому всесвіті. Там він більше пасуватиме історії, бо конфлікт якраз буде довкола того, що ця істота повідає про вчення Етея, адже всі по різному тлумачитимуть інфу від неї. Тут же був високий ризик зробити з такого персонажа інфодампмена, який тупо запорить всю атмосферу загадковості та втраченості, не будучи особливо корисним сюжету.
Доречі, дуже дякую, що поділилися ідеєю Коли є такі пропозиції по доповненню сюжету, значить твір хоч трошки наштовхнув читача пофантазувати про прочитане, а такий результат зігріває мене, як письменника.
13Зелений21-12-2021 12:58
Твір чудовий. Однозначно в моїй п’ятірці, бо саме спонукає думати й фантазувати самому. Цього мало в сучасній літературі.
14Із зябрами21-12-2021 16:41
Стилізація, звісно, одразу налаштовує на те, що це буде текст "під міфологію", із граничним рівнем умовності. Але, як на мене, саме цей баланс умовності-реалізму і не витриманий так, щоб стилізація заходила органічно.
Бо ж героїня:
- бродить у безлюдних, явно малодосліджених місцях абсолютно одна,
- лізе в кожну дірку, яку знайде, не дуже думаючи про наслідки,
- не має достатнього запасу провізії і води, проте наче не мертва і має їсти,
- їсть невідоме шопопало, для якого навіть не знає точної назви (і яке знайшла в стрьомному місці - а вона взагалі впевнена, що це м'ясо не містить якоїсь зарази? чи вода?). Тобто тут є ніби якісь проблеми й страхи живої людини, але поведінка - наче вона героїня казки, якій усе по цимбалах. Не виходить якось всерйоз перейнятися ні її ситуацією, ні епічність того, що зображено.
Ну і так, текст надзвичайно статичний, і вже на третьому послідовному описі якихось потвор увага розпорошується. Потвори яскраві, але ж вони просто зображені на картинці - все, що вони робили, було в минулому.
І, як на мене, і стилізація не докручена: немає достатнього флеру божевілля й викривленості простору, ну, і рандом із комами дещо заважає читанню. Якісь такі враження. Взагалі не зайшло, вибачте.
15Автор21-12-2021 20:27
Дякую за розлогий коментар))
Шкода, що загалом вам не зайшло, але слова про яскравість потвор мене все ж порадували)
Зазначені моменти щодо героїні я спершу прописував, але вони зміщували акцент зі знахідок на якусь рутину і розжовування дрібниць. Текст ставав необгрунтовано великим ще повільнішим, тож я це вирізав і зосередив усе на розповіді про самі цікавинки.
16Кіт Шрьодінгера22-12-2021 11:20
Мені сподобалось ваше оповідання. Удачі!
17Автор22-12-2021 13:34
І вам удачі!
18БрунатноБурийБобер22-12-2021 16:01
Прекрасний етюд! Та хотілось чогось більшого, глибшого та певних натяків на розгадку. Або ж більше акшну. Однак визнаю, що написане гарно і байдужим не залишило. Дякую, авторе/авторко!
19Автор22-12-2021 17:15
Уявив Тома Круза, який: "Входимо у вимір Дагона, тиримо некрономікон і вертаємось до обіду". А потім мизичка з "місія нездійсненна"
Дуже тішуся, що не лишив байдужим і дякую, що поділилися враженнями))
20Дівчинка з правописом22-12-2021 17:29
Плюсами для мене було:
1. Протагоністка. Не в сенсі, що вона якось мені особливо імпонує (насправді ми про неї так нічого і не дізнаємося), а в сенсі, що це не протагоніст Серед оповідань конкурсу дуже мало таких, де в центрі — жінка, а щоб жінка оповідала свою історію від першої особи, то таких мені і не трапилося (щоправда, я не читала всього). Для мене це важливо, це завжди викликає мою симпатію.
2. Справді непогана стилізація під Лавкрафта. Часом атмосфера ламається через канцелярський стиль ("в надії знайти більше інформації", "мало з ним певні відмінності" тощо) або через несподівані просторічні слова (наприклад, "тинятися"), але є цілі фрагменти, де стилізація чудово працює. Це мене дуже зворушило, бо для конкурсу, де багато хто вперше випробовує свої сили, оповідань-стилізацій патологічно мало. Водночас мені здається, що навчитися писати так, як улюблені письменники — найкращий перший крок до майстерності, а амбіція з наскоку створити щось самобутнє та геніальне часто призводить до кричущих банальностей
3. Написи "невідомою" англійською мовою. Не знаю, чи було це зумисним кроком, але якби ці фрагменти були українською, попри згадку про те, що для героїні вони написані якоюсь невідомою мовою, ми би їх переживали інакше (бо її внутрішній монолог і написи були б однією мовою, отож, незрозумілість написів була би для нас умовністю, яку треба постійно тримати в голові, яка не випливає зі структури). А так складається прекрасне в своїй загадковості відчуття, що тексти і справді написані англійською, але героїня, на відміну від нас, не може цю мову впізнати, що ставить одразу ряд цікавих питань про світ, в якому ми перебуваємо.
Але є і мінуси:
1. Попри вдалу стилізацію, текст не має того рівня саспенсу, які мають загалом теж позбавлені карколомних подієвих ліній тексти Лавкрафта. Через це читається трохи занудно.
2. Коми то зайві, то відсутні: дуже рекомендую перечитати розділи про вживання коми в правописі, їх там всього два Грамотність — це не магічний дар, чесне слово, вона приходить просто з навчанням
3. Чимало росіянізмів ("на невідомій мені мові", "факел", "пустий" тощо).
4. Слово "палаючий", у якого одразу два недоліки: а) це один із отих самих небажаних в українському тексті активних дієприкметників теперішнього часу; б) воно зустрічається в такому надмірі, що в мене швидко почало палати
Загалом: варто проробити певну роботу над стилем, загальною структурою оповіді та грамотністю, і тоді все вийде! Успіхів!
21Автор22-12-2021 18:40
Дякую за детальний розбір та поради))
22Франческа22-12-2021 19:08
Даруйте, "пустий" не росіянізм. "Із пустого в порожнє", "пустка", "пустир". "пустеля" - там насправді ціла купа слів. Чужого нам не треба, своє не віддамо (С).