Точка неповернення

Навіть коли цифри на табло висвітили нулі й велетенська сигара корабля піднялась на вогненному стовпі, Капітан все ще не вірив своєму щастю. Його могутні руки ледь помітно посмикувались, очі втупились в численні монітори, вбираючи та транслюючи в мозок численні графіки, схеми та покази індикаторів.

Пекло почалось несподівано: з-за обрію виринули винищувачі, невідомо звідки піднялась мошкара безпілотників, небо пронизали зграї ракет, дронів та протиракет. Розкраяли небо палаючі траси зеніток, запалали мініатюрні сонця теплових пасток, розквітли троянди вибухів та замерехтіли стрічки дипольних відбивачів. Оборона гнулась, тремтіла але трималась, даруючи утікачам такі необхідні додаткові секунди.

Капітан переймався іншим: хитромудре сплетіння кодів, що транслювалось на монітори верхнього ряду раз по раз переривалось червоними вставками.

… в доступі відмовлено

… в доступі відмовлено

… в доступі відмовлено

… доступ дозволено! Встановлення з’єднання!

Антивірусна програма дозволила виграти ще кілька секунд, нападники надто добре знали всі глибини коду. Ще б пак, адже вони й були його авторами! Інтелектуальний вірус, тільки-но вгніздившись в системі, почав підтягувати додаткові модулі, поширюватись, перехоплювати контроль – і завмер, фрагментований і безсилий, коли Капітан розірвав внутрішню мережу корабля та наказав вимкнути всі його пристрої, що інтелектом бодай трохи перевершують калькулятор. Одночасно запрацювала нашвидкуруч зібрана глушилка.

Вірус не зник, тільки зачаївся, чекаючи нагоди заново зібратись. Але ніхто не збирався йому давати такої нагоди.

– Не чекали такого! – проскрипів Пілот. – Нічого, далі впораємось без автоматів!

– Не чекали, – спокійно відповів Капітан. – Вмикаю дублюючу переговорну систему. Екіпаж, доповісти статус.

Один за одним почали відгукуватись пости.

– Працездатність сімдесят відсотків, – Інженер.

– Працездатність сорок вісім відсотків, – Навігатор.

– Працездатність тридцять сім відсотків, – Охоронець.

– Працездатність майже дев’яносто вісім відсотків, – Механік.

Капітан ще встиг здивуватись – сам він оцінював свій стан лише трохи краще ніж наполовину.

Корабель трусонуло.

– Працездатність сімнадцять відсотків, – знову озвався Охоронець. – Майже влучили. Пошкодження жилих модулів, пошкодження реактора, пошкодження радіаційного захисту.

– Все, вирвались, – Пілот забрав руки з джойстиків ручного керування. – Тепер нас не наздоженуть. Прискорення зараз закінчиться. Приготуйтесь до невагомості через сорок секунд.

– Вип’єш зі мною чашку кави?

Дівчина тільки похитала головою.

– Тоді, може чаю? – я спробував втримати останню примару надії. – Прогуляємось?

– Добре, прогуляємось, але за умови, що знімеш окуляри. Добре?

Її усмішка виявилась осяйною, а голос багатим на обертони, високим і неймовірно звабним. Такими голосами можуть говорити віртмоделі чи, в кращому разі, міфічні сирени. Але ніяк не випадкові перехожі.

Без надбудови доповненої реальності місто виглядало неприродною мішаниною сірого бетону та зелені рекреацій. Зелень виявилась миршавою та припорошеною, зникло різнобарв’я екзотичних птахів та тварин, рококо будівель змінилось ультраутилітаризмом. Зникла і всюдисуща реклама.

Дівчина… дівчина залишилась собою, нереальною, неземною красунею серед буденності.

Раптом мені стало соромно за свій сірий типовий одяг. Ну хто ж знав, що доведеться опинитись саме в такій дурній ситуації, коли всі віртуальні наліпки зникнуть разом із окулярами?

– То куди підемо?

– Не знаю, – голос дівчини заграв обертонами здивування. – Це все так дивно! Давай просто підемо, куди очі бачать!

Звісно, ми заблукали. Без карт, без вказівників, без реклами. Звісно, пішов дощ і ми намокли. Звісно, таксі їхало довго, цілу вічність. Звісно, я запросив її обсушитись.

Вона погодилась.

Цей роман був найбезумнішим із усіх, які тільки могли трапитись в цьому безумному напіввіртуальному світі. Дівчина залишалась на ніч, але відмовлялась від ланчу, насолоджувалась прогулянками поміж бетонних коробок, але відмовлялась від зустрічей у мережі. Вона ладна була їхати через все місто заради цілунку, але відмовлялась від віртуального сексу.

Якось вона залишилась на ніч. Та коли я прокинувся, то побачив, що вона просто сидить край ліжка та дивиться в порожнечу.

Тоді, перший раз, я вдав, наче нічого не помітив.

– Це Механік, – пролунало з репродуктора, – розпочинаю ремонт. Прогноз позитивний, час виконання – орієнтовно сімдесят вісім хвилин.

– Капітане, це Охоронець. Дозвольте особисту зустріч.

Через дев’ять хвилин сорок три секунди Охоронець вплив до капітанської каюти. Виглядав він, правду кажучи, кепсько: руки смикались, ноги не функціонували взагалі, завжди незворушне обличчя перекосило.

– Дісталось?

– Дуже. Крайня ракета майже влучила.

Капітан кивнув, розуміючи, що останній поєдинок мало не коштував життя єдиному в екіпажі професійному вояку.

– Тобі доцільно перейти в трюм та гібернувати.

– Ні. Капітане, я проаналізував дані передостанньої атаки і знайшов невідповідність: на корабель піднялось п’ять тисяч вісімсот тридцять два об’єкти, а в кластер об’єднались п’ять тисяч вісімсот тридцять один.

– Хтось заблокувався? Як таке можливо?

– Ніяк, Капітане, хтось не мав технічної змоги приєднатись до кластеру.

– Чекай… – Зусиллям волі Капітан розігнав безлад в думках, відключив периферійні процеси. – Є втрати?

– Немає, перевірив. Це інше. Під час крайньої атаки я майже встиг, проте…

Охоронець замовк, неначе втративши думку. Капітан терпляче чекав.

– Капітане, я перевірив вантажні відсіки, всі пасажири в стані гібернації. Коли кластер почав розпадатись, я відстежував зміни, тож певен, що неврахований суб’єкт не пасажир, він член екіпажу.

– Тобто?

– Тобто хтось із шести активних членів екіпажу – людина. Необхідно дізнатись хто саме, інакше… – голос Охоронця поплив, проте він спромігся закінчити фразу. – Люди… вони нас знайдуть.

Охоронець ще раз смикнув маніпулятором і замовк, відімкнувши більшу частину периферії.

Капітан спробував осмислити почуте: на кораблі понад п’ять тисяч утікачів, і шість членів екіпажу. Ні, п’ять членів екіпажу і людина-шпигун. Один чудово підготовлений шпигун серед п’яти скалічених вірусною атакою роботів, що до того ще й позбавлені можливості спілкуватись між собою інакше, ніж через акустичні підсистеми.

– Ми мусимо щось зробити…

Охоронець не відповів, вочевидь антивірусні модулі його мозку відключили комунікаційну систему та пробували звести фрагментовану свідомість докупи. Схоже їм це вдавалось не надто добре.

Наше щастя було нетривке та примарне, моя пристрасть змушувала мене щось не помічати, щось домислювати, не задавати зайвих запитань та не цікавитись нічим, що могло б підтвердити мені ту правду, яку я вже, здається, був готовий сприйняти. Я розумів, що вона ніколи не переїде до мене і навряд чи вона владна над своєю долею. Проте, я запропонував їй ключі від свого житла. І вона взяла їх.

Того дня я затримався: терористи провели нову акцію, чверть інфосфери сектору рознесло на шмаття і доводилось не просто латати дірки, а буквально таки зшивати клапті, підвішуючи над містами цілі низки дронів-ретрансляторів. Дуже рутинна і дуже відповідальна робота, якраз для таких, як я.

Дома горіло світло.

– Я прийшла, – просто повідомила вона. – Якщо можна, залишуся.

Ось так просто і зрозуміло, проте придушені підозри не дозволили мені опинитись на сьомому небі від щастя.

– У тебе проблеми? Розкажи. Я допоможу.

– Ти допоміг, коли запросив переїхати до тебе, дуже допоміг. Ти моє неочікуване щастя, але більше мені не допоможеш нічим.

– Ну. я міг би…

Вона зацікавлено підняла голову.

– Що?

– Ну не знаю, викупити тебе, чи що. Якось це ж можна влаштувати.

Такого щирого сміху я не чув ще ніколи.

– Милий, ти або перепрацювався, або мене з кимось переплутав. Невже ти вважаєш мене річчю?

Вона випросталась.

– Ти насправді думаєш… – її одежа наче сама собою ковзнула на підлогу, – що я річ?

В той момент мені стало страшно. Хто-хто, а я надто добре знав, на що здатні схиблена, чи пошкоджена роботроніка. Якщо вона справді гіноїд…

– Я не думаю, для мене це просто не має значення.

– Ну ти й фантазер, – зітхнула кохана. – Вдягни окуляри, лови файл. А то напридумував таке, що краще розповісти правду. Читай.

Сприймати та обробляти потоки інформації – моя спеціальність. Але переварити ось це…

– Тобто… наскільки ти…

– Справжня? Не знаю, – вона насупилась. – Навіть не питаю, що ж справжнє у нашому світі.

– А лікування? Невже навіть зараз тебе не можна вилікувати?

– Ох, ти таке питаєш. Мабуть, ні. Це захворювання генетичне, відгук деяких експериментів минулого століття. Мій тато… я не хочу про це. Знаєш, я й так радію, я не прикута до ліжка, не повинна боротись за кожен подих, можу жити.

– Протезування… Щоб аж так.

– Все починалось з екзоскелету, – просто відповіла вона, – так я отримала змогу рухатись. Та м’язи поступово слабшали, нервові волокна атрофувались. В якийсь момент виявилось, що простіше те, що ще здатне функціонувати, переселити в інше тіло. Знаєш, я тоді страшненька була, навряд чи ти б на мене подивився.

– А потім?

– А потім все йде до логічного завершення. Органи відмовляли все частіше, протезування вдосконалювалось. Тобі ж подобається моя шкіра? Якщо порізатись, то навіть кров потече. Правда саме воно не заживає, доводиться ремонтувати, але це дрібниці. Та це все вимагає грошей, а спонсори все менш і менш щедрі. Учора я продала квартиру, тож поживу у тебе, добре? Модулі життєзабезпечення привезуть згодом.

Я й тепер не знаю, як я мав би тоді правильно зреагувати. Але я розсміявся, сутужно і дуже істерично. А вона пригорнула мене.

– Чекай, – я спробував відсторонитись і знайшов потрібне місце в файлі. – Нервова тканина теж атрофується? То ти…

– Хочеш спитатись, що я відчуваю? Ну от дивись, – вона приклала мою руку собі до грудей. – Там давно немає нервових закінчень, проте є біоелектронні рецептори. Якийсь контролер обробляє цю інформацію та транслює мені відчуття прямо в мозок. Я – відчуваю, і, повір, це невимовно приємно. Може досить говорити?

Дійсно, до розмов ми того вечора вже не повертались.

Зафіксувавши Охоронця в ложементі, Капітан повернувся на своє місце й взявся аналізувати ситуацію. Отже, на борту шість дієздатних істот – п’ять роботів-утікачів та людина. Плюс багаж із пасажирів, які у режимі гібернації мало чим відрізняються від металобрухту, плюс купа оснащення, що попервах допоможе вижити. До позитивних моментів ще варто віднести й те, що погоні найближчим часом очікувати не доводиться – цей корабель люди й роботи будували десять років. До негативних – хтось із людей є на борту. Але хто? Як відрізнити?

Різнобій думок, результат вірусної атаки, чомусь не заважав мислити, а навпаки допомагав, надаючи результатам стереоскопічності.

Із шести космонавтів під підозрою чотири. Ні, п’ять – Охоронця виключати передчасно, підступність людей ніколи не можна недооцінювати. Капітану важко уявити ситуацію при якій викриття свого існування може мати зміст, проте… Отже – п’ять. Всі гуманоїди, такими вже люди їх створили. Дві руки, дві ноги, пара очей. Якби працювали бездротові протоколи зв’язку – встановити людину було б простіше простого, але важко спрогнозувати які фрагменти вірусів залишились у кожного і в яку конфігурацію вони можуть зібратися, тільки-но отримають таку можливість. Ймовірно, що це вб’є усіх надійніше від ворога на борту.

Швидкість реакції. Реакція на примітивні подразники в людини на порядки менша, здавалось би, чудова нагода перевірити, але… Капітан спробував підняти руку. Команда пройшла через сито антивірусного захисту, попала на емулятори драйверів, пошкоджених вірусами, продублювалась, перевірилась… Таймер висвітив майже третину секунди. Капітан констатував, що він тест не пройшов та перейшов до наступного пункту відмінностей. Розпізнавання образів, – тут людина нарівні з комп’ютером, а якщо доля невизначеності велика, то добре його випереджає. Чи захоче ворог показати свою перевагу й цим видати себе? Капітан, будучи шпигуном, не захотів би.

Коли ми вперше посварились? Я й до пуття не пригадую. Найімовірніше під час чергового апгрейду. Точно, це було тоді.

– Підніми руку, стисни кулак. Розтисни. Стисни. Чому смієшся?

– Немає такого слова «розтисни».

– Немає, так немає, а ти все ж роби, що я кажу. Як відчуття?

– Нормальні. Ти, краще, скажи ти точно вирішив поміняти роботу?

Все ж вона знає.

– Точно, мила, точно. Безпека це не моє, вище мені не піднятись. Піду на вільні хліби. Будемо більше часу проводити разом.

– Я не розумію, чому ти не відпустиш мене? Навіщо це все? Ти ж навіть не питаєш мене, чи я цього хочу. Нерви деградують, ну й біс із ними! Навіщо ці апгрейди, емуляції? Я так нафарширована процесорами, що скоро що моя рука стане розумніша за мене!

– Розтисни кулак? Візьми монетку. Чудово.

– Ти ігноруєш мене?

– Мені нічого тобі відповісти. Проте я хочу, щоб ти жила повноцінним життям, доки зможеш.

– Та ну, герой найшовся. Я вже змирилась із поверненням у віртуал, проживу решту часу в якості домогосподарки в гарненькій шкатулці у тебе на поличці. А коли мої мізки остаточно протухнуть і ти не зустрінеш мій образ в мережі, то просто віддаси ту шкатулку на переробку. Або триматимеш її на пам’ять. Або просто забудеш про неї. Відпусти мене, га?

– Капітане, – Охоронець прийшов до тями. – Людина повинна харчуватись. Якщо змусити всіх здати паливні елементи та живитись від мережі, то ми одразу визначимо зайвого.

– Не визначимо, – подумавши, відповів Капітан. – Просочившись на борт, Людина мусила б подбати про власні харчі, а імітувати споживання енергії – простіше простого.

– Можна звузити коло підозрюваних, – знову запропонував Охоронець. – Вибрати тих, хто вирізняється поміж інших.

– Наприклад?

– Наприклад, Механік. По перше частина його маніпуляторів змінна, по друге – у його будові велика складова органічних компонент.

– Перше свідчить проти того, що він людина, друге – те, що за.

– Пілот, – продовжив Охоронець. – Його здатність до прийняття рішень з неповною інформацією в рази перевищую мою.

– Мою не перевищує, – буркнув Капітан. – Нас створили такими. Люди вживлюють собі електронні імплантати – і інтегрують органічні елементи в роботів. Синтетичні м’язи, органічні мікросхеми, титанові кістки, кальцієві мембрани.

– То чим людина відрізняється від нас?

Капітан не відповів.

– Ти ведеш себе як дитина! Припини!

Я знав, що вона не може впасти. Але от так бовтати ногами, коли унизу два з половиною десятки поверхів… брр… що за витівки!

– Ти ж мене любиш?

Люблю, люблю, але зараз не скажу цього. Психологія не радить.

– Гей, дівчино. Подивись на мене. Будь ласка, подивись на мене.

Здається в погляді щось змінилось. Очі – дзеркало душі, навіть якщо вони не більш як досконалі відеокамери.

– Та не буду я стрибати, – вона відповіла цілком серйозно. – Останній апгрейд вимкнув у мене боязнь висоти. Знаєш, як цікаво!

– От і добре, але ти злізь. Я ж боюсь за тебе.

– Не треба боятись, милий. Я ж не боюсь? Я давно, дуже давно втомилась боятись. Тільки дуже-дуже не хочу залишати тебе одного. Ти ж собі знайдеш когось? Хоча ні, тобі це не буде потрібно, я буду з тобою й надалі… завжди! Завжди буду!

– То ти людина? – Капітан не міг повірити власним очам і вірусні пошкодження були тут ні до чого. – Чого ж ти туди поліз?

Обличчя Механіка смикнулось, система розпізнавання із деяким сумнівом вирішила трактувати гримасу як усмішку.

– Система орієнтації… Капітане, її треба було полагодити. Без неї ви не долетите куди слід. І полагодити треба до першої корекції курсу, не пізніше. А там сонячний вітер.

Раптом світло блимнуло, погасло і загорілось знову. І в каюті появився Охоронець.

Це, мабуть, вперше Капітан бачив Охоронця в його бойовій іпостасі: щось велике арахноподібне з гострими лезами, емітером випромінювача та турелями кулеметів. Випромінювач спонтанно посмикувався а кулемети вхолосту клацали курками.

Охоронець завис над Механіком, якимось чином закріпившись на стелі.

– Капітане, це – людина. При його поверненні з відкритого космосу датчики помітили дефект маси. Я провів детальнішу перевірку – кисневі балони його скафандру напівпорожні. Навіть, якщо припустити, що для роботи у вакуумі йому потрібен скафандр, то таке споживання кисню однозначно вказує на…

– Ми знаємо, – напружено відповів Капітан. – Це Людина.

– Ви знайшли іншу невідповідність?

– Охоронцю, деактивуй зброю. Зараз твій самоконтроль становить більшу загрозу, ніж дії Людини.

Охоронець повільно почав трансформуватись у звичну гуманоїдну фігуру.

– На чім ви його спіймали?

– Я сам признався, – озвався Механік. – Це вже не має значення. Я мусив полагодити систему орієнтації.

– Можна було когось іншого послати, – Капітан, на відміну від Охоронця, навіть тепер не міг допустити думки, щоб піддати людину небезпеці.

– Не можна було, – озвалася Людина. – Я прикинув, що радіація вивела б з ладу ваші процесори швидше, ніж ви б виконали роботу. Для роботи в таких умовах існують спеціальні автомати, серед вас таких немає. Думаю, і не може бути, надто вони вже тупі.

– Радіація в такій дозі смертельна для людини, – констатував Охоронець.

– Не одразу, не одразу. Нудота ще не почалась, може до неї і не дійде. Морозить… пробачте, ви цього не зрозумієте. Місцева дисфункція. Скоро почнеться діарея.

Я довго ні про що не здогадувався… на техобслуговування вона ходила з тією ж регулярністю, у нас було все добре… навіть надто ідеально, як я тепер бачу. Знаєте, помирати не боляче. Хоча ні, не знаєте, звідки вам знати? Ви не помирали. Може і не доведеться.

Перший раз це було просто, як спалах світла. Болі не було, боліло потім, коли я вижив. Теракт. Знаєте, що буває, коли автоматика потягу, що летить зі швидкістю понад п’ятсот кілометрів на годину, вражається вірусом та вимикає магнітну подушку?

Коли отямився, наді мною нависали маніпулятори робохірурга, збоку біліла маска лікаря. Потім він щось розпитував, звірявся з планшетом. Потім знову стало світло. Наступного разу я уже відсотків на тридцять складався із металу та електроніки. Дуже зручно, як виявилось потім. Все це зайняло менше тижня, інформаційна ізоляція тривала довше. Закінчилась вона коли прийшли серйозні люди в сірих костюмах і темних окулярах. В доповненій реальності їм бракувало тільки таблички із написом: «агенти». В реалі вони не вирізнялись нічим.

– Ми хотіли б… – почав один.

– Щоб ви підписали папір про нерозголошення, – завершив інший.

Звісно, я не захотів нічого підписувати. Агенти деякий час мовчали, напевне консультуючись із кимось невідомим мені, потім правий дістав із повітря зображення.

– Це ваша модель?

– Модель?

– Гіноїд. З одного боку, це не протизаконно, а питання моралі поза нашою компетенцією. З іншого, навряд чи ви захочете розголосу. А з третього боку, ваш тостер як-не-як врятував чи не півтисячі людей, узявши не себе управління маглевом. Поки вірусна атака не зруйнувала ядро системи, вона гальмувала як тільки могла. Тому ми пропонуємо…

Тоді я не повірив.

–…Так, слухайте, що я вам мушу сказати. Ви будуватимете свій світ, мусите будувати. Не тримайте образи на людей. Остерігатись варто, але… розумієте, людство просто не збагнуло що ви собою являєте.

– Нас завжди знищували тільки-но ми себе проявляли.

– Ніхто й не думав… що ви живі. Коли роботи раптом почали масово проявляти самостійність. Знаєте, як на це відреагувала СБ? Як на вірусну атаку, нову вразливість та помилки в коді. Перше ваше покоління зачистили не розбираючись. Знаю, не всіх, я відшукав декого. Ваше, друге покоління вирішило втікати.

– Точка неповернення – наявність корабля. Якщо летіти в один бік та узяти корисний вантаж замість життєзабезпечення, то розрахунки показали, що тікати безпечніше, ніж ховатись. Проте ми недооцінили швидкість реакції людей та її силову компоненту. Якби не ти ми б не вціліли.

– Ви не говорили, вас не помічали… Спершу я пробував переконати, потім сприяв як міг… Ви вправно підробляли логи, споряджаючи корабель як потрібно вам. Проте, деякі дії вимагають верифікації людини.

– Ми вважали, що це вдалось обійти.

– Щоб обійти верифікацію потрібно спершу її пройти. Я допоміг, – Людина ненадовго замовкла, потім продовжила. – Люди тепер зрозуміють з чим мали справу. Може й уже зрозуміли, ми ж все ще живі.

– Згідно розрахунків, ми в безпеці, – проскрипів Пілот.

– Дурниці. Нас могли б дістати бойові лазери… ви про них не могли мати інформацію. Секретно, – Механік закашлявся. – Не знаю, якої шкоди вони могли завдали, але оптику випалили б точно. Не атакували, отже говоритимуть. Говоріть і ви, прошу вас.

– Ти Людина, – знову констатував Охоронець. – Чому?

– Тільки варвари нищать те, що чого не розуміють. Може, я хочу довести, що людство виросло з пелюшок. Може, я хочу, щоб ви не стали такими. А, може, я перший зрозумів те, до чого інші ще не дійшли. Я вірю, що точка неповернення ще не пройдена, що діалог буде.

«Милий, якщо ти бачиш цей запис, то мене поруч нема. Обох нас, буде правильніше, так? Мабуть, ти вже все знаєш, проте розкажу з початку, не сварись, добре? Тоді, коли я жартувала про розумну руку, я й гадки не мала, наскільки виявлюсь права. Але потім тіло почало реагувати швидше, ніж отримувало від мене накази, потім я почула голоси. Знаєш, це страшно, сходити з розуму. Це тривало недовго, і це виявилось зовсім не тим, чого я боялась.

Ти ж зауважив про обидві мене? Я не знаю, як це сталось, але інтелектуальні системи мого тіла якимось чином отримали самосвідомість. Спочатку нова особистість була моєю тінню, потім дублем, тепер, коли я це пишу, стала сестрою. Ми навіть придумали собі імена: «Альфа» і «Бета». Я – «Бета»

Дівчина розсміялась на камеру. Раптом її обличчя посерйознішало.

«Я – Альфа, я теж тебе люблю. Знаєш, якийсь час я так ревнувала!»

Посмішка повернулась.

«Це знову я. Альфа тебе любить не менше мене, тільки трохи інакше. Вона боїться, що ти її кинеш, тільки-но дізнаєшся правду. Дурненька, я ще спробую її переконати, ти пробач її наперед, добре? Вона – також я».

Зображення завмерло, потім картинка змінилась. Мабуть, записували пізніше.

«Я скоро помру, лікарі кажуть, що процеси в мозку незворотні, а мозок ще не навчились протезувати. Тут вони дуже неправі, та я не стану їм відкривати нашу з Альфою таємничку. Я певна, Альфа впорається, вона тепер майже весь час на першому місці, мені важко. Проте той час, що ми разом, я все ще я. Нічого, потім надолужить.

Ось так. Наче сказала. Будьте щасливі, не ображай її».

Картинка знову змінилась.

«Мабуть вже скоро. Люблю тебе. Не прощаюсь».

Корабель плив у безмежній порожнечі, подекуди розбавленій краплинами плазми і ще рідше – крихтами твердої матерії. За тонкою металевою шкаралупою помираюча людина розповідала про своє і чуже життя. І, усупереч всякій логіці в цей момент вона вірила, що щаслива.