Тягар благословіння (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Голота сидів на березі Тагамлика і курив люльку. Здоровенний чолов’яга, що здавався лінивим і розслабленим, але крізь напівприкриті очі кидав таке гаряче полум’я, від якого плавилося й стікало за обрій саме сонце. За спиною – непоказна біла хата, де зроду не чулося дитячих голосів або жіночої ніжної пісні. Хрипким голосом співав сам собі Голота пронизливих і войовничих пісень Дикого поля. Ці пісні мало, хто чув. Один одинокий порався Голота з усіма дрібними та великими справами по господі, але здебільшого переймався іншою, таємною роботою деінде і тільки зрідка навідувався до свого невеличкого обійстя, щоб відпочити й набратися здорових сил землі.

Ще далі позаду, за смугою тінистого переліску гомоніло й донині, плакало розорене село, але на це він майже не зважав, бо звідти ніхто не приходив, щоб потривожити його дорогоцінні хвилини відпочинку. Жодна жива душа не наважилася б перетнути невидимий пояс захисту, що він наклав на люльку путі навколо своєї оселі. Там гукали сови, і серед дня прочісували дзвінкий простір страхітливі кажани, а корені в одвічній напівтемряві здавалися живими, ворушилися й шипіли, встромляли чорні рила в землю й вигинали мозолясті спини. А понад усе заволодівав людиною, що наближалася до заклятої території, неприборкуваний тваринний жах. Голота не був небезпечним для людей, проте був самітником і не любив непроханих гостей.

Зараз за межами його володінь коїлися сумні речі: зруйноване село, випалена земля, налякана худоба – все закликало до помсти. Якісь чужинці, солдати й москалі, ходили, грабували, руйнували. Розпачливий жіночий лемент, що не замовкав уже якусь добу поспіль, доносився аж сюди, заважав мрійливому спогляданню Голоти, пробуркував у його серці співчуття і роздратування. Він не мав права втручатися в деякі речі і мусив терпіти, але його маленький прохолодний рай із вишневим садком і соковитою зеленою травою змарнів од відлуння людських страждань. Голота сердився: це завжди було мало не єдиним місцем на землі, де він міг відпочити і переховатися від чужих сліз. От і цього разу біг сюди з батуринського згарища, через гірку землю, срібну від попелу, змішаного з кров’ю, а те, що, може, було його батьківщиною, несподівано зустріло не меншим болем і розпачем.

Насправді він був трохи незвичайною істотою, хоч із вигляду і простий козак у жупані, чесно здобутому в боях і з товстим золотим кільцем у вусі. Нічого дивного не було б і в тому, що не знав Голота свого роду-племені, принаймні ніколи нікому не розповідав він про батьків і дитинство, хоч як товариство не полюбляло на привалі згадувати минуле. Хтось народжував сиріт, і навіть ті, що не пам’ятали рідну неньку, все ж походили від якогось поганого чи доброго, але справжнього чоловіка і якоїсь чесної або занапащеної, але земної жінки. Голота знав про себе, що він Голота. Іноді, відповідаючи на докучливі запитання, додавав: янгол. І жодна людина не спромоглася отримати більше відомостей про його персону. Щоправда, козаки й не призвичаєні лізти в чужі справи:

- В Бога віруєш?

- Вірую.

- Перехрестися.

Хрестишся. Цього досить, аби примкнути до війська і ходити з ним, доки ворожа куля чи шабля не перерве тобі доріжку. 

Голота дивився на темну воду і ніби чекав, що звідти ось-ось має щось виринути. Тим часом сідало сонце, і вітер похапцем приніс із протилежного пологого берега пряні пахощі полину й любистку, від якого гірко стало в роті. Щось тихенько сплеснуло вище за течією, і Голота, не зробивши жодного помітного оку руху, весь підібрався і скам’янів. За мить на пісок хлюпнула вода – так тихо, що й тренований пес не розчув би, а козак миттєво повів вогняними зіницями з-під повік у тому напрямку. Трохи ворухнувся, і ось помітним стало широке лезо вбивчої козацької шаблюки, яку Голота ховав на колінах. Протяжне виття якоїсь нетутешньої тварини не змусило його здригнутися, він тільки міцніше затиснув у зубах люльку і подумки підрахував відстань між собою і невідомою тварюкою, що причаїлася десь ззаду, з боку села, де всіляка нечисть уже справляла свято над трупами і згорьованими родичами. Його більше цікавили надзвичайно обережні звуки, що робилися все ближчими й виразнішими. Коли з-під крутого берега показався темний круглий предмет, що, без сумнівів, міг бути тільки людською головою, козак остаточно заплющив очі і посміхнувся із полегшенням.

Він закрив очі й зробився невидимим. Не довго голова залишалася самотньою, ось із води на берег вихлюпнулися плечі й довгі, чорні руки. Голова крутилася навсебіч, а руки, піднатужившись, витягли на твердь решту тіла. Худорляве, в’юнке, наче змія, створіння швидко запрацювало кінцівками, наближаючись до Голоти і в притул не помічаючи його. Коли воно вже було зовсім поруч, Голота просто простягнув руку і, голосно зареготавши, схопив істоту за комір – бо то, все ж таки була людина, а тому й мала звичайний людський одяг:

- А ось і ти, нехристь московська! – сказав він і лайнувся зі смаком поганою московською лайкою. Він підтягнув до себе покрученого від несподіваного переляку чоловічка і, не поспіхом підвівшись на ноги, зблиснув попід останнім рожевим променем сонця кровожерливою своєю шаблею. Чоловічок зіщулився на рівні його обличчя і тоненько пискнув. Голота роздивлявся його довго, з цікавістю й огидою, і весь цей час бранець тихенько так висів, підібгавши ноги, як спійманий за вуха заєць.

- Та не тремти, не тремти, - гримів сміхом Голота, - Щось пан Меншиков такому страхополоху справу довірив! – Стомившись, він опустив шпигуна на траву і, пригостивши копняком, залишив його навколішках, - Хто там із тобою? – спитав він, махнувши головою назад, звідки нещодавно доносилося виття.

- О, той люди сірйозний. Багато зліший від мене. То хлоп самого Петра, - тоненьким, підлесливим голосом відповів полонений. Його монгольські очі палахкотіли люттю й ненавистю, тому він старанно прикривав їх майже лисими, обпеченими пекельним полум’ям повіками, щоб не спровокувати переможця на насилля.

- Ой, меч вострий у пана, рука важка, кулак дюжий… Ой, смерть моя, смерть! Боїться Хулгана доброго пана козака, - лопотів він, здригаючись і підлещуючись.

- Хулгана – миша? – трохи здивувався Голота, - Погана та миша, що повз кота непоміченою не вміє прослизнути! А як я тобі, нишпорко, голову шабелькою зітну, чи скоро нова відросте?

- Ой, не скоро, пан-барин! – справжніми сльозами плакав Хулгана, намагаючись, наче якась дивна пташина, схвати нечесану свою, поганську голову під пахву. Дивився на нього Голота, щулився: хтозна, якої й віри. Басурмани, вони не такі – лисі, бородаті чи й зовсім, скрізь голі, як… Господи прости… коліно. А цей і не лисий, а такий, наче йому хтось весь час пасма вискубував та проріджував, або хвороба якась шкірна, мерзенна, або люди добрі. Борода вищипана, кострубата, жалюгідна, смикалася і ворушилася чи то від захмарної кількості вошей, чи то від страху, що бив її господаря. Про буддистів Голота не тільки чув, але й трактат один їхній прочитав – а що? Таки прочитав! Тільки великої мудрості там не знайшов, самі порожні балачки, хоча подекуди й перемежалися вони зі справжнім знанням або, радше, прозрінням. Цей і до буддистської братії не належав. Мабуть, прямим шляхом уклонявся Сатанаїлу, надто як згадати чорну лють, з якою він танцював на горі, радісні дикунські зойки, з якими зустрічав кожну людську смерть там, у Батурині.

Голота тоді нічого не міг зробити: Господь руки зв’язав, віддавши перемогу цьому ласому до крові нелюду і тому, ще огиднішому, ще страшнішому за нього, Меншикову. Пробирався Голота між осатанілих царевих вояк, плював у звірячі обличчя, бо ні штурхонути, ні в зуби дати не був уповноважений, доки вони не загрожували його власному життю. Дарма – все одно нічого не помічали, у запалі чужу слину витирали, наче піт.

- Господи, чого Ти такий жорстокий? Чом не даєш убити хоча б одного з цих блюзнірських вояків, - шепотів він, пробігаючи повз палаючу церкву, на якій ще розгойдувалися важкі дзвони, а напівобгорілий паламар, пробитий у кількох місцях кулями, порубаний і поламаний, стікав чорним, важким згустком зі сходин головою вниз.

- Моя воля! Моя воля! – верещав якийсь молодий сановитий посіпака із кумедною, наче іграшковою, французькою шабелькою, з якої юшила на землю кров. Так, ніби сам Господь дурним голосом відповідав на запитання Голоти. Усі, хто ходив, змушені були ходити по трупах, наступати підборами на мертві жіночі й дитячі руки. Голота не ходив. Прозорий і легкий, як повітря, він пересувався над землею, ніким не помічений, ніким не зупинений. Але, окрім того, що коїлося одразу під ногами, він бачив, наче внутрішнім зором чи за допомогою якогось неземного натхнення, віддалений пагорб, де трусився у монгольському шалі й вищав, як дикий кіт, оцей миршавий лиходій. У своєму парчевому паланкіні, простягнувши довгі тонкі ноги в легковажних і недоречних черевичках, напівлежав Князь і з великосвітською байдужістю спостерігав у підзорну трубу за агонізуючою долиною. Голота відволікся від тої мани, бо якраз проминав купу навалених одне на одного тіл і раптом серед них побачив ще живу дитину. Маленька золотушна дівчинка тихенько-тихенько зойкувала, наче роздавлене ногою мишеня. Вузенькі груди зі свистом випускали останнє повітря. Ручками вона торкалася русявенького, зовсім ріденького волосся, наче намагаючись привести себе до ладу, щоб гідно предстати перед лицем Божим. Голота, хоч звик до всякого, ніколи не міг пройти повз помираючої дитини без доброго, заспокійливого слова. Він на мить набув своєї цілковитої ваги і став перед дитинкою на коліна, зупинивши своєю великою долонею її крихітну, неспокійну ручку.

Перед тим, що волав «Моя воля!» несподівано, ніби просто з угарного повітря вийшов козарлюга, чистий, гарно, хоч і на свій дикунський манер, убраний, ніби щойно з весільного банкету, а не з полум’я вселенської пожежі. Молодий, запальний офіцер і не думав дивуватися: видовище крові вдарило в голову і зробило його невразливим навіть до чудового і непояснимого. Граційно змахнувши шпагою, вигнувши довгу, струнку спину, загримів важкими ботфортами до Голоти. Гарний, наче янголятко, блакитноокий, з тоненькою рисочкою вусів над презирливою губою, він мріяв наскочити і з одного удару відтяти голову цьому велету, щоб потім місяць вихвалятися звитягою перед товаришами і, можливо, отримати на груди якогось ордена з рук самого князя, а то й… Петра. Чому ж ні? Петрові подобаються відчайдухи – нагадують йому власні молоді роки, коли всіма і звідусіль гнаний, він не втрачав присутності духу і вперто йшов до мети, якою б складною не видавалася дорога. Секунда, маленька мить, крихітна піщинка часу, за яку офіцер устиг подумати, якими подробицями прикрашатиме розповідь про перемогу над кремезним «хахлом» аби розсмішити, а, значить, задобрити двох друзів-веселунів, Петра й «Олексашку». Підбіг ззаду, щоб не наражатися на зайву небезпеку, адже хотів отримати нагороду ще за життя, на цьому світі, а не посмертну шану і лицемірні сльози можновладців. Та, замість відокремленої від тіла козацької голови, побачив караючу блискавицю шаблі, відчув наскрізний біль, щось зайве у череві та раптово побачив Бога. Бог подивився ясним поглядом просто в очі, скривив презирливо рота,  похитав головою і відвернувся. До офіцера квапливо підійшов кульгавий князівський шайтан:

- Кароші рускій багатир… Підем… Підем, - улесливо говорив він, міцно хапаючи за плече. Той опирався, не розуміючи, що сталося, але земля, що перетворилася на якийсь м’який збитий крем, просідала під ногами, розверзалася, поглинала його і починала перетравлювати.

- Мамка! Мамочка! – жалібно скрикнув розжалуваний до звичайного стерва офіцер.

Голота, що швидким, невловимим рухом відібрав життя у підступного московита, дивився, як той падає і лежить у куряві, повторюючи завітне для кожного страждальця слово. Він відійшов від біленької дівчинки і підступився до чоловіка. Тут Голота побачив і собі те видіння, що непокоїло чужі повіки: злий монгольський сатана із собачим оскалом тягнув і тягнув помираючого за душу, кликав його, роздратовано і нетерпляче, за собою у чорне провалля землі. Серце Голоти завжди залишалося зваженим і холодним – тому він не знав почуття помсти, натомість його інколи обпікало нестерпним жалем. Так сталося й цього разу. Сказавши пошепки таємне слово, він схопив живою рукою з плоті й крові, огидну чужу ману і витяг її з потойбіччя до цього світу. Приголомшений чаклун завив від болю, з вуха йому заюшила чорна кров і, втілений на четвереньки біля помираючого, він, озираючись і шиплячи, задріботів геть. Голота проводив його довгим, спокійно напруженим поглядом, зрозумів, що смертельного ворога нажив собі в особі підступного придворного блазня, а потім схилився над юнаком:

- Зачекай трохи, - сказав до нього лагідно. Поранений затих і подивився на нього з якоюсь майже надією. Голота повернувся до дівчинки, що лежала, ледве дихаючи, неподалік, промовив і до неї:

- Не бійся, дитино, сама не підеш: я тобі товариша знайшов.

Невідома дівчинка, що вже кілька хвилин залишалася непритомною, раптом зиркнула на нього свідомо і заворушила пересохлими губами, водночас намацуючи долонькою щось серед ганчір’я колишнього одягу:

- Голото, Голото… - покликала вона. Козак трохи сіпнувся, але зрозумів, що то Господь відкрив дівчинці перед смертю дещо важливе і тепер говоритиме через неї. Він схилився ще нижче, щоб не пропустити жодного слова. Здавалося, вона слабішала з кожною миттю і коли вже намацала щось у мішечку на підперізку, сили майже цілком залишили її. То був маленький камінчик, рівнесенький і гладенький, наче обсмоктаний річковою водою, красивого, насичено сірого кольору і наче з домішками бірюзи. Такий гарний, що жодна дитина, знайшовши його, не втрималася б і обов’язково забрала з собою і оберігала, як наймилішу серцю коштовність, - Цей камінчик завжди був із нашим Господом, - сказала дівчинка, - Він знайшов його на березі Галілейського моря і скрізь носив із собою. Він стискав його, коли навчав і благословляв людей і коли розмовляв з Богом Отцем, а перед Своїми стражданнями віддав учню Андрію, щоб той ніс його до далекої північної землі, на якій перебуває одвічне благословення Боже. Андрій запитав: «Як я упізнаю ту землю, Господи?» «На яку серце твоє, звеселившись, скаже: ось ця земля, про яку говорив Господь, - та земля і є», - відповів Христос. Не зважаючи на передсмертні муки, голос дівчинки виявився напрочуд дзвінким і чистим. Слова з легкістю, наче самі собою, зістрибували з покришених зубів і були чіткими і зрозумілими.

Голота взяв легкого камінчика, але відчув страшенний тягар на долоні. Більше дівчинка не промовила ні слова, намагаючись зберегти дихання, говорили до нього тільки її очі: та земля має страждати, як Господь страждав, має помирати і воскресати, а в останній день, у день Страшного Суду, Господь візьме цей камінчик із рук сина цієї землі і посміхнеться, згадавши, як знайшов його на березі Галілейського моря. Очі зупинилися і стали пусткою. Якось дуже швидко задубіла маленька, спотворена прижиттєвими хворобами і пораненнями плоть. Голота перехрестився і потягнув нещасну за руку, проте не розпачливо, а, навпаки, спокійно і врівноважено:

- Таліфа кумі, - сказав він, і дівчинка, справді, підвелася, залишивши тлін у пилюці, а нове своє, прозоре й світле тіло в білосніжному одязі спрямовуючи до небес, - Зачекай іще, дитино, - попросив Голота і повів її, наче це було можливо, до смертельно пораненого офіцера.

- Прости меня, - слабко прошепотів до нього юнак. Він іще пам’ятав, як пекельна безодня під крихкою скоринкою землі несподівано погодилася відпустити його, а мерзенний шайтан-поводир кинувся навтьоки по слову цього козака. Він відчув докори сумління за те, що хотів причинити смерть своєму рятівникові і тепер плакав.

- Простягни руку, - наказав йому Голота. Той послухався і зустрів долонею невагому ручку дівчинки, своєї майбутньої супутниці до небес, - Прости, Господи, рабу Твоєму, як я вибачаю, - промовив козак, - Дозволь йому супроводити безневинну душу цієї дитини до Твого раю і самого його не відцурайся, Отче.

Спостерігали обоє: і чорний змій Хулгана, і козак-янгол Голота, за двома душами, що міцно схопившись за руки, піднімалися сяючими сходами до небес. Під ними горіла трава, і їдким димом захлиналися будинки, між якими, знавіснілі, розхристані, щасливі від крові, носилися озброєні вояки і скрізь вершили свою жорстоку справу. А тут, убивця і жертва разом наближалися до останнього свого прихистку. Монгол, служник князів Олександра й Люцифера, тремтів від люті: дві душі, дві перлини просочилися в нього крізь пальці. Тут багато поживи, але ці двоє завдяки козаку все ж таки врятувалися. Він знаходився на безпечній відстані від Голоти, проте добре запам’ятав його обличчя і поклявся помститися за цю прикрість. Тим більше, що вже за кілька годин у вцілілій хаті розлючений князь-холоп Олександр нещадно бив його носаками черевиків у зуби, під ребра, в живіт:

- Нехай же тобі луснути, проклятий собака, - сичав він із удаваним заморським акцентом, - ні на що не здатен. Милості царської мене хочеш лишити, гадюка! Сокрушу кості твої, наволоч, а щоби духу твоєго на землі не лишилося.

Мав першим знайти те дівчисько, відібрати в неї ту святу реліквію, обікрасти цю кляту, ненависну землю і позбавити її навік благословення Божого. Отримав зуботичину й сам Меншиков, умився кров’ю, докладаючи Петрові про невдачу:

- Геть! – крикнув розгніваний цар. Біля нього, у самих ніг повзали старообрядні бояри, якими Петро гидував і яких давив просто у своїх світлицях важкими чоботями. У перснях, у золоті, в довжелезних платтях і шубах, плазували вони здоровому юнацтву на потіху. Мережана і парчева молодь реготала і робила товстим, дурним стариганам усілякі капості, а ті, здається, чим більше їх бито, тим більше розквітали, гладшали, розповзалися беззубими посмішками. Нудно, нудно велося Петрові в цих задушливих залах. Ненавидів він гнилий запах монгольської старовини, прагнув до простору і свіжого повітря, сумував за легкими й радісними розкошами Європи.

Роздумав Петро карати шайтана на смерть. Та й Олександрові, що привів йому ввечері гарненьких німецьких удовиць, співав і витанцьовував цілу ніч до ранку, пробачив. Тільки наказав оберег той батуринський за будь-яку ціну здобути і принести йому, справжньому господарю. А допомогти у цьому мав його особистий лейб-лікар, чоловік, що, як кажуть, міг перекидатися на сову, собаку і ведмедя.

Кілька місяців поспіль сатанинські слуги вистежували Голоту, проклинаючи землю, якою доводилося йти і людей, яких зустрічали дорогою. Разом із ними йшли солдати, яких не годували, не поїли, аби запекліше вони карали за свої негаразди безневинний людей. Нарешті, вистежили. Проти цього Голоти ціла армія була безсила, але й сам він нічого не міг удіяти проти призначеної долі.

- Віддай, - тявкнув Хулгана, - Дай мені! Ваш Бог помилився! Ви не так зрозуміли! То наше, наше! – він дрібно тремтів, відчуваючи поблизу здобич. Спалені села, що він залишав по собі, вистежуючи Голоту, невпинно звужували територію пошуків. Менше і менше залишалося землі, де міг би заховатися Христов камінчик. Він знайде його хоч на останньому клаптику живого місця і в зубах принесе хазяїну.

- То ж піди і візьми, - спокійно відповів Голота. То було, мабуть, якесь сильне слово, бо чаклун, що не смів раніше поворухнутися, відчув себе вільним і зареготав, щасливий знову опинитися на свободі. Руки він тер собі довго і старанно, наче вони заніміли від міцних мотузок.

Голота сидів на березі річки й курив люльку. Поволі на небо забирався срібний місяць і суцільним молоком заливав ліси й долини. Вітер піднімав зі дна голоси нехрещених москальських дітей. Десь у кущах на тому боці розпачливо позіхала стомлена одвічною мукою русалка. За спиною козака ричав і рохкав бурий ведмідь, що завітав із хащі. Він тикався носом у землю, перевертав валуни, валявся у траві і, час від часу, скаженіючи від люті, ревів диким голосом. Монгольська миша нишпорила в хаті, стрибала з лавки на лавку, винюхувала попід стінами, копирсалася в ліжку. Голота курив люльку і мрійливо посміхався:

- Останній козак передасть цей камінчик Господові нашому Ісусу Христу. І Господь згадає, як ходив із рибалками по землі, милувався на схід сонця, куштував хліб і вино. І заради спогадів пробачить Він багато гріхів цій землі і зглянеться над її стражданнями, і подарує спасіння.