Теплий вітер поволі гнав купчасті хмари. Раз за разом гойдалася густо поросла трава, котра суцільною ковдрою покривала долину. Де-не-де з трави визирали дерева, інколи самотньо височіючи над оточенням, а інколи утворюючі затишні гаї. Через всю долину простягнулася неширока річка, проте її можна було помітити лише за жвавим поблискуванням яскравими променями сонця, що час від часу ховалося та визирало з-за хмар, адже все навколо утопало в зелені. Берег був похований під трав’яною масою, що грізно нависала над самою водою. Навколишня гармонія, що доповнювалася журчанням води, мелодійним пташиним співом та комашиним гудінням різко була перервана вигуками, що доносилися зі сторони чотирьох мандрівників.
- От дідько! – пролунало над долиною.
- Бодай тобі грець, Ольгерде, що там вже з тобою трапилося? – запитав один з чоловіків, намагаючись стримати роздратування.
- Я вступив у ведмеже лайно, трясця, вся нога! – з розпачем відповів Ольгерд вказуючи на свою кінцівку.
- З чого ти взяв, що це саме ведмеже? – знову запитав чоловік, все ще намагаючись стримати роздратування.
- Та ти поглянь яка здоровезна купа, хто ще може накласти стільки лайна за раз?
- Олень зміг би, вони траплятися не менші за ведмідь. – у розмову втрутився третій чоловік, що стояв поруч.
- О, Рейване, у твоєму племені розбираються у лайні, хоча, що тут дивного, ви ж, типу, слідопити. – з неприхованим єхидством відповів Ольгерд.
- Ми принаймні у нього не вступати по самі вуха, як дехто. – парирував Рейван.
- А не поділишся зі мною племінною мудрістю, як же ви його оминаєте? – все з тим же єхидством продовжував Ольгерд.
- Все ізі, дивитися собі під ноги.
- Куди ти поніс своє тіло? – звернувся до Ольгерда перший чоловік.
- Як це куди, відмитися від лайна, що тут не зрозуміло?
- Ольгерде, краще витри свою ногу об траву, нічого воду бруднити.
- А що це ти розкомандувався, Мартине, та бач який ти в нас еколог зробився! Людство ядерними бомбами по атомних електростанціях ще не так давно, у розрізі часу, лупило, а ти тут соплі пускаєш за нещасну річечку, в яку, я впевнений, що пудять всі ведмеді та олені з округи.
- Все, можеш хоч весь обмазатися кізяками усієї навколишньої біосфери, а потім купатися в річці хоч весь день, але тільки благаю, стули пельку! – уже не стримуючи роздратування відповів Мартин.
- От так би відразу. – задоволено вимовив Ольгерд, неквапно йдучи до берега та човгаючи ногою по траві. – А цей наш провідник, він того, ще довго буде отак сидіти?
- Це він так ніби медитує. Я не в курсі скільки це займає часу.
- Потрібно поквапитися, наша мандрівка затягується, ти в нього не запитував, чи далеко ще до тих Терас?
- Ольгерде, я ж тобі сказав тримати язика за зубами та не патякати про це!
- Стоп, він що не має знати про ці кляті Тераси, куди ж він нас тоді веде?
Четвертий чоловік, що до того непорушно сидів з заплющеними очима у траві різко підвівся та підозріло поглянув на своїх супутників.
- Розмови про Тераси не було, звідки вам взагалі про них відомо? – тицяючи вказівним пальцем рішуче запитав провідник.
- Так і куди ж ти нас тоді ведеш? – з неменшою рішучістю поцікавився Ольгерд.
- Він веде нас до витоку цієї річки, куди нас провести я його і попрохав. – відповів Мартин замість адресата питання.
- Нічого вам там робити, повертайтеся туди, звідки й прийшли! – гнівно промовив провідник, поволі відступаючи – Я серйозно, не шукайте неприємностей, здолати які вам не під силу! – після цих слів він кинувся навтіки.
- О, чудово, молодець Ольгерде, ти протримався майже весь шлях, але все одно зумів таки перепаскудити справу. –роздратовано промовив Мартин.
- Ти песиміст, Мартине, так не можна, ти бачиш лише негативну сторону, але ти ігноруєш те, що поведінка нашого недавнього друга явно свідчить про дійсне існування твоїх Терас.
- Можливо твоя правда, хоча це не знімає з тебе провини. – Мартин повернув голову до Рейвана. – Він нам потрібен, Рейване, наздожени, висліди, дістань його хоч з під землі! – в наказовій формі промовив Мартин.
- Сакс, Мартине, ти у нас не вождь! Проте окей, я за ним, тільки він знати цю місцевість краще мене, так що ніяких обіцянок. – відповів Рейван.
- Ми з Ольгердом підемо верх за течією, так нас і розшукуватимеш. – Мартин перейшов на повчальний тон. - Якщо мине доба, а ти все нас не знайдеш, що ж поробиш, вмикай рацію, саджай акумулятор, маю надію, що ти не перебуватимеш на той момент занадто далеко.
Рейван, пробурмотівши під ніс прокльони, побіг вслід за втікачем, котрого вже майже не було видно. Мандрівники, що залишилися, неквапливо пішли тримаючись берега. Дерева почали траплятися все частіше, поки супутники не усвідомили, що входять до розлогого лісу. Весь їх шлях вони не переставали вести досить гучну суперечку:
- Я навіть не знаю, чи є сенс тебе про щось прохати, постійно через тебе непереливки. – не припиняв бурмотіти Мартин.
- Ти нереальна зануда, пиляєш не гірш моєї колишньої жінки. – відповів Ольгерд та додав у своє виправдування. - Звідки мені було знати, що у місцевих аборигенів пунтик на рахунок цього слова?
- Й сам, чесно кажучи, не очікував такою бурхливої реакції від нашого друга, проте все ж коли раніше розпитував мешканців з сусіднього сектору про Тераси, то серед основної маси щирого незнання траплялися такі, що по їх перекошеному обличчю було зрозуміло: вони щось та знають, але розповідати про це не бажали, тому я і вирішив поки тримати язика за зубами, про що й тебе прохав.
- Ну якого ж біса ми тоді премося до витоку цієї клятої річки?
- Ти взагалі мене колись слухаєш, що я тобі раніше розповідав?
- Щось там про війну, багатьох загиблих, ну і в такому дусі, ну і звичайно це відбулося на якихось Терасах.
- Не багатьох, а конкретно дванадцятьох, але не рядових бійців, а командирів середньої ланки, це щонайменше, адже можливо у архівах є ще подібні документи, і у кожного з них запис: «загинув при штурмі Терас». Більше жодних документів про цю війну не знайшлося, хоча за цей період описувалися і значно менш масштабні події.
- Ну так, а до чого ж ця річка?
- Пам’ятаєш, коли ми були на південних окраїнах Поясу?
- Ще б пак, я тоді добре там побешкетував. – Ольгерд щиро посміхнувся.
- Я також це пригадую. – Мартин зробив осудливу гримасу. -Але не про це розповідь, у місцевому архіві я натрапив на цікаві замітки про підготовку, тоді ще незалежного місцевого правителя, до походу на сусідів, котрі, за даними його розвідників, у спілці повели свої війська на північ, саме до витоків цієї ось річки. Ці документи відносяться точно до того року і місяця, що і поховальні листи знайдені мною раніше.
- Тобто весь наш поточний похід саме оцим ось шляхом ґрунтується на одному документі, який ти знайшов за сотні кілометрів звідси? – Ольгерд здивовано поглянув.- Це не схоже на прагматичний підхід, яким ти завжди керуєшся, та й я не бачу тут гір, звідки б тут взятися терасам?
- Ну вони не обов’язково же можуть бути виключно у горах, є ж пагорби, діброви, на сам кінець це може бути просто будівля з багатьма терасами.
- Диви но, там щось цікаве попереду вимальовується. – вказуючи пальцем вимовив Ольгерд.
Мандрівники пришвидшили хід, хутко наближаючись до того, що тільки но вгледіли вище за течією. Попереду перед ними постала стіна, що перекривала річку, зроблена частково з дерева, частково з бетону, що вже втратив свій звичний колір та переливався бурими патьоками.
- Гребля. – констатував Ольгерд. – гадав буде цікавіше.
- Ти й не помилився, це не просто гребля, а електростанція, поглянь но навкруги, причому вона ще й робоча.
- Ну сьогодні в ГЕС, тим більше таких невеликих, нічого дивного немає.
- Сьогодні то так, але от ця гребля зведена не одне десятиліття тому, судячи по її стану навіть мова може зайти про вік близький до століття.
- Ти просто видаєш бажане за дійсне, й тому підганяєш давність споруди під період існування Терас.
- Можливо, але вона явно не позавчора побудована, в будь-якому разі не завадить зробити кілька світлин.
Ольгерд заходився діставати фотоапарат зі свого спорядження. Взявши греблю в ракурс він почав активно фотографувати поволі наближаючись до споруди.
- Краще ближче не підходити, ви можете спровокувати охоронців. – з-за дерева визирнув колишній провідник, що нещодавно дременув від них.
- О, ти диви но які люди! – Ольгерд розвів руками та зробив навмисно здивоване лице.
- Навіщо ви фотографуєте станцію? Навіщо вам взагалі здалися Тераси? – провідник намагався триматися сміливо, але все вказувало на те, що він готувався побігти в будь-який момент до охоронців котрих згадував.
- Віриш но, але ми історики, та займаємося вивченням того, що було безпосередньо перед, та у перших десятиліттях після катастрофи. – промовив Мартин, намагаючись бути як найбільш переконливим. – Я серйозно, це справді так.
- А чому відразу не сказали? – поцікавився нещодавній втікач.
- Якраз зібралися про це розповісти за хвилину до того, як ти втік. - ледве приховуючи сарказм відповів Ольгерд.
- А де ваш третій?
- Тебе розшукує, не хвилюйся, йому не вперше отак тинятися, але цей пройдисвіт завжди нас знаходить. – відповів Ольгерд підіймаючи вказівний палець догори та прищуривши одне око.
- Якщо те, що ви говорите правда, в такому разі я вас проведу до старійшини, він то і розсудить, що з вами робити.
- Маю надію, що нас не зварять у казані. – сміючись відповів Ольгерд.
- А ця станція – вашого поселення? – поцікавився Мартин.
- Так, але це тут ні до чого, йдіть з мною, я скажу охоронцям на греблі, щоб вони направили вашого друга до поселення, якщо він тут з’явиться.
Троє чоловік пішли до греблі. Провідник йшов на чолі. Підійшовши до греблі, він перекинувся короткими фразами з особами, які були за його словами охоронцями. Провідник махнув рукою, кличучи за собою решту.
Вони перешли на інший берег через греблю, вийшовши на досить широку мощену дорогу. По краях дороги був зведений невисокий кам’яний мур. Паралельно над дорогою, від одного дерев’яного стовпу до іншого, тягнувся каскад дротів. Гілки дерев були обрізані таким чином, щоб не мати ні найменшого шансу зачепити імпровізовану лінію електропередачі.
Шлях виявився короткий. Провідник завів компанію до невеликого затишного поселення, оточеного кам’яним муром. Знову поговоривши з чоловіками, що стояли коло міцних, на вигляд, дубових воріт мандрівники увійшли крізь них до середини.
Півгодини опісля з провідником до подорожніх, кволо пересуваючись, вийшов літній чоловік.
- Мені вже дещо розповіли, але я прагнув би дізнатися трохи більше. – старий звернувся до мандрівників. – Вибачте, не представився, можете називати мене дідусь Лука, не обов’язково одночасно використовувати обидва слова, я не матиму образ коли ви будете використовувати їх поодинці, так вже звик. Я щось подібне до місцевого голови, старости, бургомістра, несу ярмо відповідальності за це поселення, ну ви вже мабуть зрозуміли, якщо дійсно ті, за кого видаєте, ви ж дійсно історики?
- Щира правда. – швидко відповів Ольгерд. – Ми несемо у руках факел, що палає, та освітлює наше темне минуле, заради того, щоб у світлі йти до майбутнього!
- Мій товариш дещо прикрашає дійсність. – промовляючи це Мартин осудливо поглянув на Ольгерда. – Ми займаємося пошуками в першу чергу цінних для вивчення документів, а також збираємо усні історії, та не великі речі, що представляють інтерес для подальшого вивчення, ну а що не вдається з собою понести, або ж не заборонено, ми фотографуємо, це я про випадок на греблі, якщо ви зрозуміли.
- Он як воно.- дідусь покачав головою. – Ну а ви конкретно в котрійсь організації перебуваєте, чи як там зараз на Поясі Життя заведено?
- Ми приносимо інформацію як і збираємо – мандруючи, в нас немає прив’язки до певного університету, музею чи архіву. – Чемно відповів Мартин. – працюємо у такому собі симбіозі, такі групи як наша приносять знахідки до закладів зберігання, а нам надають доступ до решти документів.
- Що ж, Пояс Життя вже не такий дикий та ворожий як був раніше, це й не дивно, пройшло вже стільки десятиліть. – старий провів рукою по своїй бороді. – Та, вам напевне все ж не терпиться дізнатися про Тераси, ну, що ж, можливо нащадки тих, хто не сприйняв тоді їх ідей, сьогодні уже готові прийняти принаймні правду про Тераси. То що ви вже дізналися, добродії?
- Чесно кажучи, досить мало, так мало, що сумнівалися взагалі у існуванні цих Терас. – Ольгерд махнув рукою. – Це Мартин збирав дані по краплях, і все що нам було відомо, так це те, що колись тут було дуже спекотно, хоча для історії нічого дивного: кров, смерть, могили.
- Так, дійсно було спекотно, але я того вже не застав. – Лука подивився у далечінь. – А от мій батько так. Проте почну спочатку та буду лаконічний. Тераси на початку взагалі були лиш створені для сільськогосподарських робіт.
- Тобто там вирощували фрукти та овочі? – спокійно запитав Ольгерд.
- На початку було лише так. – дідусь продовжував. - Ну а потім, коли радіація перестала бути загрозливою перепоною, а межі між секторами стали лише умовними в ці краї завітали кочові банди.
- І мешканці Терес організували опір місцевого населення, так? – поцікавився Мартин.
- Мешканець, на той момент Тераси населяв лише один чоловік, що їх власне створював впродовж років. Опір був, але не відразу, спочатку цей самий чоловік досить настійливо порекомендував підкоритися загарбникам. – Лука перевів погляд з одного мандрівника на іншого. - Саме порекомендував, адже не мав на той час ніякої реальної влади. Ну а потім і опір організував, але лише через кілька років сумлінної сплати данини. Влади той чоловік не прагнув, але після розгрому чужинців у секторі залишався політичний вакуум, що змусило всі громади зостатися у імпровізованому союзі організованому Терасами, який виявився не таким тимчасовим, як передбачував його засновник.
- Ну а далі цього засновника понесло та він попхався захоплювати сусідні сектори, та звичайно ж заради блага місцевих мешканців, я вгадав? – підвівши пальця догори запитав Ольгерд.
- Ні, зовсім не так. – майже з обуренням промовив старий – На Тересах зародилася нова ідея, точніше вона була переродженням деяких старих думок, які існували ще до катастрофи. В її основі було нове сприйняття світу, таким чином, щоб це не призвело до нового глобального лиха. Вона передбачала відкидання марнославства та жадібності, що й були головними винуватцями лиха, що відбулося, але люди мали відмовлятися від цих гидких вад не через страх до якоїсь надприродної сили, а через призму раціоналізму, тобто вони мали усвідомити всю непотрібність та шкідливість цих рис, почати жити просто та чесно, відразу та постійно. У тому дикому, жорстокому та виснаженому світі таку б ідею відразу б розчавили, проте вона поширювалася зі значного військового та наукового центру – з того, на що перетворилися Тераси. Люди з сусідніх секторів приставали до Ідеї та просилися під військовий захист Терас. Трохи пізніше Ідея розповсюдилася до Поясу Життя, тоді жорстокого простору в котрому існував ряд варварських квазідержав. Місцеві правителі злякалися Ідеї, ненависть та страх до Терас об’єднала їх на короткий час, заради одного стрімкого походу, який завершився тижневим бомбардуванням, а потім штурмом та руйнуванням Терас. Наше поселення, це все, що залишилося від колишнього союзу, ми останні, хто хоч якось підтримує Ідею, а також береже пам'ять про Тераси.
- Дідусю Луко! – до співрозмовників швидкою ходою наближався здоровань. – Охоронець з греблі привів якогось чоловіка, каже, що знає наших гостей.
- Рейван. – Ольгерд закотив очі догори.
- Бачу, це ваш товариш. – Лука обернувся до здорованя – Впустити, я не відчуваю в цих мандрівних істориках загрози.
- О, паскуднику. – промовив Ольгерд до Рейвана, що наближався. – Знайшов нас і на цей раз, навіть рації вмикати не довелося?
- Також радий бачити тебе, ламере. – Рейван схрестив руки на грудях та повернувся до Мартина. – Ну як там тема з лутом?
- Лут? – старий здивовано підвів очі догори. – Яка цікава мова у вашого супутника.
- Не зважайте, на мову це не тягне, у його племені були деякі складнощі з контактами з зовнішнім світом, досить довгий час, а поки вони там, так би мовити, варилися, серед них траплялися цікаві інгредієнти. Через це його плем’я мало деякі проблеми зі спілкуванням з рештою, коли вийшло з ізоляції. –Мартин з докором поглянув на Рейвана. – Та й досі трапляються непорозуміння.
- Що ж, я взагалі то також не далекий від гуманітарних наук, точніше філології, було б цікаво поспілкуватися з носієм такого цікавого, напевно, що діалекту. – Лука на мить посміхнувся, але усмішка відразу зникла з його обличчя. – Однак, моїм словам має настати кінець, далі розповідь продовжать Тераси.
- Але дідусю Луко! – у розпачі вигукнув провідник.
- Ну а ти їх проведеш туди, як і привів сюди. – дідусь виразно поглянув на провідника. – Якщо сьогоднішній світ готовий, Тераси самі розкриють все добровільно, якщо ж ні, тоді тобі нічого перейматися.
- Тобто ви надаєте нам дозвіл на відвідини Терас? – запитав Мартин
- Ні, я надаю дозвіл на відвідини території, де розташовані Тераси. – дідусь підвівся – Ви напевне втомилися, переночуйте, а на світанку продовжити свою подорож, історики.
Коли вранішнє сонце піднялося зі сходу, заливши долину світлом, з-за стін поселення вийшов гурт з чотирьох людей. Вони рухалися досить рішуче, залишаючи кілометр за кілометром шляху позаду в досить короткий час. Оминаючи густі чагарники, шаркуючи серед високої, аж по коліна, трави, намагаючись триматися тіні самотніх дерев, мандрівники дісталися цілі, коли сонце ледь перехилилося через південь. Вони стояли перед невисоким пагорбом, що поріс кущами, дикою лозою, та, на деяке здивування, фруктовими деревами.
- Ми на місці. – провідник неохоче вказав на пагорб.
- Тю, я очікував чогось, не знаю, грандіознішого. – Ольгерд розвів руками.
- Не розсуджуйте по зовнішності. – провідник похилив головою. – Далі ви вже самі, дорогу знаєте, так що будемо ласкаві вас зустріти на зворотному шляху у нашому поселенні.
- Отакої, ти нас покидаєш? – Ольгерд здивовано поглянув на провідника. – Я гадав, що ти будеш нашим наглядачем.
- Терасам не потрібен наглядач, подібний мені, повірте. – провідник повернувся в інший бік та невиразно промовив. – Ну що ж, до зустрічі.
Залишившись утрьох, мандрівники почали продиратися крізь зарослі, що густо оповили підніжжя пагорба. Зрештою їм вдалося продертися до вузької стежини, що була вимощена бруківкою, яка хоч і потьмяніла від часу, та все ж зберегла свою практичність.
- Хвала богам, він нас добровільно покинув, а то я турбувався, як же спекатися від нашого дивакуватого провідника. –Ольгерд нещиро підвів руки у напрямку неба. – Хоча я все ж не бачу тут великої перспективи.
- Тру, не схоже на твій вері гарний опис, Мартине. – Рейван скептично окинув поглядом пагорб.
- Ви дійсно сліпці, тільки ця стежка вказує на велич цього місця, ну звичайно у порівнянні для певних часів, та все ж я впевнений, що ми знайдемо багато цікавого. – Мартин перевів погляд на верхівку пагорба. – Годі теревенити, займімося справами, Ольгерде, оцінка всього технічного, маю надію, що на цей раз обійдемося без металобрухту, Рейване, шукай сліди діяльності, хоча й схоже, що тут давно ніхто не бував, але все ж цілком можливо натрапимо на непримітні, але цікаві місцини, я ж як завжди, тільки даваймо зробимо це ретельно, але жваво.
- Що таке, Мартине, якщо ти бачиш таку перспективу, до чого квапитися? – здивувався Ольгерд.
- Мені здається, той старий бовдур щось запідозрив, дякуючи нашому другу, так-так, це я про тебе Рейване. – Мартин рішуче вказав пальцем на слідопита. – Зустрінемося надвечір, на верхівці, якщо буде щось дійсно вартісне, але заважке чи важкодоступне, гукаймо одне одного через рацію.
- Отже, летс плей! – вигукнув Рейван, та подався по стежці.
Троє мандрівників розійшлися по пагорбові у різні сторони. Раз за разом вони відкидали скупчення каміння, чи розрубували сплетіння лоз, в надії знайти щось вартісне, коштовне. Нарешті одному з них пощастило.
- Ї-ї-ха, от хто ж у нас невдахи, га?! Як мене чуєте! – радісно гукнув в рацію Ольгерд.
- Ольгерде, ти дійсно надибав щось цінне, чи просто бавишся. – сердито донісся з рації голос Мартина.
- Правда, Мартине, ну чому ти такий недовірливий, я зараз знаходжуся десь на, е-е-е, східному схилі, ближче до верхівки, тут у мене непоганий, як каже Рейван, девайс, проте його потрібно відкопати, а за тим розібрати, ви мені потрібні для першого, чує моє серце, ми зуміємо виручити за це гідні грошенята, ну щоб хоча б окупити нашу подорож. – різко голос Ольгерда перемінився. – Дідько, ти ще хто такий! Хлопці, хутко до мене, тут намалювалися складнощі, мерщій!
- Ольгерде, немає часу на твої дурні розіграші! – сердито пролунав з рації голос Мартина
- Я серйозно, стовбичить тіло, мене поглядом сверлить, у нього явно не всі вдома! – тремтячим голосом озвався Ольгерд.
- Сакс, Мартине, ти що, не чуєш, він брехати, го до нього по фасту! – з рації з’явився голос Рейван.
Мартин ледь не влетів на ходу на Рейвана, що раптово прорвався з чагарника. Обоє мовчазно поглянувши одне-одного без слів продовжили бігти. З рації постійно лунало жалісні поклики Ольгерда про порятунок. Через кілька хвилин товариші були вже на місці. Ольгерд , що тримав перед собою мисливського ножа, озирнувся на них. Перед ним незворушно стояв чоловік середнього віку, що був охайно вдягнутий. Він рішуче дивився прямо на Ольгерда, але коли з’явилися його супутники, перевів свій сповнений осуду погляд на них.
- Що це ще за один? – задавав риторичне питання Мартин.
- Шіт, Мартине, він не алон, нас оточили. – озираючись навколо промовив Рейван.
- А що я казав, стоїть тут, дивиться. – тицяючи ножем промовляв Ольгерд. – Ні пари з вуст від нього не чути.
- Ольгерде, помовчи поки що, я спробую розібратися. – піднявши долоні догори, Мартин з обережністю поглянув на дивного чоловіка. – Запевняю вас, ми не представляємо жодної небезпеки.
- Помиляєтесь! – гнівно вимовив чоловік. – Ви її втілення, для людства та всієї планети.
- Ми звичайні збирачі старожитностей, я гадаю ви нас з кимось плутаєте. - намагався заперечити Мартин.
- Ви звичайні крадії! – чоловік знову гнівно вигукнув. - Стерв’ятники, живите грабунком залишків світу, мені не довго довелося за вами поспостерігати, щоб зрозуміти, хто ви є насправді.
- Все не так, як могло здатися на перший погляд, дозвольте пояснити. – обережно промовив Ольгерд.
- Ольгерде, я ж прохав. – негучно промовив Мартин.
- Нічого вам пояснювати. – озвався чоловік до Ольгерда. – Ти займаєшся пошуком цінної техніки, один твій друг розшукує антикваріат, а інший нишпорить по важкодоступних місцях, щоб віднайти бодай щось, а потім ви все це продаєте, чи я не правий?
- Не все. – тихо відповів Мартин.
- Ти чого? – Ольгерд здивовано поглянув на Мартина.
- Щирість наш союзник. – ледь прошепотів Мартин, а потім додав гучніше. – Ми збуваємо лише найцінніше, те, на що існує попит.
- А решту викидає на смітник? – іронічно запитав дивний тип.
- Якщо в твоєму світі музеї та архіви так називаються, тоді так. – Ольгерд намагався бути як найпереконливішим.
- Не розумію, що ви з того маєте, чи просто загладжує страждання сумління? – чоловік додав. - Хоча я сумніваюся, що ви його взагалі маєте!
- Дуже добре, він охочий потеревенити. – тихо промовив Мартин та додав гучніше. – Наша мета, не розкрадати та продавати, наша мета, це досліджувати, що коїлося з людством відразу після всесвітнього гаплика, й тому ми носимося по світу в пошуках клаптиків, з яких врешті-решт вдасться сплести повноцінну картину подій.
- Ну і нам надають доступ до архівів, за те що ми їм приносимо цікавинки. – Ольгерд повернув голову до Мартина, що знітився. – Ти ж сам сказав про щирість.
- Навіть так, вами все одно керує жадібність! – бравурно вимовив незнайомець. – Були б ви справді людьми відданими історії, як заявляєте, ви б ніколи не продавали б цінний артефакт.
- А що ти хотів? – Ольгерд розвів руками. – Їсти всі бажають, а у нашому прекрасному світі благородні люди, навіть не важливо історики чи ні, вже давно вимерли з голоду, якщо такі взагалі існували.
- Я цей прекрасний, як ти висловлюєшся, світ, прагнув зробити дійсно краще! – чоловік поглянув у сторону. – Без жадібності, марнославства, без потреби видавати себе за того, ким ти не є, світ простий, але справедливий.
- А ще над цим світом завжди б були веселки, а всі б каталися на поні. – Ольгерд похитав головою. – Не здається, що це банально, та й ти не перший, хто намагається змінити світ, з от таким от інфантильним поглядом.
- Це не банально та не інфантильно, це правильно! – гнівно вигукнув чоловік. – Я в курсі, що не перший такий, але моя Ідея ґрунтується на раціоналізмі та тверезому усвідомленні, що так справді краще та простіше, а не на страхові чи обмані, як у попередні рази, та головне, вона справді діяла. Нехай короткий час та на обмеженій території, але це сталося, а отже коли небудь вже весь світ буде готовий прийняти Ідею. Та лише після того, як таких ви не залишиться.
- Яких це як ми? – поцікавився до того мовчазний Рейван. – Уворлд зміниться, коли зміниться людство, але людство уворлд формувати, так що замкнуте коло, а отже вам сидіти тут рівненько форевер.
- Саме носії таких ідей і зруйнували моє творіння. – сумно промовив чоловік. – Можливо й справді у людства немає шансів, але це не причина опускати руки.
- Почекай но. – Мартин дивився на чоловіка широко розплющеними очима. – Ти так говориш, ніби й є засновником Терас, це ж фігурально, правда?
- Ні, бовдуре, це я їх створив.
- Але ж пройшло стільки років, на світі мали б ходити твої праправнуки, щось не віриться. – знітившись відповів Мартин.
- Можеш вірити чи не вірити у що завгодно, мені байдуже, хоча я почув, здається, в ваших словах правду, маю надію, що не помиляюся. – чоловік окинув поглядом чужинців. – Чому ж тут дивуватися, у цьому сірому світові навіть історики сірі.
- Насправді ми, як і світ, не маємо кольору. – заперечив Мартин.
- Годі вже! – чоловік рішуче додав. – Я прийняв рішення щодо вас, хоч й повністю не здобрюю вашого підходу, але ваші методи не такі вже й підлі, особливо на фоні решти мешканців світу. Ви подолали довгий шлях, дійсно маєте якусь та мету, хоча вона вона й така собі, проте вам не можна залишатися на Тересах.
- Вельми вдячні, обіцяємо тримати роти на замку, ваша таємниця помре разом з нами. – жестикулюючи руками промовив Ольгерд.
- Ольгерде, припини! – Мартин почав хапати того за руки. - Постійно ти все псу…
- В цьому немає потреби. – втрутився чоловік. – Світ сьогодні настільки ж дозрів, як і сторіччя тому, як і сторіччя опісля. Ви маєте йти, але можете прихопити з собою одну річ, це буде, як на мене, справедливо.
***
Троє чоловіків швидко йшли через густо порослу травою галявину. На обрії ще виднівся пагорб, та з кожним кроком він віддалявся все далі й далі. Мандрівники вже підійшли до річки, коли один з них рукою подав сигнал, що потрібно зупинитися.
- Зачекайте, дайте подих перевести. – Ольгерд схопився долонями за коліна та почав гучно віддихувався.
- Потрібно віддалитися від Терас якомога найдалі. – рішуче промовив Мартин.
- Дідько, клятий параноїк. – Ольгерд перевів дух. – Я вже більше вірю, що нас швидше зведе до могили твоя параноя, ніж справжня небезпека.
- Я не знаю хто, чи що то було, але я намагаюся не мати справ з тим, чого не розумію. – відповів Мартин.
- Та невже, а що ж тоді сталося на пагорбі? – Ольгерд знову перевів дух. – Рейване, як тобі вибір нашого товариша?
- Ну не шіт, але й не перфект. – Рейван не подавав явних ознак втоми. – Я не засуджую Мартина, якщо ти про це.
- Чим тоді не сподобався мій вибір? – поцікавився Мартин.
- Потрібно було обрати девайс, я вже навіть прикинув кому можна було б його запхнути за добрі гроші.- Ольгерд випрямився. – А ти обрав історію Терас, ну що за чортівня, потрібно було б голосувати.
- Історію потрібно ще написати, я лише запросив у нього джерела, я й не сумнівався, що той дивак матиме всі цікаві нам документи в електронному вигляді.
- Не нам, а тобі, я мав надію, що той божевільний відмовить у твоєму нахабному прохані. – роздратовано промовив Ольгерд. – І кого обереш для написання, професора з якогось університет, чи підемо відразу до столичного музею, чи може до самої академії, що ми за це отримаємо, як завжди кількаденний доступ до архівів?
- Нікому я не віддам джерела. –Мартин упевнено додав – Майбутній автор перед тобою, адже досить вже гаяти можливості, які перед нами були.
- Можливості чого? – Ольгерд розвів руками. – Ну нехай ти цю книжку напишеш, її опублікують, нехай вона матиме успіх, у наш час на цьому багато не заробиш.
- Не переймайся, свою частку ти отримаєш, та з голоду не помреш, але гроші тут не головні. – Мартин поглянув в сторону Терас. – Я не хочу ось так, як Тераси, проіснував, і сліду майже немає, лише кілька згадок у затхлих архівах, у котрих майже ніхто не буває.
- Тобто вся річ у марнославстві, той божевільний не оцінив би. – Ольгерд похилив голову. – Він ще прохав, щоб історію написали не білою та не чорною, а в сірих тонах. Цікавий він все-таки, деякі смертні гріхи йому не до вподоби, в сам гнівається, ледь не репається, а ця вада, як на мене, зіграла більшу вагому роль у катастрофі, та й лицемірний він якийсь, сам також гаразд проявляти те ж марнославство, не здивований, що його, типу, суперідеї та сподівання зазнали краху.
- Добре, що ти ідеальний. – не приховуючи сарказму промовив Рейван.
- Що ж, відпочили, отже рушаймо далі, - Мартин поглянув у далечінь – у нас ще купа справ попереду.
