Техноген

1

Чому саме я?

Грицько іноді, у час шестигодинного відпочинку, замислювався над прикростями своєї долі. Коли тіло починало пірнати у недовгий сон, крізь пам’ять проносились цілі пласти подій. Події, зжираючи нейрони, контактували з почуттями. Журба і натхнення. Біль. Відчай. Кращі моменти життя. Моменти, які ніколи не здійсняться. Грицько не давав собі тями, що з цього було насправді, а що – вигадане. Він не бажав цієї пам’яті.

Збираючи до купи спогади, людина обережно відсіювала зайве. Людина боялася помилитись, але помилки все одно з’являлись. Довгострокова пам'ять давала суперечку, вона неймовірно багато витримала ця пам'ять…

Чому саме я?

Ти – Грицько, - підказують електронні імпульси у мозку. І, посміхаючись, біжать далі.

Я – Грицько… - марить людина. – Чому саме я?

Ти, - безапеляційно заявляють вони, - Саме ти…

Сім годин ранку.

Який жах, подумав Грицько, підводячись з ліжка.

За склопластиковими вікнами була осінь. Власне, не дуже легко побачити осінь із сорок п’ятого поверху хмарочосу, але Грицьку не потрібні були зовнішні атрибути для того, щоб відчути її присутність. Достатньо захватити поглядом край неба.

У кімнаті - півтемрява. Грицько спав вдягненим – за останній тиждень у нього ввійшло у звичку спати вдягненим – і стрімко потягнувшись він виходить покурити на балкон. Ніякі сторонні імпульси йому тепер не заважають, але, виймаючи стару запальничку із прозорого пластику, Грицько про всяк випадок перепрошує у неба:

- Чому саме я?

А небо лише супиться низькими хмарами. Воно за п'ятнадцять років звикло до Грицькових запитань. Різноманітністю вони не відрізнялись.

Людина робить глибоку затяжку і збиває попіл на асфальт мегаполісу. І доки попіл летить вниз є час зібрати крихти пам’яті і спробувати накормити ними свій розум. Взагалі, це – марне діло, краще просто стояти на балконі, насолоджуватися спробами сонця пробити кволими осінніми променями броню неба і не замислюватися. Не варто…

Людина курить, підозріло поглядаючи на свинцеві хмари.

Трете тисячоліття почалося для Грицька не дуже натхненно.

По-першу він втратив дівчину. Власне, тут його вина була непряма. Просто коли країна Грицька, яка вже п'ятнадцять років до того ділила себе між заходом і сходом, знайшла відвагу здійснити харакірі і розділитися на дві незалежні держави, Оксана похватала манатки і дриминула зі всіма родичами від коханого туди, де було краще. Само собою зрозуміло, що краще було на заході. Наче і люди свої – і рівень життя вище. Гарний аргумент!

Західна частина і північна частини оснували Народну Демократичну Республіку. Центр і схід стали просто Демократичною Україною. Крим пришвартувавсь до Росії. Ніякої оригінальності. Сценарій подій було відпрацьовано ще сторіччя тому. Напевне, у цей раз він був остаточний. Світова суспільство відповіло на ці події глобальним ігноруванням. Україна зі всіма своїми претурбацїями вже сиділа йому у печінках. Було б на що звертати увагу! Замість ООН тепер була Коаліція Урядів і її більш займали хвилі африканських повстань, які на початку двадцять першого сторіччя досягли катастрофічного обсягу      

Грицько не погодився з таким рішенням. Вже цілих чотири сезону минуло, і почало затиратися перед внутрішнім зором лице людини, до якої він був небайдужим, та Грицько все не погоджувався.

Якщо потім хтось сказав би йому, що усі подальші події і усі негаразди, усі його особисті досягнення і розплата за них, витекли з цього непогодження, він, не вагаючись застрелив би розумника зі свого пістолет-кулемету з лазерною цілевказівкою, виробництва Запоріжського збройного комплексу. Теж саме він зробив би у разі еківоків на те, що у душі любить свою державу.

Його державою колись була НДУ – незалежна демократична Україна. І батьківщиною теж була саме та Україна. Тепер у їх взаємовідношеннях в Грицьковій свідомості помічалися явні проблеми. Коли трапився розкол, Грицьку було дев’ятнадцять років, він був таланливим і романтичним парубком, бажав стати науковцем, він мріяв - і Оксана була поруч з ним. Коли трапився розкол, він був наївним.

На сьомий день після шокуючи результатів народного референдуму, сидячи у кафе самообслуговування у Маріуполі та хлебтаючи томатний сік з горілкою, Грицько усвідомив, що свою батьківщину він любить більш за державу. А точніше говорячи – менш до неї байдужий. А також зрозумів, що люди, які дійсно замислюються над різницею між одним і іншим і роблять висновки з’являться на її степових просторах нескоро.

У першій – можливо. У другій, мабуть, вже ніколи.

Про Оксану мова не йшла…

До темно-синього пахмурного неба над хмарочосами Кіровограду було ще дуже далеко. І ще дальше було до пластів чужої пам’яті, що з’являються уві сні.

Грицько вирішив ступити на новий шлях.

Усьому вина – горілка, розмірковував він пізніше, не варто пити горілку із томатним соком, коли є багато можливостей для вибору. Не варто пити горілку, коли здається, що загубив краще, що в тебе було.

До добра це не доведе. Або доведе – і це буде ще поганіше!

2

 Попіл не досяг асфальту. Бешкетник-вітер сховав його у свою прозору кишеню й поніс на північ, до околиць міста, туди де над промисловими корпусами геліофабрики парили два аеростати служби страто- і тропосферного захисту.

Раптом серед кварталів щось бабахнуло, і до одного з аеростатів протягнулася сяюча павутина, так виглядає блискавка, якщо за неї спостерігати в сповільненій дії.  Мить – і вона зникла. Аеростат зразу почав губити висоту.

Грицько як раз позіхав.

П’ятий, - меланхолічно подумав він, дивлячись на повільне падіння машини стратозахисту і струшуючі наступну порцію попілу за балкон. – За цю декаду мої закордоні друзі збили п’ятий аеростат… Може він їм на голови впаде?

Власне, винні були, звичайно, якісь місцеві агенти, але любому йолопові було ясно, звідки ноги ростуть.

Грицько прикинув, що падіння аеростату – найменша з можливих сьогоднішніх неприємностей.

Лиши він докурив і щигликом відкинув цигарку, як на зап’ясті завібрував браслет-комутатор, і над балконом з’явилося зображення сивого чоловіка у бездоганному чорному костюмі. Очі його дивилися суворо й іспитуючи і Грицькові чомусь стало соромно за свій  мішкуватий комбінезон зроблений з мімікруючої політканини.

Грицько повернувся. Зображення повинне було спроектуватися напроти нього, у сорока сантиметрах від обличчя, але вийшло так, що старий бачив Грицька точнісінько у профіль.

Йолопи, - у безліч який раз вирішив той. – Цілий рік б’ються – і все собаці під хвіст! І навіщо мені було старатися?..

- Техноген? – промовив старий, суплячи брови.

- Ага, - відповів Грицько, знову позіхаючи – Він самий.

- Хвилину тому, бойовики з екологічного фронту збили в Кіровограді один з аеростатів захисту повітря, - доповів костюм. – Ми, нарешті, повинні прийняти рішучі мери…

Грицько невесело посміхнувся. Екологічний фронт, який завжди бере відповідальність за подібні справи, вже п’ять років фінансувався заходом колишньої України. Власне і створений він був щоб заважати технократичному розвитку сходу. Звичайно, окрім політичних мотивів, тут не аби яку роль грала банальна заздрість, хоча Грицько немало зусиль доклав, щоб підняти з колін обидві частини колись єдиної країни. Поняття Батьківщини і держави досі боролися у його розуму.

І він мав можливості дати цій боротьбі зовнішній вихід.

- Приймайте, міністре, - погодився зі старим Грицько. – Я тут до чого? Я ж не президент… До речи, я бачив падіння цього поста захисту. Гарно падав, щоб його біс узяв!

Міністр оборони піджав губи.

- Це твої аеростати, - нагадав він.

- Мої, - знов погодився Грицько. – Тут усе моє… Але це не мої діти…

- До цих бойовиків з фронту ти чомусь відносишся і справді як до своїх дітей, - у голосі старого з’явилися нотки спогадів про колишню свару. – Твої люди їх захищають… Може і серед активістів фронту є твої люди… А? Є? Відповідай!

- Можу відповісти, - у третій раз погодився Грицько, - Але, дорогий Олекса, вам це задасть зайвого головного болю. Загиблі є?

Обличчя старого пішло плямами.

- Які, дідьку лисого, загиблі? – вилаявся він. – Звичайно немає! На аеростаті лазерним імпульсом було знищено кіберблок контролю висоти. А також блоки зв’язку і навігації. Обладнання теплового стратозахисту не пошкоджено. Пост, як передбачує програма, зробив вимушену посадку. Серед екіпажу та місцевого населення ніхто не загинув. Навіть, поранених нема. Ремонт аеростату відніме три-чотири дні. Ці хлопці, мабуть, вже чекають, коли він знову підніметься у повітря.

Грицько кивнув. Зі сторони мегаполісу, де впав аеростат, чулося завивання сирен. Хтось пробивавсь до нього по іншому каналу комутатора. Він здогадувавсь, хто це.

- Це гарно, що нема загиблих…

- Атож! Гарно… Близько п’ятдесяти нападів на ці новітні комбінати синтетичного харчування. Вже двадцять нападів на фабрики холодного синтезу. Ще кілька сотень терактів на геліостанціях. За два роки! І що характерно – жодного загиблого! Є кілька десятків легкопоранених, але вони кажуть, що самі повинні. Дуже обережні терористи, ти так не вважаєш?

- У цей тиждень мені довелося небагато спати, - промовив Грицько. – На мене було зроблено три замаху.

- О… - брови старого злетіли до гори.  – Це щось новеньке. Невже ситуація вийшла з під твого тотального контролю?

- Не знаю. І я не диктатор, не іронізуйте, Олексе.

- Звісно. А чому не повідомив. Відділ державної безпеки тільки того і чекає!

- Навіщо? Впораюся сам…

- Звичайно, впораєшся, - очі співбесідника були схожі на дві крижані зірочки. – Ти ж національний герой! Техноген! Не диктатор – герой! Країни – по обидві боки Дніпру – зобов’язані тобі багато чим… І що? - температура в очах Олекси впала ще на сотню градусів. Абсолютний нуль, а не очі! – Серед терористів загиблих нема?

Грицько розмірковував.

Він витяг з наплічного клапану комбінезону тубу з цигарками, закурив. Поглянув на хмари. Порадився з небом. Від міністру щось вкривати було безглуздо. Все одно дізнається! Дивно, що ще не дізнався… І буде знов скаржитися. Крім постійних офіціальних відношень, п’ять років спілкування зробили їх схожими на друзів. Грицько знав, що у Олекси була донька його віку. А от сина в нього не було… Може у тому річ?

- Не зовсім так, - нарешті відповів національний герой Техноген. – Після другого нападу я став таскати зброю. Останнього хлопця я застрелив зі свого ПКЗ.

- Так то був ти… - видохнув міністр – і змовк на полуслові.

3

За п’ять хвилин до вбивства третього терористу розлад у душі національного герою достиг свого апогею.

Пласти пам’яті з’являлись з безодень свідомості. Навіть уві сні Грицько розумів, що то – не його пам'ять, що бар’єри мозку ось-ось готові рухнути перед зовнішнім втручанням. Він знав, хто в цьому винен. Він знав, що потрібно робити.

Знав – і не був спроможним знайти в себе тієї останньої краплі рішучості, щоб зробити те, що зробити варто.

Вихід був лише один. Вихід, за який він буде повинен нести абсолютну відповідальність.

Грицько, перевертаючись на другий бік, пролунав у підсвідомості: - Чому саме… - і прокинувся.

За три хвилини до вбивства.

Номер готелю у Донецьку був звичайним люксом.

Після першого замаху Грицько чомусь лягав спати в одежі. Мабуть, почував себе більш захищеним. Він чудом пережив вибух кишенькової бомби, підкладеної йому у такий же готельний номер офіціантом, але не бажав ніякої охорони. Дізнайся про цей випадок один його знайомий міністр, у радіусі кілометру від Техногену крутилася би юрба секретних співробітників.

Цього він не бажав. Досить з нього і чужої пам’яті!

Інший раз його обстріляв підліток у Черкасах. Грицько одержав поранення у плече. Але і тут його натура була проти будь-якої гласності. Ще кілька років тому він зробив би з цього шоу, до яких так охочі українці і із НДУ і із ДРУ теж. Він підкріпив би свої позиції. Зараз же більш його занепокоював той факт, що його знають в обличчя. Він гадав що за вісім років, саме той час коли він намагався держатися поодаль від преси, його зовнішність підзабулася.

Звісно, це було не так.

Він запам’ятав підлітка. З допомогою лише вузького штату відданих йому людей дізнався хто він такий. З’ясувалося, що тато і мати вісімнадцятирічного Сергія Громова  загинули дев’ять років тому при аварії на заводі геліоенергетичних конструкцій біля Києву. Звичайно, то був його завод. Точніше кажучи, він мав усі ричаги керування його закордонною роботою. І, власне, то був перший завод у Народній Республиці Україні, де на конвеєр було поставлено виробництво промислового обладнання із системами сонячного забезпечення.

Техноген вмів поводитися зі зброєю. Грицькові довелося півроку пробути у Руанді. Це була дань шаленій юності. Він їхав туди як таланливий аналітик, але став снайпером. Грицько вирішив, що зброя зайвою не буде і попрохав доставити йому щось мініатюрне. Прохання виконали. Це була новітня розробка автоматизованого запоріжського збройного комплексу. Маленький пістолет-кулемет з без гільзовими патронами та системою магнітного прискорення куль, вагою усього в півтора кілограми. До нього додавались два шнекових магазину на п’ятдесят куль. Мабуть, його люди вирішили, що більша кількість, у серйозному випадку все одно не допоможе…

За півтори хвилини до нападу Грицько, не підводячись з ліжка, позіхнув і провів рукою по плавним контурам зброї. ПКЗ він залишив на ніч на тумбочці біля ліжка. Також там лежала туба з цигарками і антикварна бензинова запальничка. Такими запальничками у останні три-чотири роки користувалися лише ексцентричні оригінали. Але для Грицька вона була неабияким куском пам’яті. Тоді, у Маріуполі, він прикурював саме від неї.  Техноген потягнувся і вирішив, що треба встати і піти поснідати.

За п’ять секунд до нападу, Грицько таки підвівся і потягнувся к тубі та запальничці.

Раптом двері у номер злетіли з петель і на порозі номеру з’явилася фігура в масці. Черга куль прошила ліжко. Мабуть, нападаючий приблизно мав уяву про його добовий розклад. Техноген жив у цьому готелі вже чотири дні, намагаючись впоратися із сумбуром в голові. Він завжди мав однотипні звички і терорист знав, як ними скористуватися.

Просто йому не пощастило.

На що, а на реакцію та відсутність рішучості Грицько не скаржився.

Ніколи.

4

Вони зустрілися з Олексою після обіду.

Осінь. Дніпропетровськ. Одна з загородніх вил високопоставленої особи.

Площадка для гольфу була, мабуть, найбільшою по лівий бік Дніпру. Грицько прикинув, що із цим рельєфом виграти сьогодні у друга йому не світить.

Міністр настояв на зустрічі. Він мнив себе гарним психоаналітиком. Може воно й справді так, подумав Грицько заганяючи перший м’яч у лунку.

Вісім ударів. Середній результат.

- Техногене, - почав Олекса складну розмову. – Чому ти його вбив? Невже не було іншого виходу?

Він нічого не хоче від мене, вирішив Грицько, у всілякому разі для себе особисто. Вважає, що мені потрібно виговоритися. Що час прийшов. І не тільки у теракті річ. Мабуть правий, сучий пес!

Міністр називав Грицька Техногеном, хоча прекрасно знав його справжнє ім’я. Сам Грицько себе так не називав ніколи. Іноді міністр звав його олігархом, Грицько скрипів зубами, але терпів.

- Вихід може й був, - відповів він. – Але я його не знайшов.

- Не шукав, - міністр почав нову партію.

- Це була випадковість. Якщо в мене був би час, я би щось придумав.

- Часу завжди не вистачає. Ти захищаєш промислових терористів, але не бажаєш захищати їх від себе самого.

Це – прелюдія, подумав Грицько, тільки прелюдія. Дурниці…

- Там усе зроблено вірно. Краще я поступлюся часткою капіталів і технологій.

- Звичайно, краще… - погодився Олекса. – Твої люди контролюють ситуацію. Вони роблять так щоб усі теракти були безкровними. Вони готують у Народній Республіці бойовиків. Вони готують бойовиків і тут. Вони планують операції так, щоб ніхто з них не попав у руки хлопців з охорони. Щоб серед населення не було жертв. Гарне рішення. Вони збирають реакційну молодь, дають вихід їх незадоволенню. Вони організують партії, дають вихід незадоволенню середнього класу. Проводять і тут і там якісь законопроекти, направлені саме проти твоєї діяльності.

- Це не тільки моя діяльність, - заперечив Грицько. – Це – розвиток держави. Що в цьому поганого. За дев’ять років ми обігнали японців у електронній галузі. Країна стала вдвічі менш по площі, але експорт перевищує імпорт. І кожен рік показники ростуть. Науковоємкі галузі дають три чверті національного доходу. Рівень екологічного статусу покращений і в Народній Україні – і у нас теж. Ми маємо новітню армію, одні з кращих загонів антітерористичної боротьби…

- Атож, - реготнув міністр. – Їм є де практикуватися… Ці хлопці зразково-показійно хапають терористів. Тобто твої хлопці знешкоджують твоїх же терористів і тягнуть їх у твої ж тюрми. Які більш схожі на курорти Анталії. Вони користуються новітньою зброєю, що діє на нервову систему – серед терористів нема загиблих. Бойовики спеціально треновані – серед бійців спецпідрозділів теж нема загиблих. І вівці ситі – і вовки цілі. Хе-хе…

- Загальний рівень злочинності не дуже впав, - Грицько зробив черговий удар по м’ячу.

- Ти – ідеаліст, - посміхнувся міністр. – Страшенно везучий, дуже таланливий ідеаліст. Намагаєшся створити ліберальну утопію. Зробити штучних дівчинок для педофилів. Двадцять відсотків – це не дуже? Бачив би ти, що тут коїлося у дев’яності…

- Я не бачив. Я дію так, як дію. І чомусь із нормальних людей мені ні хтось не заважає.

- Та вони просто не знають, що з тобою робити. Іноземні держави заходу - у розпачі. Усі їх спроби вплинути на розвиток нашої країни натикаються на твою чарівну передбачливість. Якщо хтось погрожує в нього зразу починаються внутрішні проблеми…

- Може це – помста? – Грицько зазирнув міністру у вічі. Льоду там не було. – За всі минулі сторіччя.

Олекса здригнувся – і промазав ключкою.

- Це і є твоя мета? – обережно запитав він.

- Ні, ти що, - запевнив його Грицько. – Я просто пошуткував.

- Може ти, не вдаєш собі тями? – наче сам себе запитав Олекса. – Я знаю твою таємницю. В тебе є твій власний штучний інтелект. Це він тобі допоміг у твоєї екстравагантній кампанії. І допомагає зараз. Може твоя машина має свої наміри? Може ти тільки вважаєш, що керуєш нею?

Почалося, подумав Грицько, тепер він від свого не відступиться.

- Розповсюджена думка, - відповів Техноген – і загнав свого м’яча у лунку. – Стереотип. І до речи, це – не машина.

- А що ж? Привід у електронних мережах? Я хоч і старий, але не божевільній. Це твоя модернізована воля. Універсальний засіб. Твій шлях до техногену.

- Що тут скажеш? – Грицько розвів руками. – Може і так.

- Ти не замислювався над цим?

- Замислювався. Не в тому річ. Ми маємо, те що маємо. Якщо б його не було – не було б нічого.

- Тобі сняться сни.

Це було затвердження. І міністр його не скривав.

Щось забагато він знає, вирішив Грицько, мабуть я десь був необачливим…

- Усім сняться сни – що з того?

Тепер вже Олекса погледів йому в обличчя.

- Це не твої сни, - сказав він нарешті. – Ти це розумієш, герою?

Грицько підвів очі до гори. Небо прикинулось тугим на вухо.

- Ви стежили за мною, - голос його затремтів. Він і не помітив, що перейшов на «ви». Раніш такого не було.

- Так, - легко погодився п’ятдесятирічний міністр. – Стежив. Особисто. І повір мені це було не легко при моєму віці. Ти розмовляєш уві сні. Щось трапляється. Ти називаєш це « чужа пам'ять». Дуже доречливо.

- Я зрозумів, - Грицько перебував у розпачі. – Ще хтось знає?..

- Ні! Я вирішив, що це питання між нами двома. Так правильно.

Грицько пригадав де больові точки міністру. Донька. Більш родичів немає. Ще якісь побутові дрібниці. Олекса насправді був гарним міністром, кращим за останні роки – компромату на нього не існувало. Також Грицько пригадав, що міністр має ступень по психології.

Все це настрою йому не прибавило.

- Звісно правильно. І чого ж ви хочете?

- Рішення, звичайно, за тобою. Але представ, що ми заплатимо за свій швидкий розвиток, за увесь цей техноген. Тебе проклянуть.

- Проклянуть? Що ви маєте на увазі?

- Ти якийсь повільний. Маєш спокій мудреця. Раніш ти був не таким. Твоя розмова. Твої рухи. Вони змінилися. Хоча може я не правий…

- Не тягніть кота за хвіст, міністре… Кажіть прямо!

- Що буде, коли сни почнуть снитися всім?

Грицько зареготав.

- Ви таки з’їхали з глузду! Як це можливо?

- Як? Так як і з тобою. Тільки пізніш. Буде катастрофа. І я навіть не знаю, як її назвати – техногенною, чи якоюсь іншою.

- Це все – дурниці. Я все контролюю.

- Ти застрелив терориста.

- Інакше він застрелив би мене.

- Ти часто змінюєш поведінку. Від меланхоліка до сангвініка. І далі – туди, де нема назв.

- Це нічого не означає.

- Для мене – означає. Щось коїться з твоїм мозком. Ти зливаєшся зі своєю таємничою машиною. І її, і себе ти запрограмував щоб досягти якогось свого плану розвитку батьківщини. Це – ненормально. І я, навіть, знаю, що послужило мотивом.

Дивлячись на Олексу, Грицько пожалкував, що залишив свій пістолет-кулемет у котеджі міністра.

5

  Йдучи коридорами підземної лабораторії у пригороді Донецьку, Грицько одночасно проходив увесь свій шлях сірого кардиналу. Мабуть, цей шлях закінчено, думав він, бісовий Олекса, щоб його дідька взяв!

Співробітники лабораторії здоровкалися з ним. Хтось завдавав запитання. Люди плескали енергією, це, скоріш за усе, були найдорожчі спеціалісти в Україні. Вони знали своє діло досконало! Тут зібралися ті, хто охороняє його таємницю - абсолютно надійні, провірені роками і його особистою службою безпеки, головним начальником якої був сам Грицько та його штучний інтелект.

Розглядаючи новим поглядом об’ємні фотографії із минулого, розвішані по стінами, Техноген пересувався у напрямку центрального бункеру. Спогади не давали йому спокою. Я й справді став не таким, яким був на початку праці, думав він. - Грицько замер на секунду біля фотографії, де було показано запуску першого заводу холодного ядерного синтезу на Полтавщині. Взагалі це було перше серйозне підприємство, яке повинне було працювати на цілком на державу – Але що тут дивного? Ми всі змінюємося. І наша поведінка змінюється теж.

Грицько намагавсь найди гідний аргумент для свого внутрішнього спору з міністром. Аргументу, який зняв би усі питання не було. Він до такого не звик.

Людина рушила далі, перебираючи усі спогади заново.

З дитинства Грицько полюбляв сверхзадачі. Він був найспритнішим в класі по математиці. А в інституті новітніх технологій, куди він пішов вчитися, навіть іноді міг потягатися з найкращими професорами. Він не вважав себе вудеркиндом, його життя, життя дитини середнього класу, дозволяло не звертати уваги на заздрість інших. Грицько бажав щось скоїти з кібернетикою та інформаційними науками. Вони казались йому недосконалими і його аналітичні здібності не могли з цим миритися.

Але усе швидко змінилося.

Була любов – і був розвал країни. Потім була Руанда. Грицько числивсь тоді на воєнній кафедрі і попрохався добровольцем. Навіщо це йому здалося, Техноген не розумів й зараз. Але, як вияснилось, то було правильне рішення. Сім місяців на фронті загартували його розум, дали побачити інші сторони життя. Десь через чотири місяці після відправки, він не витримав тиску своєї зарозумілості і усіма правдами і не правдами втиснувся в інтернаціональну групу миротворців. Він знав, що має чудовий зір і скористувавшись цією перевагою став снайпером. Невдовзі на його руках з’явилась перша кров. Але хлопцю щастило і він так ніколи і не побував у м’ясорубці. Ні однієї своєї жертви він не побачив ближче ніж за кілометр. Завдяки чудовому зору, Грицько накопичив немало грошей. Вони стали підпорою до тієї сверхзадачі, котру він поставив собі, коли повернувсь.

За час його відсутності ситуація в Україні стабілізувалась. Держава, навіть, стала нагадувати щось людинообразне. Самі люди теж змінились, після відокремлення західних частин національні негаразди відійшли на задній план, і щось справді цивілізоване дивилось з облич прохожих на вулицях і площах міст. Але Грицько бажав іншого. Він твердо вирішив здійснити свій мрію і перетворити країну у передній край науково-дослідницької думки та високих технологій.

Широко користуючись послугами підставних осіб, він почав будувати свою імперію. Гроші і слава його не інтересували. Він гадав, що першого завжди буде досить, якщо не робити фатальних помилок, іншого ж боявсь як вогню. Становитися відомим не входило у його план діяльності - але людям завжди потрібно щось конкретне, щось живе, і за п’ять років він створив образ Техногену. Це відповідало головній концепції і тішило зарозумілість мас, які протягом багатьох років існували в відсталій країні.

Грицько не цурався жорстокості, але рішуче був проти зайвих жертв. Руанда навчила його цінити людське життя. Техноген віддавав перевагу інформаційній та технологічній боротьбі із зовнішніми та внутрішніми ворогами. Багато хто з світових лідерів поважав його за це, а багато хто – вважав слабаком, який не встоїть довго на світовій арені. Грицька це не турбувало, він твердо йшов до мети і не бажав зайвих компромісів із своєю совістю.

І в цьому йому допомагали аналітичний ум та створений ним штучний інтелект.

Почалося все з трьох невеликих фірм зареєстрованих на випадкових людей з допомогою адвокатської контори. Спеціально було вибрано ту контору, якій грозило скоре закриття – й справді через кілька тижнів власник об’явив це підприємство банкрутом. Грицько зробив так, щоб після реєстрації супроводжуючи внутрішні документи згоріли при невеличкій пожежі у офісі, а комп’ютерні файли було знищені вірусом. Одночасно була зроблена перереєстрація цих фірм на особу, яка найближчим часом попала в автомобільну катастрофу.

Ніхто не загинув, але потерпіла людина два місяця пролежала у лікарні за кордоном. Пізніш, особливий відділ національної безпеки з’ясував, що лікарня знаходилась чомусь у новій країні - Ліберальній Руанді, а усі витрати взяв на себе деякий Грицько Коваленко, дальній родич. Цей момент викликав певні підозри, але зовсім не ті, яких слід було боятися. До того ж час було вже змарновано.

Це сталося через півроку. Талановито скористувавшись законами, особисто підбираючи потрібних людей, Грицько вже мав цілу корпорацію, у склад якої входило більш десятка фірм, які пройшли аналогічний еволюційний шлях. Корпорація займалася науково-виробничою діяльністю у енергогалузі, мала диявольські надійну систему охорони своїх таємниць і зовсім не користувалася іноземними інвестиціями. Широко проводячи упровадження новітніх технологій, Грицько зробив так, щоб керувати її діяльністю було можливо без особистій присутності. Пройшло п’ять років після розвалу, а Грицькові було лише двадцять чотири.

Але по-перше він створив штучний інтелект. Сплавляючи обережність і демонстративність, Грицько получив у розпорядження одну із споруд які залишились від соціалістичної епохи. Цей будинок мав два поверху і що саме найкраще - дворівневий підвал з бомбосховищем. Недовго вагаючись він зробив це місто власним кібернетичним центром. А для прикриття насував у будинок кілька підприємств, маючих відношення до комп’ютерів. Ігровий клуб. Філіал фонду інформаційно-соціальних досліджень – це теж була підлегла йому організація, але активно яка співпрацювала з африканськими державами. Фірму, яка займалась імпортом та перепродажем охоронних систем різного профілю. Ще якісь дрібниці.

6

Далі дійшла черга до банку.

Тут як раз і пригодилась допомога штучного інтелекту. Власне Грицько, зовсім не зразу зрозумів, що получив більш ніж бажав. Йому була потрібна найкраща аналітично-прогностична програма, якою могла би безпосередньо користуватися одна людина.

Грицько недаром сам був гарним аналітиком. Він вирішив, що по-перше, майбутнє чудо повинно мати на увазі, що йому потрібно буде добувати інформацію саме для нього, Грицька – і робити так, щоб основні пріоритети залишались, навіть коли він сам буде про них забувати. По друге він бажав максимуму контролю – і водночас якнайбільш можливостей для спілкування. Цей штучний інтелект мусив стати отаким от всеобачливим секретарем з правом підпису, якого можна відправити на пенсію одним щигликом пальців. Мусив стати промисловим шпигуном і терористом. Надією для України.

Він збирав його із сотень програм особисто, понадіявшись лише на свій розум та сумнівну допомогу друзів-програмістів. Особливо важливою частиною був інтерфейс, який сам був повинен вибирати із списку пріоритетів ті області, о яких варто було би повідомляти у певний час.

Мабуть, Грицько мав право на десяток патентів і це його ні краплі не хвилювало. Він пошарово йшов до мети. Я перестаравсь, думав Техноген, спускаючись по сходах, вложив у машину більшу частину душі, ніж було потрібно. І якщо Олекса правий, результати цього ще попереду…

Після організації банку, майбутній сірий кардинал почував себе спроможнім зайнятися політичною боротьбою. Країна була готова до нововведень, а  новий помічник Грицька безперервно постачав тому гроші і рекомендації.

Пройшов ще рік. Грицько мав вже три власних фонду пов’язаних з екологічним захистом, крупну юридичну фірму і ще одну корпорацію, яка спеціалізувалась на будівлі та застосуванні новітніх будматеріалів. Організації широко застосовували меценатство, допомагали всім і вся, особливо вченим і взагалі науковим проектам різної направленості – благо грошей вистачало. Грицько задовольнявся невеликим котеджем у Харкові. Про нього хтось щось знав, але преса вважала Грицька не вартим уваги. Досі йому це цілком подобалося, але прийшов час брати владу у свої руки.

Грицько розробив новий план.

Він створив технократичну і водночас проекологічну партію. Розуміючи, що його розум і можливості підвладного йому штучного інтелекту не безмежні, Грицько досить швидко перетворив діяльність ТПП на відбір потенційних ідейних спільників. Потім він протискував їх до урядового апарату. Мабуть, в нього самого був непоганий шанс стати президентом, але він боявся, що ув’язне в політичних сколках і тому залишав всю цю гру партійним друзям.

Способи, які він застосовував, виводили більшість цих людей з рівноваги. Це був новий вид тоталітаризму. Він давав гроші і владу, але вимагав зберігати вірність основним догматам партії. Хабарники і ханжи зникали з його дороги, або знаходилися під розумним контролем. З допомогою методів нейро-лінгвістичного програмування, він намагавсь насадити технократично-екологічний тип мислення важливішим для нього особам. Але розуміючи, що абсолютний тоталітаризм і автократія ніколи не доводять до добра, не перебільшував. Люди, вважав Грицько, все одно тварини. І байдуже існують вони у цивілізованій країні або у державі третього світу. І нам все одно чогось буде не хватати – або ненависті, або щастя.

Тут сірий кардинал, звичайно, не помилявся.

І – найголовніше – організації та мас-медіа постійно проводили агітацію серед населення у дусі патріотизму. Неустанно критикуючи старі предрассудки, Грицько старавсь довести звичайному населенню, що технічно розвинутою та екологічно чистою Україною – майбутнє. І тепер він почав докладати нелюдських зусиль, щоб демонстративно перетворити усі ці чудові тези у життя.  

Кількісний рівень його досягнень перейшов у якісний. Підвладні корпораціям науково-дослідні структури, які за цей час багаторазово збільшили свій потенціал, зробили таки технічний прорив і по закінченню шести років його повернення із Руанди у Миргороді був відкритий перший завод холодного ядерного синтезу.

Грицько переніс свій кибернетичний центр у підземний бункер. Йому потрібно було більш потуги. Вділяючи безліч уваги екологічний безпеці та екологічно чистому виробництву, він продемонстрував цей комплекс усьому світові. І навіть тим країнам, які було абсолютно начхати на всі наукові дослідження скопом.

З легкої руки преси його нарекли Техногеном. А після того, як він провів небувалу кампанію «Скажемо енергії – так» і відкрив зразу три геліоенергостанції, забезпечуючи дешевою енергією чверть країни, президент присвоїв йому статус національного герою.

Грицько показав криву посмішку відеокамерам – і назавжди зник з ефіру.

Але плоди його діяльності ширилися. У підземному бункері збудували ще два поверху, для розміщення модернізованого штучного інтелекту. Тепер в нього навіть з’явилося обличчя і щось схоже на абстракцію у спілкуванні. Якщо хтось з вчених, обслуговуючих проект і мав якісь підозри або неприємні почуття, Грицько про це нічого не знав.

Та десь півроку тому у його сни почала приходити чужа пам’ять.

7

Грицько не бажав звинувачувати у цьому свого головного помічника. Звинуватити його, те саме що звинувачувати себе самого, коли небажано щось пригадає власний розум. Але слова міністра налякали його. Раніш Грицько ніколи не замислювався куди пропадає ця пам'ять, коли він просинається. І тому дуже здивувався, коли заходячи у приміщення де розташовувався головний інтерфейс, побачив перед внутрішнім поглядом, чергу стрімких картинок. У вухах пролунала і зникла какофонія звуків.

Начебто це було на задньому плані але розум щось защемило. Він не вловив, що несли у собі картинки та звуки та через кілька кроків зрозумів, що це було щось рідне йому. Щось, що він пережив.

Це відкриття Грицькові не сподобалося. Він спробував визвати у пам’яті їх знову.

Нічого.

Пустота.

Грицько оглянув величезний зал. Він тут не перебував вже три місяці. Кілька людей у комбінезонах чарували над пультами, у повітрі потріскувало щось невидиме. Вчені не звернули на прибульця уваги. Грицько підійшов до них і попрохав вийти.

Вчені уважно подивилися на нього але заперечувати не стали. Взагалі мало хто з них мав безпосередній контакт з штучним інтелектом у прямій розмові, декотрі навіть не здогадувалися, що таке можливо.

Техноген умостивсь на одному зі зручних крісел перед широким екраном.

Ну що, спробуємо розібратися, подумав він, може…

- Інтелекте, - сказав Грицько. Він не давав своєму помічникові ні назв, ні імен. Іноді лише звав йолопом. У чомусь все ж таки Грицько був консерватором. – Включися. Ти мені потрібен.

На екрані з’явилося обличчя. Воно мало вигляд маски рожевого відтінку. Зараз по масці пробігали різнокольорові сполохи. Раніш такого не було, подумав він, може наказати технікам щоб встановили проекційний блок?

Проекційні блоки Грицько не полюбляв.

- Як справи? – запитав він. Останній рік інтелект вчивсь відповідати на подібні запитання. Іноді в нього це виходило.

Але те, що скоїлося далі, спробою Грицько б не назвав.

Маска раптом перетворилася на голову. Карі очі. Коротке темне волосся. Різкі скули.

- Як справи… - повторило обличчя і слухаючи синтезований голос, Грицько кілька секунд розмірковував - що тут не так?

Перед його очами знов пронеслася черга картинок і Техноген зрозумів у чому річ.

З застарілого плоского екрану на нього дивився він сам.

Грицькові стало не по собі.

- Ти – Грицько, - промовив голос з динаміків – і додав. – Техноген…

Грицько раптом остаточно зрозумів, що мав на увазі його друг Олекса. Може, його єдиний справжній друг. Він стежив, він хотів попередити, про те, про що лише здогадувався.

І в нього була донька… Здається, її теж Оксаною кличуть… - чомусь пригадав Грицько.

І про що я думаю?

- Я – Грицько! – твердо сказав Грицько.

- Ти – Грицько, - пролунало із динаміків. – Техноген… Чому саме ти?

- Відключися, - попрохав національний герой, маленький хлопчик Грицько, який колись полюбляв сверхзадачи. – Відключись!!!

Нічого не скоїлося. Інтелект дививсь на нього його ж очима.

Так і буває, подумав сірий кардинал, вирішуєш одну проблему, а на цьому місці з’являється безліч інших. Ну і що робити?

- Ти, - сказав інтелект тоном нижче. – Я. Ти… Техноген…

Грицько заплющив очі.