Те, про що не розповів патологоанатом

Кілька днів тому Володя помер. Йому було тридцять п`ять – доволі молодий, якщо подумати. Пішов на кухню, щоб випити склянку води. І послизнувся. Причина його смерті не надто важлива для нашої історії, але не вказати її я не міг – нехай це буде моїм останнім проявом поваги до Володимира. Через кілька днів бідолашного поховали. На дорогу труну грошей у родини не вистачило, а у дешевої була слабка кришка. Загалом, кришка труни тріснула під тиском товстого шару землі. І разом з кількома грудками землі в труну впав безсмертний черв`як Інфін.

Інфін не вперше бував на трупах. Він жив дуже довго, і побачив багато всякого. Якщо чесно, мерці взагалі були його улюбленими ласощами. А мертвий Володя спокійно лежав, і мабуть був вже не проти того, щоб ним поласував черв. То ж Інфін різко стрибнув в живіт мерця (до печінки – її треба їсти першою). Відкушуючи від неї по шматочку і повільно пережовуючи, він пролежав там пару днів, поки не вилупились вони.

То були трупні черви, котрі насправді червами не були. Личинки мух. Вони вилізли на обличчя Володі і почали про щось там розмовляти. Інфін звісно часто мав справу з личинками – вони постійно розділяли з ним трапезу. Він, наш безсмертний черв-гурман, виліз з вже трохи гнилої печінки та підповз до обличчя покійного Володимира, щоб послухати розмови личинок, а личинок було троє.

- А я вам говорю, що мозок не смачний! – говорила личинка Анатолій.

- Він не може не бути смачним… - спробувала заперечити личинка Іван.

- А ти звідки знаєш? – поцікавилась личинка Антон, аж тут втрутився наш Інфін:

- Мозок зазвичай не надто смачний. Я б на вашому місці спробував легені.

- Ну, знаєте, я краще почну з очей! – сказав маленький білий Іван і стрибнув у око мерця. Око розірвалось, розкидавши по всьому обличчю крапельки якоїсь рідини. – А знаєте, око непогане!

- «Непогане»! – передражнив Антон. – Наче йому є з чим порівнювати. Піду по копирсаюсь у нього в роті. Між зубами могло лишитись щось їстівне!

- А я у вухо. – заявив Анатолій. – Там мабуть сухіше.

   Інфін сів біля рота Володимира та почав повільно їсти його губи. Деякий час вони їли, і ніхто не говорив. Така маленька некро-ідилія. З усіх боків чулось чавкання, блідий Володя не рухався (не дивно, правда?). Йому звісно вже байдуже. «Підігріти б, було б смачніше» - подумав Інфін. Йому колись доводилось ласувати трупом після пожежі – оце делікатес.

- А знаєте, що я почув, поки був яйцем? – почувся з рота голос Антона. – Уявляєте, навколо трупа зібрались купа народу. І всі говорили щось типу «Шкода що він помер».

- Це похороном називається. – пояснив Інфін. – Люди так прощаються.

- Шкода що помер… - якимось філософським тоном повторив Іван і визирнув з розірваного ока. – Чорт, я взагалі не розумію яка б від людей була б користь, якби вони не помирали?

- Мабуть є якась, якщо вони так шкодують про чиюсь смерть. – говорив Анатолій з вуха.

- Та немає. – сказав Інфін, пережовуючи шматок губи. – То просто його дружина та діти. Вони люблять його.  

- Лю-що? – перепитав Іван

- Люблять. Ну, я не знаю як пояснити. Хочуть щоб він був поруч.

- Мертвий? – здивувався Анатолій.

- Ні звісно, живий. Тому їм і шкода. – Інфін спробував пояснити. - Може їм від нього немає ніякої користі, але вони все одно хочуть, щоб він був поруч.

- Дурне якесь слово. Люблять. – Антон стрибнув у друге око бідолахи, і те також розірвалось. Тепер Володя виглядав ще гірше. – Потрібен, хоч і немає ніякої користі…

- То може в цьому вся користь, щоб бути потрібним? – запитав Іван.

- Не знаю. – відповів Інфін. – Їж, тобі скоро на муху перетворюватись.

- Мені не скоро, це йому скоро! – Іван прогриз щоку з середини і виліз на обличчя. Він вказав на Антона. – Він раніше за всіх вилупився. До речі,  спускайтесь в рота – тут є маленькі шматочки картопельки. Смаженої здається.

- Мені і тут добре. – відповів йому Антон. – Очі дуже соковиті.

- Ну так, очі йому у такій темряві ні до чого. – пожартував Анатолій і всі личинки засміялись, а Інфін тільки усміхнувся.

- Насправді люди люблять темряву. – сказав він. – Вони у ній якось більш вільно себе почувають. Не стримуються.

- Мабуть знають, що їх ніхто не побачить! – припустив Іван. – Тому і не бояться показати себе.

- Та не в тому справа. – відмовив Інфін. - Це, як і любов, складно пояснити. 

- Ну, що я можу точно сказати – від кількості світла смак не змінюється.

- Ти просто ніколи не обідав в Солярії. – усміхнувся Інфін і відкусив ще шматок губи. – А знаєте, людину, що копирсається у трупах вони називають патологоанатомом. 

- То ми типу як патологоанатоми? – засміявся Іван. – А ти, Інфін – головний патологоанатом. З досвідом! Вічний супутник людства, що завжди ховається і ласує трупами. Безсмертний патологоанатом.

- Фу, так мене ще не називали. Нікому про це не розповім. Я не супутник людей, друзі мої. Я супутник смерті та бруду. Їх помічник. Можна сказати, що в цьому світі я працюю прибиральником. І знаєте, ніщо так не характеризує людей, як їх сміття.

- То їх мертві тіла ти вважаєш сміттям? – Іван усміхнувся. – Не високої ти про них думки.

- Про тіла? Звісно. Це ж просто купи м’яса та кісток. А от самих людей я оцінюю дуже високо.

Так вони жили ще два дні. Їли і говорили, говорили і їли. На третій день трапези Інфін виліз подихати на поверхню, і випадково підслухав розмову дружини та дітей покійного Володі. Вони постійно плакали, обіймались. І дружина щось обіцяла дітям. Під враженням від цієї розмови Інфін поліз назад у труну. А там личинки якраз бавились з розірваним обличчям мерця:

- Дивіться, який крутий струмок гною я зробив! – кричав радісний Іван.

- А я можу скочуватись з його довгого носа як з гірки! – волав Анатолій. – Весело ж!

А Антон лежав і відпочивав – він нарешті наївся.

- Я здається зрозумів, як пояснити любов! – радісно сповістив Інфін.

- Ну валяй, стариган. – сказав Іван.

- Любов – це коли хтось особливий.

- І тому вони його люблять? – Іван явно не повірив. - Бо він особливий?

- Ну, так сказала жінка. «Ти для нас завжди був особливим». Сказала і нахилилась над могилою. З її очей текла рідина.

- Дурня якась, хіба ні? – сказав Анатолій і ще раз скотився з довгого носа Володі.

- А я не знаю, чи він особливий… - задумався Антон. – Ми ж по суті інших людей і не пробували. А от Інфін пробував! То розкажи нам, цей труп особливий?

- Не знаю… - Інфін поглянув у розірвані очі мерця. – На смак вони наче всі однакові… Ну, під кінець точно всі однакові.

- То може особливим можна бути тільки під час життя? – цього разу задумався Іван.

- Я довго слідкував за людьми. – почав Інфін. - Особливо за тими, що були близькими до смерті. Їх ще називають «пенсіонерами». І я не знаю, як серед таких людей визначити «особливого». Вони збираються у групки, розмовляють про те, що у кого болить. Про те, хто наскільки близький до смерті. І усміхаються тільки у двох випадках: коли говорять про молодість і коли говорять про онуків. І нічого особливого.

- Я думаю ми просто неправильно зрозуміли вислів жінки. – припустив Антон. – Вона ж не сказала «Ти завжди був особливим». Вона сказала «Ти для нас завжди був особливим», відчуваєте різницю, м? «…для нас…» - ось яка різниця. Мабуть можна бути «особливим для когось».

- Мабуть… - сказав Іван і заліз прямо Володимиру в носа.

Поки Анатолій котився по носу, Іван прогриз у цьому носі діру і бідолашний Анатолій туди впав.

-  Попався! – сказав Іван, і вони разом засміялись. 

Тоді Іван з Анатолієм вилізли з розірваного носа і почали стрибати біля очей, намагаючись відкусити шматочок обличчя у стрибку. Така розвага їх дуже веселила. Навіть Інфін усміхнувся.

- А я здається розумію, чому «пенсіонери» радіють коли говорять про онуків. – раптом перервав веселощі Антон.  - Я просто думаю, що насправді ніхто не помирає – всі перероджуються у щось нове. Онуки – це певне продовження життя. Те, у що перетворились пенсіонери. Вони дивляться на своє нове життя і звісно усміхаються – воно ж краще. Найкраще у них попереду. Вони радіють за онуків як за себе,  тому що онуки це і є вони. Їх продовження. Їх безсмертя.

- Ну ти і філософ... – сказав Іван.

- Ні, мені вже просто час іти і ставати лялечкою. – усміхнувся Антон.

- Так швидко? – раптом з сумом запитав Анатолій. – Ось і твій кінець?

- Чому так сумно? – запитав Інфін. – Це ж просто перетворення на лялечку!

- Ти не розумієш. -   прошепотів Іван. – Це коли личинка помирає. З`являється муха, абсолютно інше створіння. Інша свідомість, інша пам`ять. Фактично, муха розриває личинку з середини. Виростає в середині нас а потім рве суху шкіру і вилітає на свободу. А ми, личинки, помираємо від розриву. Так все відбувається.

- Мені треба ближче до поверхні. – меланхолічно сказав Антон.

- Я тебе проведу. – промовив Інфін.

- Прощавайте хлопці. Було приємно з вами пообідати. – Антон поліз вгору.

- Мені шкода… - сказав Іван, а Анатолій прошепотів:

- Мені також.

- Якщо вам шкода, то ви мабуть вже зрозуміли, що таке любов. – ще раз усміхнувся Антон.

- Це вона? – Іван від подиву ледь не впав щ гнилої щоки Володимира. - Потрібен,  хоч і не маєш явної користі?  Особливий? Може і вона…

  Інфін з Антоном підійшли до тріщині у труні і вже готові були вийти, попрощавшись з покійним Володимиром назавжди. Але Анатолій закричав їм у слід:

- Антон, розкрий на прощання секрет! Чому ти йдеш на смерть і усміхаєшся?

- Тому що ми не помираємо, Толя. Ніхто ніколи не помирає.

А потім вони пішли.

Десь зовсім близько проходив похорон – ховали дванадцятирічного хлопчика. Його матір плакала і обіймала маленьке холодне тільце власного сина. Батько стояв поруч. Мовчки, спокійно. Він хотів би втішити дружину, але не міг поворухнутись. День був сонячним, абсолютно не підходящим для похоронів. «Шкода, що смерть не знає про існування погоди» - подумав Інфін, поки Антон починав перетворюватись на лялечку.

Недалеко від місця, де проходив похорон, знаходилась могила старої жінки. Біля неї, на лаві, сидів її чоловік. Йому вчора виповнилось дев’яносто два. Він вже давно мріяв про смерть. Не тому що не любив життя. Просто дуже скучив за своєю старенькою. Але смерть рідко видає квитки за замовленням.

Лялечка-Антон застигла, і Інфін поповз у бік похорону. Дитяче м’ясо таке м’яке…

А Іван з Анатолієм продовжили ласувати Володимиром, котрого вже навряд впізнали б родичі. Але щось же після нього лишилось?