Танець на порозі

Щойно весільна пісня відбриніла в чадних сутінках, Ждана стиснула руку Славомира і першою зробила крок через поріг.

Двері млина зачинилися.

Тиша впала на неї, як перина. У протилежній стіні вгадувалися ще одні двері, що вели до світлиці-прибудови. Та сьогодні ліжко – біле в каламутному світлі з-під стелі – стояло просто біля жорен.

Долоня Славомира була холодна й слизька. Ждана почула звук, із яким він ковтнув слину, і уявила, як сіпнувся його борлак. Наречений не рушав з місця: певно, теж боявся ступати цією підлогою. Але Ждана так змучилася на довгому Весіллі – від поглядів зацікавлених, співчутливих – що не мала сил чекати, доки комусь стане хоробрості.

Вона рушила обережно, тягнучи його за собою, а коли коліна вперлися в бік ліжка, заходилася відкидати простирадла – пахли сонцем і річкою, і Ждана подумала про тих, хто спав тут раніше.

Темрява наповнилася диханням Славомира, важким і уривчастим. Ждана злякалася: а може, дарма вона?.. Та що тепер вдієш.

Зняла коралі й мідні зап’ястя – запхала під подушку. Розплела косу, розв’язала вишитий весільний пояс.

– Мушу я, – хрипко озвався Славомир. – Віддай.

Пояс ковзнув довкола тіла, ніби живий. Наречений підсунувся ближче, і Ждана відчула обережний доторк до чола: знімав її вінок. Прив’ялі квіти чіплялися за волосся. Потяглася вгору – до схиленої голови Славомира – і його вінок теж упав додолу.

Наречений поклав руки Ждані на стегна – і стало направду страшно, таким жаром пашіло його тіло. Довгу мить мовчав, а потім відпустив її і наказав:

– Ляж, – і Ждана впала на постіль.

Мала зняти останнє, що лишилося, – весільну сорочку – і не сміла. У темряві розгледіла невиразні обриси хлопця: обходячи ліжко, він зачепився за ніжку й, незграбно махнувши руками, ледь не розтягся долі. Ще вчора Ждана б порснула на те видовище, а нині сміх застряг у горлі.

Славомир завовтузився, нахилившись, і вона здогадалася: розбувається. Похопившись, і собі скинула черевики. Підібгала ноги під себе й застигла, тримаючи спину рівно, аж занив поперек.

Дивилася в темряву.

– Ляж, – повторив Славомир. Сидів на ліжку, у сорочці й штанях, білий на білому. Ждана прилаштувалася на самому краю постелі. Потім хлопець нахилився і, вхопивши край простирадла, укрив обох.

– Спи, вічна наречена, – від порожнього голосу морозом продрало поза шкірою.

– Спи, вічний наречений, – відгукнулася, розліпивши пересохлі губи.

Лежали, одягнені й напружені, щонайдалі одне від одного, і Ждана втямила раптом: жар між ними – це хіть.

Світ хилитнувся і став на місце – тимчасово, непевно.

Могла заприсягтися: тепер їй завжди буде соромно.

*

Стара баба ретельно перевірила постіль та одяг на перелюб, прицокуючи й прицмокуючи. Ждана паленіла, поки її оглядали, як худобину, і кімната з жорнами, залита вранішнім світлом, здавалася велетенською залою божого судилища.

По тому нареченим було дозволили вбратися в буденні строї, які принесла стара. Славомир одразу втік до світлички, а Ждана роздивлялася химерну сукню: лівий бік був із зеленого «дівчачого» полотна, а правий – з коричневого «жіночого».

Стара зняла з ліжка простирадла і винесла їх до натовпу. Люди схвально жартували – доброзичливо, масно, з полегкістю. Ждана знала: ночували в наметах чи просто неба на березі ріки, наслухаючи тишу, навіть не шепотілися. Пам’ятала: сама дитиною чекала так після Весілля, не тямлячи, що коїться, і смертельно нудьгуючи серед урочистих і тривожних родичів.

Це було років десять тому, а тепер тодішня наречена стала безіменною бабою-наглядачкою. Великий шлюб випив її молодість і вроду, і, коли наречений врешті помер, настала пора укласти новий – уже не для неї. З хворобливою цікавістю Ждана міркувала: як-то стара випхала із світлиці те ліжко? Мусила впоратися самотужки: нікому, крім неї, не вільно було тоді заходити до млина.

Люд гомонів і ладнався в дорогу: розкидали кострища, складали до возів казани й коцики, рештки наїдків і недопалений хмиз. Ждані чудно було, що тепер це не її діло.

Навпроти ґанку застигла жінка – мабуть, хотіла чогось просити. Ждана не встигла звернутися до неї: зненацька безіменна баба до болю стисла її зап’ясток.

– Шануйся, наречена! – прошамкала беззубо. – А то біда!

Ждана відсахнулася, вирвала руку, а Славомир узяв стару за плече.

– Бабусю, – мовив чемно, – дяка за науку. Далі ми подбаємо.

Стара зиркнула на нього злими бляклими очима й прошипіла:

– Нікому я не бабуся, шмаркачу… – і знову люто витріщилася Ждану: – Пильнуй його, хоч припни! Бо заплачемо!

Жінка упіймала розгублений погляд нареченої і рушила назустріч. Взявши стару за лікоть, Ждана потягла вниз, примовляючи:

– Буду, аякже… – і підштовхнула жінці в обійми. Та затуркотіла:

– Ходімо, маленька…

Маленька! То ця, на виду молодша, колись була старшою сестрою. Аякже, у наречені віддають мізиночок.

Тільки Ждана не остання дочка – так вийшло.

Вона побрела довкола млина: дерев’яний зруб на два поверхи – збоку сходи на горішній. Річка шуміла, неширока й глибока, а велике колесо, огороджене греблею, стояло нерухомо: отвір для води в загаті нині заклали.

На спустілому, столоченому березі лишився один віз-халабуда, з-за нього визирало двійко замурзаних хлопчаків. Славомир стиха говорив з їхнім батьком, і зрештою, потиснувши нареченому руку, чоловік стяг на землю два лантухи.

– Ждано! – гукнув Славомир. – Найди мені вірьовки! – Він ухопив себе за довге волосся на потилиці й потрусив ним, мов чорний лис хвостом. І було то і кумедно, і ні, бо так міг би звернутися чоловік до дружини.

Коли Ждана підв’язувала цього куцого хвоста, пальці в неї трусилися. А потім наречений вправно виліз на греблю і відкрив заслону, ніби робив те з дитинства, закрутилося зі скрипом колесо, і Ждана подумала: так тепер житимуть.

*

– Гей, наречені! Кланяюся, покажіться!

Ждана впустила ложку до миски й глянула на Славомира. Той глитав гречану юшку незворушно, як не чув. Ждана розуміла його: ледве ж сіли обідати. Щойно пересіяв два мішки борошна і вимів білий пил, що насипався з жорен. Ждана не вірила, що цей пил може вибухнути, та Славомир наполягав.

– Я піду, – сказала, торкнувшись його плеча. Наречений смикнувся, підбив коліном стіл, і юшка вихлюпнулася з тарілки. Глянув на те з прикрістю, але очей на Ждану не підвів.

Славомирові було тяжче, ніж їй, – в усьому.

Життя на млині повнилося виснажливої праці. Може, навіть важчої від постійних мандрів – до цього-бо звикли. Люди приїздили ледь не щодня. Одні йшли молоти зерно, інші – до Ждани: мала лікувати болісті й переповідати новини, які дізналася від інших. До Весілля місяцями мерзла в наметі на березі – баба-наречена розповідала їй про трави: котрі належать до божественних, а котрі непомічні, від яких дев’яноста дев’яти хвороб лікує звіробой і як зварити деревій, аби зупиняв кровотечі. У коморі стара тримала запаси зілля, які Ждана тепер мусила поновлювати.

Баба говорила про м’яту й мучницю, перстач і блекоту – про те знав багато хто з людей. До Ждани ж приходили по інше: зняти вроки, вилити переляк, втамувати крикси, обміняти чорну болість. І про це баба розповідала Ждані, шмагаючи лозиною по долонях, аж поки вона не запам’ятала все до дрібниці. Нині дивилася в скривлені мукою обличчя – і згадувала бабині слова: «Станеш нареченою – відчуєш, звідки черпати силу».

Нічого вона не відчувала. Ревно виконувала обряди, ніби лила воду в бездонну прірву.

Щодо новин, їх знала ще замало, щоб потішити людську цікавість, тож гості часто йшли від млина розчаровані. А деякі, бува, лишалися на ніч, гуртуючись під стінами прибудови, і Ждана була певна, що вони слухають, притиснувшись вухами до щілини між. У такі ночі Славомир ішов на берег. Знала, що грає на сопілці, та не чула мелодії: сопілка була зіпсована, тож Славомир безгучно перебирав пальцями. І Ждана не спала до ранку, а люди, певно, думали бозна-що.

– Наречені! Де ви є? – не вгавав чоловічий голос, хрипкуватий і нахабний.

Ждана штовхнула двері.

Кремезний, приземкуватий дядько мав на собі брудну сорочку, підкочені штани, а на босих ногах – шар засохлої багнюки: учора дощило, а сьогодні знову пражило сонце. Позад чоловіка перебирав ногами навантажений кінь.

– Доброго дня, – мовила Ждана. – Яка у вас справа?

Чоловік стенув плечима:

– Як в усіх – змолоти зерна. Узяв біля Зеленого озера.

І нащо їй це знати?.. Усі так живуть: десь посієш клаптик – і сподіваєшся, що, поки будеш мандрувати, жито твоє – і не твоє – таки підніметься. Бо що жатимеш посіяне власноруч – то навряд.

Усі мандрують, і зупинятися не можна. Ніхто не відає, куди заведе дорога.

– Славомире! – гукнула Ждана: либонь, доїв. – До тебе!

– А звати мене Хорт, таке ім’я, – ні сіло ні впало бовкнув дядько. – Може, чим пригостиш, наречена?

Він підійшов упритул і сперся ліктем на огорожу ґанку. Ждана остовпіла від такої необачності: люди не називають їй імен! І млина не сміють торкатися!

Вона спустилася сходами, і Хорту довелося відступитися.

– Значить, не погодуєш, – зітхнув. Засмагле обличчя скривилося. Колючі очі обмацали Ждану з голови до ніг, аж спаленіла. – Усе маєш для свого хлоп’яти, але й він голодний.

– Чим платитимеш, чоловіче? – пролунав з-за спини безбарвний голос Славомира, і Ждана здригнулася: він чув усе. Наречений посунув її і став попереду, прикриваючи від гостя.

– Міркою, – буркнув Хорт.

– Неси під стіну, – дозволив Славомир, пильно у щось вглядаючись.

Хорт ухопив коня віжки, але наречений раптом подався вперед і промовив різко:

– Ні, стій. Іди, звідки прийшов.

– Що? – підстрибнув Хорт. – Чого це?

– Іди, – відрубав Славомир. – Не буду цю погань сипати в жорна. У тебе, стерво, мішки в крові.

Ждана придивилася до поклажі і зойкнула: на лантухах темніли буро-червоні плями. А вона й не помітила!..

– А твоє яке діло, дармовисе? – гаркнув цей проклятий. – Влаштувався в теплі, хапаєш дівку за цицьки – хіба не знаємо? А простим людям теж треба жи…

Славомир не дав йому закінчити – розмахнувся і так вгатив Хортові в обличчя, що той упав на спину. Потім люто вдарив чоловіка по ребрах ногою, а тоді ще. Ждана кинулася навперейми, упала Славомирові на груди, притискаючись усім тілом: не можна, не смій!..

З тяжким віддихом наречений струснув її з себе.

– Іди, хай тобі добра не буде, – процідив і погладив ножа на поясі. – Іди, бо покараю – моє право.

Тягнучи бідного коника геть, Хорт кілька разів озирнувся й сплюнув кров’ю в їхній бік. Коли ж нарешті сховався за деревами в гаю, Славомир, слова не сказавши, пішов до млина. Знову ночуватиме на горищі, розпачливо подумала Ждана, хоч так не годиться, бо не в тому їхня жертви, щоб уникати спокуси!..

І, прибираючи розкуйовджене волосся з обличчя, відчула, що плаче.

*

Дві родини – душ по сорок – затіялася на березі з обрядами дорослості: хлопці стрибали через вогнище, стріляли з лука, метали ножі. Омивали тіла й виливали воду під млинове колесо, – забери хвороби! – а потім старші шмагали їх різками по голих спинах, повчаючи: шануй закон. І кожен, пройшовши випробування, мав отримати відзнаку – шкіряну гривну, – та наприкінці, замість надягати хлопцям на шиї, гривні ті шматували й викидали в річку.

По тому святкували, не п’ючи, а лише вмочаючи губи у вино, й одразу волікли дівок до гаю, до спорожнілих возів чи ген за вигин русла, бо весіль, крім Весілля, ніхто давно не грав.

Славомир зачинився у світлиці, а Ждана блукала між возами, і люди вклонялися, ледь забачивши двоколірну сукню.

Прихилившись до колеса воза, на траві сидів дідуган, замотаний у дрантя й смердючий, як відхідок. Старий підняв обличчя: геть сліпий.

– Хто тут? – спитав.

– Наречена, – відгукнулася Ждана, нахилившись. Зблизька було видно: чоловік не просто ветхий і брудний – на босих ступнях, шиї й щоках темніли струпи незагоєних ран. Від сопуху й жалості перехопило подих.

– Дідоньку, – почала Ждана несміливо. – Може, я вас полікую? Викупаєтеся в чистотілі, почитаю над вами…

– Ет, – плямкнув дід і кивнув на воза. – Не до того, дочко. Маю роботу – стережу мертвих.

Ждана знизала плечима. Роди возять своїх мерців, заливши тіла смолою й забивши в дерев’яні скрині, і всі прагнуть щонайшвидше полишити їх у дозволеному місці: спустити на плотах у Велику ріку, причепити на мертве дерево чи підняти на скелю. Бува, що діло затягається – хіба це причина?..

– Діду, – напосілася, – ходіть зі мною. Де б ті мертві ділися…

– Не скажи, – пожвавився раптом дід. – То раніше, коли закопували, точно знали: де поклали – там лежить. А тепер?

– А ви хіба бачили?..

Це здалося цілковито неймовірним – ніби на мить відхилилася завіса потайсвіття. Але старий мовчав, і Ждана встала.

– Здорові будьте.

Не відповів.

Чоловіки біля багать теревенили, палили люльки, передаючи по колу бурдюк.

Зупинившись неподалік, слухала розмову.

– Поля на півночі геть виснажені, – правив дядько, крутячи сиві вуса. – Нема діла. Сонце слабе. Колосся не наливається, трави в’януть.

– Дурня, – заперечив другий. – На те й північ, зимно для зела. Є місця, де нівроку.

– Це котрі? – швидко запитав хтось.

– Місць мало – охочих багато…

Ждана дивилася: худі, жилаві, чорні від засмаги. А вона погладшала трохи, живучи на місці – що є, те є.

– Тату! – до сивовусого підскочило вертке дитя. – А я вужа піймав, у горщику сидить! З’їмо?

Чоловік почухав колюче підборіддя.

– Та пусти, – відказав повагом. – Ото ще, на свято гаддя їсти…

Хлопцю, схоже, сподобалася така відповідь – зірвався з місця й зник між возами. Змучить тварюку, зав’яже на вузол. Жданина менша сестра на такі забави була вдатна.

– А я от знаю від коваля, – пристав до розмови юнак, – що на сході чоловік збудував дім.

Запала тиша, і враз стало чути, як сопуть і стогнуть за ближніми чагарями, як регоче, бавлячись, малеча, а котрась мати лютиться: «Відійть од води, не смійте!»

– І що? – обережно спитали з гурту.

– Та, – легковажно кинув хлопець. – Стоїть собі… Мо, давно все гаразд і дарма ми з оцим, – він ткнув великим пальцем собі за спину, де темніла споруда млина, – вовтузимося? Мо, і нам так – і ніхто не покара…

Ждана увійшла в коло світла – і хлопець затнувся.

– То ніхто його не покарав, будівника? – прошипіла. – Ні небо, ні земля? То і я живу дарма – ваш викуп? Можу робити, що хочу?

Хлопець розтуляв і стуляв рота, чисто тобі рибина на камінні. Ждана обвела поглядом розгублені обличчя мужів, і зробилося їй сумно й гидко – і захотілося до Славомира, бо він, злий на ввесь світ, хоч не базікав дурниць.

Вона поминула багаття, і ніхто не перепинив. Їй би теж, може: дому, спокою, права доводити священні справи до кінця!..

Ця надія, підла й спокуслива, ятрила найгірше: а що, коли справді?..

*

Спочивали: не завітало й душі. Ждана перевірила комору: лантухи з борошном, яблука, сушені гриби й квасоля – усе, що давали на плату. За лікування наймалися прати, хто багатший – ніс яйця й молоко, посуд і тканину. А ще цілюще зілля – те, котрого не було в ближньому гаю.

Ждану досі бентежило, що не може відійти далеко: раніше ледь не щодня бачила нове місце, від Зеленого озера до Великої ріки, від пустелі Загублених до Крижаних скель. Їхній рід був вийшов до моря – наловили доброї риби й лишили покійника, якого підняла на роги корова. Море розкинулося до самого овиду; говорили, що десь там, попереду, піднімаються нездоланні гори, які утримують воду, щоб не витікала за край землі. Ждана вподобала гойдливий простір – спрагла сині, пила його очима. Тихцем купалася, доки мати не набила: «Вода – ворота в інший світ, а що за світ там лишився, га? Дурепа!»

Сльози відгонили морем. Тоді направду шкода було від’їжджати.

За літо ж вивчила кожен куток свого обійстя.

Славомир не відкривав заслони, і млин стояв нерухомо-смутний. Осінь привела дощі й приморозки – наближалося свято Творення Духів. Ждана бувала на ньому лише раз – і воліла б ніколи не бувати.

Нині снилися кола на воді.

Наречений зранку ухопив вудки й подався нижче за течією, на мілину, де звечора поставив ятір. Ждана заходилася топити піч й ліпити галушки на обід – потішити, піддобритися. Сьогодні вранці, поки Славомир збирав рибальське начиння, Ждана вдивлялася в його обличчя: зморшки довкола очей, перші сиві нитки на скронях. «Хлопці згоряють, – повчала бабця-наречена. – Млин забере його чоловічу силу, радість, волю. Жінці легше втамувати плоть. У жінці до останнього жевріє вогник – надія на материнство. Ти переживеш свого нареченого».

Хіба могло все бути так швидко!..

Галушки вийшли пухкі й білісінькі. Всипала трохи олії – і спало на думку: треба понести обід на річку, посидіти зі Славомиром, розповісти сон про воду – не чужі ж вони одне одному, і правда. Накрила кошик з їжею рушником – самій сподобалося. Відгукнулося болем: так, ніби вона статечна жінка, має діти від одного батька, іде до нього в поле.

Ждана побачила Славомира здалеку, проте, коли підійшла ближче, він однаково не помітив її. Стояв, притулившись спиною до брили. Ятір погойдувався, наполовину занурений у воду – плескалася ще жива риба, – а вудки, встромлені між камінням, хиталися під вітром.

Долоня Славомира лежала поверх штанів між ногами, очі були заплющені, а зморшки, які вранці так злякали Ждану, ще глибше прорізалися на вдоволеному, дурнуватому лиці.

Ждана впустила кошик. Глечик усередині хруснув.

Славомир наполохано озирнувся, спаленів і сховався за каменем.

– Чекай! – гукнула Ждана, коли прорізався голос. – Чекай!..

– Іди, – пролунало глухо. – Прошу тебе, Жданко, йди, не говори до мене. Це понад мої сили.

Навіщо ж погодився, ледь не закричала, нащо? Сам казав: це твоя доля – тож і моя.

– Пробач, – прошепотіла натомість. – Так вийшло.

Вона підібрала кошик і наосліп побрела до млина, не зважаючи, що на спідницю юшить олія з галушок.

Стара наречена вмовляла: не бери за жениха коханого. Ждана її не послухала, дурепа, дівчисько: жінці втамувати плоть геть не так легко, як запевняла висушена баба.

Двері млина зачинилися.

*

З віконця бачила: річка хвилюється, чорно-синя, жаска.

У день Творення Духів Ждана прокинулася, відчувши, як ріка бере її в обійми – і цілує, і душить, затуляючи рота слизьким набряклим язиком.

Думки про Творення Духів мучили її то сильніше, що ближчим ставав цей день. У снах свято повторювалося: волосся стелиться течією, у воду падає каміння. Ждана прокидалася, дивилася на тіні прив’язаних до сволока жмутиків трав, ловила їхні гіркі запахи. Наречений уперто ночував на горищі, і ліжко, безпечне й тепле без нього, було занадто порожнім.

Скрипнули двері. Славомир просунув голову в щілину, ніби страшився чи гидував ступити до світлиці.

– Люди зібралися, – буркнув. – Чекають.

– Люди, – повторила Ждана мертво. – Йди до них, я зараз.

А він так і застряг у дверях, довготелесий бовдур. Стежив, як Ждана повільно зав’язує плащ, як взувається.

– Відійди.

Наречений сахнувся з дороги. Більше Ждана на нього не дивилася.

Довкола ґанку скупчився натовп. Зимне повітря здавалося камінням: не вдихнути, не поворухнутися.

І, відліпивши від піднебіння сухий язик, Ждана вичавила:

– Благословляю творити духів, – і хтось заридав, але плач потонув у загальному захваті.

До берега потягли трьох дівчат, а Ждана згадувала: її молодша сестра, вертка, як вуж, нічого не боялася. А раз приїхали на млин – і стара наречена пильно глянула малій в очі: «Твоя черга».

І матір раділа честі – і плакала з горя.

До ніг дівчатам прив’язали каміння. Їх штрикала довгими списами, щоб заходили в річку, і в рудої на білій сорочці розпливалася кров: рвалася назад. Тоді люди заходилися жбурляти гальку, хтось поцілив дівці в око, і, заскімливши, вона нарешті повернулася спиною.

…Сестра й гадки не мала укладати шлюб – за першої нагоди позбулася цноти. Думала, коли буде зіпсована, усі відчепляться. Батько відшмагав її немилосердно, але стара наречена затялася: зневага, гріх! Вирізати рід до ноги за таку наругу! Відтоді, зустрічаючи людей, стереглися: а що як і їх підбурили? З родини забили кількох чоловіків.

Чорнява дівка скорилася – побрела на глибину.

А коли вбили юнака ще й дитинчатко, Ждана вирішила: замінить сестру, аби порятувати сім’ю.

І – порятувати дурну малу від розправи.

…Волосся сестри стелилося водою, мов патьоки смоли, якою вкривають мертвих. Її груди були сколоті списами, а обличчя побите камінням: прагла жити. І ніхто не питав Жданиної згоди на таку спокуту.

Бо в цьому проклятому світі духи залишили ліси, гори, ріки, степи – згинули, розвіялися. І, щоб підживити пустку довкола, – змусити родити, годувати, гріти – люди вигадали творити духів. Раділи кожній дівці, що стратилася через любов, самогубцю, померлій на самоті старій, бо з них робляться мавки, богинки й мамуни – хоч злі, а духи.

Останній з дівчат потрапили каменем у голову – пішла під воду. Що вони скоїли, ці красуні? Зламали слово? Когось убили?

Ждана замружилася, перед очима спалахнули кольорові плями, а коли знову розплющила очі, світ зробився сіро-білий, тихий і неживий.

Молоді матері простягали до неї немовлят. Котресь дитинча пищало тонко й жалібно. Ждана спустилася з ґанку й почала огляд: кому з цих хворих дітей можна помогти, а кому до заходу сонця судилося стати потерчам. І бачила на обличчях жінок надію – не на одужання дітей.

– Ще трохи, – раптом обпалив вухо шепіт Славомира.

Ждана зціпила зуби: крадеться, мов тать, коли обіцяв бути поруч.

І благословила маля, вкрите виразками.

*

За прибудовою розставили намети – довелося йти вгору за течією, аж поки вогнища не лишилися далеко позаду. Ждана сіла на валун при березі – чорна вода текла під чорним небом. Ця річка плине з Крижаних скель і впадає у Велику, а та – в море. То чому духи заблукалих у скелях не сплавляться вниз течією, щоб жити в теплих водах на заході?..

Либонь, із сестри не вийшло русалки, – або ж вона не показувалася – а втім, Ждана жодного духа ніколи не бачила. І тепер теж.

За спиною зашурхотіло каміння, і вона сполохано схопилася. З темряви вийшов Славомир.

– Ходім. Застудишся.

Ждана враз відчула, як задубіли ноги. Від дихання з рота виривалася пара.

– Ходім, – повторив Славомир. – Подалися бозна-куди разом – люди дратуються.

Вона повернулася до ріки.

– Чув, про що найбільше говорять?..

Наречений став поруч, зачепивши її плечем так легко, ніби не було між нічого хворого, нездійсненного. Від млина долинула пісня: завели веселої, проклятий люд.

– Баба казала: стану нареченою, то все знатиму, а я не знаю. Може, це тому, що вже нічого й нема?.. І даремно ми справляємо обряд. Влітку говорили, що на сході збудовано дім.

Славомир не здивувався, не перепитав. Ждана щільніше загорнулася в плащ.

– Я сподівалася, що то знак. А сьогодні чую: дім запався під землю разом з людьми, у яму без дна. Ніхто не насмілився об’їхати та глянути, де вона закінчується. Може, то новий край світу.

Шуміла вода, зітхав вітер у майже голих деревах. Славомир раптом обхопив Ждану долонею за шию, змушуючи схилитися до свого плеча. Плащ нареченого пах димом. Вона завмерла в недолугих обіймах.

–– Це не мала бути наша доля, – зронив Славомир. – Я відчуває одне: життя витікає. Я тріснутий глек, а світ хворий, божевільний, лихий. Люди так само гинуть від голоду й убивають – і народжують дітей, щоб убивали, хворіли й умирали. Це спокута. Гріх предків непрощенний. А ми з тобою впряглися тримати світ на межі, щоб не згинув. Тож мусимо.

Це було найдовше, що Славомир сказав з Весілля. Ждана притулилася лобом до його плеча – і він не відштовхнув.

– Але от ще, – раптом додав тим самим рівним голосом. – Буває, що породілля за крок від смерті, та розітни їй живіт – врятуєш дитя.

*

Річка не замерзла, та крутити млин не було для кого: люди рушили на південь, де ніколи не наставала справжня зима. Останній мішок, намелений для себе, Славомир лишив біля жорен, лінуючись перенести до комори.

Між нареченими настала хистка згода, яка, либонь, і була метою шлюбу – наче йшли вузькою кладкою, хиталися, а не падали. Вечорами сідали біля печі й тихо гомоніли, і було це добре й солодко. Ждана дивилася в обличчя Славомира й згадувала, чому покохала: не найспритніший, не найсильніший – він ніколи не відступався. Разом з нею, єдиний, купався в морі, і били матері їх обох.

Спати поруч стало легше, немов хіть, не витрачена на діло, випарувалася, як окріп, і лишився смуток.

Того дня, щойно сіли до обіду, знадвору почулося:

– Кланяюся, покажіться!

Ждана сполохано впустила ложку. Наречений насупився. З ночі свого Весілля вони бачили безліч людей, проте упізнали цей голос, хрипкуватий і нахабний.

– Не ходи, – застеріг Славомир.

Підвівся з-за столу і вийшов до млина. Ждана почекала хвильку, наслухаючи, доки стукнуть зовнішні двері, а тоді, ступаючи навшпиньках, майнула слідом.

Прикипіла оком до шпарини. Славомир стояв на ґанку, спираючись на поруччя, і трохи затуляв собою Хорта, та Ждана все одно роздивилася: чоловік охляв, обшарпався. Від скроні до підборіддя в нього тягся багряний шрам, товстий, мов черв, а праве око нагадувало варене яйце. Коняка форкала, переступаючи на снігу, теж худюща. Біля ніг чоловіка стояв повний лантух.

– Я тебе прогнав, – пролунав голос Славомира.

Хорт утер носа й зухвало вигукнув:

– Але не забороняв вертатися!

Славомир мовчав.

– Чого ти комизишся, хлопче, – правив Хорт майже улесливо. –Присягаюся: чесно сам вижав і змолотив, ні в кого не відібрав. Одежина в мене чиста, і лантух чистий, хіба б я пересипав те зерно? Зглянься…

Він безсоромно клянчив. Не послуги – прощення.

– Хоч глянь на пшеничку! – розпачливо жебонів. – Чисте золото!

Славомир повільно рушив сходами, а Ждана до болю вчепилася в клямку. Хорт сполошився, розпустив горловину. За спиною Славомира лишалася вервечка чорних слідів. Він спинився біля чоловіка, нахилився.

І тоді рука Хорта злетіла в повітря – і в ній була сокира.

Ждана зойкнула.

Хорт ударив обухом з розмаху – сильно, люто. Сокира влучила Славомирові в потилицю, і він беззвучно впав на сніг. З перекинутого лантуха посипалося дрібне річкове каміння. Хорт перехопив руків’я і замахнувся знову.

Ждана вилетіла на ґанок.

– Наречена! – радісно вигукнув Хорт, завмерши. – Чекай, я зараз!

Він подолав відстань до млина в три кроки й злетів сходами. Ждана відстрибнула назад, гупнула важкими дверима й ухопилася за засув, але пальці здерев’яніли. Лезо сокири увійшло в шпарину між дверима й одвірком, Ждана з виском відскочила, а коли зрозуміла, що накоїла, було пізно.

Хорт переступив поріг. Ждані здалося, що світ здригнувся, і безодня далеко під ногами зворохобилася, піднімаючи потворні голови, – нагору, до неї.

– Ходи, не бійся, – криво всміхнулося спотворене лице. – Зроблю з тебе жону і спалю клятий млин.

Зірвалася до дверей прибудови.

Хорт миттю наздогнав Ждану. Ухопив за косу, намотав собі на зап’ясток. Ждана вхопилася за голову, намагаючись полегшити біль і давлячись сльозами.

– Лягай, кажу тобі, суко, бо зарубаю, – загарчав Хорт, тягнучи її на підлогу, а тоді вдарив ногою по литці – і Ждана таки впала навколішки. – Це ви винні, наволоч, ви мене прокляли! Ні в чому не щастить, грабують на кожній дорозі! – Кинувши сокиру, помахав вільною рукою в Ждани перед очима. – Диви, що мені зробили, щоб не крав!

На правій руці мав три пальці. Вихопив ножа, і, люто смикнувши, відтяв Жданину косу. Від несподіваної свободи вона поточилася лицем униз – Хорт штовхнув її на долівку й упав зверху, смердючий, важкий. Одна його рука шарпала сукню, задираючи поділ аж на спину, а друга безсоромно й боляче м’яла нареченій груди. Ждана завила:

– Ні-і! – а Хорт гаркнув:

– Стули писок! – і гепнув її лобом об підлогу. Перед очима на мить стало темно. Ждана більше не пручалася – лише з жахом відчувала, як вовтузиться чоловік, розпускаючи очкур на штанях.

А потім Хорт верескнув – і вага його тіла зникла. Ждана застогнала, перекочуючись на спину й намагаючись поправити одяг. Над нею, відсапуючись, хитався блідий Славомир. Сокира гупнула об підлогу.

– Живий!.. – видихнула Ждана. Ухопилася за його передпліччя, підвелася. З чола спливала кров.

Поранений Хорт повз до жорен, лишаючи по собі червону смугу.

– Йди до світлиці, – наказав Славомир. Ждана вчепилася йому в сорочку, і він повторив, глянувши майже лагідно: – Іди, я зараз. Закінчу тут.

Ждана втямила, про що він, і Хорт теж – захарчав, засіпався. Вона зробила кілька кроків у бік прибудови й поточилася, аж Славомир мусив підхопити. Із сумнівом глянув на Хорта й вирішив:

– Давай відведу.

Вони майже дошкандибали до кімнати, коли ззаду переможно пролунало:

– Обіцяв – і спалю! Сучі вилупки!

Славомир озирнувся – і відштовхнув Ждану до дверей. Вона влетіла в світлицю, упала на долівку. Притьмом перевернувшись на спину, сперлася на лікті – і роздивилася все до дрібниці.

Хорт сидів, спершись спиною на повний лантух. Підлога поруч масно виблискувала від олії, а неподалік валявся порожній бурдюк. Хорт тримав кресало й мотузку – з горловини мішка з борошном.

– Не смій! – заволав Славомир.

Олія зайнялася, і Хорт з несподіваною силою штовхнув розв’язаний мішок.

Борошно посипалося долі. Хмара білого пилу наповнила повітря.

Славомир ускочив до світлиці, грюкнув дверима і судомно шарпнув засув.

– Ти що? – підхопилася Ждана. – Гаси!..

Славомир упав на неї, притиснув, не даючи звестися. Земля струснулася, і в шпарини з млина війнуло жаром.

Борошняний пил таки вибухав.

*

Скулена біля ліжка, Ждана кашляла, притуляючи до рота край простирадла. Сидячи перед нею навпочіпки, Славомир швидко говорив:

– Слухай. Я виріжу пузир з вікна і підсаджу тебе. Ти тоненька, пройдеш…

За стіною стугонів вогонь. Млин палав.

– Чуєш? – Славомир труснув її за плечі.

Ждана хитнула головою і поклала долоню йому на губи. Їдучий дим драв горло, але думки були ясні, як ніколи – то сходило прозріння, якого чекала з дня Весілля.

Сказала:

– Ні, нам треба… інше. Породілля вмирає, але ще можна врятувати дитя. Перетнути межу.

У розширених очах Славомира майнув жах – і надія. Стеля тріщала: вогонь вибрався на дах.

– Наречений мій, – урочисто мовила Ждана, – будь мені за мужа.

Він застогнав, закрив обличчя – а потім рвучко здушив її в обіймах.

*

У поцілунку не було сорому – лиш жар.

У вогні Ждана бачила: земля клаптями провалюється під ногами, в урвища на місці зелених піль падають люди, худоба й вози. Від жару випаровується Зелене озеро, оголюючи кам’янисте дно, де безпорадно борсається риба, а на заході, за морем, нездоланні скелі розсипаються піском, і солона вода з гуркотом тече з краю землі в безодню, тягнучи за собою плоти з мертвими і плавучі хижі живих.

Злившись водно, наречені палали, і палав млин, побудований на пні зрубаного людьми Світового Дерева, і попіл піднімався догори, стаючи новим небом, а іскри – зірками.

А коли земля зникла в навколоплідних водах моря, з безкінечної гладіні піднявся острів.

І з самої його середини, зелений і пружний, – пробився паросток.