Суджена зустріч

Тендітна золотокрила Ерінья залетіла у відкриті двері Вселенського Храму Суджених Зустрічей. В храмі панувала напівтемрява і лише посеред залу було світло. Там стояв великий стіл, за яким сидів сивобородий чоловік і записував щось в книгу. Цей храм побудували на невеликому астероїді в центрі Галактики у вигляді величезної циліндричної споруди. В ньому зберігалась інформація про всі планети Галактики і їх жителів. Ерінья тихенько підлетіла до чоловіка, поцілувала його в щоку і защебетала:

- Здраствуй, Велико-мудрий Ета, я так скучила за тобою! Ціла вічність пройшла від минулої нашої зустрічі. Я так рада знову тебе бачити.

Чоловік підняв голову, лагідно посміхнувся:

- Здраствуй, Ерінья. Який попутний вітер заніс тебе сюди? Які знову важливі вселенські справи ти вирішуєш, адже, ти ніколи просто так тут не з‘являєшся?

Чоловік продовжував ласкаво посміхатись, не зводячи очей з Еріньї.

Та ледь-ледь зашарілась, її хитрість розгадали, але вона швидко опанувала собою.

- Як добре ти мене знаєш, мудрий Ета. Від тебе нічого не втаїш. Я, справді, прилетіла до тебе з малесеньким проханням, зовсім малесеньким. - Вона старалась бути безтурботною і ніби між іншим розповідала:

- Незабаром на Землі народяться двоє дітей: хлопчик і дівчинка. У всіх минулих життях вони кохали один одного і завжди були разом. Це їх останнє втілення на Землі.

Ерінья почала хвилюватись. Їй не вдавалось і надалі залишатись байдужою. Для неї ця зустріч повинна вирішити щось важливе і тому вона швидко продовжувала, киваючи ствердно головою:

- Якщо вони і на цей раз зустрінуться знову і покохають один одного, то вже ніколи не розлучаться, а перейдуть у вищі світи разом. Такий закон Всесвіту, ти ж знаєш це. Вони обов‘язково зустрінуться, так, обов‘язково, я впевнена, але є зовсім мізерна вірогідність того, що так не станеться.

Ерінья ще більше захвилювалась, в її очах з‘явився страх. Вона благаючим поглядом подивилась на Ета.

- І я дуже боюсь за них. Я прийшла просити тебе, мудрий Ета, записати їх в книгу Зустрічей. Благаю тебе. Вони заслуговують на це.

Ерінья зложила перед собою ручки, ніби молячись на Ета. Той розсміявся, встав, погладив Ерінью по голівці і сказав:

- Як заздрю я твоїй непосидючості. І коли ти тільки встигаєш про все дізнатись, кругом побувати і встигнути всім допомогти. Ти так багато робиш для інших! Ну що ж, якщо ти так турбуєшся за цих двох, я внесу в їх долі зустріч, про яку ти просиш.

Ерінья заплескала в долоні і вдячно притулилась до чоловіка, вірніше до його ноги, тому що ростом була зовсім маленька.

Ета повернувся до столу, взяв в руки невеличку паличку, подібну до сопілки. Вона засвітилась в його руках і тихо зазвучала музика. Ета направив паличку вверх храму. Десь високо вгорі храму клацнув замок, відкрились дверцята скриньки, звідти повільно опустилась на стіл велика книжка і розкрилась на потрібній сторінці.

- Так. Вони могли і не зустрітись, - промовив чоловік. - Доля не дуже ласкава до них. Ми подаруємо їм цю зустріч, а вже від них буде залежати, як вони скористаються нею.

Ета подивився на Ерінью і, лагідно посміхаючись, сказав:

- Ну що ж, хитруна Ерінья, диктуй дані про тих, кому ти випросила зустріч.

Ерінья захвилювалась ще більше. Вона підлетіла вверх і дивлячись в книгу, ніби боячись, щоб Ета не передумав, швидко почала диктувати: рік, місце народження, імена. Все це вогняними буквами записувалось в книзі Зустрічей. На якусь мить Ерінья замовкла і Ета добродушно запитав її:

- І на який же день і рік ти намічаєш цю зустріч?

Ерінья опустила голівку, потупила очі і ледь чутно мовила:

- 29 липня дві тисячі...

Вона не встигла договорити, як її перервав різкий голос Ета. Його лице враз стало суворим, а голос непривітним. Він пильно подивився на Ерінью.

- Я погано почув, чи ти справді призначаєш зустріч на 29 липня?

- Так, 29 липня, – все так же тихо промовила Ерінья, не сміючи подивитись в очі Ета.

- Чому?

Ета розлютився, він не чекав такого і не хотів вірити в те, що його обманули.

- Ти просто не знаєш чи навмисно вибрала цю дату? - майже кричав Ета. – Адже, 29 липня це - Вселенський День Любові. В цей день енергія любові збільшується в десятки раз і якщо двоє зустрінуться вперше в цей день і сподобаються один одному, їх закоханість переросте в велике кохання і вони будуть приречені кохати один одного все життя! А якщо вони не заслуговують на такий дар? Якщо в них зовсім інші долі?

З лагідного і привітного він став похмурим і злим, таким Ерінья його ще ніколи не бачила.

- За весь мій час ще нікому не була дарована зустріч в цей день! - уже майже кричав Ета.

Ерінья розгубилась, вона думала, що її хитрість спрацює і вона доб‘ється бажаного результату, а на такий поворот подій і не розраховувала. Та все ж вона привикла боротись за справедливість до кінця. Від неї зараз залежало в майбутньому щастя двох людей і розуміння цього придало їй сил. Вона більше не хотіла просити, вона хотіла добитись справедливості. Тому її голос задзвенів як ніколи твердо і впевнено.

- Велико-мудрий Ета, ти дуже добре знаєш, що для здійснення кожної події в житті відведено свій час. Якщо подія відбувається в відведений проміжок часу, то все дуже добре складається і говорять, що Фортуна посміхається, а якщо здійснення запізнюється, то починається незворотний процес, який неможливо зупинити, коли все рушиться і назад повернутись неможливо. І це - втрачені можливості. Я переконана,що сила їх Любові притягне їх один до одного і вони зустрінуться в житті, але може бути уже занадто пізно.

Ерінья опустилась на землю, сили ніби покидали її, і з сумом і болем в очах, ледве не плачучи, продовжила:

- Пробач мені, мудрий Ета. Я знала багатьох закоханих, але ні для кого з них не просила у тебе зустрічі. Таких пар, як ця, у Всесвіті небагато, їх можна перерахувати на пальцях, тому я і прошу за них.

В очах Еріньї з‘явились сльози, крильця її опустились і вона от-от готова була розплакатись.

Ета все ще гнівно і сердито слухав Ерінью, відвернувшись в сторону, щось обдумуючи, але почувши її жалібний голосок, повернувся до неї і, побачивши, як затремтіли її крильця, як вона поникла мов зів‘яла квітка, враз подобрів і заспокоївся. Він взяв Ерінью на руки, прижав до своїх грудей і поцілував в голівку.

- Заспокойся, дитино. Ти так переживаєш за інших, а я розізлився - старий дурень. Адже, не для себе ти просиш, а для інших. Пробач мені. Я вже забув, що таке Любов.

Він опустив Ерінью на землю, повернувся до книги і направив на неї свою паличку. В ту ж мить в графі “Дата зустрічі” вогнем спалахнув запис – 29 липня і трохи далі – рік зустрічі.

Радісна Ерінья підлетіла вверх і чмокнула Ета в щоку.

- Дякую тобі, дякую, велико-мудрий Ета! Тепер вони уже обов‘язково зустрінуться, покохають один одного і вже ніщо не зможе завадити цьому!

Вона облетіла навколо столу милуючись написаним в книзі і щаслива стала біля Ета.

- Адже, це правда, що вони зустрінуться і вже більше ніколи не розлучаться, так?

- Ну, трішечки не так, - посміхнувся Ета. - Вони зустрінуться в цей день і їх вікове кохання стане ще сильнішим, але що буде потім ніхто не зможе сказати. У світі є сили непідвладні нікому і як вони подіють на цих двох передбачити не можливо. Але якщо це й, справді, велике кохання, що пройшло через віки, воно переможе.

Такою радісною Ета ще не бачив Ерінью. Вона підлетіла вверх, поцілувала Ета ще раз і прижалась щічкою до його щоки.

- Я знала, що ти це зробиш, дякую тобі, я так тебе люблю!

Потім опустилась радісна на землю, піджала свої губки, наморщила лобик, щось згадуючи.

- А тепер мені пора летіти далі, у мене ще так багато справ. Я так рада нашій зустрічі. Прощай, любий Ета.

Вона помахала крильцями і вилетіла з храму.

- Ну, і пустунка ти, Ерінья, за це я і люблю тебе, - встиг лише сказати Ета, але Ерінья уже не почула його.

***

Цей день по Піфагору

був днем Любові.

Оля поверталась з дочкою додому із села. Вони стояли на обочині дороги і чекали автобуса. Його довго не було і Оля вирішила зупинити легкову машину. По трасі якраз наближалась іномарка світло-сірого кольору. Вона була дуже гарна і, звичайно, дорога. В голові промайнула думка:

- Це дорога машина, така не зупиниться, не варто і зупиняти.

Та все ж якось незграбно махнула рукою, ні на що не сподіваючись. На її здивування, машина зупинилась, відкрилось вікно і вона побачила за кермом чоловіка приємної зовнішності, який погодився довезти їх до міста.

Чоловік був майже сивий, гарно одягнений і слухав пісні Висоцького. В такій дорогій машині Оля ще ніколи не їздила, тому була скована, сиділа за спиною чоловіка тихо, боячись кашлянути, щоб не порушити спокій. Пісні їй подобались, адже це були і її улюблені пісні. Майнула думка:

- Ми з ним чимось схожі, якщо нам подобаються одні і ті ж пісні, - ця думка ніби зависла над нею. По тілу розлилось тепло, кудись щезли всі тривоги і переживання. Вона ніби перемістилась в якийсь інший вимір, наповнений спокоєм і гармонією.

- Ми з ним схожі? - Здивувалась вона, ніби запитуючи у когось, а потім сама і відповіла.

- Так. І я його кохаю!- Вона це знала. Це знання було в ній десь далеко в середині, жило в ній давно, але вона раніше про це і не здогадувалась. Вона тільки зараз це згадала!

- Я його люблю! Я його люблю! - Від цього відкриття було неймовірно радісно, світло. Мозок ніби перестав працювати і не розумів, що відбувається. В нього невідомо звідки йшла інформація, спогади про чоловіка, про їх кохання, але розум, який цього не пам‘ятає, протестує і старається переконати:

- Це все не правда! Цього не може бути! Ти його знаєш лише кілька хвилин. Ти просто це все придумуєш! - Оля розгубилась від роздвоєння особистості. А десь в мозкові, чи серці якийсь голос переконував:

- Це не вигадка. Ти, справді, знаєш його безмежно давно, так давно, що і уявити не можеш.

Оля ще більше розгубилась, закрила очі, сподіваючись заспокоїтись, і тоді перед нею попливли картинки. Вона побачила величезну гору, вкриту льодом і снігом, на самому верху якої із-під снігу витікає малесенький струмок, він ризикує перетворитися в кусочок льоду із-за крижаних вітрів і тріскучих морозів, але він мужньо і вперто йде вперед, ховаючись від морозів в невеликих ущелинах, де тепліше, обминає грізні валуни, що загороджують йому шлях і йде вперед, на південь, де дощі і зливи наповнюють його, де його зустрічають квіти і спів пташок. За мить картинка змінилась і вона побачила пустелю. Навкруги лише розжарений пісок і пекуче сонце. Ніщо не може вижити тут. Але в одному місці з під землі з‘являється малесенький струмочок і зразу ж ховається в пісок, щоб пекельні промені сонця не висушили його і не перетворили на маленьку хмаринку. Він старається заховатись у гарячому піску, просячи піщинок розступитись і пропустити його і тільки вночі виходить на поверхню і прокладає собі шлях на північ, де сонце уже не пекуче, а лагідне і тепле. Так вони обоє пройшли довгий небезпечний шлях і, на кінець, зустрілись. На землі з‘явилась нова річечка, яка набиралась сили, енергії і з часом перетворилась на повноводу ріку. Іноді на її шляху траплялись перешкоди і тоді вона розділялась на два рукави, обходила з обох сторін перешкоду і знову зливалась в одну ріку. Таких перешкод було багато, але кожен раз рукави ріки знову і знову з’єднувались. Ось і зараз два рукави ріки зійшлися разом. Якимось чуттям Оля зрозуміла, що це - її Ріка Життя, а цей чоловік - її половина. Два струмки у видінні - то їх минуле життя, їх боротьба, страждання і перемоги. Вона у всіх життя любила цього чоловіка, пам‘ятала його мужність, силу і доброту. Зараз вони знову разом, а чи надовго - хто знає: може уже назавжди, а може на мить, як розпорядиться доля. Оля була впевнена, що чоловік теж її кохає. Їй захотілось торкнутись рукою його щоки, сказати про те, як сильно вона завжди любила його і любить зараз. Рука мимоволі уже почала підніматись, коли Оля отямилась.

-Що я роблю? Можливо, це лише мої фантазії! Як стидно буде перед чоловіком! Ні, краще я буду просто мріяти. - Вона знову заплющила очі і поринула в атмосферу блаженства і гармонії, в якій не було ні думок, ні бажань. Були лише безмежна радість і любов.

Година пройшла як мить. Вони майже приїхали. Коли машина під‘їжджала до міста, у чоловіка задзвонив телефон.

- Все нормально. Я уже въезжаю в город. Я выехал сегодня рано утром. Подпишу договор и через два часа выеду.

Потім щось послухавши, продовжував:

- Я же тебе говорил, но ты не поверила. Да, я через два часа выеду, а, может, задержусь.

- Він розмовляє зі своєю дружиною, а це лише мої фантазії, - сумно подумала Оля і казка вмить обірвалась.

Чоловік, трохи повернувшись до Олі, промовив:

- Звонят, узнают, где я. Утром выехал с Одессы.

- Так, на дорозі небезпечно, а ви дуже швидко їдете. Будьте обережним.

- Да, нет. Я еду медленно. Это на киевской трассе я уже разгоняюсь.

Часу для розмов більше не було, вони під‘їхали до зупинки.

* * *

Ерінья і Ельф летіли над машиною. Вони дивились, як між чоловіком і жінкою спалахують і загоряються вогні. Їх ставало все більше і більше. Здавалось, ще мить і машина загориться. І раптом розгорілося полум‘я. Воно було яскраво-червоним, язики полум‘я розлітались далеко в сторони. Дивно, що воно не спалювало все навколо.

- Вони впізнали один одного, - прошепотіла Ерінья, не зводячи очей з чоловіка і жінки.

- Я вірила в це! Загорівся їх Вогонь Любові, що схожий на маленьке сонечко, яке з часом об‘єднається з Великим Сонцем Любові, що світить у Всесвіті.

Полум‘я потрохи заспокоювалось і перетворилось в величезну червону кулю, що поволі зменшувалась і пульсувала між чоловіком і жінкою. Кольори почали змінюватись, вони плавно переходили один в одного. Кожному кольору відповідала своя мелодія. Це була божественна музика. Ерінья була в захваті.

- А це - музика Любові, - продовжувала Ерінья. - Їх зустріч породила чисті, світлі енергії любові, які у Всесвіті звучать мелодією. Її теж можна почути дуже рідко. Щоб вона зазвучала чоловік і жінка у всіх життях на Землі повинні любити лише один одного, тоді в останньому втіленні зазвучить ця музика.

Ерінья, заплющивши очі, летіла над машиною і насолоджувалась музикою Любові. В якусь мить її блаженний стан обірвав розпачливий крик Ельфа.

• Ерінья, небезпека! Розрив у часі! Вони загинуть! Що робити?

Ерінья вмить прийшла в себе. Вона побачила тріщину у часі, яка повільно розросталась. Ці двоє притягувались один до одного з самого народження з такою великою швидкістю і силою, що час не витримав. Тріщина збільшувалась. Їх негайно треба розвести, інакше, безодня часу поглине їх навіки не тільки один для одного, а, взагалі, для життя. Яка несправедливість!

- Ельфе! Постарайся переконати чоловіка в тому, що це випадкова зустріч, що ця жінка для нього нічого не значить, він не повинен намагатись продовжити зустріч. Якщо тобі це вдасться - вони врятовані. Все вирішує чоловік, жінка завжди підкорялась йому. А я постараюсь зупинити розрив.

Ельф схилився над чоловіком і всіма силами духу старався змусити його забути жінку. Він переконував його, що вона для нього чужа, просто одна із тисяч, яких він зустрічав і забув, в ній немає нічого особливого.

Розрив неухильно збільшувався, але Ельф був безсилий.

- Ерінья, чоловік не підкоряється мені, він любить цю жінку і не погоджується розстатись з нею.

Обличчя Еріньї стало суворим і владним.

- Отже, залишається жінка. Це - останній шанс, тому що зупинити розрив не вдається. Вона теж не захоче розстатись з чоловіком, але я їй прикажу, іншого виходу немає. Вона завжди виконувала мої поради. На цей раз буде приказ! Якщо вона не підкориться - вони загинуть!

* * *

Коли дочка вийшла з машини, чоловік повернувся до Олі і пильно дивлячись їй в очі, промовив:

- Только ничего не оставляйте, а то куда мне потом отвезти его?

Оля розгубилась і здивувалась. - Він справжній одесит! Ніби говорить про мої речі, а, насправді, запитує адресу. Невже він і справді хоче зустрітись ще? Я скажу адресу і він приїде до мене додому! І я знову побачу його! - але вже через мить прийшов смуток. - Але ж ні, це неможливо. він одружений. Не можна ламати чуже життя. На чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Як жаль, що я його більше не побачу.

Потупивши голову, тільки й змогла сказати:

• Ні, ми все заберемо.

Потім дістала гроші і подала чоловікові. Він взяв і не дивлячись на них, продовжував дивитись на Олю. Вона опустила голову, щоб не показати свою любов, сказала:

- Дякую, - і хотіла вийти з машини. І в цю мить чоловік промовив…

- Через два часа я уезжаю.

Ці слова прозвучали як запитання. Оля розгубилася. Зміст сказаного не зразу дійшов до неї. Думки зі швидкістю світла пролітали в голові, шукаючи правильне рішення і не знаходили.

- Невже він, і, справді, хоче продовжити їх зустріч?Яке щастя! Через дві години я знову буду на цьому місці і ще раз побачу його! - а вже за мить, - ні, це неможливо, безліч доказів, чому їм не можна зустрітись, і стільки ж протилежних, адже вона його так любить! - І хай буде потім що завгодно, навіть смерть, але вона ТАК БАЖАЄ цієї зустрічі! - А в цю мить в голові дзвенів голос:

- Він красивий, багатий і одружений. Ти закохаєшся і будеш страждати. Не смій цього робити. Ви не повинні бути разом.

Оля опиралась цій думці. - Адже він сам хоче зустрітись і я його люблю. Я ще нікого не любила так, як люблю його, і це важливіше навіть за життя! Я лише зустрінусь з ним і узнаю хто він, як його звати, - але голос звучав ще суворіше:

- Не смій продовжувати зустріч, ти зміниш долі багатьох людей, внесеш в їх життя біль і страждання, ти не маєш права робити це. Із-за тебе будуть страждати невинні люди!

Цей доказ був вирішальним. Оля підкорилась голосу і тільки запитала його, чи побачить вона ще хоча б коли-небудь цього чоловіка, на що голос відповів ствердно.

Десь в глибині очей з‘явились сльози, щоб не показати їх, Оля навіть не насмілилась подивитись на чоловіка в останній раз і вийшла з машини.

Додому вона приїхала радісна і щаслива. Вона дякувала долі за подарунок:

• Ну і що, що це - зустріч без майбутнього. Але вона Його зустріла! Він є на землі і до кінця своїх днів вона буде любити Його! - Вона гордилась тим, що знайшла в собі сили пожертвувати своїм щастям заради щастя інших.

Вночі Олі не вдавалось заснути. Вона постійно згадувала його слова, його погляд, знову відчувала атмосферу захищеності і гармонії, в якій перебувала протягом години поїздки, свою любов. Коли почало світати, у неї з‘явились перші сумніви, чи правильно вона поступила, підкорившись голосу.

Наступних три дні були чистим безумством. Вона сходила з розуму від спогадів і неможливості повернути все назад. Вона ніби й не жила: щось робила, кудись йшла, щось говорила, але в думках був тільки він, його погляд, його слова Їй здавалось, що завтра він знову приїде і вона вирішила обов‘язково поїхати на ту вулицю, якою він проїжджав минулий раз.

Вранці в душі відбувалось щось неймовірне. Енергії клекотіли в ній, думки, переживання, емоції не піддавались контролю, вона не керувала собою, ніби запущено якийсь механізм, він працює і вже ніщо стороннє не впливає на його роботу.

В природі теж панував хаос. Ранок тільки починався, а надворі стало темно, ніби пізно ввечері, чорні хмари, як живі істоти, пливли над самими будинками, вулиці опустіли, природа причаїлась ніби в очікуванні біди. Але якесь відчуття, чи наказ заставляли її їхати на ту вулицю.

Тролейбус був майже пустий. Тільки Оля зайшла в нього, як почалася небачена гроза з громом і блискавками. Дощ лив як з відра, дороги вмить стали не проїзними і увесь транспорт зупинився. Несамовитий вітер забивав воду у найменші щілини, блискавки з громом розривались поряд. Тролейбус дрижав від грому і зі всіх щілин текла вода. Такого безумства природи Оля ще ніколи в житті не бачила. Здавалось, що це - початок кінця світу. Вона більше не могла себе стримувати і сльози рікою потекли по щоках, Ця шалена гроза тривала дві години, а коли вона скінчилась, на тій вулиці Оля нікого не зустріла. Але все ж гроза забрала її безумство і розпач від неможливості побачитись з чоловіком..

Ввечері Оля лягла спати раніше, майже спокійна. Вона лише раз згадала його погляд, а потім почала уявляти Одесу, море і шум хвиль.

Чи у сні, чи наяву, ніби з туману з‘явилась дуже красива жінка років 30-ти - струнка, чорноволоса, смугла. Плаття з тонкого шовку облягало її і переливалось різними кольорами. Вона лагідно подивилась на Олю:

- Ти звеш мене.

- Хто ти?

- ОДЕСА.

-Я покохала і втратила. Він одесит.

- Напиши мені. Я допоможу моєму синові знайти тебе.

Вранці у Олі не було навіть найменших сумнівів у тому, що вона вночі розмовляла з Одесою. Вона вірила в це і писала Одесі:

Одеса! Яке прекрасне у тебе ім‘я!

Одеса! Я тисячі раз повторюю його. Ти стала містом моєї мрії, в якому сильніше світить сонце і яскравіше сяють зорі, стала центром Всесвіту, тому що тут живе він - мій коханий.

Одеса! Ти бачиш його кожен день, бачиш його посмішку, чуєш його голос. Я так заздрю тобі! Наша Любов з‘єднала два міста. Хмари несуть мені його Любов, а дощ - це сльози наших сердець.

Одеса! Коли народжується дитина і вперше вдихає повітря, то вже без нього жити не зможе. Так і я, вдихнувши його любов, тепер до кінця своїх днів буду жити тільки ним. Все моє життя до зустрічі з ним і після було лише мильною бульбашкою, що лопнула і нічого не залишила після себе. Лише та година, що ми були разом, - моє справжнє життя, моя вічність, дорожча за всі скарби світу

Одеса! 29 липня, день нашої зустрічі, я буду називати днем Любові. Це найпрекрасніше свято, тому що не має на землі нічого величнішого і ціннішого за Любов. У людини найдорожче - її життя, але заради Любові ним жертвують! І ніхто за тисячі років з мільярдів людей так і не сказав, що таке Любов і чому вона така цінна. Її не можна ні купити, ні забрати, а її прихід - це дарунок Долі обраним.

Одеса! Він просив мене нічого не залишати. Але я залишила в його машині своє серце і тепер не знаю, чи знайде він мене, щоб повернути його.

Одеса! Я злякалась, що принесу нещастя іншим. Якийсь голос (я і раніше його чула) твердив мені, що я не маю права на продовження зустрічі, що я принесу всім нещастя і біду. Я повірила Голосу. Я завжди підкорялась йому і не жалкувала потім. Але зараз, я сумніваюсь в своєму рішенні. Любов - це частинка Всесвіту, її не можна знищити. Вона зв‘язала нас і якщо помре він, тоді ж помру і я.

Одеса! Ми двома пушинками залетіли в це життя, лише мить побули разом, а вітер долі розніс нас у різні сторони, перемішав з тисячами інших людей, стер наші сліди. Ми загубили шлях один до одного. Але я завжди відчуваю його поряд, відчуваю його радість і смуток. Я хочу приходити в його сни яскравою зіркою, оберігати від зла, зрад і незгод і вести безпечним шляхом по життю. Де б він не був і що б з ним не сталося, я завжди хочу бути поряд з ним. Навіть у нещасті з ним краще, ніж з кимось іншим у щасті.

Одеса! Якщо Доля подарувала мені лише цю годину Любові, я безмежно вдячна їй, бо навіть в останні хвилини свого життя я буду жити цією Любов‘ю. І час не зітре її - вона проросте в іншому житті!

Одеса! Говорять, що час лікує і все забувається. Але кохання – це не хвороба! Як би я хотіла ще хоча б раз в житті побачити Його!

***

ОДЕСА допомогла. Вони зустрілись і назавжди залишились разом, тому що так було записано в Книзі Життя.