Стрибок з парасолькою

Щоразу восени мені здається, що я помру.

Ні, з моєї сім’ї ніхто не помирав в цей час від непоправних діагнозів. У мене взагалі рідних немає. Або я не знаю про їхнє існування. Або вони вирішили забути про моє – ніхто вже не може відповісти на це питання, тому давайте його просто облишимо. А повернемось до мого відчуття смерті.

Отож, ні, осінь у цьому місті ні краплі не холодна, і навіть не сіра. Вона нагадує переважно продовження літа, здобрене золотаво-зеленими барвами.

Ні, я ніколи навіть особливо не і хворіла у час носовичків, сопель та лимонних таблеток від горла.

І ні, у мене немає депресії. Чи вродженого фаталізму. Принаймні, у всі інші пори року немає.

Просто щоразу приходить осінь і мені здається, що я помру. Що я стану тонкою, як нитка, і майже невидимою. Що я зіслизну одного дня з вологих від ранкового дощу сходів, тримаючи однією рукою червону парасольку… і зникну. У мене навіть немає червоної парасольки, але натомість є червоне пальто, яке я купила на розпродажі в середині липня. Ох, але ж я зовсім не про це…

Я про те, що саме восени можна згадати все, що зазвичай тримається десь глибоко на споді пам’яті: чи то перші кавалери, смішні, як горобці, чи то шоколадні цукерки, залишені під партою й забуті там. Я б хотіла сказати, що пам’ятаю їх гарно, але направду ні. Всі спогади мої розмиті. Я примудрилась заробити проблеми з пам’яттю кілька років тому – навернулась зі сходів і вдарилась головою, кажуть. Два шрами на потилиці. Лікарі смикають плечима. Родичі, які мали б в мене бути, все не дають про себе знати. Документи зробила нові. Отак і живемо…

Але от восени находить: то якийсь колір, то запах – нічого конкретного начебто, а згадаю – і вже очі пощипує, і вже відчуття, що зараз мене просто затягне в минуле, просто тут і негайно. Кудись туди, де мене не було ніколи – на сотню років назад, як мінімум. В часи кованих скриньок, пишних турнюрів і вікторіанських шпалер. Підписувати чорно-білі листівки і дивуватись найпершим електричним лампам у домі.

І можна буде гуляти повз рівні ряди старовинних вілл біля парку, що я власне часто роблю й зараз. На одній з них написано «Вілла Пристань». І від цього трохи смішно, адже в місті річки нема вже давно-давно. І пристаней нема. А вілла така є. От зараз я стою навпроти неї, задираючи голову вгору і ловлячи той незрозумілий запах, котрий нагадує мені моє минуле, якого не було ніколи-ніколи.

– У цьому місті ж немає річки? – питає незнайомий голос, котрий ніби висмикнув шматок моєї думки щойно. Він наблизився тихо і нечутно, мов примара з неіснуючого минулого теж. Раптовий ранковий співрозмовник.

– Немає, – я стараюсь відповідати всім незнайомцям тихо і ввічливо, оглядаючи їх краєм ока. Бо ж знаю, що це переважно туристи, які прискіпливо вивчають усіх місцевих в пошуках причин сказати вдома: «Та був я там, та бачив я все – і нічого особливого!»

Цей ось – зовсім-зовсім турист. Невисокий, стильно патлатий і з характерно безтурботним сяйвом в очах, яке трапляється тільки в іноземців, котрі багато подорожують і не турбуються ні про гроші, ні про візи.

– Але ця вілла виглядає дуже привабливою, – каже він, усміхаючись. Оливкова шкіра підкреслює білизну зубів. Хоч у рекламі знімайся! – Ви бували там всередині?

– Ні. Там же хтось живе, – намагаюсь опустити його на землю краплею іронії.

– А як вас звуть? – о все, почалося. Ну, це ми вже проходили.

– А яке це має значення? – кажу трохи різко. Саме так зазвичай і обтинаю всі спроби познайомитись з боку набридливих молодиків на вулицях, котрих, мабуть, приваблюють червоні пальта з розпродажів.

– Та ніякого значення, – киває він спокійно. – Просто я думаю, ви там вже були. Ви того дня одягнули світло-блакитну сукню і мереживні рукавички, одну з яких загубили на сходах.

– Як Попелюшка? – дивуюсь, хоча вона й губила туфельку, а не рукавичку.

– Хто така Попелюшка? – дивується незнайомець у відповідь, та робить це так щиро, ніби справді не чув про жодну таку казку.

– Не зважайте. Я майстер губити рукавички, – показую йому свої голі й почервонілі руки, бо чергова пара (в’язані, фіолетові) залишилась вранці десь на сидінні тролейбуса. Або не тролейбуса. Або не вранці. Але десь вона залишилась і все тут.

– Тож я знаю, – киває турист поважно і продовжує фантазувати. – І ви сиділи у вітальні – знаєте, там вітальня була вифарбувана в блакитний колір, дуже холодна і красива. Така холодна краса притягує, але зжитись з нею неможливо. От і вітальня виглядала так, наче в домі ніхто не живе. Проте гостей завжди приймали там, щоби вони всі побачили прегарне оформлення. А під вечір вели відігріватись до зали з каміном.

– Звичайно, – киваю я. – Я б теж хотіла, щоби всі побачили мою красиву вітальню, якби вона ще в мене була.

– Ви сиділи з пані Амалією на вишитих диванчиках і пили каву, котру привіз Полі з Фіренсу.

– А де цей Фіренс? – питаю, бо мої знання географії невчасно підводять. Або ж акцент незнайомця так змінив звучання слова «Франція».

– А яке це має значення? – незнайомець копіює мою фразу, але без краплі злості.

– Якщо там хороша кава, я би собі додому купила, – не здаюся.

– Ви не вмієте робити каву, – не здається й він.

– І то правда. А ви звідки знаєте?

– А яке це має значення?

– І то правда, – я вже ні краплі не дивуюсь, бо мені здається, що світ довкола мене раптом стає, мов розмита акварель, на котру плеснули води рясно-рясно. Гра триває і це навіть кумедно: – То що було далі?

Турист дивиться на ковану огорожу, погляд його тягнеться вгору.

– Амалія показувала вам свої дитячі фото. І ви сміялись з того, яка вона була кумедна. Але потім знялась страшна злива. У вітальні стало аж темно від хмар, а шибки дрібно тремтіли.

– Думаю, Амалія хвилювалась про те, як я доберусь додому, – вирішую підіграти незнайомцеві.

– Так, – він киває на диво серйозно. – Але ви тоді була така, вибачте на слові, іпохондрична панночка. Казали, що вам те все байдуже, бо ви й так скоро помрете.

– Помру? – я вирячила очі на нього, бо зовсім не очікувала такого розвитку подій.

– Атож.

– Як я могла такі дурниці молоти? – стаю аж зла на ту, іншу мене. Як це можна думати про смерть, коли сидиш в старовинній вітальні, з таємничою Амалією та ще й у красивій (я не мала сумнівів!) сукні? Як це можна, коли живеш в ті, геть інші, трохи чарівні з погляду сучасного часи?

– Цілком серйозно, – турист смикає плечима. – Ви сідали до роялю, били по білій клавіші справа, котра видавала тонкий і плаксивий звук, а тоді таким самим тонким і плаксивим голосом додавали: «Амаліє, люба моя, я можу собі гуляти хоч під зливою, хоч по коліна у воді, бо я й так чую, що скоро помру!». Ще ви очима робили так…

– Отак? – я демонстративно закотила очі й дрібно закліпала віями.

– Бездоганно! – загорівся незнайомець.

– А ви звідки це все знаєте?

– Я просто теж був там.

– Справді, – я розумію, що саме так і було. Саме так – і правильно. Незнайомець вже не здається мені іноземним туристом. А ким же ж?.. Я розгублено дивлюсь на нього: – То ви хотіли запросити мене на каву?

Пауза.

– Та ні, не хотів.

Довша пауза.

Від раптового нахабства на мить втрачаю мову, але тоді розумію, що нічого не розумію.

– Як не хотіли? Ви ж казали, що я геть не вмію робити каву!

– Ну так.

– Ну тоо… – я очікую від нього стандартного продовження фрази, бо мені вже й самій кортить поспілкуватись з ним більше.

Зелені очі незнайомця тільки дивляться на мене з ввічливим інтересом.

– Не зважайте, – відмахуюсь, щоби зіслизнути з цієї незручної теми. – То чим все закінчилось?

– А воно й не закінчилось. Одного дня ви вийшли в дощ зі своєю улюбленою червоною парасолькою, послизнулись на сходах і зникли. Зовсім зникли.

– Яка прикрість, – мені стає щемливо сумно від цих слів. Я ж очікувала почути, що жила довго і щасливо та сьорбала каву з сиропом зі старовинних сервізів, розмовляючи з чарівною Амалією про се та про те.

– Чого ж прикрість? Ви самі твердили, що помрете. Амалія потім якось жартома сказала, що от і збулось ваше побажання.

Незнайомець замовкає. Я теж. Я дивлюсь на «Віллу Пристань». Перед очима все оживає і наповнюється барвами. От порепаний балкон, котрий так гарно сяяв свіжою бежевою фарбою. На ньому висіли гірлянди з хвоєю до зимових свят. А влітку по стіні з боку саду вився виноград. В коридорі стояла стара вішалка з темного дерева зі зламаним третім гачком. На каміні завжди лежало багато всяких дрібничок. Срібну цукерничку з герберами подарувала я. Амалія любила гербери. В неї на тумбочці біля дзеркала завжди стояли квіти. А дзеркало було старе й плямисте, але зате в прегарній рамі з бірюзою і янтарем. Янтар… Вона дарувала його і мені, мабуть.

А чому б і ні? Я торкаюсь до сережок з краплями медових намистин і мені стає геть весело. Чому б і ні?

– Вибачте, – питаю я, – а ви..?

– Аїден, – незнайомець прикладає руку до грудей, мовби тільки цього питання й чекав. Сірий піджак без сумніву належав ще його прадідові, але запонки з зеленими камінцями виглядають, мов нові. Й дуже дивно поєднуються з туристичним рюкзаком за плечима.

– Це як Аїд? Бог підземного царства і мертвяків? – освіжаю старі легенди у своїй пам’яті.

– Як Аїд, так, – криво всміхається він. – Мої батьки мали своєрідне почуття гумору.

– Слухай, Аїден, то що мене турбує – я повернулась? Ну тоді – коли вийшла з червоною парасолькою?.. – раптово це стає для мене набагато важливішим за все інше.

– А це вже складне питання, – новий знайомий тре кінчик підборіддя. – Проблеми часових переходів завжди комплексні. Тим більше, коли мова йде про парадокси. Тобто тут така справа: якщо повернешся, то вийде, що повернулася, а якщо ні – то ні. Більшого я не знаю, – він простягає мені червону парасольку з ручкою зі світлого дерева.

Вона тепла і абсолютно точно моя. До тремтіння у колінах.

Я стискаю парасольку і думаю, як Амалія сприйме мою появу в такій невідповідно короткій для тих часів сукні. Вона зупиниться на порозі, притулиться плечем до одвірка і забере хвилясте темне волосся на праве плече, розглядаючи мене, а потім без зайвих слів поведе на кухню. І накаже пані Моррінді заварити мені міцної кави, а сама сипоне туди якихось сухоцвітів, принесе улюблені блакитні горнятка з емальованими візерунками, здмухне зі столу пелюстки квітів османтуса і сяде навпроти мене, поправляючи мереживні стрічки у волоссі.

– Довго тебе не було, – скаже вона пошепки й довірливо, мовби нічого такого й не трапилось.

Я підтримаю її тон, сьорбну кави і здвигну плечима. Довга, мовляв, історія. А тоді саме випечеться лимонний пляцок і пані Моррінда здмухне нас з кухні до красивої, проте дуже вже холодної вітальні, щоби ми не заважали. А потім буде дощ. Горобина дріботітиме об вікно з боку саду. Заморозки вкриють вікна квітами. До свят камін обвішають блискучими стрічками, а на вікнах стоятиме багато свічок, щоби «Вілла Пристань» була помітна аж від вулиці внизу, як маяк для всіх блукальців. Але вона на горбку, тому завжди помітна. Від льоду доріжка стане зовсім слизькою і я буду тримати Амалію попід руку, коли ми спускатимемось вниз, ледь не зачіпаючись сукенками за кущі, котрі густо-густо насаджені біля воріт. Ми будемо йти до кав’ярні на розі, де вікна з вітражами. Туди приходитимуть Полі та Аїден – ще до того, як ми замовимо потрійні бісквіти, перекладені заварним кремом і трав’яний чай з медом. І я розповідатиму, який мені снився дивний-дивний сон про те, що я опинилась в далекому, іншому часі, коли просто собі впала зі сходів. І забула їх всіх, і пам’ятала тільки «Віллу Пристань», та й то так, розмито. Амалія витиратиме кутики очей серветкою, Полі усміхатиметься тихо й недовірливо, зате Аїден вже реготатиме на все горло. Особливо, коли я скажу, що зустріла у тому, далекому майбутньому і його. Й він там був – подумати лишень! – чи то мандрівником, чи то богом мертвих, котрий підказав мені дорогу назад з допомогою червоної парасольки. Парасольку я собі, звичайно, справлю нову – щоби такого більше, не дай боже, не сталося. Найкраще білу з мереживцем – до світло-блакитної сукні. Тоді напевне я вже ніколи не казатиму, що помру восени. І ми всі сміятимемось довго-довго. І яка ж кумедна це буде історія!