Стрибок в позачасся

Вулиці кожного великого міста сповнені чогось загадкового і незвіданого. Вони струяться, зміяться, течуть у далечінь і ретельно щось ховають від сторонніх очей. І вулиці Одеси не виключення.

Дівоча постать в довгому пальті крокує бруківкою посірілої, як і все в листопаді, вулиці Грецької. З-під напнутого каптура вилізають кілька золотавих пасм волосся, що виглядають вкрай неприродно на фоні сірого оточення. Вона повертає за ріг і через пів кварталу ховається в арці Пасажу. Маленькі затишні кафе туляться до таких же маленьких і затишних крамничок. Здається, вони хочуть зігрітися щільніше притискаючись одне до одного і загортаючись в аромат кави та випічки. Дівчина швидко минає сувенірну крамницю художників. Лише дуже уважні й спостережливі або просто обізнані знають, що саме цей шлях веде до вузького дворика, розташованого в задній частині Пасажу. Там затиснуті стінами архітектурної пам’ятки тісняться паб, що голосить і звучить битим склом, майстерня з ремонту взуття, прочахнута запахом шкіри та клею і часова майстерня, за дверима якої зникає постать у пальті.

— Привіт, дядьку! — кидає вона чоловікові, що схилився над часовим механізмом чергового годинника, — В мене завдання? Давай викладай і я побігла.

— Еміліє Димитрівна, ти знаєш правила! Твоє положення не дає тобі права нехтувати ними, — голос звучить доволі тихо, але чітко викарбовує кожне слово.

Дівчина скидає каптур і стискає зуби.

— Та кому воно взагалі треба? Фігня якась! — дівчина спалахує.

Очі годинникаря перетворюються на щілини:

— Еміліє, закрий двері з того боку. А потім увійди ще раз. Як належить.

Племінниця закочує очі, але розвертається і виходить назовні.

Задовбали зі своїми правилами, — думає вона.

Минає кілька хвилин допоки дівчина опановує себе.

Двері відчиняються знов.

— Доброго дня, Хранителю.

— Доброго-доброго, — здається чоловікові стерли пам’ять, так спокійно він себе тримає, ніби не було нічого кілька миттєвостей тому.

Емілі зітхає:

— Маленька, довга, чарівна, звучить гучніше ніж струна, — дівчина витискає з себе кожне слово.

Дядько задоволено киває.

— Куди прямує знов вона? — дівчина простягає руку в очікуванні.

— Як замовляли, — загадково промовляє чоловік за стійкою та опускає на поверхню конверт. Мить потому поряд лягає компас.

Обличчя дівчини одразу втрачає кольори.

— Дядечку, це означає, що… — племінниця втуплюється очима в родича.

— Так, саме це й означає, Міллі, — киває головою часівник. — Тепер тобі вже 16, тому можеш отримувати всі (на цьому слові він зробив наголос) завдання.

— Всі-всі завдання, — в очах світиться.

Емілі хапає конверт і компас і вилітає на вулицю. Серце надто швидко б’ється, до щік та вух припливає гаряча хвиля. Тремтячими пальцями дівчина вставляє у вухо AirPods:

— Лучик, я скоро! Дочекайся, — видихає і підіймає комір пальта.

Емілі відчиняє двері знайомої кав’ярні на розі Дворянської та Ніжинської та дзвін колокольчиків висмикує її в реальність. Аромат кави наповнює легені. Дівчина озирається і шукає очима знайому хлопчачу постать.

Луч вже повинен бути тут, він завжди чекає. Але ж я дівчина, мені можна запізнюватись, — ховає посмішку в картатий шарф.

Очі ковзають скляною вітриною, за якою ховаються пироги з куркою та шпинатом і тістечка з заварним кремом, зупиняються на мить на чорно-білих літерах меню. Погляд зачіпає русяві кучері, які смішно стирчать в усі боки. Ще секунда — і хлопець розпливається в посмішці і махає рукою в знак вітання. Емілі киває і підходить до баристи.

— Мені, будь ласка, великий лате, — промовляє на автоматі.

Скидає каптур і замислюється. Різко струшує головою і поспіхом промовляє до дівчини за стійкою:

— Вибачте, можна мені краще каву, чорну. Без молока і без цукру.

Мабуть, так поводяться дорослі. Серйозні люди. Більше немає часу грати в дитину. Треба дорослішати. Час лате з карамеллю залишився позаду.

— Лучик, мене взяли! — дівчина плюхається на стілець біля вікна і витягує руки з рукавів пальта, — Прикинь! Мене просто бомбить.

— Ну це круто звісно… — розтягує слова хлопець, — Тільки не кажи, що зробиш це.

Дівчина розпливається в посмішці.

— Ти не можеш кинути всіх. Це якійсь треш, — вигукує кучерявий, перелякано дивиться по сторонах і стишує свій голос, — Еммі, будь ласка, придумаймо інший вихід.

— Який інший? Луч, це мій шанс, — шепоче вона, — невже не розумієш? Звісно, це ж не твій батько зник безвісти, — очі дівчини перетворюються на щілини.

Хлопець втягує голову в плечі.

Вона відсьорбує каву, кривиться від гіркого присмаку в роті, змушує себе ковтнути. Повертає чашку на стіл.

Яка ж вона достобіса гірка. Як вони її п’ють? Як це взагалі можна пити? Ще й Луч вирішив мене вибісити.

— Ем, ну не треба так, давай ще подумаємо, — майже скиглить Луч.

— Та нема чого думати, — сичання просочується їй крізь зуби, — Це ти через батька? Та повернеться він, знайде вихід.

А як не повернеться, то плювати я хотіла. Я ж якось живу без батька. Я ж не пробачу, якщо не спробую. Ні тобі, ні собі.

Плечі парня напружуються, він голосно видихає.

— Можливо є один варік, але це брєд.

— Розказуй, — очі дівчини свердлять хлопця. — Лучик, ну?

— Є інфа, що існують альтернативні входи в катакомби, через які колись теж перебирались до Ветрограду і навіть до інших міст.

— Звідки ти знаєш? — Емілія примружує очі.

— Ходив до батькового Архіву.

— Та ну, правда? — очі дівчини стають все більшими, а брови повзуть догори лобом.

— Так, Ем, правда, реально. Так, я туди пішов! Але зараз не про це.

— Ну-ну, давай ощасливлюй мене, герою, — голос тремтів.

— Десь в районі Отради та Ланжерону є закинутий вхід, його використовували раніше, потім він почав працювати зі збоями, кілька наших не повернулись. Тоді Хранителі вирішили просто закрити його, користуватись ним перестали. Або про це ніхто не знає, — хлопець підіймає голову і дивиться прямо в очі Емілі. — Тому це дуже небезпечно.

— Маєш якісь пруфи, Луч? Цей хід існує? — в очах кольору віскі з’являються іскри, готові розсипатись і запалити все навкруги.

— Тільки моє слово, — робить паузу оповідач.

Дівчина киває у відповідь.

— Компас в тебе вже є, можемо його використати.

— А стрілка? Де ми її візьмемо? У Хранителів?

— Є одна ідея, — посмішка повільно розповзається по обличчю.

— Та хорош флексити, розумник! — не витримує Емілі та глипає його в бік.

— Я трохи порився в матеріалах, — Луч замовкає на мить, а потім продовжує. — Пам’ятаєш легенду про милицю в Горбатому мості?

— Ну… це та, що про золотий цвях? — очі дівчини збільшуються й округлюються.

— Є підстави думати, що замість цвяха там закладена саме стріла. Залишилось тільки перевірити, — переможна усмішка осяює обличчя хлопця.

Час наближається до опівночі. Вулиці вкриває брудно-білим шматтям туману. Напівеліптичні величезні конструкції нагадують скелет тиранозавра і відлякують непосвячених. Запах вологого металу б’є в ніздрі.

Дві постаті в каптурах наближаються до Горбатого мосту.

— Сподіваюсь, ми тут не зустрінемо якихось отморозків, — хіхікає дівчина.

— Це ізі, вайб відповідний, — відповідає хлопець і теж сміється.

Вони підіймаються на міст. Вологий асфальт відбиває жовте світло ліхтарів, розташованих обабіч конструкції. Вони схожі на мутні сонця. Постаті опускаються навпочіпки й голіруч обмацують металічні арматури в пошуках заклепок, точніше в пошуках однієї, тієї самої, яку замінили на золоту стрілку від компаса. Раптом серед тиші чується шурхіт. Обидвоє різко підводяться та обертаються.

Невже таки отморозків привабили? Та ну на…

Хтось незнайомий робить крок вперед прямо під світло ліхтаря, і скидає каптур. Тепле світло заливає знайоме обличчя, довге темне волосся розсипається по плечах.

— Рен? Що ти тут робиш? — занадто тонким голосом промовляє Емілі, видаючи своє хвилювання.

— Це що ви тут робите? — відповідає темноволоса.

— Ренато, йди куди йшла, — цідить крізь зуби опонентка, опанувавши себе.

— Вітте, я тебе не питала, куди мені йти й що робити! Давай нарешті з'ясуємо наші стосунки, бо чула, хтось в складі експедиції. Ще пропадеш безвісти і не встигну як слід відлупцювати твоє гарненьке личко, — очі дівчини перетворюються на щілини.

Вона ковзає поглядом по постаті Луча, той похапцем підіймає руки догори та відходить на кілька кроків, сідає на бордюр і спиною впирається в метал конструкції.

Вся в татка! Вічно вони під ногами плутаються, щоб їх...

— А давай, Рен. Давно потрібно було це зробити. Що пропонуєш?

— Звісно дуель! — посміхається супротивниця.

— Але ж мені зараз не можна світитись і порушувати правила, — починає Емілі й закушує губу.

— Що, вже злякалась, та? — сміється Рената.

— Не сподівайся, — сичить Ем і кидається на суперницю.

Рен виставляє перед собою руку і стискає кулак, Емілі б’ється о перешкоду. В голові стучить, тілом розтікається пекучий біль. Біля правиці темноволосої дівчини спалахує, вона намагається впоратись з вогнем.

До вух усіх трьох долинають крики й звук сирен. Лучик хапає Емілі за руку і тягне геть.

— Це ти хвіст притягла? — кидає Ем.

— Ти мене за дуру тримаєш? Ми ще не закінчили.

Рената прийшовши до тями тікає.

Трясця! Пекельний крінж!

— Лучик, що це було? — промовляє Емілі, намагаючись віддихатись за рогом одного з найближчих будинків. — Ти чого нічого не зробив? Ми могли накостиляти цій…

— Не схотів вам заважати, це ж ваші дівчачі розбірки, — усміхається у весь рот хлопець і отримує стусан ліктем, — якщо серйозно, я займався справою, — відкриває кулак, а на долоні лежить невелика стрілка, що виблискує золотом.

Емілія простягає руку до знахідки.

— Нехай побуде в мене, — озивається друг і ховає руку в кишеню джинсів.

— Ем, ти впевнена, що воно того варте? — вкотре запитував Луч.

— Та хорош скиглити, тебе ніхто не просив йти зі мною. Взяла б когось ще, “плюсів” овердофіга, — кидає білявка через плече.

— Емілі, ну… ну не починай.

— Це ти не починай, Лучик. Вертайся, якщо так хочеш. Трясця! — під ногами щось ковзає.

Хлопець завмирає.

— Мабуть, щур, — видихає Емілі.

Вони пробираються закинутим ходом катакомб уже годину. Йти важко, каміння грудами валяється під ногами. Луч час від часу перечіпляється через нього. Емілі обертається і зиркає на нього, намагаючись роздивитись в напівтемряві його силует. Пальці торкаються жовтого шорсткого каміння, подекуди мушлі деруть шкіру. Дихати стає все важче, повітря стає густішим, вологішим. Нарешті пальці натрапляють на пустку, щілину. Обидвоє протискаються крізь неї.

У світлі ліхтарів бачать невелику кімнату. Вздовж стін стоять вузькі дерев’яні столи та лавки. На стінах звичний черепашник обліплений затертими газетами. Луч підносить ліхтар майже впритул, але літер не розібрати.

— Що ти намагаєшся прочитати? Новини? — сміється Емілі. — Не хочу тебе засмучувати, але вони давно застарілі.

— Ем, тут дата стоїть, — Луч вагається.

— Ну?

— 14 листопада 2017 року. Думаєш, це збіг?

Дівчина стає блідою, білою як лікарняна стіна. Дихає так, немов краде повітря.

Ні, це просто збіг. Дата останньої його експедиції. Що б це мало означати? Ні, збіг. Просто збіг.

Стискає кулаки і промовляє:

— Нічого я не думаю. Давай до справи.

Дівчина торкається газетного паперу на центральній стіні та легко відшукує потрібну щілину.

— Лучик, ти точно добре роздивився, що робити? Ти чітко пам’ятаєш схему?

— Ти ще шеймити мене будеш? — брови хлопця різко підіймаються догори. — Та я заради тебе поліз до батькового Архіву, він мене вб’є, якщо дізнається!

Емілі підіймає руки догори на знак примирення.

— Добре-добре, не скигли. Давай стрілу.

Хлопець засовує руку до кишені в пошуках.

— До кровопускання готовий, герою? — посміхається дівчина.

— Та що ти верзеш! В Книзі Обрядів було написано крапля крові. Всього крапля.

— Добре-добре…

— Ну привітулі, друзяки! Скучили?

Обидвоє повертають голови на звук. Очі Емілії збільшуються вдвічі.

Що ця ущербна тут робить? Звідки вона дізналась?

— Рената? Ти що мене переслідуєш? — вибухає за мить білявка.

Та підходить ближче та розпливається в широчезній посмішці.

— Думали провернете все тихцем, та? А не вийде, — новоприбула робить кілька кроків вперед.

Вона вириває з рук хлопця стрілу. Луч втягує голову в плечі й робить кілька кроків назад, поки не впирається в стіну плечима. Емілі з кулаками кидається на неї.

Цієї миті всі чують крик, що долинає з коридорів:

— Вони тут, швидше.

— Хранителі, — самими губами промовляє Емілі й ковзає поглядом по хлопчачій фігурі, що забилася в кут.

Легка посмішка торкається його губ.

Луч? Що за нафіг? Як вони могли…

Цієї миті вистачає аби Рената висмикнула компас з рук Емі й приклала свій палець, червона крапля негайно опиняється в потрібному отворі. Вона діє блискавично, тому коли палець Емілі опиняється в тому ж отворі, все вже закручується перед очима обох дівчат. Плюс з’єднався з мінусом, кров об’єдналась з кров’ю, механізм запущений. Крик Луча і голоси Хранителів розчиняються в темній порожнечі.

Пустка і темінь тривають недовго і падіння не примушує себе чекати. Дівчата котяться по землі, піщана поверхня трохи пом'якшує дотик тіл до себе. Через мить схоплюються на ноги, одна проти одної.

— Що ти зробила, Рен? Навіщо? — від слів віє відчаєм.

— Ти сама сюди збиралась, що тобі зараз не так? — Рената оглядається на сторонах. — А де Ветроград? Чому його немає?

— Це хрінь якась… — промовляє собі під ніс Емілі. — Ти впевнена, що це не він? Може кудись пройти треба чи що.

— Ага, чи що, — огризається темноволоса. — Кріповий пранк якийсь.

Дівчата оглядаються навсібіч. Пісок всюди куди тільки сягає око, та й поза його видимістю також. Небо немов мокрий асфальт, котрий якимось чином опинився над головою. Без жодної хмаринки, без жодної зморшки. Абсолютно рівного сірого кольору. Ніби не справжнє, а видруковане на принтері.

Першою тишу порушує Емілі:

— Рената, досить жартів. Це не смішно. Зовсім.

Дівчина мовчить у відповідь.

— Рен, це ж жарт? — ще раз пробує Емілі.

Може треба було сходити в експедицію, а потім цей двіж починати. Сама б розуміла що до чого. Ні, компас. Я б його не мала. Хоча…

— Хотіла б я, щоб це був жарт. Це справді не схоже на те, що я бачила. Ветрограду тут немає і близько, — шепотить Рената.

— Тоді де ми?

— Гарне питання. Щось мені не подобається ця тиша, якась вона стрьомна, — темноволоса звужує очі, намагаючись роздивитись щось на обрії.

Емілія теж невідривно дивиться туди. Майже прозора світла пляма розростається і рухається до них. Жодна піщинка не ворушиться від цього руху. І навіть повітря ніби застигло в густий кисіль. Наближається щось грандіозне. Дівчата стоять і не можуть відвести погляду, немов зачаровані.

— Що це, чорт забирай? — питає Емілі.

— Точніше хто це, Ем, — виправляє її Рената.

Очі обох округлюються і збільшуються принаймні вдвічі. Жодна не ворушиться. Пляма стає чіткішою, обриси істот вже можна розгледіти. Вони схожі на грудки шерсті без обличчя, без кінцівок і, мабуть, без душі. Беззвучні та відразливі. Вони стають все ближчими.

Першою отямлюється Емілі:

— Рен, давай захист! — виставляє руку вперед і стискає кулак.

Подруга слухняно робить теж саме. Другою рукою дівчата торкаються одна одної, об’єднуючи зусилля. Як колись у дитинстві, коли сиділи в темній коморі покарані. Захисний купол зростається в одне.

Істоти торкаються куполу і зупиняються. Дівчата радісно переглядаються.

— В нас виходить, Ем! — вигукує задоволена Рената.

Минає хвилина, дві, п’ять. А тоді купол дає тріщину, яка множиться і розходиться вусібіч.

— Спалімо цю гидоту!

Емілі киває і на кінчиках пальців з’являється вогонь. Дівчата штовхають вперед вогняну хвилю і затамовують подих. Вона б'ється о волохату стіну, яка стає ще більшою.

— Щось не так. Чому не працює? — кричить Емілі й отримує електричний розряд струмом.

Дівчина падає на пісок без тями.

Дівчина відкриває очі, відчуває теплий пісок під спиною і лагідні руки, які гладять по голові, як маленьку.

— Яка ж гарна, — мугикає собі під ніс чоловік, — як виросла. І як на неї схожа. Дівчинко моя.

Емілі примружує очі. Закриває і знов відкриває їх.

— Тату? — голос ледь чутний. Дівчина швидко хлопає віями. — Я марю?

— Ні, Міллі, моя Міллі, — тихо відповідає чоловік, — відпочинь ще трохи.

Очі злипаються, немов намазані клеєм папірці в дитинстві. Емілі здається і провалюється в сон.

Коли Емілія відкриває очі наступного разу, пейзаж навкруги не змінюється. Все ті ж піщані дюни й те ж саме сіре картонне небо. Поруч сидить Рената, обіймає свої коліна руками й розгойдується туди-сюди.

— Де ми? — голос тремтить.

— В тій же дупі, де й були, — мимрить Рен. — Майже нічого не змінилось, поки ти дрихла.

— Майже? — Еммі ледве підіймається на ліктях.

Подруга закочує очі.

— Скільки я спала?

— Кілька годин, не нервуй, — дівчина кидає погляд на годинник і супиться, — ну принаймні, мені так здається. Щось діється з часом. Чи з годинником.

Емілі робить зусилля і сідає. В голові паморочиться. Втягує носом повітря, тепле, але прісне, ніяке, жодного натяку на запах.

— Як це в біса може бути? — вона вказує на вогонь, що ледь жевріє біля них. — Я не відчуваю запаху багаття, деревини, нагрітого піску, взагалі ніякого аромату.

— Якщо тебе це заспокоїть, то я теж не відчуваю, — знизує плечима Рената.

— Рен, де ми?

— В позачассі, — чоловічий голос змушує здригнутись.

Емілі стає блідою і намагається вдихнути. Повітря стає таке густе, як кисіль, і дівчина намагається проштовхнути його в легені. Дихати, треба дихати. Пересохлі губи намагаються щось сказати, але звуку немає, ніби хтось його вимкнув.

— Міллі, це я, — промовляє чоловік. — Чуєш?

Чоловік підходить ближче, опускається на коліна, охоплює долонями її обличчя. Гарячі пальці торкаються мокрих струмочків на щоках.

— Все добре, Міллі, — шоколадні очі чоловіка сповнюються теплом.

— Тату, таточку, — шепоче дівчина, — я ж тебе шукати хотіла. Я ж полізла …

— Знаю, доню. Все добре. Я тут, поруч.

Вона заглядає в таке рідне обличчя і боїться кліпнути, щоб все це не зникло. Великі лагідні руки обіймають її, а вона не ворушиться, завмирає і посміхається.

— Ви вже повернулись, пане Димитрій! Я так рада вас бачити, — озивається Рената.

— Я теж радий, що ви тут опинилися, хоч це й небезпечно. Ті волохаті потвори майже зжерли вашу магію! Якби їм це вдалося, недовго б ви протягли в цьому місці. І назад не повернулись, — він зупиняється на мить, — хоча це і зараз ще відкрите питання. Я майже чотири роки шукаю вихід, але зробити це самому неможливо. Хоча…

— Що то за потвори такі? — питає Емілі.

— Це волохаті карлики. Вони харчуються магією. І ви добряче їх підгодували, дівчата.

— Заждіть, це що ті карлики, яких типу бачать іноді в катакомбах? Це не вигадки й не легенди?

— В кожній вигадці завжди є частка правди.

Чоловік посміхається, а дівчата дивляться на нього величезними очима.

— Щось останнім часом занадто багато казок стають реальністю, — самими губами промовляє Емілі.

Димитрій ще щось розповідає, питає про світ, поза яким залишився майже чотири роки тому, слухає розповіді дівчат. Емілія сидить поруч, тримає за руку і майже нічого не слухає з тих розмов. Головне, що вона його знайшла, знайшла свого батька і більше втратити не може.

Все навкруги виглядає так само як і в той момент, коли дівчата тут опинилися, пісок і сіре небо. Димитрій дивиться на прилад на своїй руці й повідомляє, що час йти спати.

— Завтра буде важкий день, бо якщо я все правильно вирахував, то буде шанс повернутись додому.

Дівчата не чинять опору, обидві втомились. Емілі одразу ж провалюється у сон. Вперше за останні чотири роки спокійний і глибокий.

— Ренато, — сідає поряд з дівчиною Димитрія, — ти розумниця. Ти все зробила на вищому рівні.

Темноволоса всміхається йому. А чоловік продовжує:

— Завтра я відправлю вас назад…

— Чому тільки нас? Ем прийшла за вами, — перебиває Рен.

— Ти прийшла за інформацією. Міллі поки нічого не знає, хай так і залишиться. Ще не час, — обличчя Димитрія стало дуже серйозним, — завтра я передам тобі носій з даними для твого батька. В мене ще є робота тут.

Рената мовчки киває.

Коли Димитрій дбайливо погладжує доньку по голові, вона швидко відкриває очі. Рен вже не спить, вона смикається, нервує і час від часу закушує губу. Емілі схоплюється на ноги.

— Нумо збиратися. Хочу якнайшвидше забратися з цього місця.

Димитрій посміхається.

— Встигнемо, не нервуй, — його голос терпкий і тягучий розтікається навсібіч.

— Звісно, — видихає Емілі.

Всі троє підхоплюють наплічники й Димитрій показує напрямок. Йдуть недовго, але кроки даються важко, ноги засмоктує пісок. Непорушний для ока. Аж звідкілясь перед очима з’являється частина кам'яної стіни, знайомого жовтого черепашнику.

— Звідки? — обертається Ем.

В її очах стрибають вогники.

— Ну я ж не дарма тут чотири роки стирчу, — по обличчі чоловіка розпливається посмішка.

— Але як? — не вгаває дівча.

— Давай не зараз, добре?

— Ага, — мимрить Емілі.

Чоловік повертається до дівчат, дивиться в очі кожній по черзі.

— Зараз я відкрию доступ до порталу. В нас всього дві хвилини, бо тоді карлики відчують магію, а ми ж не хочемо їх знов годувати, правда?

Емілі киває головою, а Рен посміхається.

— Як всім відомо, через портал проходять плюс і мінус. Міллі — мінус, тому тут питань немає, — продовжує Димитрій. — Я і Рената — плюси. А тепер обирай, Еміліє, ти ж не думала, що ми повернемось втрьох, правда? Через портал разом з тобою пройде лише один.

Він замовкає й уважно дивиться в очі доньки.

Як обирати? Що за фігня? Я не хочу! Ні, повинен бути якийсь інший вихід…

Емілі кидається до нього.

— Тату! — руками обвиває за пояс, притискається щільно.

Димитрій ловить погляд Рен, очима показує “вперед”. Вона витягує компас і стрілу, швидким рухом втискає свій палець в знайомій отвір. Тягнеться до Емілі, яку підштовхує до неї батько. Один рух його рукою і з’являється потрібна шпарина в черепашнику, друга рука ледь відчутно торкається кишені Рен. Палець Ем вже в отворі. Ще мить — і компас лягає в щілину, ніби був там завжди.

— Ні! — кричить Емілі. — Тату! — кидається в його бік.

Димитрій робить крок назад.

— Ні! Це ще не кінець, — кричить Емілі.

Все навкруги закручується. Плюс з’єднався з мінусом, кров об’єдналась з кров’ю, механізм запущений. І крізь все це відлунює голос Димитрія:

— Вибір зроблено замість тебе дуже давно…