Стежка богів

Відпочинок мені не подобався.

Ну, тобто, все як у рекламі - море, пальми, пісок на пляжі, тінь від парасоль. Але нудно. Я до такого не звик.

Темп життя останні роки, здебільшого через професійну діяльність, був надзвичайно високим. Кажуть, журналіста, як і вовка, ноги годують. Потрібно весь час кудись іти, їхати, добиратися, діставатися. Здавалось би - 21 сторіччя, у зв’язку із пандемією, майже всі віддають перевагу відеозвʼязку. Але ні. Жодне таке інтерв’ю не буде настільки повним і хорошим, як при особистій зустрічі. А що вже казати про інформацію, скажімо, не для всіх? Загалом нюансів багато але суть одна, щоб триматися треба весь час рухатися. І мені це було ок.

Щоправда останнім часом я став трохи важчим на підйом. Можливо шеф це помітив і тому практично змусив мене взяти відпустку, ще й наголосив, щоб ніяких там ремонтів або що там люди планують на свої відпустки, а саме на море, відпочивати.

І ось я тут і мені тут не дуже.

Сьогодні пʼятий день. Я чесно провалявся на тапчані під парасолею весь перший, відпочиваючи після довгого перельоту. Облазив усі околиці протягом другого. Проспав третій. І знову валявся на пляжі четвертого. Тепер я майже не усвідомлюючи своїх дій шукав якийсь рейс звідси поскорше. Ну що мені шеф зробить? Не звільнить же? Але рейсів не було. Тільки наш чартер аж через тиждень.

Я відклав телефон і озирнувся навколо. У барі-ресторані цієї пори малолюдно. Крім мене тільки парочка із номеру навпроти. А також самотній чоловік. Він сидів спиною до мене, але коли повернувся, мовби відчувши мій погляд, я одразу подумав, що десь його обличчя бачив. Автоматично кивнув, вітаючись. А він встав і пішов прямо до мого столика.

- Доброго дня. Дозволите?

- Так, звичайно. Доброго дня. - Я точно десь бачив цього чоловіка, і чомусь думав, що не особисто а день чи у новинах, чи де. Але не міг згадати де й дивувався, бо зазвичай на пам’ять не скаржився.

- Олег.

- Мене звати Роман, дуже приємно.

Він кивнув.

- Так, я бачив вашу колонку.

Здивував. Не скажу, щоб єдине місце де регулярно зʼявлялося моє фото, було дуже вже маловідвідуване. Але щоб серед усього кількох тисяч читачів опинився мій співрозмовник якось не очікував.

- О, це дуже... приємно.

- Тепер ви мабуть думаєте, чому я підійшов?

- Е...

- Хочу вам дещо розказати.

Отже чоловік має якусь історію і обрав мене, щоб її оприлюднити. Можливо він не знає, що у нас так не працює. Бо навіть якщо історія цікава, окрім нього доведеться говорити ще з купою людей, щоб мати інші точки зору та підтвердження, що факти мали місце. Він наче побачив мої думки, хоча раніше мені здавалося, що я непогано умію приховувати.

- Не переживайте. Я не прошу просто взяти і опублікувати щось.

- Тоді що?

- Це скоріше роздуми. Вголос. Вам же нудно тут, то трохи порозважаю. А заодно перевірю чи сам адекватно все сприймаю.

Я знову здивувався як він відгадав мій стан. І десь у глибині уже розгорялася справжня цікавість. Я мав сумніви щодо справжньої мети розмови, якось пояснення виглядало слабувато, але якщо мене це ні до чого не зобов’язувало, чому б не послухати.

- Отож... Ми приїхали сюди майже два роки тому. І перші дні раділи морю та сонцю мов малі діти. На той момент ми зустрічалися майже пів-року. І це була найкраща пора мого життя. Бо Олена була... була просто чудо.

Олег насупив брови, голос став трохи хрипким.

- Річ не лише у почуттях. Ясно, що на початку стосунків це все зашкалює. Але вона ще й уміла тримати дистанцію, у неї було своє життя, свої інтереси. Смішно, але у цей наш відпочинок ми провели разом більше часу поспіль аніж в усі попередні місяці. Звісно вона лишалася іноді у мене або я у неї, але тема про “зʼїхатися” якось не виникала поки що. І це лише робило зустрічі кращими, більш насиченими чи що...

Він зробив паузу немов пригадуючи ті часи, але одразу ж продовжив, можливо не бажаючи піддаватися емоціям.

- От. Але десь через тиждень ми виявили, що окрім любощів та хлюпання у морі тут власне нема чого робити. Не скажу, щоб мова йшла про нудьгу абощо. Але хотілося... ну не знаю, ще нових вражень. І одного дня о нас підійшов чоловік із місцевих та не дуже доброю англійською запропонував пройтися “Стежкою богів”.

Я підняв брови, Олег усміхнувся.

- Ми теж здивувалися. Із сяких-таких пояснень зрозуміли що це якась така атракція неподалік. Тут же за півкілометра джунглі починаються а ще трохи далі гори. І от ця стежка нібито якийсь особливий маршрут, дуже мальовнийчий і з усілякими цікавинками. Дивно було, що готель не пропонував цього у своїй програмі, але тут чесно сказати й програми ніякої немає, розрахунок на “тюленів”. Тож ми, не довго думаючи, вирішили піти. Чоловік попросив, здається, п’ятьдоларів чи щось таке і повів нас спочатку дорогою, потім манівцями а далі реально стежкою через джунглі.

Олена перша помітила ворота. Нічого особливого, бамбук і червоне дерево із різьбленням усіляких міфічних істот. За воротами і далі вилася стежка. Але той чоловік сказав, що далі ми самі. І пообіцяв, що до заходу сонця встигнемо і туди й назад.

- І ви отак просто пішли в джунглі?

- Ну, тут немає небезпечних тварин, і змій теж. Перед поїздкою я почитав трохи. Москіти неприємні але малярії теж немає. Телефон ловив сигнал і ми вирішили що погуляємо а як тільки щось буде не так - повернемося, ну або дійдемо до кінця маршруту і повернемося.

Спочатку все було як і до воріт. Куди не кинь оком буяє зелень, трохи спекотно, хоч сонця за кронами й не видно, птахи співають.

Обабіч стежки то тут то там стовпи із такими ж зображеннями та ієрогліфами як на воротах. Олена до речі захопилася, вона помітила кілька написів англійською і взялася порівнювати ієрогліфи. Десь після пʼятого такого стовпа сказала, що вже знає як вони пишуть “Увага”, “Поворот направо” і ще там щось.

І тут ми підійшли до розвилки.

Олег закрив очі на мить, мов намагаючись відновити у памʼяті побачене.

- Тепер мені здається, що різниця між двома напрямками таки була, але тоді ми обоє розгубилися. Наш “Гід” ні про що таке не згадував і що далі робити було неясно.

Ну, тобто, перше, що спало на думку, просто повернутися. Але ми пройшли може кілометр усього і до готелю або на пляж не хотілося. Ми могли бачити стежки десь на сто метрів уперед і вони йшли майже паралельно лише потроху розходячись.

Десь там на межі видимості були вже знайомі стовпи з написами.

Ми пішли наліво.

Спочатку стежка лишалася такою ж. Потім знаків на стовпах побільшало. окрім напрямку, судячи із англійських написів, додалися геть несподівані, наприклад, “життя”, або “камінь”. До речі запам’ятовувалися вони напрочуд легко. Я вже теж міг розрізнити декотрі без перекладу.

Коли саме стало темніше ми не помітили, настільки захопилися тими написами. Годинники свідчили, що до вечора ще багато годин, тож ми подумали, що то просто захмарилося. А ще ми помітили, що оті написи світяться. Зовсім слабенько, таким дуже підходящим для місцевості зеленувато-жовтим, як ото світляки.

- Цікаво, як вони це зробили - розмірковувала Олена і тут же давала собі кілька віраінтів: - Мабуть флуоресцентна фарба, як у компасах та годинниках. Або ж щось біологічно активне. Ти знав, що гнилі пеньки світяться у темряві?

- Так, я таке бачив. Ідемо далі?

Олена жваво відповіла:

- Звичайно!

Ну й ми пішли.

Ще за хвилин 15 ми натрапили на печеру.

- Дивно. Той дядько нічого про печеру не казав.

- Та він взагалі мало що сказав.

- Давай подивимося що там.

- Може бути небезпечно.

- Може. А може й не бути. Ну добре, якщо серйозно то ми лише глянемо. Я навіть дозволю тобі іти першим.

Олег ледь усміхнувся переповідаючи цей діалог.

- Вона завжди була помірковано безстрашна. Ну тобто більшість дівчат або бояться, або взагалі слабо уявляють рівень небезпеки. А Олена здавалося завжди чітко знала де межа між хоробрістю і дурістю.

Спочатку печера була просто досить широким проходом із низькою стелею. На стінах все ті ж самі ієрогліфи. Тепер їх світіння було значно виразнішим. Навіть не довелося вмикати ліхтарики на телефонах.

Ми йшли і далі читаючи оті знаки, і вже вони здавалися давно відомими і простими, хоча можу заприсягтися, що ми не бачили перекладів буквально усіх ієрогліфів, але при цьому могли навіть прочитати цілі речення. Ну, там, наприклад, було “Світло лякає темряву, але вона не щезає”. Або “Пройти шлях до кінця означає змінитися”.

- Тобто ви вивчили отак походу за кілька годин чуже ієрогліфічне письмо?

Олег непевно кивнув головою:

- Це ще не найдивніше.

Моє обличчя мало бути ілюстрацією до класичного “Не вірю!”

- Я, власне, переконувати вас не хотів би. Але потім можу показати дещо на підтвердження. Утім, якщо ви це все вважаєте маячнею не вартою уваги...

Я думав рівно секунду. Ну бо навіть якщо це... скажемо витвір уяви, то слухати було цікаво і чим все закінчиться теж було цікаво.

- Я слухаю.

- так от. Після того переходу, не дуже й довгого ми вийшли у справді велику печеру. Стеля губилася десь у темряві вгорі, стіни різко розходилися вліво та вправо і хоч ми не могли бачити, але по характеру звуків та й взагалі було повне відчуття, що пепред нами велетенська зала.

- Що робимо? - спитав я?

- Я б подивилася, що там далі. Але мабуть краще триматися стіни, тут хоч під ногами видно.

- Окей. Наліво?

- Давай.

І ми пішли далі, тримаючись камʼяної поверхні зліва.

- О дивись, тут знаки міняються.

Олена показувала на групу символів, які вже майже не нагадували ієрогліфи. Крім того тут було таке заглиблення у формі долоні, воно так і кликало - приклади руку. Тобто,зрозумійте, ми все ще думали, що це туристична атракція, а раз так, то треба притримуватися неписаних “правил”, якщо є знак “приклади долоню”, то... Ми обмінялися поглядами. Олена кивнула. Я приклав праву долоню.

Не можу сказати, що щось сталося. Просто у голові промайнуло кілька образів. Я навіть спочатку не звернув увагу, ну подумаєш, згадалося щось у цей момент. Пам’ятаю, що кивнув Олені із якимось розчаруванням навіть, мовляв сміливіше, нічого воно не робить. Вона теж приклала долоню. Я бачив, що її погляд на мить розфокусувався.

- Ти це бачив? - спитала вона?

- Що саме?

- Ну як. Оце видіння. Ніби руки сплітаються у якийсь знак.

Тепер я відчув, що по шкірі біжать мурахи, бо й справді у той момент коли прикладав свою долоню той “спогад” був про руки в якомусь чудернацькому жесті. І тепер я чітко знав, що то не спогад ніякий, бо я такого не бачив раніше. Я побачив, що Олена намагається повторити той жест і раптом навколо стало світло. Вся величезна печера враз стала видимою і освітленою сотнями вогнів. Ми прикрили очі, а коли звикли до зміни яскравості то побачили, що яскраво сяють все ті ж символи, приблизно на рівних проміжках у два метри один від одного.

- Оце так вимикач! - тільки й мовила Олена.

Я раптово втратив інтерес до розмови. Думав почути щось про чудернацьку місцеву атракцію а цей... Олег почав уже відверто нереальні речі розповідати.

А він продовжував, ніби й не помічав мого стану, хоча перед цим досить чітко відслідковував мої емоції.

- Тож ми почали нишпорити по усіх закапелках і пробувати все, що знаходили. А там була купа цікавого. Наступним умінням стало сяйво довкола долонь. Ще після одного такого доторку і прокручування образів у голові я зміг поворухнути маленький камінець не торкаючись його. Четвертим чи, може, пʼятим стала можливість ніби створювати образи прямо у повітрі. Нескладніі зовсім - неправильне коло, або квадрат, який розсипався після секунди. Ми втратили лік часу, але тепер коли я про це думаю, найдивнішим здається те, що ми все сприймали як належне. Ну тобто, якби мені хтось про таке розказав до цієї події, я б запідозрив брехню, а якби повірив, то це було б мабуть найбільше “вау” у моєму житті. А ми ходили по печері і просто всотували все те, що могли і навіть думки не виникало, що ми робимо щось... надприроднє.

Я слухав Олега вже у піввуха, намагаючись ввічливо перебити його і піти геть. Є у мене така дурна риса, не можу просто по хамськи перервати людину на півреченні. А він сказав.

- І тут я зламав ногу. Дуже по тупому. Дерся до чергового комплексу знаків, який було розташовано трохи вище, там в принципі була можливість, такі ніби виступи кам’яні, але я не примітив, що вони вологі і послизнувся. Дуже невдало. Від болю потемніло в очах, я не пам’ятаю як опинився у лежачому положенні, пам’ятаю тільки стурбоване обличчя Олени. У нозі сильний біль. Я подивився туди і на щастя не побачив крові. Отже якщо це перелом то закритий. А може й взагалі тріщина тільки.

- Як ти? Іти зможеш?

Я спробував піднятися але одразу зрозумів, що про це не може бути й мови.

- Що ж робити?

- Телефон працює?

- Ні, я перевірила. Мабуть тому, що печера...

- Добре. Тоді іди до виходу, там сигнал повинен з’явитися.

- Лишити тебе тут?

- Тут же недалеко.

- Все одно...

- Іди.

- Добре, я швидко.

Я чув як вона майже побігла у сторону виходу, ще хотів крикнути, щоб обережно, але невдало поворухнув ногою і в очах потемніло від болю. Коли я знову очуняв Олена була поряд.

- Не працює й на виході. І ти знаєш, стежки теж немає. Прямо біля печери справжні джунглі починаються, не продертися.

- Як так?

- Не уявляю.

У її очах я бачив відчай.

- Гей, не переживай, це ж лише нога...

- А якщо сепсис?

Уміла втішити, хоча й правильно думати про найгірший варіант.

- Можливо через годину-дві я зможу трохи піднятися.

Я, власне, і сам не вірив, але бачити її настільки розгублену було несила. Вона відвела погляд. Роззирнулася. Тоді повернулася до мене і я побачив зовсім іншу Олену, зосереджену і рішучу.

- Я думаю є лише один спосіб.

- Про що ти?

- Ці всі символи, видіння, це не просто так. Хтось це все зробив і я думаю у цього є мета.

- Е...

- Ну для чого б це все було? Який сенс?

- І ти думаєш, що сенс є?

- Так. Я переконана. Згадай, як місцеві це назвали - “Стежка богів„. Можливо це не просто красиво і поетично. Можливо той хто пройде до кінця стане... отримає суперздібності.

Я не став сміятися. Ситуація зовсім не виглядала смішною і тепер я переживав чи Олена через стрес взагалі мислить адекватно.

- Загалом єдиний шанс який я бачу, спробувати пройти ці всі написи. Я майже впевнена, що зможу тобі допомогти.

- Майже? Треба йти по допомогу, може ще щось придумати. Якось прориватися через джунглі.

- Там ніч. І я впевнена без усякого майже, що пройти не вдасться.

Я змирився. Та й вибору у мене не було.

- Якщо ти вважаєш...

- Так.

І вона пішла.

У цей момент я подумав, що мабуть її й не знав зовсім. Ну яка б нормальна людина так вчинила. Може їй просто здалося, що стежки немає, тим більше, якщо там ніч. Як можна вірити, що з’являться суперздібності? Я чув як вона переходить із місця на місце, щось бурмоче. Час від часу бачив спалахи і чув дивні звуки. А потім відключився.

Олег дивився на мене. Давно очікувана пауза нарешті з’явилася. Але тепер я був по справжньому заінтригований. Нехай це казка, але ж цікава. Переконавшись, що я слухаю, він закінчив.

- А отямвся я неподалік від готелю. Нога не боліла і жодних слідів ні перелому ні будь якої іншої травми не було. Олена зникла. Я звернувся у поліцію, ми прочесали джунглі, але ніде нічого. Стежка була просто стежкою, ніяких печер. На стежці не було жодної розвилки.

Він замовк.

А я нарешті згадав звідки його знаю.

Свого часу, трохи менше двох років тому ця історія набула розголосу. Двоє туристів, молодий чоловік та його супутниця - відправилися у пішу екскурсію, до речі десь у цих краях, а повернувся він один. І нічого не памʼятав. Та й не повернувся власне, його просто знайшли неподалік готелю. Оскільки він нічого не міг сказати про свою дівчину запідозрили найгірше. Справа навіть дійшла до суду і він уже перебував у СІЗО. Але раптом за кілька днів до засідання дівчина зʼявилася. Суд відмінили, чоловіка випустили і на цьому інтерес до випадку ущух.

- То ж ви все таки знайшли її?

- Ні, у тому то й річ. Вона прийшла до поліцейського відділку, засвідчила свою особу і попросили припинити пошук а також закрити справу проти мене. Я цього всього не знав, просто одного дня мене випустили. Шукав усюди де тільки міг, говорив із поліцейськими. Вони переконували, що справді її бачили і все перевірили, але де вона зараз ніхто не мав ні найменшого уявлення.

- І що ви думаєте?

- Я думаю, що вона таки добилася свого. Отримала якісь нелюдські здібності на тій “Стежці богів„, загоїла мені ногу і перенесла до готелю. Потім лише з’явилася, щоб я не мав проблем із законом через неї. А сама можливо перестала бути тою Оленою яку я знав. Ну тобто, уявіть що ви можете і умієте у сотні разів більше ніж інші люди. Хіба ви б жили звичним життям після цього? Це тільки казочка про Супермена може бути настільки недолугою.

Що ж, логіка у цього словах була. Якщо, звичайно, хоч на секунду повірити, що все це правда.

- А, так, я ж хотів вам дещо показати. Пам’ятаєте, я казав, що ми там обоє дечому встигли навчитися до того як трапився випадок із ногою.

Олег клацнув пальцями і над його долонею запалахкотів невеликий вогник.

- Фокус?

- Ну так, перша реакція зрозуміла.

Він клацнув ще раз і вогник немов викристалізувався, завмер і м’яко опустився на його долоню.

- Не буду вас більше затримувати.

- Олег, навіщо ви мені це розповіли?

- Все дуже просто. Я йду за нею. Я ходив по тій стежці вже сотню разів і мені здається, що зрозумів, коли там повинна з’явитися розвилка. Це ніби як періодичне явище. І це станеться сьогодні. Я мушу її знайти. І єдиний шанс - пройти тим самим шляхом, стати таким як вона.

Я мовчав. Він також.

Потім він встав, трохи нахилив голову прощаючись і пішов.

Уявлення не маю чи йому справді вдалося. Але по поверненні додому я спробував знайти Олега по своїх каналах, все ж він став достатньо відомим свого часу, що бути на виду. Але безрезультатно. Чи означає це?..

Просто зараз, коли я дописую текст, на мій телефон прийшло повідомлення. Одне слово "Вдалося".