Спритко та Гарнюня

Кажуть, що можна нескінченно дивитися, як палає вогонь, як тече вода та як працюють інші. Але насправді, хоч до нестями можна споглядати тільки акваріумних рибок. Це мене завжди захоплює і надихає. Є якась грація в тому, як вони плавають і ніби танцюють. Від цього важко відірватися. Але ось у кімнату зайшла дівчина-ейчар і доводиться повертатися до реальності. Я кинув останній погляд на акваріум і влаштувався у кріслі. Надивитися на рибок ще встигну. Не остання моя співбесіда в подібних компаніях. Дівчина сіла навпроти.

- Доброго дня, пане Олександре. Мене звати Ірина. Дякую, що відгукнулися на на нашу вакансію. Про нашу компанію Ви читали. Розкажіть про себе.

- Моє резюме Ви також читали. Я дизайнер з п’ятирічним досвідом роботи. Дизайн — це моє друге я. Ще як я був малим і в мого батька в середині дев’яностих з’явився перший комп’ютер, я зрозумів, що цифрова графіка це моє покликання. Що саме Вас цікавить?

- Нас цікавить Ваша особистість. Чи зможете Ви дійсно влитися в наш колектив. Чим Ви цікавитеся, захоплюєтеся?

- В основному я малюю. Але також граю на гітарі.

- Акустичній і електричній?

- Тій і тій.

- Ви десь вчилися, чи самі опановували?

- Брав уроки у майстра.

- І яку музику Ви полюбляєте?

- Рок. Український. Є такі гурти як “Тінь Сонця” та “Веремій”.

- А як Ви відноситесь, коли хтось поруч слухає те, що Вам не до вподоби?

- Я людина толерантна, за будь-яких обставин залишаюся спокійним.

- Згідно резюме, що Ваше останнє місце роботи - “CFC Consulting”. Чим займалася компанія?

- Ви про неї безперечно чули. Вона розробила бренд-бук для України, а також Спритка і Гарнюню.

- І саме Ви брали участь у їхній розробці?

- Так. Саме я їх створив.

- І як Ви поставилися до шквалу критики на їх адресу?

- Спочатку мене це деморалізувало. Але зараз я відношуся до цього філософськи. Та й критикували в основному ті, хто не розділяє саму Українську Ідею. Тому... Не сподобалося... Так буває... Всім не догодиш. До того ж піар — це піар, який би він не був.

- Коли Ви їх малювали, Ви опиралися на реальних людей чи на якийсь загальний образ українців?

- Спритка я малював з себе. А з Гарнюньою було складніше. Справа в тому, що я не досить вправно малюю дівчат і всі вони в мене схожі на якусь ідеальну дівчину моєї мрії. Тому я просто дозволив скластися її образу в своїй уяві і реалізація вже справа техніки.

- Тобто Гарнюня це романтичний образ і до реальних людей відношення не має...

- Ні. Я зустрічав багато схожих дівчат. Навіть підходив знайомитись. З жодною нічого не вийшло.

Ейчар щось занотувала і закрила записник.

- Що ж, пане Олександре, дякую, що приділили нам час. Якщо керівництво ухвалить Вашу кандидатуру, ми Вам зателефонуємо.

- Дякую.

- Всього найкращого, - посміхнулася дівчина.

Я востаннє глянув на рибок і пішов. Дорогою ввімкнув смартфон. Було кілька пропущених дзвінків. І чому саме в такі моменти я всім потрібен?

Я йшов до метро, аж раптом... Аж раптом побачив, як мені на зустріч йде Гарнюня... Наші погляди зустрілися і мене ніби вразило струмом. Вона відвела очі і пройшла повз. Я озирнувся, щоб її наздогнати, але... Але її наче й не було. На переповненій людьми вулиці не було вже нікого схожого на неї. “Відблиск”, зрозумів я і швидко покрокував геть.

Наступного дня мене чекав потяг до Львову. Я мав взяти участь у семінарі та майстер-класі з дизайну. Подорожі завжди мене надихають, бо можна зустріти ще одну Гарнюню. Але звісно ще знайомство з новими людьми. З самого ранку до опівдні я був зайнятий, але друга половина дня була вільною і я вирушив у прогулянку по місту. Спершу я заліз на Замкову Гору. Це місце де медитація наповнює мене енергією. Потім я відчув єдність зі світом і пішов блукати вуличками туди, де мені вказувала Сила. Виявилося, що я відчуваю випромінювання кохання від закоханих. Дивлячись на пари, що обіймаються і цілуються, я постійно думав, чому в мене не може бути так само з моєю, саме моєю, Гарнюнею.

Сила привела мене до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Якщо ви пройдете трохи далі, то побачите лавку спеціально для закоханих. Я сів на неї уявив, ніби сиджу та обнімаюся з Гарнюнею і зробив кілька селфі зі смартфона.

Я поглянув на фото, що вийшло. Там була Гарнюня. Та сама. Але реальна. Я озирнувся, але нікого не побачив. Треба терміново до психіатра.

- Доброго дня, Геннадію Петровичу. Це я, Сашко Мрійник.

- Вітаю, пане Олександре. Що, знову впали у депресію?

- Ні. Цього разу все набагато цікавіше. У мене шизофренія.

- Он як... Заходьте, поговоримо.

В лікарні, де працював Геннадій Петрович, ще спробуй не заблукати. І про що тільки думав архітектор? Але ось я знайшов такі знайомі двері з написом “Гіпнотарій”. І постукав.

- Можна?

- Заходьте-заходьте.

В кабінеті як завжди було темно. Тут панувала своя, унікальна атмосфера. Цьому сприяли похмурі шпалери та безліч дивних речей, що в різні роки Геннадію Петровичу дарували вдячні пацієнти. Здавалося, що ти прийшов не в кабінет психіатра, а до чарівника. Хоч може це так і було. Я сів у крісло перед столом лікаря. Він пильно на мене поглянув.

- То що, пане Олександре... Ми давно не бачилися. Як поживаєте?

- Дякую. Добре. Роботу постійну ще не знайшов, але все ще повно замовлень від старих клієнтів. Тож виживаю.

- А як настрій?

- Бойовий. Хтось же має витягувати за вуха цю країну. І хто як не я?

- Це гарно. А то коли ми вперше бачилися, Ви справляли враження людини, яку зламала доля. Я радий, що Ви знайшли в собі сили піднятися.

- Тут я маю Вам подякувати. Ви один з людей, що мене врятували.

- Чим можу, тим допомагаю. До речі... Чим можу допомогти цього разу?

- Пам’ятаєте, я Вам розказував про дівчину своєї мрії?

- Про ту, у існування якої Ви зневірилися? Так.

- Так от... Тепер я став її бачити. Постійно. Спочатку просто іду по вулиці... бачу... Вона! Проходить повз. Озираюся... Нема!

- То це хіба шизофренія? Так буває...

- Це був тільки початок! А тепер погляньте на ось це!

Я дістав смартфон, знайшов ту саму фотографію і передав Геннадію Петровичу.

- Так... Гарненька... То в чому проблема?

- Проблема в тому, що я при цьому її не бачу в реальності! Наче вона існує тільки на фотографії!

- Олександре... Ви ж спеціаліст з комп’ютерної графіки. Ви самі можете створити те, що буде існувати тільки на фото. У Вас в портфоліо навіть є такі роботи.

- Суміщати 3д-модель і фото — це одне. А тут зовсім інше. Я справді знаюся на комп’ютерній графіці. І можу сказати, таку реалістичність не відтвориш. Ні в “Максі”, ні в “Мая”, ні в “Блендері”, ні в “Сінема”. Жоден рендер та редактор на таке не здатен. Я не кажу про те, скільки б роботи треба на імітацію такого фото.

Геннадій Петрович примружив очі і зняв окуляри.

- Добре, - врешті промовив він. - Щоб наша розмова мала під собою основу, відправлю Вас на енцефалограму. Будуть результати, ми продовжимо розмову.

Лікар передав мені направлення.

В діагностичному центрі мені одягнули купу датчиків і спеціальну шапочку. І сказали завмерти та не рухатися. Але було важко втриматись, щоб не поворухнути хоча б пальцем.

- Не рухайте мізинцем. Покази збиваються, - зауважила мені спеціаліст навіть не озираючись.

Наступного дня я знову зайшов до Геннадія Петровича.

- То як? - спитав я.

- Хочу Вас заспокоїти. Немає у Вас ніякої шизофренії, - сказав він. - До того ж хочу зауважити, що Ваша епілептоїдність з шизофренією погано сумісна.

- Епілептоїдність? Це як?

- Це коли людина може довго робити дрібну і кропітку роботу. Такі люди більш схильні до епілепсії, ніж до шизофренії.

- А як же мої глюки?

- Взагалі-то думав, що Ви вирішили пограти комедію. Але на комедіанта Ви не схожі. То ж давайте домовимося, що якщо Ви захочете випробувати свою майстерність у містифікації, Ви виберете інший об’єкт для цього дійства. Мій час занадто цінний, щоб витрачати його на дурниці.

- Але як тоді пояснити те, що зі мною відбувається?

- Олександре, Ви людина з дуже розвинутою уявою. Нічого дивного, що межа між вигадкою і реальністю може для Вас стертися. Підсвідомість може грати з нами дивні ігри. В своїй практиці я бачив різні випадки. До речі... Як ви спите?

- На сон не скаржуся.

- Тоді тим паче дивно.

- То що мені робити?

- Те, що з Вами відбувається Вам заважає?

- Ні. Але...

- Тоді я раджу відноситися до цього простіше. Якщо хвороба приносить задоволення, її не треба лікувати. Хоча можу прописати Оланзапін про всяк випадок.

Коли я повернувся додому, я сів перед комп’ютером і довго дивився на фото мене і Гарнюні. Що б це могло означати? А потім я відкрив “Блендер” і знайшов одну з моїх тридешних спроб зобразити дівчину мрії. Я поставив модель у таку саму позу, що була й Гарнюня на фотографії. І зітхнув з полегшенням. Все! Я — нормальна людина! Гарнюні не існує!

І раптом задзвонив дзвоник у двері. Тобто може й не задзвонив, у мене часто бувають такі глюки. Відчуваю, наче вібрує телефон. Дістаю — жодних викликів. То ж до подібних речей я відношуся з пересторогою. Але я наче нікого в гості не чекав, то й вирішив не звертати уваги. І знову взявся за модель і став її трохи коректувати. Щоб риси обличчя були ті самі, що й у дівчини на фото. Але дзвоник залунав знову. Як так можна працювати!

Я встав з-за комп’ютера і пішов до дверей. Як я й думав, нікого не було. І все ж я відкрив замок і вийшов до сходів. Була тиша й порожньо. Але в мене чомусь “пішли мурахи” по спині.

- Це ти? - спитав я в нікуди. - Заходь-заходь...

І посунувся, наче пропускаючи невидимку в оселю. Потім зайшов сам. А як зачинив за собою двері, став у нерішучості і не знав, що робити далі.

- Чай будеш? - все ж спитав я.

Мовчання можна було оцінити як згоду і я пішов на кухню та набрав воду в чайник. Поки він не закипів, панувала ніяковіла тиша.

- Тобі чорний, чи зелений? Хоча це я просто так питаю. В мене лишився тільки чорний.

Я дістав дві чашки і налив в них окропу. Потім кинув у кожну пірамідку з чаєм і поставив одну перед уявною гостею. І знову ніяковіла тиша. Я відпив зі своєї чашки і вирішив — це треба сфоткати! Може й справді вліплю на фото триде-модель. Я взяв смартфон і зробив знімок кухні і столу. А потім поглянув результат.

Від подиву я мало не впав. Гарнюня сиділа на моїй кухні і пила чай з чашки! Але її видно було тільки на фото. Я зробив ще кілька знімків. На одному у дівчини був замріяний погляд. На іншому вона була ніби готова луснути зі сміху. На третьому вона ледь не плакала. Я кілька разів зиркав то на екран смартфона, то на те місце де вона мала сидіти. Почухав підборіддя.

- Знаєш... Знаю, це дуже не зручно... Давай я запрошу тебе на романтичну вечерю. Тільки ти і я! І вечір при свічках... То як?

Мовчання знову можна було оцінити як згоду. Добре мати жінку, що ні в чому тобі не заперечує. Жодного поганого слова не скаже. Це просто мрія! Про що я?.. А так, на вечерю ще треба щось приготувати.

- Підеш зі мною за продуктами?

Я взяв її за руку і ми пішли в гуртівню. Дорогою я час від часу робив селфі, щоб пересвідчитися, що дівчина все ще поруч. В самому магазині люди дивним чином нас обходили. Я набирав у візок то того, то того. Дороге вино... Консервовані ананаси... Рябчиків нема, обійдемось куркою... Солодощі... І свічки звісно... Коли вже набрали все що треба, візок сам покотився до каси. Я дістав смартфон і сфоткав. Так — це був мій полтергейст. На касі я вивантажував все сам. Жінка-касир на нас не дивилася. Ніби я теж був невидимкою. Сума до сплати не сходилася з тим, що я розраховував, але я вирішив, що мабуть Гарнюня взяла ще щось собі, і без питань розплатився.

Вдома я прийнявся готувати вечерю. Відбивні у клярі з ананасами та сиром. Спагеті з томатним соусом. І салат з тертими морквою та яблуками. Кухня для мене — це свій особливий світ. Тут та сама творчість.

О пів на дев’яту я накрив стіл і запалив свічки. Налив вино у келихи. Потім зробив ще одне селфі, як ми сидимо з Гарнюнею. Якийсь час панувала тиша. Та ми розуміли одне одного і без слів. Я підняв келиха.

- Я маю це сказати перший. Байдуже, реальна ти чи ні. Байдуже, чи реальний я сам. Я люблю тебе! І це єдине, що важливо.

Я зробив ще одне селфі, як ми п’ємо вино. Потім ще одне селфі, як ми цілуємося. Я відчув, як моїх губ торкнулося тепло. І наш поцілунок наповнився ще більшою пристрастю.

Після їжі та вина я поринув у таку нірвану, що зовсім не здивувався, що якась сила тягне мене до спальні. Я впав на канапу і цілунки довго мене не відпускали.

- Стривай, - сказав я. - Якщо ми вже вирішили побешкетувати...

З шафи біля компа я дістав стару відеокамеру. Так було значно зручніше. В ній можна було бачити Гарнюню і ми стали одне одного пестити. А потім ми почали поволі знімати свій одяг. Як іноді складно буває розстебнути уявний бюстгальтер. Але ось він знятий і я лащу її груди правою рукою, в лівій все ще тримаючи камеру. Долоня йде нижче, пестить живіт, талію, йде ще нижче, допомагає скинути спідницю, стягнути трусики... Якась хвилина і ми вже лежимо поруч голі.

- Давай мила... ти зверху...

Я ліг на спину і вона осідлала мене. Це було дивне відчуття. Її наче й не було. І в то й же час ніби мурахи бігали там, де наші тіла спліталися разом. Але чим далі ми рухалися в такт музиці, тим все реальнішою і реальнішою ставала для мене дівчина. Я вже чув її дихання, що шелестіло в такт моєму диханню. І чув стукіт її серця, що билося в такт моєму. А тоді я відкинув камеру, ми помінялися місцями і я став зверху, тримаючи свою вагу на руках. Дівчина стала ще реальнішою, я вже відчував її дотик. Але все одно боявся на неї надавити. Я заковзав між її стегнами ніби ріка тече по гірському руслу. Ми рухалися все швидше і швидше. І ось я почув її стогін. І кінчив...

Ми лежали поруч і не могли перевести дух. Я вимкнув відеокамеру і подумав, де грань між справжнім сексом та онанізмом, у тому, що ми робили. Провів рукою по простирадлу. Слідів сім’я ніде не було...

Зранку мене розбудило сонячне світло. Відкривати очі не хотілося. Ще досі душу гріли спогади. Та й хіба може бути в реальності уявна дівчина? Я все ж відкинув ковдру і встав. Перше, на що я звернув увагу — простирадло та ковдра були зім’яті так, наче перед цим хтось лежав поруч. Ну, то таке, мало чи як воно помнеться. Я пішов у ванну. Вмився. Голова ніби прояснилася. Але друге, на що я звернув увагу — сидіння санвузла було опущене. Не те, щоб я його ніколи не опускав, але я звик його завжди піднімати. Така вже звичка. Я нічого не міг з собою вдіяти. А тут... Ну, то таке. Буває. Я пішов на кухню. На столі не було жодних ознак вчорашньої вечері, весь посуд був у мийці, а пляшка від вина в смітнику. Я вже бува подумав, що міг і сам все прибрати, аж тут одна з тарілок впала на підлогу та розбилася.

- Не треба, люба! Я сам помию посуд! - у ту ж мить сказав я.

Тепер з моїм холостяцьким життям було покінчено. В чомусь для мене нічого не змінилося. Я так само прибирав у квартирі, готував їжу та мив посуд. Але зараз я не відчував себе самотнім. Я постійно відчував її присутність. Для цього навіть не треба було знімати на телефон. Тепер ми з нею стали подорожувати світом і само собою я фоткав нас на фоні різних пам’яток. Ми об’їздили всі чудеса світу. Замовлень на фрілансі вистачало і я міг собі це дозволити.

Аж раптом одного дня подзвонила мати.

- Сашко! Що сталося? Чому ти мені не дзвониш?

- Перепрошую, мамо. Просто купа роботи.

- Та яка робота? Чому я про все дізнаюся остання?

- Мамо, про що ти?

- Весь інтернет вже гуде “Спритко знайшов свою Гарнюню”, а я ні сном ні духом.

Я зітхнув. Клятий “Інстаграм”!

- Мамо, я тобі зараз по секрету скажу, ти тільки не кажи нікому. Ту дівчину я зробив у триде, і вставив на фото. Тільки...

- Сашко! Не треба придумувати казки! Я не лізу в твоє життя. Але я все ж твоя мати!

Це було складно і я не знав, що робити з рідними. Просто взяти сказати як є? У мене уявна дівчина з паралельної реальності! Ха! Чи може ще й весілля зіграти? А чому б ні? Всі будуть старанно робити вигляд, ніби наречена є, навіть якщо її не бачать. От тільки прийде хтось і скаже... “А король-то — голий!” І тільки фото та відео-зйомка...

Час летів невпинно. І ось на світлинах можна було побачити, як у Гарнюні збільшився живіт. Треба купляти ліжко та коляску, зрозумів я. Але все одно ніяк не міг повірити, що от-от стану батьком. Навіть коли це вже стало фактом і я носив невидиме немовля на руках, підступний голос у голові казав: “Гей! Це нереально!” І я думав... Так, я з’їхав з глузду. І це класно! Гарнюня сама доглядала за дитиною, мені залишалося тільки з головою поринути у роботу. І ось я незчувся, як за рік біля мене стала бігати дівчинка, так схожа на Гарнюню. Гарнюня та Гарнюнька. Моя радість і втіха. Мій новий сенс життя. Байдуже, якщо не можна побачити.

Якщо раптом вимикався комп’ютер і пропадала робота, я не дивувався. І коли раптом у тексті самі собою набиралися літери. Тільки робив суворе обличчя та грозив пальцем. Але полтергейст час від часу вибрикував всіляку шкоду. І все для того, аби сказати: “Дивися, тату! Я реальна!” Мабуть всі діти так чинять з цієї причини. Потребують уваги. Я став читати дитині перед сном книжки. Водив у зоопарк. Купував солодощі та іграшки. Катав на гойдалці. Грав в індіанців. Дитина на фотографіях сяяла від щастя.

Дзвінок у двері. На порозі стояла моя мати.

- Добридень, мамо.

- Вибач, що без запрошення. Але мені набридло. Я маю побачити свою невістку та онуку.

Я встряв у ступор. Я не знав, що мені робити далі.

- Дозволиш мені зайти?

Довелося посунутися. Мати пройшла до передпокою. Зняла пальто. Потім взяла торбу й пройшла до кухні.

- Я взяла тобі італійські спагеті. Це щоб не з пустими руками приходити. А ще купила тобі кільця ананасів.

- Мамо! Я сам можу купити собі ананаси!

- Ну, ти ж їх любиш! А ці — найкращі.

- Мамо, ананаси всюди однакові.

Та вона наче й не чула.

- То де твої любі красуні? - спитала мати, коли закінчила лаштувати принесені продукти в холодильник.

Я трохи забарився з відповіддю.

- Вони поїхали до її батьків. Будуть через місяць, - знайшовся я. Як виявилося — дарма.

- От бачиш! До них — так будь-ласка! А до мене — так ні! Чи я чимось гірша?

- Ні, просто...

- Нічого. Я їх зачекаю. Як же ти тут сам один будеш?

- А як же батько?

- Він у відрядженні. Повернеться — може теж до тебе заїде.

Ітіть-їтіть... Що ж робити?

- Мамо, давайте я Вам дещо покажу.

Я провів її в кімнату до комп’ютера і відкрив “Блендер”. Знайшов ту саму модель, що працював, ще коли Гарнюня вперше до мене прийшла.

- Дивіться. Вона існує тільки тут.

Я трохи підкоректував позу, поставив випадкову світлину на фон і натиснув кнопку “рендер”.

- І що? - спитала мати, поки обчислювалася картинка.

- Я її вигадав.

- Ти хочеш сказати, що її не існує?

- Ні! Чому ж! Існує! Тільки вони невидимі. Он де Гарнюня! Он де Гарнюнька!

Я вказав то туди, то сюди. І для певності зняв на телефон. На фото нікого не було.

Мати ще раз подивилася на рендер триде-моделі.

- Знаєш, тут видно, що зроблено на комп’ютері. А на ваших світлинах справжня фотографія.

- Це просто треба більше часу для обчислень.

- І в тебе так само є модель доньки?

- Так, - збрехав я, - тільки не пам’ятаю зараз, де вона. Треба шукати.

Мати відсторонилася і допитливо на мене поглянула. Я сидів наче дурень і відчував себе котом Шредінґера.

- Добре, - врешті сказала вона. - Якщо це для тебе так важливо, я не буду лізти у твоє життя.

І матір пішла. Я почув, як гримнули двері.

Робота не клеїлася. Я ніяк не міг вдовольнити замовників і вони присилали мені купу претензій, на кшталт “замініть орла на орла”. Настрій був на стільки кепський, що здавалося гірше нікуди. А на додачу я відчував таку пустку, наче й справді був один у цілому світі. Час від часу я ходив по квартирі зі смартфоном і намагався знайти Гарнюню чи Гарнюньку. Але їх ніде не було. Може й справді поїхали до її батьків. Треба бути обережнішим зі словами.

Але пройшов місяць. Потім другий. А їх ніде не було. І мене вже почало тіпати. Я дуже зрадів, коли пролунав дзвоник у двері. Тобто саме той, який ніби й не лунав. Я вийшов до сходів... Але... Але там нікого не було. Ані візуально. Ані зі смартфону. Зате на підлозі я побачив конверт. На ньому не було ні кому адресовано, ні від кого. Жодних написів. Я його відкрив і знайшов у ньому фотографію Гарнюні. Вона лежала у калюжі крові. Ще у конверті був лист з аплікацією вирізок із газет. “Хочеш отримати живою хоча б доньку — візуалізуй всі фотографії і вистав у мережу сітки. Не гай часу, він спливає не на твою користь.”

Коли я прочитав, в мене похолола спина. Я повернувся до кімнати, сів за комп’ютер і довго не міг прийти в себе. А тоді відкрив “Блендер” і став працювати наче навіжений.

Місяць я жив на одній вермішелі швидкого приготування, залишаючи на сон не більше трьох годин. Весь час я тільки те й робив, що моделив та підлаштовував рігінг. Багато часу займало волосся. Ще одяг. Скульпт. Текстури. Я не відволікався на сторонні задачі і не брав замовлень. Тож з грошима от-от мала настати скрута. Тому фейк більшості останніх фотографій я робив аби як. І от настав день, коли я виставив все у мережу і сказав: “Дивіться! Я все придумав! Гарнюні не існує!” Це був справжній вибух. Вся мережа розділилася на тих, хто повірив, і тих, хто ні. Почалася справжня Священна Війна.

У той же день пролунав (чи не пролунав) той самий дзвінок у двері. Я знайшов попід порогом ще один конверт. “Приходь за донькою у місце першої зустрічі” було виклеєне аплікацією з газетних вирізок. З душі ніби впав камінь. Здавалося, ось-ось — і я полечу.

Коли я прийшов в той самий парк, біля тієї самої лави стояв огрядний чоловік з довгим волоссям і круглими темними скельцями. Його рука час від часу сіпалася, ніби він намагався когось втримати.

- Нащо Ви це зробили? - спитав я його.

Він посміхнувся.

- Реальність має бути реальною, а не тим, у що намагалися її перетворити ви двоє.

Його рука так сіпнулася, що йому ледь вдалося встояти на ногах.

- Гаразд. Біжи мала, - сказав він.

Я відчув, як мене обійняло тепло. І погладив маленьку невидимку по голівці. А коли знову повернувся в бік чоловіка в круглих темних окулярах, його й сліду не було.

Для мене настав новий час. Тепер я сам мав опікуватися за доньку. Слідкувати, чи їсть вона кашу. Чи почистила вона зубки. Чи гарно себе почуває. Чи не болить у неї животик. Я мав стати ідеальним батьком, байдуже, чи бачу я малу, чи ні. Прийшов день, я став вчити її читати. І кубики з літерами самі собою складалися у напис “де мама”.

- Мама, поїхала, але скоро повернеться. Не переживай, вона тебе любить, - відповідав я.

Та це її не заспокоювало, дівчинка час від часу плакала. В такі моменти я брав її до комп’ютера, відкривав “Блендер”, домальовував моделі крила і казав:

- Дивися! Мама янгол.

Мала раділа. Після цього вона могла годинами сидіти біля вікна і дивитися на небо.

Одного дня у мій Фейсбук написав хлопчина, що теж почав бачити дівчину, якої не існує.

- Олександре! Допоможіть! Мені ніхто не вірить! Навіть психіатри сміються!

Я зітхнув.

- Якщо Ви хочете, щоб з вашими рідними все було добре, забудьте все як страшний сон. І шукайте собі звичайних дівчат. Примарна любов того не варта.

Не треба збурювати сили, які не розумієш, вирішив я. І був на все готовий заради безпеки доньки.

Частина друга. Коло розмикається.

Ми з другом сиділи у мене вдома і пили каву.

- Знаєш, що мені не подобається в цій історії? - сказав він, після того, як мене вислухав. - Мені не подобається, що такий сильний герой розчавлений обставинами. Ми живемо в романтичні часи. Герой має долати перешкоди, що б це йому не коштувало.

- Як протистояти силам, які не розумієш? - спитав я.

- Герой має бути обізнаний в усьому. Це закон жанру.

- І як протистояти самому дияволу?

- Ти зараз засмієшся. Треба просто вірити в Бога.

- І це мені б допомогло?

- Якби ви з Гарнюнею одружилися по всім законам і провели весілля, хай би навіть на вас тицяли пальцями... Так от, якби ви обвінчалися в церкві, ваш шлюб би охороняв сам Бог. І жоден диявол чи інша сила вас би не посмів і зачепити.

Якийсь час запала незручна тиша.

- У шлюбі стається купа бісовщини, - все ж сказав я. - Як його тоді охороняє бог, якщо...

- Отак і охороняє. Кожному дістається за віру його.

- І все так просто?

- Думай як хочеш. Можу дати ще одну пораду. Відведи дитину у дитячий садок. Дай їй надію на щасливе дитинство.

- Щоб з мене кепкували діти?

- Це буде принаймні цікаво. Але ти це не взнаєш допоки не спробуєш.

Славко довгий час був моїм найкращим другом. І він завжди знав, про що мовив. То ж до його слів я вирішив прислухатися.

Спочатку я сходив до священика. Він мене уважно вислухав, а тоді сказав:

- Знаєте, як я став “святим отцем”? Я почав чути голоси. І мені довелося довго молитися і пройти складний шлях, поки ці голоси змінилися Голосом Божим. Приводьте дитину. Ми її охрестимо.

Гарнюнька була дуже рада, що ми з нею йдемо кудись. Але у церкві боялася і не відпускала мою ногу. Я раз у раз озирався. Чи не примариться знов той чоловік в круглих окулярах.

- Тебе ніхто більше не скривдить, - пообіцяв я. - Ходімо.

І ми прийшли до святого отця. Він нахилився до дівчинки.

- Як тебе звуть? Не бійся, можеш сказати голосно. Я тебе почую.

Я краєм вуха почув шепіт. Чи це просто почулося.

Священик був серйозний.

- Що ж, Гарнюнька, тепер у тебе буде і друге ім’я. Нарікаю тебе Христиною.

І він провів таїнство.

На наступний день я став ходити по дитячих садках і вишукувати у завідуючих, чи прийняли б вони невидиму дитину. Як і очікувалося, мене підняли насміх. Так я був у десяти садках. В одинадцятому було ще гірше — пообіцяли викликати поліцію. Тож у дванадцятому я не чекав нічого доброго. Але все одно вирішив спробувати.

- Ви не бачите випадково, куди я поділа свої окуляри? - спитала завідуюча. - Я без них геть нічого не бачу.

- Це добре, - сказав я. - Бо я якраз хотів у Вас спитати, чи можна у ваш садок привести невидиму дитину.

- Як це невидиму?

- Її ніхто не помічає.

Завідуюча посміхнулася.

- Я рада будь-яким дітям. Хай навіть я їх не бачу. А я їх переважно не бачу, навіть якщо вони стають посеред носом. І куди я поділа ті окуляри?

Потім вона нахилилася до Гарнюньки.

- Як тебе звати? Христина? Ходімо, Христю, я відведу тебе до діток.

І вона взяла її за руку.

Ввечері я прийшов за донькою, все ще з острахом очікуючи сюрпризів. Але сюрпризи не скінчилися. У роздягальні я побачив жінку, що вдягала панчохи своїй дитині. І зомлів. Вони були схожі на Гарнюню та Гарнюньку. Я підійшов до них.

- Вітаю, у вас гарна донька, - сказав я. - Шкода, в неї вже є батько.

- Батька немає, - відповіла жінка. - Це був партеногенез. Але мені ніхто не вірить. Я так довго чекала на принца, що повірила у свого уявного залицяльника. От і з’явилася ця дівчинка. Можете вважати це божевіллям.

- Моя історія ще божевільніша, - сказав я.

Життя завжди починає нове коло. Тим часом мені прийшла нова пропозиція роботи.

- Добридень, пане Олександре. Ми займаємося спецефектами для кіноіндустрії. Наш замовник Раян Джонсон потребує точне відтворення Леї Органи. Ми бачили Ваші роботи з візуалізації і хотіли б запросити Вас до співпраці. Чи змогли б Ви взятися за таку роботу?

Спочатку я вагався. Все ж мої фейки були не на стільки вдалі. А потім подумав... кому оживляти померлих як не мені?