Сприятливе середовище

Вісім років тому, дивлячись крізь панорамне вікно командного центру, Василь вбачав у краєвиді чарівне царство червоних скель. Натомість зараз, після усіх цих років досліджень, експедицій, і незмінності розташування його бази, за вікном була просто пустеля під жовтим небом. Але чи можна було сказати що вона мертва, коли навколо такі кольори? Зрештою Марс як Марс.

Василь любив свої нічні вахти, коли всі спали, а він наглядав за показниками на своєму планшеті, попивав той дивний напій, який заміняв йому каву, та роздумував чи правильно він скерував своє життя. Протягом останнього року він тимчасово виконував обов'язки керівника української експедиції на Марсі, але ось уже восьмий рік завідував модульною базою з недоречно військовою назвою “Генерал Каденюк”. І цей рівень відповідальності був йому важчим ніж хотілося. Було три виняткові події які тиснули на його стривожену свідомість. По-перше - серйозна проблема зі зв'язком. Постійний контакт Марсу та Землі був єдиною причиною, з якої Київ зумів профінансувати свою марсіанську базу. Спосіб променевого зв'язку, який розробили українські вчені під час останньої війни, все ще залишалися передовою технологією. Він перетворював станцію “Генерал Каденюк” на роутер планетарного масштабу, що “роздавав” зв'язок із Землею усім іншим марсіанським станціям. Під час сильних буревіїв зв'язок міг зникати на тиждень-другий, але цього разу він зник на місяць й інженери бази не могли знайти причин, а тим більше можливих рішень проблеми. Подібна ситуація порушувала правила як професійної співпраці, так і міжнародної політики.

Друга причина важких дум Василя - це п'яний як чіп молодший механік Андрій Копотенко, який зараз відсипався на гауптвахті. Це було не вперше. Копотенко разом з біологом Кондратюком і старшим механіком Петром Зав'яловим переходили вздовж усього кратеру до бази Сибірської республіки “Єрмак”. Сибіряки не дотримували таких строгих порядків на станції, і наслідком їх досліджень над рослинами в позаземних умовах часто бував спирт. Кондратюк разом із їхнім, сибірським біологом придумували різноманітні настоянки, лікери та коктейлі, які уся та братія дегустувала. Це супроводжувалося застіллям, гулянкою і довгим похміллям, за яке Василь, а раніше і покійний керівник експедиції Олександр Петрович Сахно, на прізвисько Дід, їх бештав і злісно карав. Але яке тут покарання, коли ти сидиш у герметичному куполі посередині вітряної непридатної для життя пустелі. Молода трійця - Копотенко, Кондратюк та Завьялов, на відміну від інших п'яти учасників української марсіанської експедиції намагалися зловити хоч якісь радості у їх прісному житті, тож отримали від Діда кличку “Батяри”.

Радостей було не надто багато: перегони на марсоходах вздовж гематитового плато (а також грошові ставки на гонщиків, що суттєво порушувало фінансовий баланс в експедиції), довгий перехід до бази Європейського Союзу (бо ж у них є експедиторки, і навіть декілька годин у жіночому середовищі робила цих хлопців ще життєрадіснішими), і, зрештою, походи до сибіряків на алкогольні вечірки. І ось це останнє в минулу добу призвело до інциденту. Зав'ялов якраз учора мав чергову зміну. Кондратюка прихопив гастрит, і він відлежувався у своїй кімнаті, тож Копотенко сам побрів на “Єрмак”. Через декілька годин його маячок подав сигнал sos і Василь на марсоході рушив на пошуки. П'яний Копотенко валявся посеред пустелі і не міг впоратися зі своїм тілом, тож керівникові довелося примотати п'янцюгу до марсоходу та повернутися до станції. І здавалося б, що це просто черговий анекдот з походеньок Батярів, але після визволення Копотенка від кріплень та скафандру, п'янцюга почав бійку. Його сп'янілу в'ялість як рукою зняло, чоло насупилося, кулаки заціпило і бив без розбору всіх кого бачив. Петрові Зав'ялову підбив око, молодшому інженеру зламав носа, і хто зна що б було далі, якби Василь не скрутив його і врешті решт заштовхав до порожньої комори, яка виконувала тепер функцію гауптвахти. Механік ще якийсь час товк стіни, а тоді заснув. І це не на жарт хвилювало Василя як керівника. Подібний вчинок вийшов далеко за межі веселих витівок Батярів. За таке слід було депортувати. Але це було неможливо в умовах важкого фінансового становища космічної програми. Ще так-сяк до Марсу щось прилітало, а от вже на посилки до Землі ресурсів бракувало. А так як усі учасники експедиції пішли на пожиттєве переселення на Марс, можливість відправляти когось на Землю в плани експедиції не входило. То що ж робити з цим дурбецалом? Рік тому помер керівник і перший учасник експедиції Олександр Петрович Сахно, що практично три чверті свого життя провів на Марсі. “Дід” був справді хорошим керівником експедиції, і він точно знав би як приструнити Копотенка. На його посаду з дня на день мала б прибути заміна. І це третя причина хвилювань котрі обтяжували Василя. З одного боку, тепер усі ці клопоти мали б впасти на нового керівника і Василь міг би повернутися до своїх технічних обов'язків і далі дбати про благоустрій бази. З іншого боку - призвичаюватися до нового керівника, людини, про яку через відсутність зв'язку нічого не знає, викликало неспокій та роздратування. Після смерті “Діда”, Василя автоматично почали називати “Батя”, і це прізвисько трохи дистанціонувало його від решти учасників експедиції.

Так би він і попивав свій тонізуючий напій з вирощених Кондратюком зерен, якби різка зміна показників на сигнальних приладах не вивела його зі задуми. Відеосигнал демонстрував, як земні вантажні капсули оминули супутники і зв'язкою входять в атмосферу. Василь надиктував повідомлення у експедиційний чат:

“Святий Миколай прилетів. Зараз і нам подарунки принесе. Інженерний відділ подбайте про зв'язок з капсулою. Механіки… Зав'ялов, перевір посадкову площадку.”

Марсіанські поставки формувалися у Лунарі, найбільшій позаземній базі, на Місяці. Обладнання, запчастини, будівельні матеріали, медикаменти та насіння пакували у гігантські капсули, до яких при потребі дочіпляли блок життєзабезпечення з пасажирами та виводили на місячну орбіту. Там їх приймав вантажник, розганяв протягом кількох днів та відпускав у напрямку Марсу, де, подолавши понад 200 млн. кілометрів, вони роз'єднувались та знаходили своїх адресатів. Уряди Землі мріяли про подібний розвиток і марсіанської програми, з вантажними пересилками цінних мінералів у напрямку Землі, але якщо це колись би й сталося, то таки точно не при житті теперішніх експедиторів. “Ми везунчики!” - подумав Василь, зауваживши яка величезна зв'язка полетіла у напрямку Генерала Каденюка, перевершивши розміром усі інші капсули. Ще й блок життєзабезпечення був лишень один і рухався у супроводі капсул. По примарсуванні, Петро Зав'ялов, вміло керуючи транспортером, підчіпив блок життєзабезпечення та підтягнув його впритул до шлюзу станції. Всередині приймального відсіку бази мав би зараз бути Копотенко, але на його місце став Василь, який з'єднавши шлюзи, дав команду на розгерметизацію. Створки з шипінням розчинилися і Василь побачив дрібну постать в скафандрі, що відчіпала ремені крісла посеред маленької круглої каютки. У такій самій і він теж колись прибув на цю планету, після чого використав її корпус для розширення південного крила бази.

Постать у скафандрі випросталася. “Дитина” - спершу подумав Василь, але, зваживши на напнутий скафандр, продовжив припущення “Ожиріла дитина”. “Бляха, та то жінка!” викрикнув подумки, коли новоприбула зняла шолом, а тоді важко пихкаючи, вилізла зі скафандру. “Таких узагалі в космос відправляють?” продовжував міркувати Василь розглядаючи невисоку, але огрядну жінку років пятидесяти, яка важко захекуючись, поправляла кучері і пригладжувала на собі комбінезон.

- Наталка Чир - відрекомендувалася жінка і простягла папку з видруками наказів та реєстраційними документами.

- Майор Василь Гордієнко, вітаю на станції Генерал Каденюк - Василь кинув оком на наказ, звіривши Наталку з фото жінки у досьє, і далі стояв, як вкопаний, розглядаючи новоприбулу.

- А що не так майоре? - проникливо запитала Наталка Чир, ніби читаючи Василеві думки - те, що я жінка, те, що я не військовослужбовець, чи те, що я занадто стара для космічних польотів?

Василь продовжив мовчанку заскочений такою прямотою, що викликало продовження Наталчиною репліки:

- Отже усе разом, так? Гаразд Василю, дайте мені щось нормальне їсти, бо від цих космічних пюре мені цукор в крові падає. І давайте поговоримо про те, що тут діється.

Василь, шукаючи в пам'яті форми розмови з незнайомими людьми, просто махнув рукою запрошуючи в керунку кухні. Паралельно відкрив експедиційний чат куди надиктував: “Зав'ялов, розвантаж речі з модуля життєзабезпечення і віднеси їх у колишню Дідову кімнату”, тоді продовжив до Наталки:

- В кімнаті покійного керівника я залишив тільки меблі. Якщо захочете, то переставимо їх інакше, або замінимо. Хтось з хлопців зараз перенесе туди ваші речі, якщо захочете відпочити з дороги….

- Давай на “ти” Василю. Кімната і речі зачекають. Є проблеми і серйозніші, ніж ти собі думаєш.

- Якщо ви… ти про зв'язок, то інженери працюють над цим, дадуть звіт по першому ж запиту.

Наталка спохмурніла, але нічого не відказала. На цей час вони минули робочу півкулю бази і перейшли в житловий комплекс - меншу, але більш затишну частину. Центр комплексу відвели під кухню, оперезану круглим коридором з якого розходилися виходи у приватні кімнати.

- А де усі? - запитала Наталка - у вас зараз ранок, вірно?

- Так, інженери у дві зміни працюють - двоє в зв'язковій, а двоє ще сплять, механіки… з капсулами вовтузяться, а біолог прихворів, тому теж ще дрімає.

- Ти з нічного чергування? - Наталка всілася за величезний круглий стіл

- Так, якраз зафіксував прибуття і керував посадкою капсул.

- Ото дивлюся такий бадьорий.

Василь пробіг рукою по клавішах керування кухнею і принтер взявся формувати страву.

- Картопляне пюре з шпинатом та яєчнею - прокоментував, ставлячи тарілку перед Наталкою.

- - Сідай Василю, не стій. Добре що нікого немає, нам є про що поговорити і скласти план подальших дій. Як тут у вас зараз?

- Все б добре, якби не зв'язок. За це інші бази трохи на нас нарікають, але думаю буде більше з того проблем, коли зв'язок поремонтують і заговорить Земля. Величність казав …Наш головний інженер Едуард Мордієв якраз проходить сьогодні тест прошивки зв'язкових пристроїв. Механічна частина в порядку, програмне забезпечення працює, лишився хіба код прошивки.

- Василю, зв'язок не поремонтують. - Наталка наминала пюре і намагалася не дивитися Василеві в очі. - Це не у вашій станції проблема.

- Прошу?

- Зв'язку немає, через те що станція на Землі мовчить.

- Що там сталося? Знову війна? Епідемія? - Василь зрозумів що справа серйозна

- Там вже все закінчилося….

Раптом в коридорі почулися кроки і в кухню зайшов молодший інженер, якому вчора Копотенко зламав ніс. Його обличчя набрякло, заклеєний ніс переливався синім та червоним відтінками, під очима вивалилися синяки.

- Здрасті - кивнув молодик і підняв руку - я Саша.

Василя вкотре здивувала відсутність дисципліни у інженерів і цей розслаблений тон розмови з незнайомими. Інженери поводилися так, ніби все ще жили в гуртожитку університету і намагалися усіляко звести спілкування до кухонних теревенів. У таких випадках йому хотілося відчитувати їх як дітей.

Наталка махнула рукою і відрекомендувалася з набитим ротом.

- Я в парі з Величністю працюю. То ми тільки щас на зміну виходимо - ніби виправдовуючись муркотів Саша наливаючи собі Кондратюкового варива - ми сьогодні прошивку тестуємо. Величність каже, що ніхєра не вийде, але я думаю шо всьо получиться і заработає.

- Саша, дай людині поїсти - строго прокоментував Василь

- Все гаразд Василю. Саша, а як думаєш чого зв'язку немає?

- Вєрняк прошивка. От щас переставлю і піде. Всьо працює, тільки прошивку переінсталити і піде. Ну, правда Величність каже, що не вийде, але я думаю що піде…

- Величність то Едуард? Головний інженер?

- Ага - усміхнувся Саша

- А чого так?

- Ну він був лучший інженер. За нього всі космічні компанії билися, щоб на роботу взяти. А він нашим каже “Хочете я на Марс полечу і вам там связь поставлю”. Вони так “Канєшна хочем. Ось тобі кучя дєнєг - лети” А він такий “Давайте кучу дєнєг і тепер називайте мене Ваша Величність” Вони такі “Нє вапрос” І він навіть по документах так пройшов - “Його Величність Едуард Мордієв”. Ми з ним вчилися в Політєсі - я на першому, він на четвертому. Величність каже мені “Летимо на Марс”, я кажу “Нє вапрос”, Він каже “Називай мене Ваша Величність тепер”, я кажу “Едік ти шо охуїв”, а він такий: “Отака в тебе буде зарплата на Марсі”, а я такий “Нє вапрос Ваша Величність”. Ну і ми полетіли. Я, Едік і ще два його одногрупники.

- Ага - Наталка посміхалася, і було видно що ця розмова явно їй подобалася безпосередністю та щирістю. - А з носом що сталося?

- Та Копотенко прибухнув троха. Вапшє неадекват, кидався на всіх… - Саша завмер побачивши сверлячий погляд Василя. Завідувач збирався повідомити про цей, неприпустимий для позаземної станції, інцидент у більш м'якій формі, натомість правда вилилася з усією щирістю Сашиної натури. - Ну всьо, не буду вас відволікати, їжте собі. Я в серверну.

І Саша почовгав коридором розхляпуючи по підлозі темний вміст свого горнятка. Наталка, яка здається розслабилася від їжі та розмови з Сашею, знову спохмурніла

- Копотенко…здається Андрій, то молодший механік? - намагалася згадати дані про усіх мешканців станії

- Так, але не варта хвилюватися черз це. Андрій хороший хлопець і надійний механік. Ходив в гості до бази Сибірської Республіки, то вони його споїли…

- Споїли? Самі женуть алкоголь?

- Так, бренвін з картоплі.

- І як результат - була бійка?

- Це вперше все дійшло до такого фіналу.

- А з чого конфлікт?

- В нас на станції є неформальний поділ на дві групи. Батяри - біолог та механіки, і чотири інженери зв'язку. Якщо батяри постійно шукають пригод за межами станції, то інженери ще жодного разу за межі бази не виходили. Або пильнують зв'язок, або крутять дроти в серверній, а у вільний час грають. У них настільки різний підхід до життя, що в результаті між цими групами трохи іскрить, а коли пропав зв'язок, то претензій до інженерів трохи побільшало…

- Гарно ти це описав, знаєш….

У кутку кухні щось зашаруділо і обоє стрепенулися. Зі сутінок коридору тихо виплила постать хлопчини у піжамі та клітчастому халаті. Волосся стирчало у різні боки, обличчя було заспане, але очі живо бігали по кухні.

- За скільки часу нам пришлють ноту протесту про обрив зв'язку?

“Таки справді Його Величність” - подумала Наталка

- Едуарде - це наша нова керівниця станції, знайомся…

- Я вже відсканував дані з камери життєдіяльності - як холодним вітерцем прогудів голос головного інженера - в той момент, коли ми під загрозою втрати зв'язку з Землею нам у керівники надсилають жінку-психолога? Пані Наталю, яка з вас користь у цій ситуації? Проведете з ними сеанс психоаналізу? Зіграєте психодраму? Чи можливо проведете нашому колективу танатотерапію, щоб ми краще усвідомили своє становище?

В цей момент Василеві вкотре закортіло прибити і без того не особливо приємного у щоденному побуті інженера. І не так за ту єхидність його слів, як за їх відвертість та правдивість. Професія Наталки для Василя теж була відкриттям і такому вибору керівництва він аж ніяк не радів. Натомість Наталка навпаки розслабилася..

- Едуарде… Ваша Величносте, я теж рада знайомству з тобою. Ти не мусиш так сильно ховати свій страх за цією маскою байдужості та зверхності. Якщо думаєш що уся відповідальність на тобі, то помиляєшся. Я тут щоб допомогти впоратися з цією проблемою…

- Як ти допоможеш? - істерично заверещав Величність - чому нам прислали психолога, а не інженера з досвідом?

- Тому що інженер з досвідом - тут уже є. І це - ти.

Величність раптом втратив слова, бо це був перший випадок за його п'ять років на станції, коли його авторитет ось так просто визнали.

- А чого ви так кричите? - у кухню зайшов тримаючись за живіт високий та худий чоловік і одразу сів до столу. Далі посміхнувся до Наталки, кивнув Василеві та цілковито проігнорував Його Величність - Іван Кондратюк, біолог, медик, відмінний бармен та баріста.

- Наталка Чир, психолог, психотерапевт, поетеса та керівниця цієї станції. Дуже приємно.

- Як там Земля?

- Давно там не була, але кажуть що паскудно.

- Ще гірше, ніж було?

- Значно. І власне це одне з питань, які нам потрібно усім разом обговорити. Як стосовно загальних зборів?

- Хороша ідея - підтримав Василь, втомлений цією істерикою Його Величності - Хлопці, вилазьте з піжам і дайте знати решті. У командній кімнаті через півгодини.

Величність та Кондратюк розійшлися по кімнатах, а Наталка з Василем повернулися у робочу півкулю бази. Командна кімната була схожа на кухню, з тими ж пропорціями та круглим столом. Здавалося б, що сірі стіни та числені робочі поверхні надавали кімнаті майже мілітарної непривітності, але величезне панорамне вікно заливало усе червоно-жовтим теплим сяйвом.

Наталка всілася в голові столу і весело подивилася на Василя

- А тести не брехали, у вас тут справді дуже жива атмосфера.

- Тести? Ти про щотижневі звіти?

- Так я про них. Я обробляла їх на Землі, поки мене не перевели на Лунару і не почали готувати до перекидки сюди.

- Ого, то ти з нами давно знайома?

- Навіть краще, ніж ти думаєш. Якщо чесно, Василю, важко тобі тут?

Василь обперся ліктями на стіл.

- Наталко, ти ж знаєш мою біографію. Це не найважчий період в житті.

- А коли був найважчий?

- Як війна закінчилася. Батько з боїв за Київ вже не повернувся і я девятирічним раптом став найстаршим чоловіком у домі.

- Розумію. Мало того, що ти сам собі став батьком, то до всього ще й тягнув трьох молодших братів.

- Думаю, їм я став кращим батьком, аніж собі - гірко посміхнувся Василь.

- І не тільки їм.

Першими у кімнату зайшла четвірка інженерів. Вони як зграя вовченят купкою перебігли кімнату і розсілися за столом. Слідом за ними зайшов Кондратюк, а ще через п'ять хвилин ввалилися двоє кремезних механіків. Зав'ялов всівся одразу, а Копотенко потримався хвилю за стіну, вгамував нудоту і тоді сів поруч свого старшого колеги, ховаючи погляд від усіх присутніх. Спершу запала мовчанка, в часі якої Василь шукав слова, щоб представити нову керівницю експедиції, але не встиг він розтулити вуст, як з місця викрикнув біолог

- Ну то що там на Землі? Війна? Зомбі-апокаліпсис?

- Економічна криза - відповіла Наталка. - Знаєте що це означає?

- Шо не всім хавки хватить - висунув здогад Саша

- Хавки, Сашо, хватить всім. А от грошей ні. Великі технологічні програми змушені згорнути свою діяльність. По прогнозах, до повернення економічної стабільності Землі потрібно близько ста років. Тому зв'язок з базами на Місяці, Марсі та Меркурію був зупинений. Що вже казати про променевий зв'язок, адже на Землі ледве вдалося втримати електропостачання, тому, як розумієте, справи там кепські. Повідомлення про обрив зв'язку транслювали до вас протягом тижня, але через погодні умови ви не змогли його отримати.

- То в нас все працює? - здивувався Величність - справа не в нашій станції? Це на Землі зв'язок відключили?

- Все вірно. Там вже ніхто не бере трубки.

За столом запанувала гнітюча тиша, яку порушив Копотенко

- І що далі? Ну, я вкурсі, що ми тут й так на все життя. Але ж ми тут повмираємо і всьо…. Навіщо це все тоді… - він обвів рукою навколо себе, незрозуміло чи показуючи на командну кімнату, чи базу, чи увесь Марс.

Наталка встала з за столу і походжаючи вздовж панорамного вікна продовжила:

- Ситуація виглядала критичною уже три роки тому. І тоді уряди Землі почали розробляти секретний план з порятунку позаземних баз. Керівництво запровадило щотижневе тестування серед усіх експедицій. Ваші звіти обробляли сотні психологів та соціологів. Порівнювали динаміку та напругу у групах і як результат: експедицію на базі “Генерал Каденюк” визнали найбільш людяним середовищем на Марсі. Вчора тут сталася перша за існування станції бійка. Натомість на інших базах бійки фіксували щотижня. На деяких домінуючі групи цькували та доводили до самогубств одинаків, в той час, як у вас тут панувала здорова конкуренція. Депресії, втрата працездатності, та відсутність бажання жити - зчитувалося у всіх звітах окрім ваших. І повірте, такого не сфальшувати.

Слова Наталки викликали нерозуміння слухачів і вони здивовано переглядалися. Керівниця витримала ефектну паузу і продовжила:

- Усі експедиції переходять у статус поселенців і звільняються від своїх наукових обов'язків. З Землі сюди відправилася остання партія капсул наповнена потужним кріо-обладнанням, що підтримує життя у сотнях заморожених ембріонів.

Василь пригадав величезні капсули які стояли зараз на посадковому майданчику.

- Так як проект спрямований на майбутнє, уряди Землі шукали можливість виростити на Марсі психічно стабільних та розвинутих нащадків. Тому й шукали найбільш сприятливе для дітей місце серед колоній. Перед базою стоять капсули які нам доведеться розпаковувати протягом кількох наступних років. Поступово підрощуючи дітей, ми будемо розморожувати наступні ембріони та розширювати базу. Тому Андрію, відповідаючи на твоє питання, ось це усе - Наталка обвела рукою навколо себе - для передачі наступному поколінню.

Василь подивився у вікно на пустелю. Чи можна було б сказати, що вона мертва, коли навколо такі кольори? Чи можна було б сказати, що вона мертва, коли у ній підростатимуть діти?