Спогад один для всіх

Лекс Кравченко читав статтю по новому дослідженню з нейрофізіології, поки автопілот віз його до експертно-криміналістичного центру. На фоні звучав випуск новин: “Тільки що стало відомо, що терорист Степан Прядко помер від поранення в лікарні, куди його привезли одразу після сьогоднішнього захоплення. Нагадую, Прядко вбив 13 вчених, державних діячів та публіцистів, відправлявши їм посилки зі спорами сибірської виразки. Серед них, зокрема, Олексій Червоний, директор Українського інституту технологічної сингулярності, Анастасія Король, журналістка у сфері біотехнологій, та Анатолій Прийдешній, депутат Верховної Ради”. Лекс зітхнув: “Навіть новини мені нагадують, що наступні декілька годин я проведу в тісному приміщенні без доступу до сонячного світла. Чому ці кляті бюрократи не можуть прислати знімок мені додому, до чого ця секретність?”

Висадившись біля центру і наказавши автопілоту їхати до стоянки, Лекс направився до пропускного пункту, де його зустрів молодий лаборант судово-медичної лабораторії і відвів до залу засідань, де засідали “чорти в погонах”, як називав їх Лекс.

- Ситуація дуже кепська, наш дрон разом з терористом прострелив заручницю. Журналісти уже щось винюхують, і нам треба видати про нього хоч щось, поки... - один з “чортів” зупинив свою промову, коли побачив, що в зал зайшли Лекс з лаборантом. Зайнявши своє місце, до нього відразу звернулися:

- Ви і є той самий нейроекстрактор?

- Так.

- Тобто ви можете витягати думки та спогади з людського мозку?

- Ну, саме в цьому і полягає моя робота.

- І скільки часу вам треба, щоб витягти спогади терориста?

- Я навіть не знаю, з яким матеріалом мені доведеться працювати, а ви мене про час питаєте. Якщо його нейроімпланти не пошкоджені, я зможу швидко з цим розібратися, але для початку я маю глянути на відскановані дані про його мозок і наскільки вони пошкоджені.

Лаборант сором’язливо промовив:

- Померлий не мав вживлених нейроімплантів, тому детальної інформації про його мозок в нас немає. Але в кареті швидкої допомоги сканери встигли дещо записати.

Лекс зітхнув і опустив голову на стіл: “Це триватиме довше, ніж я думав”.

***

Перед Лексом, у світлі тьмяних ламп, стояло три монітори. На одному з них була тривимірна модель мозку, на іншому графіки мозкової активності, а на третьому мало б бути зображення зі спогадів, але поки що це був лише набір різнокольорових точок на чорному фоні. Лекс вже втратив відчуття часу, корегуючи модель та графіки, в намаганнях вивести хоч щось на третій екран. “Ех, ну і задачу мені підкинули. А може це все недаремно, знайду щось нове в цьому бардаку, про що можна буде статтю написати, премію дадуть… Так, а це що таке? А якщо його сюди потягнути? Невже спрацювало?” Лекс в поспіху одягнув навушники і підсів ближче до монітора. На зображені було пшеничне поле.

***

“Здоров, Стьопа, ти чого до нас вчора не прийшов? ,- привітався Петро ,- Наші три голи забили, жаль, що ти пропустив”. Степан, який сидів біля свого трактора спиною до Петра, понуро відповів:

- Вибач, мені зараз зовсім не до футболу. Уже два місяці дощу нема, я зовсім не знаю, що мені з тією пшеницею робити.

- Ага, як його там, глобальне потепління ,- відказав Петро, ніби не почувши сум в словах товариша.

- Відчуваю, що врожай цього року буде взагалі ніякий.

- А чого ти не зробиш, як Іванови? Вони поставили якусь там поливальну систему, якою штучний інтелект керує, воду економить…

Не давши Петру договорити, Степан різко встав і роздратовано сказав:

- А гроші на цей штучний інтелект де я візьму? Тут би звичайний знайти. Син мій рідний працювати на полі не хоче, в місто поїхав, а я тут сам з нічим залишився. Якщо врожаю не буде, мені нічим оплатити кредит і тоді за мною приїдуть. Мені кінець, розумієш?

Петро, який чув про жорстокість колекторів, відповів:

- Розумію. Ти б може до церкви сходив, помолився, та й бог тобі допоможе.

- Кому молитися? Що це за бог такий, що допускає таке зі своїми дітьми. Най до сраки йде твій бог.

Петро, не знаючи, як на це реагувати, сказав:

- Гаразд, я може піду, у мене справи.

- Да йди вже собі.

Прогнавши Петра, Степан сидів у відчаї, не знаючи, що робити. “А може дійсно помолитися? Господи, Степане, ти вже зовсім розум втрачаєш, ти дійсно віриш, що це допоможе? А якщо дійсно допоможе? Ну хоча б це шкоди ніякої не принесе, головне, щоб люди не побачили, а то будуть вважати, що я збожеволів”. Степан впав на коліна, простягнув руки до небес і промовив:

- Господи Боже, благаю, надійшли мені хоч трохи дощу, щоб моя пшениця не пропала. Я ніколи в тебе не вірив, але якщо ти це зробиш, то обіцяю, що буду ходити до церкви і кожен день тобі молитися. Але благаю, надійшли дощ.

Степан ще довго сидів, простягнувши руки, ніби чекаючи дива. Але дива не траплялося. На Степанових очах з’явилися сльози і він примружив очі, але раптом помітив, що сонячного світла стало менше. Небо затягло хмарами, на землю впали перші краплі.

***

Кращого життя для фермера Степан і уявити не міг. Грошей стало так багато, що він найняв нових робітників, придбав нову машину і полагодив будинок, а ще відреставрував сільську церкву. Він уже думав, що до кінця свого життя в достатку, аж поки одного дня до Степана не завітав особливий гість.

Снідаючи зранку, він помітив у вікні, як до подвір’я під’їхав чорний джип, звідки вийшли старий та двоє охоронців. Старий був одягнутий у вишуканий чорний костюм, але виглядав так, наче йому у спину дихала смерть. Шкіра суха й покрита зморшками, а на лисій голові виднілася коричнева пляма. Йшов він повільно і робив маленькі кроки, важко переставляючи ноги. При кожному подиху гучно сопів носом, а рукою спирався на ціпок. Двоє охоронців були кремезними близнюками, також одягнутими у чорні костюми, на обличчях були сонцезахисні окуляри, а рухами повторювали один одного.

Здивувавшись таким гостям, Степан перервав сніданок вийшов на подвір’я, одягнувшись в халат і привітався:

- Вітаю, чим можу допомогти? Ви когось шукаєте?

Старий щось промовив так тихо, що Степан нічого не зрозумів.

- Пробачте, я вас не почув, ви можете повторити трохи голосніше?

Один з близнюків жестом руки наказав підійти Степану ближче. Той неохоче підійшов. Раптом старий схопив його за комір сорочки і притягнув ближче до свого рота, щоб повільно просичати:

- Ми прийшли по тебе, Степане.

Степан завмер від страху, забувши, що його тримає стара немічна людина:

- Це якась помилка, я вже оплатив свій борг.

На обличчі старого з’явилася беззуба посмішка:

- Та невже? То може, тобі нагадати?

Степана схопили охоронці-близнюки, закрили рот кляпом, натягнули мішок на голову та затягли в машину, поки він безуспішно намагався кричати. Але пройшло менше десяти хвилин, як вони зупинилися. В голові Степана промайнуло: “Чому так швидко приїхали? Вони що, хочуть закопати мене в лісі?” Охоронці витягли його з машини, і, коли зняли мішок, Степан роззирнувся і витріщив очі. Він побачив власне поле.

- Що, цього року вирощуєш кукурудзу? - спитав старий ,- А як тобі врожай пшениці, що я тобі подарував?

Степан нарешті зрозумів, з ким розмовляє і, коли один з охоронців вийняв кляп з його рота, жалісно промовив:

- Господи, у чому ж я провинився? Я ж тобі молився, навіть церкву відбудував, усе як домовлялись.

- То ми з тобою про щось домовлялись? А я і не знав ,- промовивши, старий голосно засміявся. Разом з ним стримано засміялися охоронці-близнюки, зберігаючи кам’яний вираз обличчя.

- Ти молився зовсім не тому богові. Ти молився тому, що уособлювало єдиного бога всього сущого, і храм відновлював ти для нього. А я з інших богів. Я - бог землеробства ,- голосніше, ніж зазвичай, промовив старий, випрямивши спину - Зараз мені від тебе не треба ні молитв, ні святилищ, ні жертвоприношень. Мені треба, щоб ти став моїм месією.

“Месією?” - налякано подумав Степан. Бог підійшов ближче і продовжив:

- Люди поклонялися мені споконвіку, приносили мені дари, за що вони збирали добрий врожай. Завдяки мені людство змогло протистояти природі і побудувати цивілізацію. Але людство виросло і скоро перейде на наступний етап еволюції. І коли це станеться, я помру, тому що я більше нікому не буду потрібний.

Бог підійшов ще ближче, поклав долоню на чоло Степанові і сказав:

- Я покажу тобі, у що перетвориться людство.

Очі Степана почорніли і він закричав. А коли Бог забрав руку, очі Степана знову стали нормальні і він довго віддихувався, поки не заговорив:

- Там усі свідомості злилися воєдино. Я це бачив, і чув, і відчував. Через мене пройшов такий потік інформації. Воно прекрасне і жахливе. Я відчував оргазм і біль. Я помирав і народжувався тисячу разів. Я ніби прожив цілу вічність, але за мить. І я там бачив себе, і всіх кого знаю і не знаю. Я не хочу туди ще раз потрапити.

Він намагався стати на ноги, але впав. Бог промовив:

- Тепер ти розумієш, яка твоя місія?

- Так, я розумію. Обіцяю тобі, ти будеш жити вічно.

***

- То наскільки вірогідно те, що в терориста були психічні розлади? - перепитав майор.

- Я впевнений у цьому на сто відсотків ,- відповів Лекс. Він подумав, що якби кляті компи не записували все і не передавали в центральний сервер, він би їм нізащо це не показав ,- по даним точно видно, що терорист страждав від шизофренії. - еге ж, страждав. Добре, що ці дурні нічого не тямлять в тому, як працює мозок, тому він на будь-яку синусоїду може ткнути пальцем і сказати, що це якась болячка.

- Зрозуміло. Дякуємо за вашу роботу, пане Кравченко, ви дуже допомогли в державному розслідувані і держава не забуде ваш героїчний вчинок, але, заради державної безпеки, ми змушені змінити ваші спогади.

Лекс кричав і опирався, але тільки для того, щоб ніхто не запідозрив, що він знає, як перехитрити цю кляту машину для зміни пам’яті. Його прив’язали, в очі вдарив спалах яскравого світла. Трохи нудить, але фокус вдався. Потім ці дурні перенесли його в машину, ніби Лекс там має прокинутися, хоча вони навіть не підозрювали, що він в свідомості.

Достатньо почекавши, він відкрив очі і наказав автопілоту їхати додому. Першим же літаком він полетить на Балі, буде там тусити день і ніч, трахати всіх дівчат і здохне від передозу ще до того, як його оцифрований розум засунуть в цю штуку. Треба тільки заїхати додому, забрати речі і “заначку”.

Вийшовши з машини, Лекс вже направився до входу, але, поглянувши вперед, від подиву розкрив рот і впав на коліна, розвісивши руки. Перед його будинком стояв чорний джип, з якого вийшли старий та два охоронця-близнюка.