Спіраль Мартиненка

Акт VII. Кукурудзяні посмішки.

Сотні ранкових сонячних зайчиків, що перегравали крізь жалюзі, звали у початок нових пригод.

‒ Ще один нескінченний день! — позіхнула Вікуся, заходячи до кухні.

‒ Доню! Доброго ранку! — всміхнувся батько не відволікаючись від планшета з новинами.

‒ Мале опудало! На кого ти схоже! — матір ніби чекала її з гребінцем і заповзялася вичісувати довгі заспані патли.

‒ Люба. Та яка різниця, як вона виглядає. Вона сучасна дівчина.

‒ Ото й скажи! Чи ти так би в мене втюрився, якби я в той час була такою самою нечупарою!

Молодиця відкинула назад свої довгі чорні коси. Вони з донькою були майже копією одна одної. Таке саме пряме розкішне волосся. Такі ж великі очі. Такі самі ямочки на худорлявих щічках.

Батько відпив кави.

‒ Кохана, я б у тебе закохався, навіть якщо б у тебе на голові був пакет зі сміття!

Вікуся зустрілася поглядом з батьком. І склала на грудях руки.

‒ Ти хоч пам’ятаєш, що сьогодні за день? — мати відклала гребінця і посадила доньку на ослінчик.

‒ Наче ж не річниця нашого весілля... — батько відкусив шматочок круасану.

‒ Сьогодні той самий день!

Чоловік мало не вдавився кавою.

‒ Вікусю, їж хутенько, нам сьогодні не можна спізнюватися до школи.

Дівчинка поглянула на тарілку із кукурудзяними смайликами.

‒ Я не буду їсти...

‒ Чого? Кукурудзяні пластівці у формі смайликів. Що не так?

‒ Просто не хочу.

І насуплено човгнула ніжкою.

‒ Вікторіє... — почала нервувати матір.

‒ Вікторіє! Не займай мою Вікусю! Зараз все владнаю!

Дівчинка озирнулася на маму. І кому тільки спала думка назвати їх однаково!

‒ Я не ви!

Батько присів перед нею навшпиньки.

‒ Малеча, скажи, що тебе непокоїть?

Вікуся насилу ковтнула слину.

‒ Мене вже дістало, що ви знаєте моє майбутнє краще за мене!

‒ А в чому проблема?

‒ Мені тринадцять!

‒ А поводиш так наче тобі шість!

Дівчинка відсунула тарілку.

‒ Я не піду у школу!

‒ Вікусю...

‒ Ярославе, може не варто, — почала бува мати.

‒ Вік, я все владнаю.

Чоловік пригорнув доньку. Його білява борода і світле волосся лоскотали їй вухо.

‒ Доню, ми дбаємо про тебе, бо любимо. Чуєш? Я люблю тебе більше всього на світі!

‒ Навіть більше мене? — запитала молодиця.

Ярослав їй підморгнув.

‒ Люба, донька — це найкраще від тебе і від мене. А себе ж я теж трохи люблю...

У Вікусі всередині ніби засіла смішинка. І чим більше вона її стримувала, тим більше вона виривалася назовні.

‒ О! Вже посміхається! Доню, з’їж хоч трохи смайликів!

Дівчинка взяла ложку. Сонячні зайчики грали на білих стінах кухні ніби бігали одне за одним.

‒ Любий, я зачиню вікно.

Пані Вікторія повернула ручку вниз з режиму провітрювання і розчинила навстіж. Протяг одразу увірвався на кухню і розкуйовдив її коси. Жінка вдихнула на повні груди і причинила раму.

‒ Тобі варто сповнитися силами! Вікусю, люба, доїж сніданок.

Вікуся поглянула на матір вовком. І з’їла все. За дві секунди закінчила працювати ложкою і схопила портфель.

‒ Кохана, я люблю тебе!

Ярослав поцілував дружину і вийшов з квартири разом з донькою. Внизу їх вже чекала срібляста “Тесла”, якою батько кожного ранку їздив на роботу. Вікуся сіла на переднє сидіння і натягнула пасок безпеки. Ярослав сів за кермо і натиснув на газ. Машина зірвалася з місця.

‒ Що в тебе за перший урок? — спитав він у доньки.

‒ Неевклідова геометрія, — зітхнула Вікуся.

‒ Веселіше. Гарний предмет.

‒ Кому ця маячня взагалі потрібна!

‒ Що знову не так?

‒ Як зміниться моє майбутнє, якщо я буду знати, що всі паралельні лінії перетинаються?

Ярослав зітхнув і вивів автівку на автостраду.

‒ Вікусю. Це дуже важливо. Зараз машина часу у кожному домі.

Дівчина поглянула у вікно. Краєвид той самий. Самі хмарочоси у тисячу поверхів.

‒ Можна я прогуляю цей урок? Потім повернуся у часі і все надолужу.

‒ Вікусю! Мала! Ще таких розмов — і ми взагалі лишимо тебе без машини часу! Будеш вчити всі предмети як у дочасову епоху!

Дівчинка обійняла портфель і демонстративно відвернулася до вікна всім тілом.

‒ Мала. Вибач дурепу, — батько торкнув її за плече. — Просто зрозумій. Час — дуже делікатна річ. І ми можемо його використовувати, виключно коли робимо це за правилами.

Вікуся поклала підборіддя на портфель.

‒ Хочеш поговорити? — спитав батько.

Якийсь час вони їхали у тиші.

‒ Просто ви дуже бездарні батьки. Починаючи від того, як керуєте моїм часом і аж до того, що назвали мене Вікторією!

‒ Ну вже вибач. Просто батька твоєї матері звали Ярославом. Мене теж Ярославом, нам здалося...

‒ Я ж про це! Ви несерйозно поставилися до мого народження!

Ще якийсь час вони мовчали.

‒ Які твої пропозиції?

Дівчинка сіла рівно.

‒ Я більше не хочу ходити на карате.

‒ Самозахист — це важливо!

‒ Ви вчите мене так, ніби хочете, щоб я була бійцем спецоперацій!

Ярослав потер бороду.

‒ Гаразд можеш відпочити від тренувань. Але це потрібно в першу чергу самій тобі!

‒ В мене через це самі проблеми.

‒ Облиш ті догани за поведінку. Я повністю тебе під...

‒ Я не про те, — Вікуся повернулася до батька. — Просто я не розумію, чому гарні хлопці всі слабаки, а сильні всі сволоти.

‒ Не узагальнюй, — посміхнувся Ярослав.

‒ Тобі легко казати. Ви ж із мамою все ж зустрілися.

Чоловік сильніше натис на газ.

‒ Наша любов з твоєю матір’ю — то взагалі окремий випадок.

‒ Та я розумію. Просто у мене вже майже не було дитинства. А тепер мені тринадцять і... Тату! Ми проїхали заверт до школи!

Вікуся озирнулася. Батько ще сильніше натис на педаль акселератора.

‒ Не переживай. Ми поїдемо до моєї школи.

Якесь питання так і застигло на устах дівчинки. Але вона стрималась. Вікуся вперше була у цьому районі. Вулиця Кирилівська. Поруч промислова зона. Кому ж сяйнула думка будувати школу біля цементного заводу? Але школа тут справді була. Стара. Цегляна. З обваленим дахом і розваленими сходами. Розмальована графіті по самий четвертий поверх.

‒ Що це?

У Вікусі зробилися круглі очі.

‒ Це... Це моя школа. Тепер про неї нема свідчень у жодних базах.

Ярослав чухнув ніс.

‒ Просто щоб ти зрозуміла підґрунтя наших сподівань щодо тебе, коли ти кажеш про втрачене дитинство.

Дівчинка поглянула у блакитні очі батька. Потім знову на його стару школу. Потім знову на батька. Чоловік натис на акселератор.

‒ Ти відвезеш мене до школи вперед у минуле?

‒ Ні. Поїдемо до мене на роботу. Неевклідову геометрію треба проходити на наочних прикладах. Лекції ваших вчителів — даремна втрата часу.

Вікуся зручніше вмостилася у ергономічному кріслі татової “Тесли”. День і справді має бути незвичайним...

Акт II. Поліція Часу.

Час у таких установах тече за своїми законами. Вікуся це зрозуміла одразу. Вона то встигала зробити десять кроків поки зробить один подих. То ледве пересувала ніжку, щоб зробити один. Найважче виявилося відчинити важкі дубові двері, що ніяк не піддавалися. Батько штовхнув їх сам.

‒ Почувайся як удома, — він відсунув їх ширше.

‒ У вас тут все так само суворо? — Вікуся пройшла до вестибюлю.

‒ Що? А.... Ай, ні, тут начальник я, а не твоя мати.

За турнікетом вирувала простора зала. Сотні голосів перепліталися у химерну мелодію. Працівники за мультимедійними екранами завзято щось пояснювали своїм співрозмовникам.

‒ Це у нас колцентр. Тут ми збираємо заяви з усього поточного часу.

‒ Ярославе Ярославовичу! Ось рапорт! — молодий офіцер у формі віддав честь та простягнув файл із паперовим документом.

‒ Дякую, Дмитре, щось термінове?

‒ Ми спіймали його!

Батько проглянув доповідь краєм зору і посміхнувся.

‒ Молодці. Готуйте відправлення. Я прийду у призначений час.

Він обійняв доньку за плече і повів в один з коридорів. Тут було значно тихіше.

‒ Ярославе Ярославичу, а Вас ніколи не переймало, що звуть так само як батька? — спитала раптом дівчинка.

‒ А ніхто не знає, як його звуть. Мене виховувала бабуся, і вона записала у свідоцтво про народження перше, що спало на думку.

Тихий коридор привів їх до скляних прозорих дверей з написом “Чумак Я.Я. Голова управління.”

‒ Ярославе Ярославовичу, ось зведення на найближчі п’ять спіралей, — білява жіночка у стриманому діловому костюмі протягнула голографічний диск із купою діаграм.

‒ Дякую, Марійко, — Ярослав поклав диск до процесора. Сів у крісло і став вивчати данні.

Вікуся підійшла до вікна.

‒ У тебе всі й досі все передають із рук у руки?

‒ Секретність понад усе. Мережі ненадійні. Результати квантових обчислень займають кілька йобібіт, а канали передачі такого обсягу винайдуть тільки через двісті років.

‒ Що заважає взяти технології з того часу?

‒ Конвенція про технологічну безпеку, яку ухвалили на першому саміті. Лідери всіх країн тоді спеціально відправлялися з дві тисячі двадцятого у три тисячі двісті тридцятий.

Дівчинка поклала лікті на вікно і схилила голову.

‒ Хто взагалі придумав ці правила!

Батько відкинувся на кріслі.

‒ Я придумав. Бо квантові комп’ютери обчислили всі перспективи безконтрольного використання машин часу і... Сама розумієш.

Вікуся поглянула на світлини, що висіли у рамках на білих стінах.

‒ Але ж тобі у дві тисячі двадцятому році мало бути так само як і мені... — вона крутнула жовтий спіральний браслет на руці.

‒ А я не казав, що було легко.

Погляд дівчинки оглянув численні батькові нагороди, що висіли під світлинами.

‒ Чому взагалі було не заборонити подорожі в часі?

Батько продовжив прогортати графіки.

‒ А як тобі перспектива ядерної війни? Вибач, але з часом всі вирішили, що людям варто знати про наслідки їхніх вчинків.

Він затримався на одній кривулі, схожу на гірську вершину. І збільшив масштаб, щоб краще роздивитися.

‒ Просто я хочу прожити унікальне життя! З помилкам! З ґулями! Але своє власне! — Вікуся знову сперла лікті на підвіконня. І задивилася в далечінь. Самі хмарочоси.

Батько розвернувся до неї на кріслі.

‒ Мала. Я тебе не розумію. Нащо жити аби яке, якщо життя можна прожити найкращим чином?

Дівчинка поглянула на яскраве сонечко.

‒ Ти ж сам постійно кажеш, що Всесвіт — нескінченний.

‒ Так, я й зараз це кажу. Але Вічність закінчується Тут і Зараз, — усміхнувся Ярослав.

‒ Не розумію.

Батько потер бороду.

‒ Що ж, проведу урок неевклідової геометрії, хоч ти й могла це прочитати у підручнику. Припустімо, ти взяла технології з майбутнього. Хто й навіщо їх буде винаходити у подальшому?

‒ Та їх вже раз винайшли! На тих витках спіралі будемо користуватися вже тим, що є! — тут же відповіла Вікуся.

‒ Так. Це називається Спіраль Мартиненка. Проблема в тому, що майбутнє неможливо змінити. Його можна тільки повторити. І спіраль буде існувати доти, доки її повторюватимуть. А якщо взяти технологію з майбутнього, то виток спіралі буде лише один. І це буде просто Петля Нестерова.

‒ “Мертва петля”... — зітхнула Вікуся.

До кабінету знову зайшла Марія. Вона поправила свою ділову спідницю і передала шефу ще один голографічний диск.

‒ Ярославе Ярославовичу, ось зведення про всі порушення на минулій спіралі. Зафіксовано три спроби потрапляння у дочасову епоху.

‒ І звідки вони беруться? Кожен виток когось прав на машини часу лишаємо. І все одно нові дурні знаходяться...

Чоловік потер бороду.

‒ Відправлення нашого спільного знайомого вже підготували?

‒ Так, — усміхнулася Марія. — У машини часу заправили повні баки.

Ярослав підхопився і взяв доньку за руку.

‒ Ходімо, мала, ти маєш це бачити.

Вони втрьох вийшли у коридор.

‒ Вікусь, просто щоб ти знала. Коли є закони, завжди знаходяться рецидивіст, що їх порушує. Саме такого клієнта ти зараз побачиш.

‒ Що значить “рецидивіст”? Ви ж позбавляєте прав на переміщення в часі!

‒ Він постійно краде чужі машини і чужий час. Тому його на кожному витку доводиться ловити наново. Зараз сама поглянеш.

Вони звернули до сходів на нижні поверхи. Вікуся рахувала сходові майданчики. Мінус один... Мінус два... Схоже підвал. Залізні двері. Ще одні. Батько та Марія пред’явили перепустки. Вікуся якусь мить вагалася, але охоронник тільки кивнув. Втрьох вони пройшли у ангар, де стояла одна швидкісна машина часу.

‒ Ви відправите його у далеке минуле?

‒ Яке ще минуле?

‒ У часи динозаврів!

Батько засміявся.

‒ Ні, це надто небезпечно. Хто зна на якого метелика він наступить! — тут посміхнулася навіть Марія. Батько пригладив чуб. — Ми відправимо його у чотири тисячі одинадцятий. Там з ним попрацюють найкращі психіатри і зроблять зразкового громадянина.

З інших дверей під конвоєм вивели арештанта у сірій робі. Худий лисий чоловік із чорними очима лише зневажливо скошував погляд на рельсотрони в руках конвоїрів.

‒ Вікусю, знайомся. Це реальність твого уявлення про унікальність життя. Кожен виток спіралі він вигадує нові способи для подорожей у часі. Але майбутнє ніколи не змінюється. Ми завжди його ловимо.

Ярослав та ув’язнений зустрілися поглядами.

‒ Спіраль Мартиненка, Ярославе, — посміхнувся Лисий. — Ти ніколи мене не переможеш.

У його очах промайнули дивні вогники. Вікуся міцніше стисла батькову руку.

‒ Запускайте, — махнув рукою батько.

Конвоїри посадили арештованого до машини часу. Він сів наче король, мов їде прямо на коронацію. Прозорий дах машини часу опустився і часові двигуни загули на всю потужність, розганяючи маховик до надсвітової швидкості. Вікусі здалося, що вона відчуває потік тахіонів, які випромінює машина. Ще мить… Ще мить — і машина часу зникла.

‒ Однією проблемою менше, — зітхнув Ярослав.

Щойно він це промовив, у повітрі ангару почали тріщати електричні розряди.

‒ Якого Лисого! — Ярослав не повірив власним очам.

Розряди почали бити ще потужніше. В тому місці, де перед тим стояла машина часу, спалахнула кульова блискавка. І з диму матеріалізувалася...

‒ Знову привіт, Ярославе! — посміхнувся Лисий. Він виглядав старшим, на його обличчі побільшало зморшок. Але погляд мав такий само лихий та проникливий.

Батькові підлеглі наготували рельсотрони. Лисий дядько підняв руки вгору.

‒ Спокійно. Я не озброєний.

Тут Вікуся помітила, що він у такій самій уніформі, що й службовці поліції часу.

‒ Що це значить?

‒ Я виправився і тепер один з вас.

Але Ярорслав дістав і свій рельсотрон.

‒ Лиходію, можеш забивати баки телепням! Я пам’ятаю всі спіралі, на яких ти хотів захопити Всесвіт!

Легковажна усмішка Лисого зробилася ще більш самовпевненою. Він підняв руки ще вище і виліз з машини часу.

‒ Спокійно!

‒ Не рухайся!

‒ Я всього лише...

‒ На підлогу!

Всі застигли.

‒ Тоді ловіть мої кулі...

Батькові підлеглі впали підкошені. Лисий навіть не кліпнув. Ярослав відкрив рота... І натис на гашетку. Лиходій ухилився. Раз. Другий. Електромагнітні кулі втрапили у броньоване скло машини часу не завдавши їй шкоди. Лисий дістав свій пістолет і розрядив його в те місце, де стояли перед тим службовці. А тоді наставив на Вікторію.

‒ Ти мене гарно зрозумів, Ярославе. Тепер мої кулі подорожують у часі. Ти не встигнеш зреагувати!

Вони тримали зброю і дивилися в очі одне одному.

‒ Нащо ти це робиш! — не витримав Ярослав.

‒ Я просто прийшов за твоєю донькою.

Він вхопив Віку за руку.

‒ Тату!

‒ Спокійно! Він тебе не скривдить!

Лиходій притис дівчину до себе.

‒ Без фокусів, нишпорко! А то помреш за мить до того, як я натисну на гачок! — прохрипів він їй на вухо.

Дівчино злякано подивилася на батька.

‒ Тату!

‒ Спокійно, доню! Всесвіт нескінченний! Йому несила змінити майбутнє!

Усмішка Лисого стала майже від вуха до вуха.

‒ Ти так в цьому впевнений?

‒ Спіраль Мартиненка. Тобі мене не здолати.

‒ Хм... Тоді ми зараз зганяємо у минуле — і перевіримо!

‒ У тебе нічого не вийде!

‒ Ти все ж впевнений?

‒ Так, — твердо промовив Ярослав.

І розчинився у повітрі. Вікуся наче вічність дивилася на те місце, де він щойно стояв. На тіла службовців, що досі лежали на підлозі.

‒ Ходімо, мала, нас чекає минуле, — Лиходій потяг дівчину до машини часу.

Акт IV. Хлопець без минулого.

Віра Михайлівна поглянула на смартфон. Четверта вечора. Тридцяте березня. Як же довго тягнеться цей день!

‒ Ярославе, якщо ти не розумієш найпростіших начал геометрії, то так і скажи! Нічого витрачати мій час. Трійку я тобі і так поставлю!

‒ Віро Михайлівно! Та все вірно я кажу! Просто Евклід жив дуже давно і йому ніхто не казав про новітні концепції!

До чого ж важко з цим малим! Кирпатий ніс, біляве волосся. Блакитні очі. Звичайний двійкар, а корчить із себе генія!

‒ Ярославчику... Давай на мить припустимо, що це я дурна, а ти розумний. Поясни мені простими словами, як паралельні лінії можуть перетинатися!

Хлопчик став малювати олівцем на аркуші зошита у клітинку.

‒ Віро Михайлівно, дивіться. Уявімо наш Всесвіт квадратним. Візьмемо ліміт і спробуємо знайти число Пі. Кожна дотична до кола у двох протилежних точках має бути паралельною. Але суть у тому, що тоді Пі має дорівнювати чотирьом! А це невірно! Якщо ж ми припустимо, що паралельні лінії перетинаються на відстані світлового року, то ми отримаємо число Пі з точністю до тридцятого знаку.

‒ Не зрозуміла!

‒ Коротше! На вашому моніторі лінії не перетинаються, бо піксель — квадратний! А довільна точка — кругла! Тому паралельні лінії перетинаються у довільній точці!

Бідолашна вчителька математики затулила долонею обличчя.

‒ Ярославчику, де ти взяв цю маячню?

‒ У доповіді Іларіона Мартиненка. Він виголосить її на найближчому математичному симпозіумі у Женеві, а після цього всі ваші підручники стануть макулатурою!

Вчителька взяла його щоденник і вивела там дванадцять балів.

‒ Щоб очі мої тебе не бачили! — сухо прошепотіла Віра Михайлівна.

Ярослава не треба було прохати тричі. Він схопив свої зошити і наче блискавка чкурнув до дверей. А у дверях... А у дверях хтось збив його з ніг.

‒ Тату! Пригнися!

Хлопчик сіпнув шию і над його маківкою у лазуровій фарбованій стіні з’явилися отвори від куль.

‒ Почалося, — прохрипів Ярослав. За вікном школи на нього дивився чоловік із джекпаком, що підтримував його на рівні четвертого поверху.

‒ Тату! Тікаймо! — чорнява дівчина потягнула його до сходів. Вони бігли з усіх ніг.

На сходах хлопчик потягнув свою рятівницю нагору.

‒ Тільки не вниз. Він нас там чекає, — Ярослав чкурнув уверх перестрибуючи по три сходинки. Верхній сходовий майданчик привів їх до дверей на горище.

Дівчинка смикнула ручку.

‒ Зачинено!

‒ Пусте, — усміхнувся Ярослав. І вибив замок ногою.

Просторе приміщення було порожнім. Лише пилюка та послід голубів.

‒ Сюди. Тут пожежна драбина.

Красунька кивнула і побігла за ним. Вихід на дах прикривав цинковий лист, прив’язаний мідним дротом. Вони вилізли на парапет і пройшли боком між шифером та краєм даху. Було високо. Тендітна ніжка дівчинки мало не зірвалася вниз... Ярослав вхопив її за руку.

‒ Спокійно. Все буде добре.

Червона пожежна драбина привела їх на задній двір школи. Зараз тут нікого не було. Нікого крім...

‒ Що, Ярославе! Не чекав! — крикнув Лисий знижуючись на джетпаці.

Дівчинка стисла долоню Ярослава.

‒ Тату! Тікаймо!

Але він не зрушив з місця. Його рятівниця глянула на нього круглими очима.

‒ Тату! Ярославе! Мерщій!

І знову смикнула за руку. Але він наче приріс до землі.

‒ Спіраль Мартиненка, Лиходію. Ти вже програв, — твердо промовив Ярослав.

‒ Ти в цьому впевнений?

‒ Стріляй!

Час ніби загус. Але все сталося напрочуд швидко. За їхніми спинами почало тріщати розтрощене скло вікон школи. Ярослав гойднув головою. Крутнув тулубом. Зробив заднє сальто і штовхнув дівчинку. Вона впала, а за мить там, де вони щойно стояли, з'явилися дірки від куль в асфальті. Лиходій вилаявся і розрядив у них пістолет. Залунали постріли, але більше нічого не сталося.

‒ Перезарядка! Тепер ноги! — крикнув Ярослав.

В спину їм чулася лайка, але поки Лиходій виймав стару обойму, вони вже встигли зникнути за рогом школи. По вулиці Кирилівській якраз їхав трамвай. Він зупинився на зупинці і з нього почали виходити пасажири. Ярослав та його нова знайома загубилися у натовпі.

‒ Сюди, — Ярослав підсадив дівчину через паркан і вони перелізли у промислову зону.

Лише подолавши колючий дріт вони притулилися спинами до бетонної огорожі і перевели подих.

‒ Вікусь, тобі хтось казав, що ти — мала дурепа?

‒ Ти кожного ранку мені це кажеш... Стривай! Ти мене знаєш?

Хлопчик поглянув у небо.

‒ А як ти гадаєш, я став головою поліції часу? Я пам’ятаю кожен триклятий виток спіралі!

Вікуся поглянула на нього наче вперше побачила. Той самий батько. Тільки без бороди. Біляве волосся. Тільки коротше. Ластовиння. І блакитні очі. Дитячі очі.

‒ То так ти ухилявся від куль?

Він підвівся.

‒ Я можу й не такі фокуси, — він подав своїй майбутній доньці руку. — Ходімо.

Вони пішли.

‒ Як ти тут опинилася? — раптом спитав хлопець.

‒ Ти знаєш.

‒ Я тільки припускаю.

‒ Він привіз.

‒ І ти втекла?

‒ Я розквасила йому носа!

‒ Мала, без тебе він би мене не знайшов.

‒ Але ти зник!

‒ Як зник?

Дівчинка розгорнула голографічний запис подій у часополіції.

‒ Це неможливо. Час не лінійний!

‒ Але це сталося, — Віка вимкнула запис.

Ярослав притис долоні до скронь.

‒ Я — ідіот! Цього разу він вб’є Мартиненка!

Акт V. Літак для вченого.

Ліс за вікном таксі вже зеленів у всю силу. Вікуся притисла щоку до скла.

‒ Невже раніше у світі біло стільки дерев?

‒ А куди вони дінуться? — озирнувся Ярослав з переднього сидіння.

‒ У нас замість дерев — хмарочоси. Жити на початку часу вважається престижним...

Таксист мало не зачепив “Шкоду” що їхала ліворуч.

‒ Про що це ви?

‒ Не звертайте уваги. То ми про гру, — заспокоїв його Ярослав.

‒ А...

‒ О! Ми майже приїхали. Зупиніть біля входу.

Звісно Вікуся бачила аеропорти у підручниках. Але все одно це було у дивовижу.

‒ Решти не треба, — хлопець лишив водієві п’ятсот гривень.

‒ Ти ж казав, що у тебе не було грошей навіть на трамвай...

‒ Заробив на автомийці. Ходімо. Сподіваюся, що професор летить не з Жулян.

Вони зайшли у перший термінал. І стали в нерішучості.

‒ Що далі? — спитала Вікуся.

‒ Не маю зеленого поняття, як він виглядає. Це ж ти з майбутнього!

Дівчина зробила круглі очі.

‒ Але ж ти...

‒ ВИБАЧТЕ! ДОРОГУ! Я СПІЗНЮСЬ!

Хлопчик клацнув пальцями.

‒ За ним!

Бігли вони ще швидше, ніж тікали від Лиходія. Але все одно ледве встигали за худим високим чоловіком у сірому пальто.

‒ Перепрошую! Посадка на Женеву ще триває? — добродій зупинився лише перед паспортним контролем.

‒ Закінчується за дві хвилини.

‒ Я врятований... — чоловік зняв капелюх і полегшено помахав їм перед обличчям.

‒ Іларіоне Степановичу! Не летіть! — діти важко дихали.

Той глянув на них з відкритим ротом.

‒ Як це? Я маю довести до загалу свою нову концепцію безмежності!

‒ А в чому вона полягає? — підступно спитав Ярослав.

‒ Немає часу пояснювати! — він схопив свій портфель, але діти вхопили його за лікті.

Чоловік сіпнувся, але двері в буферний коридор зачинилися.

“Посадка закінчена”

‒ ЗАТРИМАЙТЕ РЕЙС!!!

‒ Іларіоне Степановичу! Літак підірвуть!

Вчений сів на підлогу і вхопив голову руками. Всі втрьох вони спостерігали через панорамне вікно, як автобус прямує до злітної смуги і літак піднімається у повітря.

‒ Це катастрофа! — чоловік запустив пальці у волосся. — Всі вчені працюють над теорією нескінченних мембран! Якщо я не зроблю це перший, це зробить хтось інший!

‒ Іларіоне Павловичу... Яких ще “мембран”! Ви ж звели все до одного виміру у часі! — тихо промовив Ярослав.

‒ Малий! Якого ще часу! Всесвіт нескінченний!

Хлопчик клацнув пальцями.

‒ Вікусь, дай йому свій підручник.

‒ Але ж це заборонено!

‒ Хтось вже змінив минуле. Гірше не буде.

Дівчинка полізла у портфель. Дістала ту саму “Неевклідову геометрію”. І передала книжечку вченому. Він взяв її до рук. І став гортати. У бідолахи раптом очі повилазили з орбіт.

‒ Я записав ці рівняння на другому курсі! Але мені тоді сказали, що то нісенітниця і я не розумію аксіом! Звідки це у вас?

‒ Погляньте на дату друку книги. Ми з майбутнього.

Вчений зареготав і затулив рукою обличчя.

‒ Дуже вдалий жарт. Я вже й повірив... Дві тисячі сороковий! Ну й придумали!

‒ А як виглядав той ваш викладач, що сказав вам, що то все нісенітниця?

‒ Викладач як викладач...

‒ Худий, лисий, з поглядом, що наче бачить наскрізь?

‒ Він вам сам про все сказав?

Діти перезирнулися.

‒ Ні, — зітхнула Віка. — Просто повірте, Іларіоне Степановичу...

Чоловік підвівся.

‒ Стривайте... Я казав про цю теорію тільки Кирилу... Але раз ви тут... То у нього вийшло!

Професор Мартиненко побіг у бік виходу ще швидше, ніж біг на літак. І навіть забув портфель. Діти побігли слідом.

Акт VIII. Дивак із Рогозіва.

‒ Куди вам? — позіхнув далекобійник.

‒ Наступний поворот за заправкою. Можете висадити нас там, — відсторонено відповів пан професор.

‒ Вам у Рогозів? Завезу куди треба!

‒ Та ні, вам же тільки пальне витрачати.

‒ Та в мене сучасна система вприску. Паливо повністю згорає і викидів мінімум. Будьте спокійні, завезу.

‒ Дякую, — кивнув Іларіон Степанович. І знову припав поглядом до книги.

Якийсь час всі їхали мовчки.

‒ Одного не розумію, що це ще за “спіраль мого прізвища”, яка постійно тут згадується?

‒ Це єдина нескінченна пряма, що не перетинає себе у часі, — відповіла Вікуся.

‒ А чого “спіраль” якщо “пряма”?

‒ Це вам краще знати, — посміхнувся Ярослав.

Вчений відклав книгу.

‒ Все одно подорожі у часі неможливі.

‒ Чому?

‒ Юначе, подумайте. Наша планета обертається навколо Сонця. А Сонце...

‒ Ні, — хитнув головою Ярослав. — Насправді Земля нерухома. Просто Сонце викривлює навколо неї Час і Простір.

Пан Мартиненко знову взяв книгу.

‒ Геніально! Тоді справді достатньо одного виміру!

Він глянув на водія.

‒ Ми вам не заважаємо?

‒ Та облиште. Я постійно то іншопланетян підвожу, то кришнаїтів, — водій натис гальма. — Ось і Рогозів.

Заверт вивів їх до темної дороги. У селі не світився жоден вогник. Поки фура повертала, Віка не втрималась і навалилася на Ярослава. Той притримав її за плече.

‒ А давно ви з вашим хлопцем? — спитав професор.

‒ Я не з ним.

‒ А чого?

‒ Він мій батько.

Пан Мартиненко поправив окуляри.

‒ Вибачаюся за нескромне питання. А якщо так станеться, він при вас зустрінете вашу маму, що ви зробите?

Фура підскочила на вибої. Віка знову мало не впала на Ярослава.

‒ То що?

Вона крутнула спіральний браслет на руці.

‒ Я її вб’ю, — дівчина посунулася і поклала лікті на торпеду.

Вантажівка зупинилася на початку села.

‒ Куди вам?

‒ Прямо, вправо, прямо, потім вліво. Потрібний нам двір ви одразу впізнаєте.

Те що побачила Віка й справді її приголомшило. У тому дворі стояв вітрогенератор, а паркан був з прозорого пластику. Будинок був єдиним у всьому селі, де горіло світло. Коли вони підійшли до хвіртки, на них відразу загавкав пес.

‒ Спокійно, собаки у Кирила нема вже десть років. Це просто запис, — Мартиненко штовхнув хвіртку. Вона відчинилася. Собаки й справді не було. Зате двір охороняли коти. Десятки котів. Вчений навшпиньки через них переступив і відчинив двері у хату.

‒ О! Ілько! Якими манівцями! — здивувався товстенький бородатий дядько, що якраз вечеряв.

‒ Кириле, де вона?

‒ Хто?

‒ Машина часу!

Господар відрізав шматочок хліба.

‒ Та сідай повечеряємо... Яка ще машина?

‒ Та сама.

В сусідній кімнаті увімкнулося світло.

‒ Кирю! Хто там?

‒ Ілько на секунду зазирнув. Вже йде! — він скоса поглянув на друга. — Ти ж ніби на тусню мав летіти!

‒ Яка різниця, хто перший там лажане із застарілими концепціями.

‒ О! Ти диви! Про тебе якраз у новинах!

Всі вчотирьох глянули на старий телевізор, що стояв на холодильнику.

“Українська наукова делегація у Женеві госпіталізована з підозрою на захворювання короновірусом. За попередньою інформацією, голова делегації Іларіон Мартиненко у важкому стані.”

Вчений затулив рукою обличчя.

“І надзвичайне повідомлення. Президент виступив із надзвичайною заявою про запровадження “Поліції Часу”. Пряма мова.”

“Друзі. Дякую. Дякую. Прийшла черга... Прийшла черга сказати, що вже несила терпіти. Ем... Передаю слово новопризначеному мною голові Поліції Часу!”

На екрані з’явився той самий Лиходій. Його ніс досі був заклеєний пластирем, але мова була чітка і впевнена.

“Прийшов час сказати вам правду. Серед нас є контркультурні елементи, що не розділяють наш спосіб життя. Контрультурні елементи проголошують, що знають як повернеться наше майбутнє краще за нас! Ми маємо сказати “Годі!” Годі! Ми маємо приструнити цих попаданців з майбутнього!”

Зала прес-служби вибухнула оплесками.

‒ Це неможливо, — Ярослав схопився за голову.

‒ Юначе, тепер можливо все! — зітхнув Мартиненко.

‒ Але ж президент Цукеренко!

‒ Він програв вибори.

‒ Але ж він виграв війну!

‒ Війна триває.

Хлопець притис кулаки до очей.

‒ Як Лиходій міг змінити минуле?

‒ Юначе! Час — це не промінь світла.

‒ Час — це світло! У минуле можна потрапити виключно на наступний виток спіралі!

‒ А антиречовина? А темна матерія? А дірковий простір Дірака? Хто зна, які таємниці чекають ще тисячу років.

Юнак сів на підлогу.

‒ Схоже я таки зникну.

Віка сіла поруч і поклала руку йому на плече.

‒ Чуєш! Не здавайся.

Він кивнув.

‒ Де машина часу?

‒ У сараї! — дядько Кирило підхопився зі стільця і повів їх у двір.

По дорозі він підібрав одне кошеня і став його пестити.

‒ Нащо тобі стільки? — спитав Мартиненко.

‒ А як було ще її калібрувати? Ну, перший раз не розрахував і відправив до Стародавнього Єгипту. Дружина лається, а що зробиш.

Він довго не міг дати раду замку, але все ж відчинив.

‒ Не така, як у Велса, але вже звиняйте.

Віка зайшла перша і зойкнула від захвату. Та це ж...

“ПОЛІЦІЯ ЧАСУ ВАС ОТОЧЕНО!” — пролунало з гучномовців.

Акт I. Повернення Лиходія.

‒ Швидше! Часу обмаль! — Ярослав допоміг дівчині сісти в крісло.

Дядько Кирило тим часом налаштовував прилади.

‒ Дивіться, цей тумблер розганяє маховик за допомогою надпровідникових магнітів. Цей готує червоточину. Цей обчислює приблизний час прибуття.

‒ А цей?

‒ А цей запускає перенос матерії. Бачите! Все просто!

Віка кивнула.

‒ Доню, кохана, — Ярослав поклав руку їй на плече. — Ти маєш вирушити в майбутнє і запобігти потраплянню цього гада до влади.

‒ Чому не ти?

‒ Я битимуся за цю реальність.

Дівчинка кивнула. Зачинила герметичне скло і стала запускати тумблери. Архаїчно, але майже так само як на тій, що стоїть вдома...

Бабах!

‒ Не чекав, Ярославе!

Група захоплення вибила двері разом з петлями. Лиходій перший зайшов майстерні. Спецпризначенні наготували зброю та зайшли за ним. Він підійшов до хлопчика і наставив пістолета йому у лоба.

‒ То що? Встигнеш ухилитися?

Віка затримала пальця над останнім тумблером.

‒ Вилазь, нишпорко! А то зникнеш разом зі своїм таточком!

‒ Не слухай! У тебе буде інший батько!

На обличчі дівчинки промайнула сльоза.

‒ Вік...

‒ Тату! Я не можу!

І встала з крісла. Лиходій штовхнув її на підлогу.

‒ Нарешті! Перша машина часу! Тепер я можу вирушити у найнижчий виток спіралі і припинити цю содомію з часом!

Лисий підморгнув їм. Сів у крісло і...

БАБАХ!!!! Ярослав прикрив Віку своїм тілом. Уламки машини часу розлетілися по всій майстерні.

‒ Тепер тобі доведеться лишитися у цій спіралі, — посміхнувся хлопець.

‒ Не страшно. Хоча б погляну, як ти зустрінеш маму.

‒ Вік, я не знаю, як тобі це сказати, але ти і є власна мама...

‒ Це неможливо! — зойкнула вона.

‒ Час витримує і не такі парадокси...

Вона поцілувала його. Свого батька. Свого чоловіка. Свого хлопця. Яка різниця, якщо поруч дві найрідніші людини у Всесвіті...