Спасіння

День спопелився. Сірий попіл сутінок ліг на море, перетворюючи його на чорну безодню. Залишки сонця вже давно втонули і згасли в товщі солоної води.

Смажена риба з картоплею повільно стигнула на столі, поки молодий хлопець вибирав пляшку вина. Судно гойдалося під музику хвиль, під стогін вітру, що заблукав у вітрилах, під крики чайок. Дівчина сиділа, обпершись обома ліктями об стіл. Вона знову називала себе Ангеліною, ім’ям, даним їй при народженні. Вона завжди обирала лише ті, які б скорочувались до «Ліни»: Поліна, Кароліна, Евеліна – назвись вона інакше – почувалась би чужою у своєму тілі. Дівчина знала, що їй більше не доведеться змінювати ім’я, тому на цей раз обрала справжнє.

-Ліно, ангелок мій, я знайшов чудову пляшку 2001 року. Сподіваюсь, на цей раз я таки відгадав рік твого народження і ти виконаєш моє бажання.

Ангеліна лукаво посміхнулась і покрутила головою, з жалем споглядаючи на вже майже холодні страви.

-Та що ж таке! – розпачливо скрикнув хлопець. - Не може ж тобі бути більше двадцяти!

-Бери, яке є, та сідай, поки картопля ще льодом не покрилась.

Її супутник, тяжко опустившись на стілець, відкорковував пляшку червоного, кидаючи задумливі погляди на дівчину. Коли вино було розлито, він відважився спитати:

-То нащо тобі знадобилось везти кров своєму дядьку аж з України в Португалію?

Покрутивши келих у руках, дівчина зробила невеличкий ковток, повільно смакуючи напій.

-Деякою мірою, - мовила вона, - для нього така кров на вагу золота.

-Та думаю, там всіляка знайдеться. Навіть та, що не часто зустрічається. Чому він чекає саме на цю, зі своїх… запасів? Він же може вмерти, поки ти припливеш!

Подібне питання лунало вже не раз, але це було вперше, коли Ангеліна вирішила відповісти.

-Я везу його… «спасіння». Інше не підходить. Ніяку іншу, крім тієї, що привезу саме я, він не прийме.

Хлопець з недовірою нахмурив брови, потираючи потилицю – поглядом він благав пояснити, що це значить. Дівчина випила цілий келих вина, підливаючи собі ще. Вона зробила вигляд, що потроху п’яніє, хоча насправді таке молоде вино не могло запаморочити їй голову.

-Я хочу дещо розповісти. Коли я була зовсім маленька, і у нас тільки-тільки з’явився перший кольоровий телевізор, подивитись який приходили всі сусіди…

-Зачекай, ви в ХХІ столітті жили без телевізора? Ще й сусіди приходили? Ти не обмовилась і словом, що ти із села.

-Бо я не з села. Не заперечую, жили ми бідно, але… Так! Прошу, не перебивай! Так от, саме тоді мати розповіла нам з сестрами та братами про батька, який то приходив, то йшов, аж доки одного дня зовсім не зник. Старшому братові тоді було вже біля двадцяти п’яти, і мати кожен день перевіряла, чи не з’явились на його обличчі зморшки, чи не захворів він, чи не посивіло волосся… мені здавалось, що вона сходить з розуму. Коли вона знайшла першу зморшку у брата, вона проплакала всю ніч. Вона не хотіла думати, що ми зостаріємося і одного дня помремо, як вона. Після того дня, мати придивлялась до старшої сестри, потім до трохи молодшої, врешті до другого брата, з яким у мене була різниця всього кілька років. До мене черга так і не дійшла. Вона зневірилась у тому, що її діти будуть жити вічно.

-То вона була божевільною? – кинув між іншим хлопець, жадно ковтаючи холодну їжу.

-Божевільною… - Ангеліна посміхнулась про себе. – Тоді я не знала ще, чи була вона божевільною, чи просто одуреною батьком. Одного вечора ми переглядали фільм про нестаріючу жінку, яка прожила біля триста років, але все одно померла. Мати все запевняла, все повторювала нам, що наш батько безсмертний. Ну як тут не подумати, що її покидає глузд? Ти ж… ти ж не думаєш, що я теж…? Розповідаю тут тобі нісенітниці… врешті, ти не повіриш.

Вино випито. Дівчина підвелась зі столу і вийшла на палубу зробити ковток свіжого повітря. В її очах знаходили свій відбиток сотні зірок і десятки сузір’їв, що дірявили небесну безодню. Через тонкі хмари просочувались місячні промінці. Хлопець вийшов слідом за Ангеліною та накинув їй на плечі свою куртку – вночі у морі доволі холодно.

-А що було далі? Ти бачила коли-небудь свого батька?

Дівчина кивнула.

-Він досі живий? У вас добрі стосунки?

Знову кивок.

-Це ж чудово!

-Я познайомилась з ним, коли мені виповнилось тридцять. Він подарував мені перший мобільний телефон.

-Зачекай. Стоп. Стоп!!! Ти хочеш сказати, що тобі тридцять?! Та тобі не може бути стільки! Чи ти… ти робила пластику?

-Ніколи.

-Добре зберіглась… - обережно сказав хлопець, намагаючись приховати здивування. - Я би і не подумав, що ти старша за мене. Так і чому в тебе не було до цих пір телефона? Якщо в тебе були кошти орендувати приватне судно аж до Португалії…

З-за хмар вийшов місяць, латаючи вічність від дір. Коли він сяє на небі, маленькі зірки, зникаючи, перестають турбувати очі людей, що споглядають безкінечність.

-Ти починаєш думати, що я також сходжу з розуму.

-Ні, ангелок мій, чесне слово! Ніколи так не буду думати!

-Навіть якщо те, що я розповім далі, не вкладається в існуючу картину світу? Твого світу?

Хлопець кивнув.

-Сподіваюсь, ти не відмовишся від своїх слів, - мовила Ангеліна, поправляючи куртку. – За все своє життя я ніколи не хворіла, не відчувала болі, в мене ніколи не випадало волосся, не ламались нігті та не з’являлись зморшки, в мене стовідсотковий зір та слух, а років мені більше, ніж двадцять, тридцять і навіть сорок. Я є доказом вічності, як і мій батько, хоча єдине, що нас об’єднує – це наша кров. Ми не зійшли з розуму, навіть якщо раніше я була в цьому впевнена. Уяви тільки, людині на вид років тридцять, Союз тільки-но розсипався, а він заливає свої воєнні історії, нібито він особисто брав участь у Першій та Другій світовій. Думаєш: «да він ще не родився тоді! Мабуть, зійшов з глузду!..»

-То ти впевнена, це твій батько?

-Я спершу подумала, що він вуличний божевільний: виглядає як ровесник і запевняє, що я його дочка... Хоч і пристойно вдягнений і ввічливий, трохи старомодний. Але він і справді був тим, ким представився.

-Але як ти це зрозуміла?

В очах Ангеліни знову засяяли зірки, коли місяць втонув у ватних хмарах. Здійнявся холодний вітер, розбурхуючи море. Дівчина впилась руками в поручні, аби встояти на палубі. Хлопець обійняв її ззаду, поклавши свої руки поверх її.

-Я мала майже вічність, щоб зрозуміти це. Скільки б років насправді я не несла за плечами, більше двадцяти мені не дають. Чоловіки, що були зі мною, кидали мене, бо самі старішали. Їх друзі дражнили, що він забагато витрачає мені на пластику, що він зустрічається з «молодухою», що у мене застарілі погляди і всяке таке інше. А тільки-но заїкнешся про безсмертя – пакуй валізи і тікай, поки за тобою не приїхали санітари.

-Але ж це круто, коли твою жінка не старіє і завжди виглядає чарівною та привабливою.

-А колись таких називали відьмами та спалювали на вогнищі.

Хлопець розсміявся.

-То таких безсмертних багато?

-У будь-якому разі, зараз вже мало залишилось. Батько каже, що разом зі мною існує сорок дві людини на всі сім мільярдів людей на планеті. Сорок дві нещасні людини, приречені жити вічно.

-І твій дядько серед них?

-Насправді, той, кого ти бачив на фотографії, це мій батько. Ані трохи не змінився з мого тридцятиріччя, коли ми вперше зустрілись. Кров, що він чекає, пришвидшить його одужання після аварії. А нам краще повернутись всередину, бо на відмінну від мене, ти ще й який смертний!

-Давай, я спробую знайти пляшку з твоїм справжнім роком народження.

-Ну, якщо така знайдеться.

Пара сховалась від вічності в каюті невеликого судна. Хлопець передивлявся етикетки з позначками дати розливу, сорту винограду, місця вироблення, намагаючись вгадати рік.

-Після того, як зрозуміла, що безсмертна, я відкинула думки про те, що мати або той, хто назвався моїм батьком, були божевільними, бо все, що вони говорили – правда. Моїм братам та сестрам пощастило більше. Вони всі вже відійшли у краще місце. Дехто через хвороби, дехто через революційні події в країні, а дехто від старості. Я позбавлена смерті через цю чортову золоту кров! Я відчуваю як по моїх венах тече вічність. Я бачила смерті рідних друзів. Я бачила, як їх душі виливаються, наче з горнятка, у круговерть життя. Моя ж посудина заліплена зі всіх сторін і обпалена вогнем, щоб і крихти не пролилось із душі. Тому мені ніколи не боліло. Я була свідком, як світ, в якому я жила, зникав, вислизаючи з моїх рук… А я ще ніколи не відчувала себе живою по-справжньому. Від цього я сходила з розуму, від цієї монотонності, від щастя. Інші емоції були мені незнайомі.

-Але ти зараз тут і з ясним розумом, - мовив хлопець, дістаючи чергову пляшку. – 1978-го року?

-Мимо. Дуже мимо.

-То ти та ще стара бабця!

Ангеліна щиро розсміялась, сідаючи на чисту постіль розкладену тільки вранці.

-Так мене ще ніколи ніхто не називав!

-Все буває вперше! А я ще ніколи не розмовляв з безсмертними. 1970?

-Знову мимо! А між іншим, мені успішно вдавалось приховувати свою безсмертність. Я змінила вже безліч імен.

-Невже? І яке твоє улюблене?

-Своє власне. Ангеліна. Його мені дала мати. І це все, що залишилось від неї. Ні дому, ні спадку, ні болі утрати.

-А батько?

-Від батька є цілий банк крові на екстрений випадок і безсмертя. Що може бути кращим? А втім, він дав мені все, що хотів. Він мріє про безсмертних дітей. Цілі століття він залишав по собі по світу безбатченків, ледь завбачавши, що вони старіють. Доки не з’явилась я, доки він не зрозумів, хто я. Звісно, перший час батько намагався проводити час разом, завоювати довіру, казав, що сім’я повинна триматись разом. Я не хотіла йому вірити. Тоді мені було тридцять, і я вважала його божевільним, несповна розуму. Та все ж він наполягав на зустрічах так відчайдушно, наче для нього це було питанням життя та смерті. А де він зараз? У Португалії! За тисячі кілометрів від нашого дому, від України! Він віз упаковку золотої крові, аби спасти свого сина, який можливо також стане безсмертним у майбутньому! І потрапив у аварію! Йому вже самому потрібна та кров. Він навіть прислав мені грошей, щоб я змогла взяти в оренду судно і привезти її йому. Але як тільки згадую, що він кинув матір з п’ятьма дітьми, просто тому, що думав, що вони смертні, мені стає гидко. Я виховала в собі образу та злість до нього. Скільки ще залишиться матерів-одиначок через його «велику місію»? Скільки ще людей постраждає від цього божевільного?

-І все ж, ти везеш йому кров…

-Везу… везу, бо це мій батько, а я повинна його спасти.

Ангеліна розкрила контейнер, в якому зберігалась кров, аби перевірити, чи все у порядку.

-Вона такого ж кольору, як звичайна, - помітив хлопець.

-Ну звісно. Якою ж іще повинна бути людська кров?

-І справді, не золотою ж. До речі, я знайшов найстарішу пляшку вина, що взагалі є на борту. Якщо це не вона, то… мені буде дуже прикро. 1964?

-Бінго!

Дівчина посміхнулась, щільно закрила контейнер і поставила його на своє місце, закріплюючи спеціальними пасками. Хлопець уже розливав рожеве вино по келихам, пританцьовуючи від неочікуваної вдачі, не знаючи, що правильним роком був 1962. Ангеліна відпила трохи вина, молодшого від неї всього на два роки, віддаючи себе п’янкій насолоді.

На небі місяць знову залатав вічність, у якій сплелися губи двох супутників, і яка заволокла їх у тимчасове оманливо-безкінечне блаженство.

На ранок же, коли сонце постало із мертвих, наче фенікс, дівчина стояла на палубі та думала про життя, про насолоду, про своїх братів та сестер, залишених по світу, про вічність та про смертність. Вона все життя жила в задоволені, але ніколи не була щасливою, ніколи не розкривала правди про себе і ніколи не робила правильні речі. До цього часу. Вона відчула себе живою та смертною. Відчула себе щасливою і відкритою. Відчула, що все робить правильно, адже везла спасіння своєму батькові. Везла кров на вагу золота. Звичайну людську кров. Кров, що обірве безсмертя.