Спалахи темряви

Я йшов і подумки лаявся з ліхтарями: докоряв їм, що вони немічні, дурні створіння, які цілком залежать від моїх примх та бажань. Водночас вони відповідали, що лише завдяки ним усіх обивателів підземного міста ще не роз’їла непроглядна темрява. Ми могли зазнати тієї самої участі, що і люди на поверхні, проте, у нас це сталося би занадто просто – без усяких пророцтв та видінь, сухо та нецікаво. Це лише у людей на поверхні все провадилось з неабияким напруженням та драматизмом: невідомі чорні птахи, пошматоване небо, безмежна чорна порожнина. За словами ліхтарів, ми сягнемо того самого кінця, без усяких цитат великих класиків-віщунства. Перед своїм зникненням, так і не почувши, цих довжелезних, таємничо-заплутаних фраз, типу: «День минулого сонця лише здається світлим сином тижня - не поспішай називати його принцом».

Такі нікому незрозумілі, просякнуті наскрізь анахронізмом, громіздкі провидіння – скільки у них соковитого авантюризму. Можна лише заздрити людству, що з гідністю прийняло цей виклик. Шкода, що наші предки не належать до цієї видатної соціальної категорії. Того року, коли увесь рід людський знову наблизився до чергового кінця світу, більшість його представників все-одно не вірило, що якісь-там птахи, зібравши небо, як ковдру, зможуть утворити смертельну темряву. Проте достатньо було заголовкам новин центральних каналів трішечки побути меланхоліками та перейнятися усіма цими легендами, як деякі особи вирішили сховатися, немов кроти у паскудні нори. Це були наші предки – ті, хто прирік своїх нащадків на животіння у підземному місті серед надокучливих ліхтарів. Ті, хто запустив величезний механізм навіювання страху перед пітьмою та невідомістю. Ліхтарі освітлювали все і кожного: навіть найменший проблиск темряви був якийсь розріджений. У повітрі відчувалася суцільна пульсація всюдисущого світла - воно ніби інтенсивно відшліфовувало простір. Від цього усе ставало якимось обробленим та несправжнім, плоским та позбавленим будь-якого змісту.

 Перебування у коридорах особливо було нестерпним, коли у голові починали знову звучати тріскотливі голоси ліхтарів. Вони ледве стримувалися від вибухів глузливих насміхань.

– Мізерні створіння, – думав завжди, – мені достатньо лише дістатися до вашого механізму, аби перетворити вас на огидні стовпи. – Втім, тут я наражався на сильнішу хвилю їдких нападів.

– Ти ж добре знаєш, що нізащо не наважишся. Ти тремтиш лише від однієї думки про це, – уривчасто говорили ліхтарі. У мене дійсно починали тремтіти руки. Обличчям пробігала судорога і, докладаючи неймовірних зусиль, ледве був спроможний витиснути із себе останні мляві погрози:

– Розтрощу вам голови! Не смійте! Чуєте? Ти чуєш? – Ці фрази завжди супроводжувалися невиносним шумом – я був на межі, проте ніколи її не перетинав. Мене з неймовірною силою одразу виштовхувало із сфери власних думок – із несамовитого заціпеніння.

Стоячи посеред коридору, розумів, що знову перебував у химерному забутті. Гіпотетичні суперечки з ліхтарями ставали все більш дошкульними і скидалися на приступи. Після них мені завжди потрібен був ще деякий час, аби наважитися піти далі.

У цих нескінченних, оповитих світлом коридорах, рідко кого можна було побачити. Та навіть якби когось і уздрів, то це би нічого не змінило. Кожен неустанно прямував до свого ліхтаря – до свого пацієнта, лише подекуди озираючись на інших людей. Кожне обличчя було мені відоме. Знав, хто обернеться і пильно подивиться у вічі, а хто навіть не зверне ніякої уваги, пройшовши повз мене. Правда, був один обиватель, який зупинявся і перемовлявся зі мною – я називав його другом. Ми практично не бачилися - наші маршрути перетиналися лише за дивним збігом обставин. Це було важко передбачити: а так, усе інше ставало надокучливою закономірністю. Підвладні мерзенним шматкам арматури – спільне укриття повністю залежало від наявності світла. Усе вертілося навколо клятих освітлювачів. І вони це дуже добре усвідомлювали.

У нашому підземному місті існувала лише одна професія – «лікар занедбаних ліхтарів». Сама назва могла викликати нудоту. Мені було шкода себе та інших обивателів. Ми тільки те і робили, що сновигали у білих комбінезонах, здійснюючи обхід своїх пацієнтів. Найогиднішим було витирати «соплі»: в’язке, чорне мастило. Воно мало їдкий та неприємний запах. Втім, за доброї нагоди, можна була натрапити на миготіння лампи. Такі збої у механізмі траплялися дуже рідко, проте, це була єдина можливість отримати найменше уявлення про темряву. Подібні дози пітьми не були небезпечними, хоча, за правилами, це вважалося пошкодженням, яке негайно потрібно ліквідовувати. У подібних ситуаціях, ніколи не поспішаючи, я довго споглядав раптові спалахи темряви, поступово доводячи свою свідомість, до солодкого сп’яніння – своєрідного примирення з існуючим станом речей.

Мені залишалось лише через 100 кроків повернути праворуч, аби дістатися до ліхтаря №10. На цій ділянці світло завжди поводило себе неабияк агресивно. Деколи здавалося, що воно схоплювало мене за горлянку. Та, зараз все виглядало інакше: світло було якимось м’яким та знесиленим.

Пацієнт №10 був без видимих симптомів, проте, якість освітлення була втричі нижча, ніж зазвичай. Спочатку мені здалося, що причина криється в заводному механізмі, який потрібно було підкручувати спеціальним розвідним ключем, втім, у такому випадку лампи би миготіли. Це було щось інше.

Загалом, усі ліхтарі являли собою вертикальні колоди, в яких були вмонтовані три лампи. Кожен з них також мав «серцевину» – у ній містилися заводний механізм та велика кількість проводів, під’єднаних до джерела безперебійного живлення. Деколи, упиваючись мрією, я уявляв, як одного разу видиратиму усі ці нутрощі. І зараз, коли вгледів немічність свого пацієнта, це бажання оволоділо мною знову. Діставшись до «серцевини», був готовий зубами розірвати ці огидні проводи, втім, один із них вже був пошкоджений. То був нижній червоний провід. Видимо, хтось хотів покінчити із цим безглуздим животінням раніше за мене. Я мимоходом озирнувся: здавалось, що ніби за мною стежили. Так, безперечно, якийсь боязкий обиватель, котрому духу забракло завершити розпочате.

– Ну, це неминуче! Рано чи пізно мало статися, – заспокоював я боязкого обивателя, що так і не видавав своєї присутності. - Просто потрібно зробити - переступити через усі правила.

Цього разу сказані слова звучали вже не так впевненно, як раніше. Мені дедалі ставало гірше – нахлинуло розуміння усієї марності спроб обманути себе: ось, уже вшосте приходив сюди, потерпаючи від власного безсилля, та усвідомлюючи, що ніколи не наважуся повністю вимкнути цей ліхтар. Саме я і залишався тим боязким обивателем.

У мене було два виходи: довершити розпочате, повністю вимкнувши ліхтар, або зізнатися у всьому Очільнику. Ці варіанти мали єдиний фінал, втім, все-таки існував вибір: загинути одному або з усіма іншими. Правила перебування у підземній споруді були суворі та невблаганні. Очільник мав повне право убити злочинця.

Раптом мої міркування обірвалися: щось виднілося між проводами. Це було схоже на шматок пожмаканого паперу. Я обережно вийняв його. Зазвичай на таких листах зазначалося про важливість точного дотримання власних маршрутів, проте, як правило, кріпилися вони безпосередньо до самого корпусу ліхтаря та мали більш акуратний вигляд. То було інше повідомлення:

«Друже, маю для тебе гарну новину. Пам’ятаєш як, за останньої нашої зустрічі, казав тобі, що хочу покласти край цим самітним обходам? У мене вийшло, я ходив до Очільника, і він дозволив. Правда, мені прийшлося розповісти про твої раптові приступи. Знай, сказав про це досить обережно і, чесно, реакція Очільника була неочікуваною: він дуже сильно занепокоївся цим. Ба більше, ти не повіриш – він сам запропонував, аби ми робили обходи ліхтарів разом. Тому, не барися! Очільник чекає на тебе. Він готовий надати тобі новий маршрут – наш спільний маршрут. І ще одне: ти повинен розповісти Очільнику про скоєний злочин. Скажи, що вчинив це несвідомо – у забутті. Не бійся! Він пробачить тебе – я знаю! Твій друг – Клюг»

У мене знову затремтіли руки, проте, це були не ті емоції, донедавна розпалювані хворобливою уявою. Навпаки, відчувалися легкість і малопомітні поштовхи нестримності. Вже незабаром, знову ідучи довгими коридорами, чи не вперше чув власні кроки. Я прямував до тієї кімнати, звідки все розпочалося: де вперше почув історію про великих чорних воронів та смертельну темряву. Саме у тій залі кожному з нас було призначено власний маршрут – кожному з малих дітлахів, що незабаром розійшлися по млосних коридорах підземної споруди.

По дорозі до кімнати очільника починав розуміти, що все вже не так погано. У мене була можливість змінитися. Потрібно, аби очільник лише повірив. Так, він чітко дотримувався усіх настанов наших предків, втім, повинен зрозуміти. Йому було також не легко: він відповідав за найбільш капризних пацієнтів. Це були вже немічні, старі ліхтарі, яких від смертельної темряви відділяли лише герметично-захисні двері. Гостро відчуваючи небезпеку, вони часто виходили з ладу.

Очільник часто вводив нас до тих дверей, показуючи, наскільки близькою є темрява. Ми всі знали, що за дверима знаходилася інша частина підземної споруди, куди одного разу пробралися пітьма з поверхні. Це сталося за незрозумілих нікому обставин – більшість обивателів загинуло. Лише двадцять немовлят з вихователем перебували в кімнаті, що розміщувалася в іншому корпусі – надійнішому укритті. Вихователь успів зачинити двері, тим самим урятувавши нас. Він і став нашим Очільником. Я нічогісінько з того не пам’ятав, але усвідомлював, що саме тоді розпочалося наше животіння.

З тих пір, як я покинув цю кімнату, мені ще ніколи не доводилося тут бувати. Мені вона запам’яталася неабияк просторою та великою - зараз вона виглядала досить тісною. Це була єдина кімната у нашій підземній споруді. Тут також стояв ліхтар – наш перший пацієнт. Саме на ньому ми відпрацьовували усі навички професії, яких навчав наш очільник.

Як я і сподівався, очільник чекав на мене: він стояв напроти свого столу та щиро посміхався - його обличчя здавалося дещо змарнілим:

– Вітаю, юначе – сказав очільник, потиснувши мені руку. Я вже все знаю. Скажіть лише: як ви себе зараз почуваєте? – промовив він досить рівним та спокійним голосом.

– Розумієте, химерні забуття! Силою…– мені було важко говорити – ослаблений голос тремтів. Це були не ті слова, якими хотілося відповісти. Абсолютно не ті.

Все намагався зібратися думками. Очільник це помітив, продовжуючи мовчати, та пильно оглядати мене. Він починав явно дратуватися моєю присутністю – це було видно по зміненому виразу його обличчя.

– Думав, ти скажеш значно більше. – продовжував Очільник, поступово відходячи. Ні! Очільник ненавидить мене: тримаючись з останніх сил, він готовий зірватися у будь-який момент. Це відчувалося. Втім, раптом від сильного поштовху у спину я впав на землю – хтось усією вагою навалився на мене.

– Так! Очільнику, то саме він – ця паскуда пропонувала мені вщент розтрощити один із ліхтарів. Він несповна розуму – це був голос друга Клюга.

– Коли він зайшов, одразу зрозумів, що з ним щось не так, – відповідав очільник. – Ти мав рацію. Ну, тепер можеш залишити його мені.

– Кажу вам, він не сповна розуму. – знову механічно повторив Клюг.

– Та несповна, несповна. Добре, що ти вчасно дізнався про його наміри. Ти ж добре розумієш, до чого це могло призвести. Нас би роз’їло, як і тих усіх людей на поверхні.

– Звичайно! – Раптом Клюг різко кинувся на Очільника, збивши його з ніг. Я бачив – Клюг намагався щось вихопити з рук Очільника. Це був «пристрій знищення». Видимо, його заздалегідь було приготовлено для мене.

– Ну що пане-добродію, виведете нас звідси? - запитав Клюг, направивши «пристрій знищення» на Очільника.

– Ви вже всі подуріли! Що тобі жити набридло?

– Ви брешете! Мною було повністю вимкнуто ліхтар №53 – ніякого об’єднання з чорною порожниною не відбулося.

– Звичайно, не відбулося. Думаєте, я би вам телепням доручив відповідати за своє життя. Багато чого передбачено. Один ліхтар мало вирішує, а вимкнути усі, нізащо не дозволю, – опанувавши собою, Очільник спокійно піднявся.

– Ну, що за жарти, – продовжував він, – пам’ятаю тебе ще таким малим. Ти диви, яким вже юнаком став. Давай без дурниць. – очільник поступово наближувався до Клюга.

– Стій на місці! Не вагаючись, прострелю тобі голову цією штуковиною, – очільник різко зупинився. – Друже, – звернувся до мене Клюг, – поглянь, що там в нього на столі.

Спохватившись, я намагався якомога швидше підійти до столу. Він був страшенно захаращений паперами. Більшу його частину вкривали добре знайомі повідомлення про необхідність дотримування власних маршрутів. Також тут лежали якісь інші папери – я навмання взяв один із них. Одразу було важко зрозуміти зміст написаного, втім, текст був невеликого розміру – Клюг попросив прочитати його вголос:

 «Вельмишановні земляни! 15 Падолиста 3014 року на супутникові Місяць було скоєно злочин: з нашого медичного інкубатора №53 викрали 20 немовлят. Особа зловмисника наразі не встановлена. У разі володіння найменшою інформацією, просимо повідомити.»

 Я поглянув на Клюга, чекаючи від нього наступних вказівок.

– Або ви нам все розповісте, або прострелю вам голову. – сказав Клюг, не зводячи очей з Очільника. Тоді я твердо був переконаний, що Клюг все так і зробить – у нього не було іншого виходу. Видимо, очільник це також добре усвідомлював, хоча всіляко намагався не подавати вигляду.

– Телепні! – викрикнув Очільник. – А, ви вже розмріялися про чорних воронів! Я вас викрав. І це був грандіозний план. Мною все було прораховано - у мене були вдалі люди-посередники – гарне укриття. Ніхто до цього дня не знає, де ви знаходитися. На Місяці вже ладні відати будь-яку цінну, – зізнаючись у скоєному, Очільник смакував кожним словом.

– Та, мені нічого не потрібно. Я лише мав знайти якусь одіозну постать – мешканця Землі, який узяв би на себе всю провину. Ви усвідомлюєте, до чого би це призвело? Крах усієї системи міжпланетних відносин. Втім, відносини так зіпсуються, коли я розповім про людей, що допомагали організувати це викрадення. – Слухаючи Очільника, я починав все більше сумніватися у правдивості його слів. Це було надто складно та заплутано – схоже на химерні забуття.

– Відчините двері, якщо не хочете, аби ми це зробили без вашої допомоги – промовив Клюг, приставивши «пристрій знищення» до голови Очільника.

– Які двері? – продовжував знущатися Очільник.

– Не прикидайтеся бовдуром!

Коли ми прийшли до дверей і Очільник почав їх відчиняти, мені все-одно деколи здавалося, що Клюг був ладен відмовитися від своїх намірів.

– Все! Ласкаво прошу вас до незвіданого світу, телепні. – сказав очільник, відходячи від дверей.

– Ні! Стривай! Ти перший! – Клюг знову навів на очільника зброю.

– Ти до сих пір віриш у чорну порожнину! Ні, ви далеко не втекли від своїх батьків. Ви ті самі дурні, яких так легко обвести навколо пальця. – промовив Очільник, щосили штовхнувши двері.