Сонячний Чоловік

– Зерно, посаджене кожним із нас, одного дня проросте у невідому рослину. Воно – як людське життя, ніколи не знаєш, що чекатиме тебе у майбутньому.

– Ой, тільки не треба цього! – розсміялась Ліля, коли її подруга, Ніла, драматично розвела руками, записуючи відео на майбутнє.

Дівчата працювали в крихітній організації, котра займається вирощуванням рослин. В світі, де кожен овоч чи фрукт можна отримати за лічені секунди за допомогою спеціальної машини, витрачати час та дорогоцінну воду на вирощення справжніх рослин вважалося безумством. Зарплатня була відповідна, тож працівники не могли похвалитись великими статками. Досягненнями також – вирощувати справжні рослини – це все одно, що пересаджувати органи однієї людини інший, коли для цього є штучні імпланти.

Ліля поправила руде пасмо волосся, що кумедно вибивалось із зачіски. Вона наблизила лице до екрану камери, що віддзеркалювало невелику кімнату з безліччю касет для розсади, торф’яними таблетками та просто ящичками, в яких вже було посіяно різноманітне насіння.

– Тепер давай серйозно, – Ніла кивнула, і Ліля сіла поруч з подругою. Як би їй не подобалась ця робота, Ліля відігнала схвильований вираз обличчя та спокійно мовила, включивши запис, – Сьогодні, чотирнадцятого вересня сто п’ятого року за новим літочисленням, висаджено шість насінин невідомого походження. За кожною із рослин, наглядатиме один з працівників, а данні про будь-які зміни записуватиме в електронну картотеку.

Ліля зачекала, поки Ніла щось скаже, але та мовчала, і дівчина вимкнула камеру. Ніла дивилась перед собою, але не бачила нічого. Від її окуляр відсвічував екран камери.

– Гей, все добре? – спитала Ліля, торкаючись її плеча. – Щось з Річчі?

Це було ім’я чоловіка Ніли, з котрим вона одружилась років п’ять тому. Щасливі були часи. Спершу вони не мали проблем з грошима, але пів року тому він захворів, і всі накопиченні гроші довелось віддати на лікування. Ніла так хотіла повернутись до звичного життя, коли всі були здорові, коли не потрібно економити та рахувати кожну копійку! Звісно, дівчина могла знайти іншу вакансію, але ніяк не вдавалось уявити себе в іншому місці, аніж це. Та і роботу зараз знайти дуже тяжко.

– Ні, з Річчі все по старому, – куточки очей сумно опустились донизу, хоча Ніла натягувала на себе вдавану посмішку.

– Ну ти кажи, як потрібна буде допомога. Ти знаєш, я завжди тобі допоможу, чим зможу.

Ніла кивнула подрузі, піднімаючись зі стільця. Вона скинула робочий халат із земляними плямами та накинула курточку зі штучної шкіри. Навряд чи в цьому світі знайдеш справжні шкіряні речі. Ера всього шкіряного закінчилась ще сотню років тому.

– Мені ще в лікарню треба встигнути, тож я піду. Передай професору, що я прийду завтра раніше.

Стягнувши резинку, русяве волосся розсипалось по плечах Ніли. Дівчина закинула окуляри в сумку та поспішила на вулицю. Будинки, наче сталагміти, росли догори, підпираючи небо або те, що насправді знаходилось там нагорі. Вони були такими високими та густо посадженими, що ніхто і не засумнівався би, скажи кому, що світ давно живе в печері. Ні сонця, ні одної хмаринки не видно звідти, де стояла Ніла, а вуличні ліхтарі слабо освічували дорогу: все-таки на вулиці ще панував день, і їм не було потреби працювати на всю потужність.

Крайвілль мав репутацію найнещаснішого міста країни. Скільки себе пам’ятала Ніла, ніхто і ніколи не проводив ніяких опитувань населення, аби це дослідити, але варто було подивитись на жителів цього містечка, як все ставало зрозумілим без слів.

По асфальтованим дорогам довгою низкою летіли по своїх справах автомобілі. На краю тротуару стояли високі прозорі щити, аби необачні пішоходи не потрапили під машину. Ніла криво посміхнулась: якби це було можливим, багачі воліли б взагалі користуватись телепортом. Але перед цим наука, не дивлячись на всі спроби, залишалась безсилою. Дивно, що проєкт, завчасно приречений на провал, вважається почесним, а вирощування рослин, справа, що колись була благородною, тепер оплачується менше, ніж робота двірника. Та певну особливу нагороду дівчина все ж отримувала – смак. Ніякі синте-овочі не зрівняються зі справжніми.

Лікарня знаходилась в кварталі від організації Ніли на першому поверсі. Похмурі пішоходи в чорних та сірих куртках обтікали дівчину, наче гірська річка – камінь. Ніхто не міг відірвати погляду від своїх власних ніг навіть тоді, коли якийсь навіжений на моноколесі збив Нілу з ніг.

– Дивись, куди преш! – крикнула вона услід, хоча і розуміла, що той її вже не почує.

Ні в кого не змінився приречений вираз обличчя, ніхто не звернув уваги на це. В пішоходів, тих, хто не міг дозволити собі будь-який транспорт, були інші проблеми: як вижити. Ніла тяжко зітхнула та втупилась очима в свою сумку. Раптом вона побачила перед собою чиюсь руку. Дівчинка з кумедно розмальованим обличчям допомогла Нілі піднятись. Очі дівчинки були підведені блакитною фарбою, а на щоці зображене рожеве сердечко. Волосся зав’язане у два хвости на різній висоті. Ніла ще ніколи не бачила, щоб у цьому безнадійному місті хтось одягав такий яскравий одяг: жовту курточку, з під якої виглядала рожева спідниця.

– Приходьте до мага Солейома, якщо у вас настали складні часи, – мовила дівчинка, вкладаючи в руку Ніли різнокольорову рекламну листівку, та зникла у натовпі.

Ніла кинула погляд на різнокольоровий папірець, на якому великими літерами написано «SoleilHomme: Сонячний Чоловік, який здатен створити для вас будь-яке чудо за відповідну ціну». Дівчина скептично хмикнула, споглядаючи на намальовану чарівну паличку, та вже хотіла була викинути папірець, як помітила, що ніде нема ні одного смітника. Дивно, вчора ще наче стояли… Вона знизала плечима та поклала листівку в кишеню: штраф за сміття сплачувати не хотілося.

Діставшись лікарні, Ніла терпляче чекала своєї черги перед стійкою оплати та видачі ліків. Молоденька працівниця лікарні сварилась з кимось по телефону через затримання поставок чи щось таке. На щастя, назва препарату, яка була потрібна для Річчі, відрізнялась, тож залишалась надія, що дівчина ще встигне отримати його. Коли нарешті черга дійшла до Ніли, працівниця, на бейджику якої написано «Клариса», окинула її байдужим поглядом та сказала втомленим голосом:

– Ім’я?

– Нілаяна Грінтрі. Я прийшла за ліками для свого чоловіка, Річарда Грінтрі.

Руки Клариси швидко забігали по клавіатурі. Кілька секунд система шукала рецепт на ім’я Річчі, потім працівниця лікарні кивнула.

– Прикладіть хартер або карту для оплати.

Хартер – це електронна весільна каблучка, яка містить в собі спільний рахунок пари, ключ від будинку, а також передає почуття партнера. Деякі вживлювали хартер собі прямо у серце, адже вважалося, що цим ближче він до душі, тим гостріші почуття відчував кожен з подружжя, займаючись спільним хобі, розвагами чи коханням. Ніла ж віддавала перевагу традиційній хартер-каблучці, тому її і приклала до місця оплати. Клариса зачекала, але табло перед Нілою засвітилося червоним.

– Не вистачає коштів. Можливо, у вас є карта?

Ніла порилась в сумці, але приклавши кредитку, табло знову почервоніло. Коли Клариса покачала головою та хотіла вже жестом покликати наступного в черзі, Ніла схопила ту за руку. Серце боязко забилося у грудях.

– Розстрочка! – відчайдушно крикнула дівчина. – Ви ж можете відкрити розстрочку на ліки!

Клариса оглянула її зверху до низу та цокнула язичком, закотивши очі. Вона протягнула руку через стійку.

– Робочу карту, будь ласка. Подивимося, що можна зробити.

Руки Ніли тремтіли від хвилювання, але вона все-такі знайшла у сумочці електронне робоче посвідчення та дала його працівниці лікарні. Коли та вставила його в спеціальний сканер, на екрані з’явилась інформація, про місце роботи та зарплатню. Клариса хмикнула і підняла на дівчину докірливий погляд.

– І ще смієте затримувати чергу. На що ви тільки сподівалися?

Розгублено закидаючи карти назад у сумку, Ніла відійшла від стійки видачі та оплати ліків та прикусила нижню губу у відчаї. Раптом все почало здаватися таким важким: ця, майже порожня, сумка, накинута на неї куртка зі штучної шкіри, погляди із черги. Дівчина відчула, як кінчик її носа ставав гарячішим, та приклала долоню до чола, піднявши голову доверху. Зараз не можна плакати, тільки не перед Річчі.

Подружжя жило на сім поверхів нижче лікарні у цьому ж будинку. Через хворобу довелося виміняти квартиру на третьому наземному поверсі на квартиру на сьомому підземному. А Ніла ж так хотіла мати власний маленький садик на балконі. Хоч назвати це садом, означало перебільшити, та дівчина мріяла хоча б про це! І хай би всі вважали її дивною та ірраціональною.

Раптом почуття Річчі, що йшли з хартеру, обірвались, а руки Ніли затремтіли. Наче голка уколола її в серце, і вона, не дожидаючись ліфту, гайнула по сходах вниз. Щось мало статися! Він не міг просто так зняти свій хартер! Ніла трималась за поручні аби не впасти, поки вона біжить, майже летить, донизу. На нижніх поверхах завжди економили на світлі, тому десь на мінус п’ятому поверсі, коли її сумка зачепилась ремінцем за верх перил, дівчина таки спіткнулася. Сказавши під ніс декілька неприємних слів, вона підвелася, потираючи м’яке місце, та поспішила далі.

Нарешті, двері в квартиру відчинились. Телевізор був увімкнений, звуки долинали з вітальні. Ніла обережно поставила сумку біля входу, та зайшла всередину.

Річчі лежав на дивані, перемикаючи різні канали. Картинки змінювалися щосекунди, наче він не міг вирішити, що дивитись. Але загалом, це були не ті передачі, котрі варто переглядати пристойному чоловікові. Тим не менш, Ніла полегшено зітхнула.

– Чому ти зняв хартер? – спитала вона, сідаючи у крісло. Перед цим, звісно, довелося викинути у сміття обгортки від снеків. Вона поняття не мала звідки вони взялись, якщо вранці дівчина все прибрала.

– А, прийшла, – байдуже мовив Річчі, вже вкотре нажимаючи на кнопки пульту. Це був не той сильний і добрий чоловік, за якого вона вийшла заміж, але виною всьому хвороба. – Ти принесла ліки? За тобою наче вовки гналися…

– У нас немає грошей, – тихо відмовила Ніла. Річчі вигнув брову. – Я не піду з роботи, ти знаєш, є ризик взагалі не знайти ніякого місця.

Чоловік підвівся на дивані, глибоко закашлявшись. Цей кашель лунав вже десь із грудей. Так могла кашляти тільки душа – в цьому була впевнена Ніла. І це її лякало найбільше.

– На сьогодні вже все закінчилось. Ти ж знаєш, необхідно приймати їх кожен день, – відказав Річчі. Синяки під його очима надавали йому хворобливого вигляду. Він махнув рукою в сторону кухні. – Твоя мати прислала нам трохи синтем’яса. Я вже повечеряв, тож їж сама.

Ніла тихо підвелася з крісла та попрямувала на кухню. Вона відчувала холод у відносинах із чоловіком. Той днями дивився телевізор, а вечорами планшет. Коли він був здоровим, все було інакшим. Виною всьому – хвороба. А тепер він ще і зняв хартер.

Дівчина зітхнула, оглядаючи кухню. Зі здоров’ям зникла і охайність, і прокинулась внутрішня свиня. Прибравши посуд та крихти зі столу, вона нарізала м'ясо та проковтнула, наче резину. Дешеве синтем’ясо. Воно і дороге було не дуже смачним, а це – тим паче. Цікаво, яке на смак справжнє м'ясо? Свинина або яловичина… Ні! Про це не можна думати! Сто п’ять років тому людство під керівництвом Охоронців Гуманності відмовилось від поїдання справжнього м’яса, адже це не є гуманним стосовно тварин. До того ж, необхідно було витратити надзвичайну кількість часу та води, аби виростити їх.

Ніла залила дешевий чай водою та, поки він настоювався, дістала з кишеньки свій мобільний телефон. Разом з ним на підлогу випала рекламна листівка того мага. Дівчина поклала її на стіл, набираючи номер свого батька. Гудки йшли довго, поки на тому кінці вона не почула низький чоловічий голос.

– Алло, таточку. Це я. Я не хотіла тебе турбувати, але в тебе не знайдеться трохи грошей? Річчі…

– Ти все ще з ним? Якщо це для нього, я не дам. Ти знаєш, я був проти вашого одруження.

– Я кохаю його…

Короткі гудки. Відключився. Ніла дивилась на потемнівший екран, а потім на хартер на своєму пальці. Якби Річчі тільки був здоровим! Злість піднялась з глибини душі, і сильно затиснувши бокову клавішу, вона вимкнула телефон.

Вночі, коли дівчина лягала спати, її чоловік все так же дивився в планшет. Вона спробувала заглянути в нього, але Річчі відвернувся. Що ж, ранок покаже, що ніч не розкаже.

Але вранці, планшет упав на підлогу, а Річчі зайшовся в кашлі. Його обличчя почервоніло від натуги, а на очі навернулись сльози. Чоловік взяв з приліжкового столику серветку, а потім Ніла помітила на ній сліди крові. Поки Річчі пішов у вбиральню, дівчина розгублено дивилась на купу серветок. Вона перевірила електронний видавач таблеток і дізналася, що вони кінчилися декілька днів тому. Запитавши про це у чоловіка, він відмовив, що вона і сама мала це перевірити, і знову глибоко закашляв.

Ніла сиділа на ліжку і дивилася на Річчі, але не бачила його. У розстрочці їй відмовили, банки точно не дадуть їй кредиту. А справи набагато гірші, ніж вона спочатку думала. Зараз допоможе тільки чудо! Нещодавно у цьому похмурому чорно-білому світі вона вже десь чула чи бачила це слово. Зовсім недавно. Точно! Та рекламна листівка мага Солейома! Потреба змусить повірити у те, що не існує. Або їй просто необхідна була віра у що-небудь. Навіть у чудеса.

Ніла накинула на себе перше, що потрапилось під руку, та вистрибнула з квартири, наче коник-стрибунець. Хто це такий, вона також не знала, але здається, чула в якійсь дитячій казці. І вона б хотіла бути зараз у казці. Бо казки завжди добре закінчувались, еге ж?

На рекламному папірцю на зворотній стороні була намальована мапа. Будинок знаходився досить близько до її власного, і вже через лічені хвилини дівчина знаходилась перед розмальованими блискітками дверима. Набравши в легені повітря, Ніла постукала. Їй відчинила та сама дівчинка з кумедно розмальованим обличчям.

В кімнаті стояв приємний аромат якогось фрукту. Нілі довелось пригнутись, аби не зачепити буси, нанизані на нитки, що прикріплені над дверима. В центрі кімнати сидів хлопець або чоловік. Вік неможливо вгадати, адже той був у золотистій масці, від якої в сторони відходили сонячні промінці. Позаду Солейома знаходилась шафа з глиняними та скляними горщечками. На столі перед ним лежала купа карт, книги та прозорий шар на підставці, який неначе палав зсередини.

Стиснувши пальці в кулаки, Ніла підійшла до Сонячного Чоловіка та мовила, намагаючись придати обличчю спокійний вираз. Очі дівчини горіли рішучістю.

– Кажуть, ви можете створити чудо.

– Це я кажу всім, хто готовий заплатити ціну, – Солейом відкинувся на спинку стільця, склавши пальці в замок.

– То яка ж ціна буде за лікування однієї людини від тяжкої хвороби? – не бажаючи тягнути кота за хвоста, спитала Ніла. Картина, коли її чоловік кашляв кров’ю, все ще стояла перед її очима.

– Невиліковна хвороба, звісно ж? Що ж, а що у Вас є найціннішого? Що Ви можете мені дати?

Ніла всілася на табурет перед Сонячним Чоловіком. Зараз вона вже помітила, що по його легкому светру також ідуть промінці від його голови.

– Вам потрібна моя… душа?

Солейом розсміявся від всього серця, легенько постукуючи по столу.

– Ні. Душ в мене вже є багатенько, – заспокоївшись, відповів чоловік. І незрозуміло було, жартує він, чи каже правду.

– Тоді… Тіло? Серце? Життя, врешті решт? Органи?

– Я ж не збоченець, нащо мені органи? Мені потрібне щось особливе. Тіло є у всіх, як і життя. Серце? У кожного другого.

– Тоді, що я можу дати? – спитала Ніла, майже задихаючись. – Грошей у мене нема.

– В цьому плачмісті у Вас є дещо справжнє, дещо, що ні у кого майже не знайдеш, – зробивши паузу, Сонячний Чоловік підсунувся до дівчини, а та нагнулась до нього. – У Вас є справжня мрія.

Ніла почервоніла так, наче мати мрію було поза законом. Вона стиснула ремінець сумки і ковтнула слину.

– Значить, як тільки віддам свою мрію, моє бажання виповниться?

– Погоджуєтесь сплатити ціну?

Ніла довго вдивлялась в скляний шар на столі мага та, зрештою, кивнула. Дівчинка з розфарбованим обличчям дістала з полички один із горщиків та відкрила його перед Нілою. Всередині лежала біла цукерка в прозорій обгортці.

– Як тільки Ви це з’їсте, чари почнуть діяти. Світ вже не буде таким, як раніше.

Кров прилила до щік Ніли, коли вона дістала цукерку. Якісь дитячі забавки! На що вона взагалі витратила свій час? Їй би потрібно йти на роботу та заробляти гроші. Та все ж цукерку дівчина проковтнула.

Ліниво вийшовши з кабінету Сонячного Чоловіка, Ніла поглянула на годинник і ноги понесли її на роботу. Вона ж обіцяла професору прийти сьогодні раніше!

Пробігши майже всю дорогу до роботи, ноги дівчини пульсували. Вона оперлась на них руками, зігнулась, щоб віддихатись. Зайшовши у будівлю, Ніла відразу помітила відчинені двері в офіс, де вона працювала. Кинувшись туди, дівчина зустріла в дверях Лілю з горщечком в руках.

– Вони забрали все сьогодні вранці, – на очах подруги виднілись сльози. – Залишили тільки горщечки, як вони вважали, із землею. Все, що встигло прорости, забрали!

– Хто забрав, навіщо? – розгублено запитала Ніла, заглядаючи на колишнє робоче місце. Кімната була абсолютно порожня: ні касет для розсади, ні горщечків, ні мішків з підходящою землею та добривом. Навіть лійки – і ті забрали.

– Охоронці Гуманності. Виявляється, вони вирішили, що всі, хто вирощують овочеві та фруктові рослини, роблять їм боляче, збираючи плоди, а також відбирають воду у тих, кому вона справді потрібна!

– Але ж робота…

– Нема більше роботи, – похитала головою Ліля. – Всі поїхали у центр, аби змінити статус на «безробітного». Я дочекалась тебе, аби ми поїхали разом, а це… це твоя рослина.

По тілі Ніли пробігли мурашки, коли вона взяла в руки горщик з землею. Вирощувати рослини та завести крихітний садик – було її мрією. Збіг чи справді магія? Якщо сталося чудо, вона б це відчула відразу же. Але Річчі досі не увімкнув свій хартер, тож залишалось трохи почекати, поки та повернеться додому. В душі зародилась надія на чудо.

Провівши цілий день на ногах, виявилося, що змінити статус мало занадто багато людей, і всім не вистачало місця, аби сісти. Ніла ледь не падала від втоми. Кожна людина вважала за потрібне дати дівчині їдкий коментар щодо горщечка з землею, який вона всюди за собою носила.

Ввечері Ніла попрощалась з Лілею, та побігла додому. З кожним кроком її серце наче ставало ближчим до неба, до сонця, так швидко воно підстрибувало. Можливо, Річчі уже здоровий! Нілі було байдуже, що люди кидали на неї здивовані погляди, головне – її чоловік! Спустившись на мінус сьомий поверх, дівчина відкрила хартером двері та влетіла в квартиру. Намагаючись стримати посмішку, вона перевела подих та зайшла до вітальні. Телевізор був вимкнений, а Річчі сидів у кріслі, тримаючи якісь документи. Чоловік перевів погляд на Нілу. Погляд, який не виражав нічого.

– Я вилікувався, – мовив він холодним тоном. Ніла пташкою порхнула на диван, та поставила горщечок на підлогу. Дівчина все ж не змогла стримати посмішки. Чоловік все стискав у руках папір, який трохи пом’явся під його пальцями. Напевно, результати аналізів, подумала Ніла. – Я знаю, що ми прийшли цей шлях разом, і я завдав тобі багато клопотів…

– Тепер все буде добре, – широко посміхнувшись, перебила його Ніла.

– Ніло, за останні пів року, признайся собі, але ми охолонули один до одного, – очі Річчі були скляними, коли він протягнув документи дівчині.

– Що… – Ніла, нічого не розуміючи, схопила листи, на яких написано «Документи на розлучення». Вона вся сполотніла і кинула розгублений погляд на чоловіка, котрого так любила і якого, не дивлячись на всі старання, все-таки втратила.

– Я вже підписав, – мовив Річчі, встаючи з крісла. – Речі свої я вивіз ще вдень. Гроші за пів року я відшкодую тобі. Прощай, Ніло.

Дівчина не могла вимовити ні слова. Документи розсипались на підлозі. Там же лежав і хартер Річчі. На документах стояла вчорашня дата. Певне, він зробив це, коли зняв свій хартер, а вона, дурна, ладна була відмовитись від всього: тіла, душі, мрії. Зрештою, мрію довелось віддати. Невже з усім покінчено?

Ніла кинула погляд на горщечок, що стояв біля її ноги. Ні. Це ще не кінець. Більше вона не ставитиме інших вище себе. Не можна здаватися, адже ми не знаємо, яким буде майбутнє, поки зерно не зійде і не дасть плоди.