Сінтія (дискваліфіковано)

Ніхто не може згадати, з чого все почалося. Коли всі переду-мови були вже готові і що стало головним приводом? Чому і хто це допустив? На ці питання, мабуть, відповіді дати вже не зможе ніхто. Майже ніхто…

- Тільки скажи, ти глузуєш з мене? Кого ти міг знайти, яка, до біса, історія? Вона втрачена, залиш свої жалюгідні спроби її від-новити. Ми не… - не договорив Керальт, як був перебитий своїм ві-рним помічником Ханнелом.

- Зупинись! Давай дамо йому хоча б спробу пролити світло на причини Великого Провалу. Він справді має знання, які дотепер були нам невідомі. – сказав Ханнел і, повернувшись в бік дверей, голосно гукнув: - Білозере, зайди!

Двері невпевнено скрипнули. В кімнату зайшов старий на ви-гляд чоловік з сильно перекошеними й неприродними рисами об-личчя. Його очі повністю чорного кольору, здавалося, не виражали жодної емоції. Губ в нього не було зовсім, тільки незрозумілі накре-слення на їх місці. Він був в масці, яка була як би продовженням його чорнокольорової мантії.

- Бажаю здоров’я! – сказав Білозер в дещо піднесеному тоні, трохи вклонившись, - Я – Білозер, один із Проклятих алхіміків.

Тваринний жах – перше почуття, охопивше Керальта.

- Хто? – перепитав Керальт, не довіряючи власним вухам.

- Вибачте, я розумію ваші почуття, але я саме для цього і перебуваю зараз в цьому місці, щоб все вам повідати і відповісти на ваші питання, - все ще неймовірно спокійно сказав Білозер.

- Добре, - трохи заспокоївшись сказав Керальт. – Я, зізна-тися, дуже довго сподівався, що знайдеться хтось з вашого угрупо-вання.

Старий мовчки, без різких рухів, присунув стілець поближче до Керальта та сидівшиго праворуч від нього Ханнела, і, відкашлявшись, почав:

- Як усім було відомо в той час, наша лабораторія знахо-дилася на відстані сотого поверху під землею. Ми були під повним контролем українських воєнних і нашою місією було створення па-нацеї. Україна хотіла, щоб її почали поважати в світі і бачила в цій ідеї порятунок свого тяжкого становища. Ми являли собою лабора-торію з усім необхідним обладнанням і колективом з тринадцяти висококваліфікованих і найкращих в світі алхіміків-науковців. Для прикриття, будівля, яка була входом в наше підземне царство, зна-ходилася в Чорнобилі. Так, саме на місці чорнобильської АЕС. До речі, аварія на станції сталася через наш невдалий експеримент. Але до цього повернемося пізніше.

Ми працювали там дуже довгий час, набагато більший, ніж ви зараз подумали. Я живу вже 317 років, 164 з яких я провів в дослідженнях і роботі в лабораторії. Перш ніж ви закидаєте мене питаннями, дайте мені змогу одразу дати вам відповідь. Панацея – це просто неймовірна тяжка праця, тому, перш ніж почати роботу над нею, нам довелося винайти препарат, який підвищує тривалість життя. По-перше, причина необхідності його винайдення полягала в тому, що смерть, по суті, та ж хвороба, але неминуча і невідворотна. Тому першим кроком на шляху до панацеї було саме винайдення еліксиру тривалого життя, яке мало б йти за нескінченність. По-друге, ми всі прекрасно розуміли, що на створення такого чудо-дійного препарату нам знадобилося б більше років, ніж нам пропо-нує звичайне життя. Отже, на винайдення цього еліксиру в нас пішло 11 років. Тоді був великий день, і ми мали на меті розповісти про винахід усьому світу. Але нам це зробити не дали. Вони страшні люди, але ми цього тоді не розуміли. Вони просто використовували нас. Ми думали, що працюємо на благо людства, а виявилося, що просто виконуємо забаганки цих монстрів.

Отже, вони переконали нас, що ми повинні закінчити свою працю і представити світу вже готову панацею, адже тривалість життя не ігнорувала всілякого роду хвороби і більш того, цей еліксир робив людський організм слабким, тому тепер навіть незначна хвороба могла завдати серйозної шкоди. Ми повірили їм. Нас повністю ізолювали від зовнішнього світу, приставили охорону і ми почали роботу над цією бісовою панацеєю. Йшли десятиліття, але ми навіть не на крок не наближалися до нашої кінцевої мети. Але сталася одна подія, яка дозволила нам зробити скачок в дослі-дженні. Пов’язана ця подія була з винайденням атомного реактора. В нас всіх тоді було просвітлення і ми почали працювати більш плі-дно. Всього за 10 років ми вже мали ліки від усіх хвороб на світі і головним питанням залишалося їх з’єднання в єдине ціле та дослі-дження побічних ефектів їхньої дії. Але, була одна перешкода і я знав про неї. Ця перешкода – це природа. В природі взаємодія елементів має свої рамки. І на етапі дослідження сумісності препа-ратів це було зрозуміле. Як зараз пам’ятаю, як я кричав їм, щоб вони залишили усі спроби і визнали, що справа всього нашого життя була провалена. Але вони не бажали мене чути. Вони на той час вже збожеволіли. Це вже були не ті люди, яких я знав 153 роки тому, вони з’їхали з глузду від постійного перебування в замкнутому приміщенні. Не знаю чому, але я не був з ними, я залишався в здо-ровому глузді. Але моє слово не було почуто. Я кричав: «Зупиніться! Подивіться, що ви робите?!». Вони тільки і казали: «Мовчи! Ми знаємо, що робимо». На жаль, це так не було.

В той день, 26 квітня 1986 року, вони наважилися з’єднати останні складові і нарешті отримати результат справи життя – Велику Панацею. Тоді і сталася ця страшна аварія, цей жахливий Великий Провал. В народі його назвали «Аварія на чорнобильській АЕС». Але крім усім відомих її наслідків, був ще один, набагато жахливіший. Можливо, сама природа вирішила зіграти з нами злий жарт. А може, вона мала на меті нас провчити. Це ніхто знати не може. Сінтія – вірус, який мав бути панацеєю. Він створився в результаті цього експерименту, який мав на меті зовсім протилежне. Замість Великої Панацеї вони створили Великий Вірус. Тоді, вони цього навіть не зрозуміли. «Та-а-а-к! – кричали вони. – Ми нарешті це зробили». Пам’ятаю також, як сам казав їм, що дуже радий, що був не правий.

Сінтія – вірус, який робить з людиною страшні речі. Ви і самі частково знаєте і розумієте, про що я кажу. Але річ у тім, що всього спектру її дії знати не може, мабуть, ніхто. Що ж, по-перше, Сінтія не діє ні на що і ні на кого, крім людини(точно природа по-мстилася). По-друге, вона діє не на всіх людей однаково. Ті зомбі, до яких усі люди, які ще не заразилися, вже так звикли, всього-навсього квіточки. Ягідки – це монстри, справжні вбивці, яких робить Сінтія з людини. Взяти, наприклад, клас «Скромників», можливості яких виходять за межу реальності: варто один раз подивитись їм в обличчя і вони нізащо не зупиняться, поки не вб’ють цю людину. Незвичайно жорстокі і кровожерливі тварі розміром з автобус – це, взагалі, стало повністю адекватним явищем в нашому житті. Але є люди, яких Сінтія пощадила, якщо можна так сказати. Це вампіри і перевертні. Вони, фактично отримали панацею, але з невеликою особливістю: в вампірів це тяга до людської крові, а в перевертнів – жага людських сердець. Кровожерливі тварі, мушу сказати. Але не настільки, як тварі виду Йохансен. Ось справжні кровопивці.

- Оу, я знаю цих виродків. Один Йохансен на моїх очах чо-тири роки тому буквально випив усю кров моєї дружини, – перебив Білозера Керальт. – Їх тоненькі вусики, які впиваються в нижні куто-чки людських очей.... вааа... це справжня гидота.

- Вибачте, пане Білозере, ти стільки говориш про безвихід-ність та жалюгідність нашого становища в сучасному світі, що в мене, як, напевно, і в Керальта, виникає справедливе питання: чи во-лодієшь ти певної інформацією, яка б могла допомогти нам відносно нормалізувати наше життя, - вліз в розмову Ханнел.

Білозер трохи подумав, погрався із довгими постолами своєї охайної бороди і, трохи нахилившись над столом, сказав:

- Це... неможливо! – Керальт зберіг суворий вигляд облич-чя, а ось Ханнел навіть зойкнув від цієї заяви. – Поки що неможливо.

Після цих слів Білозера, в кімнаті запанувала непроникна тиша. Хвилина йшла за хвилиною і здавалося, ця тиша вийшла навіть за межі цього кабінету. Першим вирішив її порушити Білозер:

- Ви повинні усвідомити той факт, що Сінтія зараз живе у всьому, абсолютно в усьому! Вона в кожному з нас. Все залежить від її концентрації. Чим вона більша, тим жахливіші зміни викликає її дія на організм.

- Білозере, скажи, невже ваша організація розпалася одразу ж після Великого Провалу. Невже ти та інші науковці весь цей час нічого не робили, невже навіть не робили спроби знайти слабкі місця Сінтії? Пройшло багато років, але я, хоч ти мене вдар, не вірю, що не було досліджень цього направлення.

- Так, дуже правильне питання. А я вже почав дивуватися, чому все ще його не почув. Що ж, я відповім. Але ви маєте віддавати собі звіт, що моя відповідь може назавжди змінити вас, а саме вашу душу. Ви впевнені, що бажаєте знати цю відповідь?

Начебто підтверджуючи всю важливість цього моменту, порив вітру трохи підкинув легку тканину штори і місячний відблиск дав зрозуміти, що за вікном була глибока ніч. Нічого не говорячи, Ханнел піднявся, склонився в в прощальному жесті, якось незрозуміло і з побоюванням глянув на Білозера і покинув кабінет Керальта.

- Що це з ним? – не розуміючи суті того, що відбувається, спитав старий чоловік.

- Скажи будь-ласка, я правильно зрозумів? Ти і сам знахо-дишся зараз під впливом Сінтії? Ти вервольф?

- Так. Як ви здогадалис-ся? - спитав Білозер, блиснувши своїми гострими іклами і спустивши капішон настільки, що стало видно його лице повністю. Керальт нарешті зрозумів, що то не тіні падали на його обличчя, роблячи його очі чорними, а лице якимось неприродно сухим. Він справді був таким.

Здавалося, Керальт добре тримається і не дає своїм справжнім почуттям виходу.

- Відблиск місяцю. Він тебе видав. Тобто ти...

Видавши якийсь нелюдський звук і піднявши ліву руку, Білозер перебив свого співрозмовника.

- Я... довгий час... намагався... побороти її. Але Сінтія... вона безмертна, - запинаючись сказав він. – Рівно одна тисяча триста сорок сім разів я разом з іншими науковцями намагався вбити, знищити наслідки катастрофи. Ми з усіма науковцями були майже в самому епіцентрі трагедії. І навіть кілометри землі над нами не вря-тували нас від впливу Сінтії. Це і є відповідь на твоє питання, Кера-льте. Більше ніж 20 років на мені проводили всілякі експерименти, які мали допомогти хоча б послабити вплив Сінтії на мій організм. Але все марно. Коли я зрозумів це, я втік з тієї в’язниці. Дочекавшись повного місяцю, я прийняв звіриний вигляд і за якихось 2 хвилини розірвав титанічні грати і вбив чотирьох сторожових. Після цього пройшло вже років 4-5 і за цей час я навчився себе контролювати, тому ви можете мені довіряти, я поиборкав цей вірус. Але звісно не повністю. Повністю взяти його під контроль не-мо-жли-во. Наприклад, якщо я довгий час голодую, то перестаю володіти своїм тілом. Той звір, що тепер складає другу частину мого «я» бере верх наді мною. І тоді він починає виривати серця в людей один за ін-шим... в цей час я все відчуваю і тільки дивом залишаюся в здоро-вому глузді.

- Я сподіваюся, ти не голодний зараз?!

- Не переймайся, два дні тому назад я добре нагоду-вав його, цього Ненаситного. Наступне десь через двадцять вісім днів.

- Радий це чути.

І тут двері в кімнату різко відкрились. Ханнел, в супроводі двох стражників, увійшов у кімнату. Двоє з них одразу стали з обох боків від Білозера, приставивши леза своїх мечей до його горла. Третій незнайомець підійшов до Керальта та, склонившись, почав щось шепотіти тому на вухо. Цей чоловік мав досить загадковий вигляд. Різкі риси обличчя, гострий ніс та бездонні очі. Він також мав яскраву шевелюру, яка спадала на його плечі та плавно загиналася від нього.

Білозер сидів мовчки, руки його трохи тремтіли. Але не дивля-ись на неймовірну непроникність свого характеру, його хижий пог-ляд відкривав іншу сторону його душі. Здавалося, він веде боротьбу сам з собою, але що стоїть на кону цієї битви, знав тільки сам Біло-зер.

- Сховайте мечі. Відійдіть від нього, - несподівано сказав Керальт. Подивившись прямо в очі Білозеру, він зрозумів, що встиг вчасно. – Білозере, дозволь я познайомлю тебе з Фаоліном. Він ча-клун. Він сказав мені, що в тебе не має поганих думок, коли ти в небезпеці і ситий. Тому вибач мене за таку безтактність.

- Нічого, я вс-се... розумію. – видавив з себе Білозер, все ще відходячи від внутрішнього поєдинку зі своїм звіром.

- Як мене вже представив Керальт – Фаолін. Мені дуже приємно бачити тебе, один із Проклятих алхіміків. Ми вже давно залишили спроби знайти когось з вашого угруповання. Але не пройшло і п’яти років, як ти сам знайшов нас. Як же іноді в житті все буває: чекаєшь, чекаєшь – і нічого, а тільки відпустишь ситуацію - і доля підкидує тобі «таку» винагороду за твої очікування.

- Я більше схильний вірити в заздалегідь прописану стрічку життя. Таким чином ти звільняєшь себе від помилок, адже згідно з даною вірою, їх просто не існує в природі.

- Так... так... Нарешті з’явилася ще одна розумна людина в цьому місці. Нам буде про що з тобою поговорити пізніше, Білозере. А зараз в мене є певні справи, від яких мене відірвали через тебе. Вон ольде!(«До зустрічі») – сказав Фаолін і попрямував до виходу з кабінету.

- Веа сельда! – відгукнувся Білозер, що означає «Побачи-мось».

За Фаоліном, за наказом Керальта, вийшли і два стражника. Ханнел залишився і присів на своє минуле місце.

- Я сподіваюся, - почав першим говорити Керальт, - що ти справді маєшь змогу контролювати свого звіра, а твоя сьогоднішня промова несла тільки правду. Але на сьогодні досить. Звісно, в мене ще багато питань, але я зачекаю. Нам всім слід відпочити та ви-спатися. Хоча останній пункт не для всіх після побаченого, відпочити має кожен. Білозере, Ханнел проведе тебе до твоїх апартаментів. Там ти знайдешь все необхідне, а коли зголоднієшь, просто натисни на фіолетову кнопку біля спальної кімнати. Завтра... точніше сьогодні після обіду за тобою завітає Ханнел. Він відведе тебе до мене...

- Добре, пане Керальте! Дякую за гостинність! Але хочу сказати вам на прощання одну річ: не чекайте від мене дива. Наш світ більше ніколи не буде колишнім і до цього потрібно звикнути. Як колись давно казав мій вчитель, ніколи не варто забувати про те, що змушує тебе прокидатися вранці. На це питання відповідь потрібен дати собі кожен. Для мене це віра в плинність часу і його нещадність до всього. Сподіваюся, і до Сінтії також.