Синій птах: два полювання

«Скажи-скажи, старий Іоанне – чому тепер не ходиш ти?

Чи набридло тобі захищати світи?

Чи просто забути усіх нас ти встиг?

Скажи-скажи, старий Іоанне – чому тепер не ходиш ти?»

Приспів солдатської пісні про лицаря Іоанна Незбагненного, що втратив ноги у битві за Золотистий пояс астероїдів.

Сутінки. Тут, на Манфері, доба тривала двадцять дві години.

Ліс наповнювався темрявою. У світлі останніх сонячних променів ніжився велетенський темно-синій птах, схожий на ворона. Фалар – рідкісний вид, в усьому королівстві не знайдеться й півтисячі таких істот. На Манфарі їх було сорок чотири, у цьому лісі – шістнадцять.

Незважаючи на свій розмір (порівняти можна хіба що з хорошою конякою), фалар ступав тихо. Було щось величне у його ході. Воно й не дивно – великий синій птах був справжнім царем лісу. Не було жодної тварини, яка могла б загрожувати фалару – ці птахи були вершиною еволюції у цьому заповіднику. Справжні боги тваринного світу.

І ось він, бог, цар, спокійно ніжився у помаранчевому світлі, що приходило з заходу. Могутнім довгим дзьобом фалар чистив пір’я, одночасно оглядаючи свої володіння. Один з шістнадцяти володарів лісу, найнебезпечніший мисливець цього забутого світу.

Звісно, він помітив людину заздалегідь, але ніяк не реагував. Хотів підпустити браконьєра ближче. Чоловік у довгій потертій шинелі повільно крокував, піднімаючи рушницю. Затамував подих – не мав права промазати. Нечасто, врешті-решт, вдається прицілитись в такого птаха. Палець браконьєра ледь торкався гачка. Рано. Трохи ближче, зовсім трохи. Не наступати на шишки та жолуді – викличуть зайвий шум. Ще трохи. Готово. Браконьєр зціпив зуби. Палець різко смикнувся. Постріл.

Птах злетів на мить раніше, тому удар тільки збив дві пір’їнки з лівого крила. Фалар злетів і зник за листям. Браконьєр вилаявся, зброю тримав напоготові – ці тварини ніколи не тікають, значить зараз нападе.

І справді, фалар несподівано з’явився зліва від браконьєра, оминув стовбур старого дерева і влетів прямо у мисливця. Різким ударом ноги птах вибив рушницю з рук браконьєра. Потім дзьобом пробив мисливцю праве плече. Біль був нестерпним, але цей чоловік звик до болю. Врешті-решт, на війні бувало і гірше. Набагато гірше.

Лівою рукою браконьєр намагався витягнути ножа, що висів на поясі. Птах тим часом замахнувся для ще одного удару дзьобом. Намагаючись побороти біль, чоловік правою рукою спробував заблокувати удар фалара. Успішно, замість того щоб пробити чоловікові живіт, дзьоб продірявив долоню. Втім, птах швидко оговтався і спробував нанести удар у серце. Не встиг – ніж браконьєра увійшов у пернату шию. Ще мить, і різкий удар струму пройшов крізь тіло фалара.

Тварина ще дихала, хоча шансів у неї вже не було. Браконьєр тихо вилаявся і скинув з себе приреченого птаха. Плече та долоня жахливо боліли, шинель стала темною від крові. Тепер чоловік мусив дійти до свого рюкзака, що лежав десь метрів за двісті звідси – там була аптечка.

Фалар, гордий володар лісу, випустив останній подих і завмер. Так, він був царем тваринного світу, богом зеленої темряви. Але для людини то був просто синій птах, нехай і великий.

Коли Колін почув сигнал тривоги – випустив з рук склянку. Пара високих сигналів, значить браконьєри. Що ж, треба терміново тверезіти. Браконьєрів на Манфері не бувало вже років вісім, не менше – відвик.

Умившись холодною водою, лісник накинув свою стару шинель і вийшов надвір. Глибоко вдихнув – все ще хотів відчути запах лісу. Втім, запахів Колін не відчував із часів війни – після поранення.

Зайшов до сараю, взяв рушницю й аптечку. Можливо, браконьєрів доведеться пристрелити. А може навпаки – рятувати, хтозна. Через Планетарний Технологічний Щит використання високих технологій можливе тільки у будинку лісника. А значить вони, браконьєри, лишились там без високотехнологічної зброї, без комп’ютерів, навіть без «коробки колоніста».

З транспорту, звісно, тільки кордос. Колін незграбно осідлав тварину, ще раз глянув на свій будинок і рушив у глибини лісу.

За чотири місяці до вбивства птаха.

 Зак, сорокарічний ветеран і майбутній браконьєр, вимкнув телевізор. Його друг Фернан здивовано почухав потилицю і промовив:

- Ти ж знаєш, що вимикати телек під час нової серії Доктора – це злочин проти людства.

- Я знайшов твою довідку, - сухо промовив Зак. – У тебе фурзійська пухлина, друзяко, і ти мовчав? Коли ти планував повідомити мені, що збираєшся здохнути?

Фернан зітхнув. Він розумів. Що рано чи пізно Зак все одно дізнається – надто вже часто вони бачаться, щоб приховати таку хворобу.

- Не хотів піднімати паніку, розумієш?

- Довбаний ти егоїст, Фернане. Про таке треба повідомляти близьким!

Трохи помовчали.

- Що говорять лікарі?

- Кажуть: «капець тобі, Фернане».

- Блін, мужик, я серйозно.

- Я теж. Ти ж знаєш, воно не лікується.

Зак зціпив зуби:

- Та ні, ми з тобою чудово знаємо, що воно легко лікується.

- Незаконно. За допомогою залози якогось вимираючого птаха.

- Могли б пожертвувати одним довбаним птахом. Врешті-решт, ми з тобою ветерани – наше здоров’я мають цінувати!

Фернан дістав з шафи пляшку з рештками віскі й розлив їх у дві склянки.

- Кажуть, що може скоро вдасться синтезувати той гормон, який лікує фурзійку. Але поки – ніяк. Вони навіть намагались розводити тих птахів – не розмножуються в неволі, а в заповідниках розмножуються рідко і повільно.

- А якщо прорватись в заповідник і вбити одного птаха? – не міг вгамуватись Зак. – Я міг би принести потрібний орган, а Руззі тоді вилікував би тебе у своїй підпільній клініці, м?

- Незаконно, мужик. Не смій цього робити. Якщо я вже маю померти, то дай мені померти у спокої. І сам не сси – я протягну ще рік чи два. Ми вже давно не на війні – припини шукати проблеми на свою голову.

Зак сів на диван.

- Добре, друзяко – ідея справді дурна.

Втім, насправді Зак не відмовився від своїх планів. В голові вже прокручував список знайомих браконьєрів, які могли б допомогти йому пробратись до якогось заповідника. Звісно, доведеться десь дістати стару зброю, на яку не реагуватиме ПТЩ. І їжу доведеться готувати на вогнищі, без усіляких там «коробок колоніста», ось і знадобляться ті старі військові шоломи, що лишились у нього з часів битви за Курхоліз – з них вийдуть чудові казанки й, у крайньому випадку, непоганий захист.

- Про що задумався? – відволік його Фернан.

- А ти як гадаєш?

Ще хвилину мовчали.

- Фернане, друзяко, я не хочу щоб ти вмирав.

- Я теж. Я теж не хочу, друже.

За чотири години після вбивства птаха

Знеболювальні допомагали мислити хоч трохи тверезо, Зак повільно пересувався хащами. В рюкзаку вже лежала мозкова залоза фалара, знизу похитувалась пара старих шоломів, прив’язаних до того рюкзака.

Йти було боляче.

Підбадьорював себе пісенькою про лицаря Іоанна.

«Скажи-скажи, старий Іоанне – чому тепер не ходиш ти».

Кров, звісно, браконьєр вже зупинив, але набагато легше від того не стало. Права рука повисла, ніби несправжня. Біль проривався навіть через купу знеболювального – птах явно мав у дзьобі якусь отруту. Хтозна, чи встигне він дійти до корабля. І тим паче чи зможе він запустити ту старезну бляшанку до неба. А ще є шанс що до того часу його піймають лісники.

«Чи набридло тобі захищати світи?».

Загалом, ані місяці тренувань, ані допомога досвідчених браконьєрів не допомогли Заку провернути справу чисто. Значить, тепер лишається сподіватись на тупість лісників і стійкість людського організму.

Треба було взяти більше знеболювальних.

«Чи просто забути усіх нас ти встиг?».

Різкий біль у коліні змусив Зака підкоситись. Браконьєр зціпив зуби, щоб не закричати. Спробував утримати рівновагу, але все одно впав.

«Скажи-скажи, старий Іоанне – чому тепер не ходиш ти».

- Отрута фалара буде викликати больові імпульси в суглобах, ти про це знав? – пролунало здалеку.

Зак, намагаючись не зважати на біль, знайшов у собі сили щоб глянути у бік непроханого гостя.

У тіні, серед дерев, виднівся силует вершника. Чоловік у старій шинелі їхав верхи на кордосі – могутній рептилії розміром з коня. Вершник вийшов з тіні й почав повільно крокувати у бік браконьєра. Тепер Зак помітив – незнайомець навів на нього рушницю.

- Я бачив мертвого птаха, - сухо мовив лісник. – Те, що ти зробив – серйозний злочин. Вирізав мозкову залозу? Що, хворієш на фурзійку?

- Не я, мій друг, - крізь біль процідив Зак.

- Ну, тепер він тебе переживе – через отруту ти помреш десь на світанку. Ну, помер би, якби не я.

Вершник покопирсався в наплічнику і дістав звідти шприц з прозорою рідиною. Кинув браконьєру. Той жадібно схопив ліки, випустив зі шприца рештки повітря та вколов рідину собі у руку. Ще десь хвилину він корчився від болю, а тоді нарешті відпустило.

- Залазь, підвезу тебе до найближчого патрульного корабля. А їх тут скоро буде чимало – сигнал тривоги мав уже до них дійти. Де знаходиться корабель, на якому ти планував чкурнути з планети?

- Печера у Занхорському пагорбі, - хрипів у відповідь браконьєр.

- Ясно. Значить, ближче ніж мій дім. Будемо прямувати до твого кораблика, бо якщо до світанку не вийдемо з лісу – інші фалари знайдуть нас щоб тобі помститись. Вони, знаєш, не вибачають вбивства своїх.

- Скільки часу до світанку?

- Годинки три.

- Маємо встигнути.

І вони їхали вдвох верхи на невтомному кодосі крізь хащі нічного заповідника. Лісник відібрав у Зака зброю та шоломи (важкі, ними теж вдарити можна). Іноді на шляху їм зустрічались нічні гризуни – злубжи, хархи та їжаки. Ну ще іноді сови, що на тих гризунів полюють. І більше нікого. Напевне великі тварини знають, що фалари вийшли на полювання. Знають, що від помсти великих птахів не втекти. Не хочуть стати випадковими жертвами. Хтось перейшов дорогу родині повелителів лісу, грізним синім птахам. І цей хтось на світанку пізнає їхній гнів. Так, тварини безумовно знали про це, тому й тримались від того «хтось» подалі.

- Здаси мене поліції? – запитав браконьєр, і то були перші його слова за дві години їхнього спільного шляху.

- Здам, - спокійно відповів лісник. – Ти порушив закон, вбив рідкісного птаха. Якби можна було, я б тебе сам убив.

- Ясно, законник, - Зак скривився. – А хоч дозволиш передати другові залозу? Не хочу здохнути даремно. Та і птах тоді помре не дарма.

- Ну так, і тоді всі ідіоти зрозуміють, що можна спускатися сюди і вбивати птахів заради порятунку хворих. Ось тільки птахів набагато менше, ніж хворих на фурзійку, - Колін сплюнув. - Не мені вирішувати, чи віддадуть твоєму другу залозу – то справа копів.

Кілька хвилин вони знову їхали мовчки.

- Ти можеш заховати залозу у себе а тоді сам відправити моєму другові, - промовив раптом Зак.

- Можу, але не робитиму того.

- Ну блін, мужик, він не заслуговує на таку смерть. Він же ветеран, ми з ним разом на Курхолізі тримали Грішну гору. Я ж бачу, ти теж воював – шинель офіцерська, все таке. Може допоможеш? В ім’я ветеранської солідарності…

- А злочин ти вчинив як, теж у ім’я солдатської солідарності?

- Ні, - відрізав Зак. – У ім’я дружби.

- Ага.

- Він, друг тобто, просив мене того не робити. Любить говорити мені, що я шукаю пригод на свою голову. Каже, ніби я душею зостався на війні. Ношу її з собою, шукаю всюди боїв та небезпеки.

Колін не відповів, але над почутим задумався. Напевне, він відчував щось подібне. Тому і став лісником тут, подалі від людей. Так звик до війни, що не зміг навчитись жити серед мирних людей.

Зрозумівши, що відповіді не буде, браконьєр почав насвистувати пісеньку про старого Іоанна. Через хвилину Колін не витримав і приєднався до цього насвистування – накрила ностальгія, яку він роками стримував стіною алкогольних напоїв.

- Ми співали її біля вогнища, - мимоволі згадав лісник. – Щовечора. Та пісня, вона як вірус – застрягає у мозку.

- А я його бачив… - похвалився Зак. – Тобто, на власні очі.

- Кого?

- Лицаря Іоанна. Здалеку, на параді.

- І який він насправді?

- Він тоді вже не мав ніг, пересувався на грав-платформі. Але його велич, його героїзм… Чорт, з дитинства мріяв стати лицарем.

- А став солдатом.

- Щоб воювати з лицарями пліч-о-пліч. Врешті-решт я не шкодую, що побував на війні. Багато ветеранів згадують війну як жахіття – я не з таких. Тобто, звісно, жахіття там були – ще й які, але для мене насамперед то були часи героїзму, невимовної величі…

- Розумію, - ностальгічно усміхнувся Колін. – А тоді все закінчилось, лицарські ордени розпустили, про героїзм забули. Лицарі стали викладачами, священиками та політиками. Все згнило.

- А ми стали ніким, - додав браконьєр. – Соромно зізнаватись, але іноді мені здається, що цьому світу знову потрібна війна.

- Не бреши собі, - заперечив лісник. – Світу не потрібна війна. Вона потрібна нам, от і все.

- От і все…, - якось бездумно повторив Зак. 

Їх перервав червоний  звір, подібний до кабана. Тварюка незграбно вивалилась з кущів прямо під ноги кордосу. Вершники переглянулись, кордос перелякано завмер.

- Це нуфс, - пошепки пояснив лісник. – Тварина соціальна, самотужки на нас не нападатиме. Але зараз рвоне до вулика повідомляти про легку здобич. Ми в халепі.

Нуфс зробив кілька кроків, наблизився до кордоса впритул і принюхався. Це тривало не довше чотирьох секунд, а тоді дрібна тварюка чкурнула назад у кущі.

- Треба тікати! – вже гучніше сказав лісник. – Но, вперед! Візьми свою рушницю, браконьєрчику – нам доведеться відстрілюватись від цих гівнюків!

Кодос рвонув уперед, а там вже виднівся доволі високий пагрб.

- А хіба ти не проти вбивства тварин?

- Нуфси не вимирають – навіть натяку на загрозу вимирання немає. Тож готуйся стріляти!

- Ти так легко довіриш рушницю людині, яку арештував?

- Раптом почав вірити у ветеранську солідарність, - приречено усміхнувся Колін.

Нічний ліс починав наповнюватись звуками – позаду ревіли зграї нуфсів. Зак тримав рушницю лівою рукою – тепер у правиці для цього сил не було.

- Бляха, печера з іншого боку пагорба! – прокричав Колін, підганяючи кодоса.

- Жени на вершину пагорба, звідти будемо відстрілюватись!

Позаду вже виднівся натовп червонуватих істот. Та й не тільки позаду – коли браконьєр глянув уважніше, зрозумів – нуфси оточують пагорб. Кодос почав дертись угору, тягнутись до вершини.

- Блін, злазимо – пішки піднятись буде швидше, - сказав лісник.

Вони злізли з кодоса і почали підніматись. Опинившись на вершині пагорба – роззирнулись. Нуфси не рухались – оточили пагорб і загрозливо гарчали.

- Нам капець, - зітхнув Зак. – Їх тут не менше як півсотні.

- А набоїв у нас більше, - з награною завзятістю підбадьорив його Колін. – Відстріляємось, якщо старатись будемо.

Нуфси почали повільно підніматись.

- Шолом надягни, - порадив лісник. – Ті тварюки вміють плюватись якоюсь гидотою, що очі випалює.

Вони взяли старі закриті солдатські шоломи. Якусь мить не наважувались їх надягнути, ніби у тих шоломах зачаїлась та жадана війна, якої вони так прагнули.

Нуфси рвонули в атаку. Червоні кабаноподібні монстри, готові вбивати.

Лісник і браконьєр надягнули старі шоломи і зникли. Так, зникли, бо на їхньому місці тепер були не лісники, не браконьєри, не забуті суспільством люди – тепер то були воїни. Двоє солдатів, готових до бою.

Колін натиснув на спусковий гачок – перший нуфс покотився донизу. Зак вбив наступного. Почалось. Істоти дерлись на пагорб і падали від солдатських куль. Нічний ліс на кілька митей наповнювався світлом від пострілів. Повітря ставало теплим, запах пороху та крові огорнув пагорб. Двоє воїнів боролись зі страшною зграєю. І у той момент їм було байдуже – переможуть вони чи програють. Вони були щасливі вперше за весь той час, що провели у мирі. Кров огидних червоних почвар заливала їхні шоломи, звуки пострілів притуплювали їхній слух. Але вони продовжували стріляти, а нуфси незграбно падали донизу.

Можливо у той день з небес на них дивився сам старий Іоанн. І, хтозна, може навіть пишався ними.

Струмочки крові спускались пагорбом і розчинялись у траві. Саме у тих струмочках Зак помітив перші ранкові промені. А Колін в той момент побачив щось набагато прекрасніше.

Ранковим небом стрімко наближалась зграя темних пташиних силуетів. Величезні темно-сині птахи опустились прямо на пагорб і кількома ударами розігнали нуфсів геть. Дрібні червоні почвари перелякано розбіглись хто куди, лишивши птахів наодинці з людьми.

- Вони нас врятували? – здивувався Зак, міцніше стискаючи рушницю.

- Тільки для того щоб вбити нас власноруч, - розчаровано пояснив Колін.

- Е ні, я так просто вам, пернатим, не віддамся! – гаркнув браконьєр і прицілився у одного з фаларів.

Лісник різким ударом вибив рушницю з рук Зака, а тоді викинув свою.

- Від цих ми не відстріляємось, - пояснив він. – А вбивати їх я не дозволю – ти вже одного вбив.

- Ну звісно, іншого я і не чекав, - сумно, але з розумінням відповів Зак.

Птахи стояли нерухомо і дивились на людей, ніби вивчали їх. Ніби говорили: «Хто ви, смертні, що посміли вбити одного з лісових богів? Що ви за чудовиська, які з такою неповагою ставляться до царів? Невже такі дрібні незграбні істоти можуть забрати життя у одного з нас?». І ця мить – мить мовчазного чекання на неминуче, подарувала солдатам надію. Може у птахів прокинеться милосердя?

Колін став на одне коліно і схилив голову перед гордими птахами. Зак повторив цей жест поваги.

Один з фаларів, найстарший і наймогутніший, підійшов до людей майже впритул і схилив свою голову. На знак поваги?

Ні.

Різкими ударами дзьоба він проткнув спочатку Коліна, а потім Зака. Прямо в живіт. Тоді схопив їхні рюкзаки і викинув кудись за пагорб. Коли люди попадали і почали корчитись від болю, птах гордо підняв голову та закричав. І тоді фалари знову здійнялись у повітря, полетіли геть. Їхню справу зроблено.

Хіба боги знають про милосердя?

Випльовуючи згустки крові, Зак вилаявся і промовив:

- Ну от, здохнемо так близько до корабля…

- Ми померли… набагато раніше, - крізь біль мовив Колін. – Напевне, ще на війні…

Двоє людей повільно вмирали на траві. Ким вони були тепер? Лісником та браконьєром? Воїнами? Чи отримали вони омріяну війну? Чи так і лишились забутими людством героями?

Хтозна.

То був незвично тихий ранок у заповіднику.