Сини свого Батька

І

***

Історія, що її я вам розповім, зачепила долі багатьох людей, і Вашу теж. Але Ви, як і всі, цього, звісно, не помітили. Так уже склалось – коли добра людина робить щось хороше, вона не афішує того, а часто навіть намагається приховати.

І все ж, я думаю, Ви заслуговуєте на цю історію. Тому що, можливо, Ви теж зробили багато хорошого. Або ще зробите. Зробите ж? Обіцяєте?

Отже, як я вже сказав, ця історія стосується багатьох людей. Фактично, всіх. Але головних героїв у ній не так багато – це молодий студент-практикант Максим з Києва, що вчиться на бібліотекаря і у вільний час грає на скрипці; це Лора зі Львова – сімнадцятирічна дівчина, якій дуже не пощастило з родиною, але дуже пощастило з друзями; це Давид – тридцятирічний адміністратор у дешевій столичній забігайлівці.

Я не вказав ще одного героя. Але краще вже Вам познайомитись з ним самостійно – як це сталось у Максима.

Перш, ніж почати оповідь, я хочу, щоб Ви глянули на годинник. Слідкуйте за часом, він має йти – це іноді дуже важливо.

***

Макс глянув на своє відображення у чашці чаю. Цим він займався більшу частину своєї практики, тобто уже два тижні. Робота в бібліотеці буває напруженою і динамічною, але тільки в першу половину дня – коли студенти з сусіднього училища натовпами приходять робити реферати. Після обіду світ стає тихим і спокійним, і весь персонал може дозволити собі чаювання.

Отже, вони, як і щодня, сиділи в читальній залі за круглим столом і теревенили, прикладаючись до чашок. Часом Макс поглядав у той кут зали, де лежав футляр з його скрипкою – його чомусь непокоїло передчуття, що сьогодні йому випаде нагода зіграти. А втім, частіше за все він грав у підземних переходах, яких, на щастя, у столиці завжди вистачало.

Поруч з ним сидів директор бібліотеки – дивакуватий і трохи товстий старигань у чорному костюмі та білій сорочці. Виходячи з приміщення, директор завжди одягав свого циліндра, який ніби витягнули з дешевого фільму про вікторіанський Лондон. І цим дивакуватим одягом старигань з першого ж дня зацікавив Макса – було в ньому щось незвичайне. Те, як директор говорив, те, як він дивився на все…

Сидячи біля Макса, він розказував якусь кумедну історію зі своєї молодості, як це вміють робити дотепні дідусі. Історію, як здалось Максові, вигадану, але від цього, як не дивно, не менш цікаву.

Осінні дні закінчуються рано, тому через кілька годин таких розмов на вулиці стало темно, а працівники бібліотеки почали розходитись по домівках з певністю, що більше по книги сьогодні ніхто не прийде.

- Максиме, - доброзичливо промовив директор, - чи можеш лишитись ще на кілька хвилин? Хочу поговорити з тобою.

- Ну, поспішати, в принципі, немає куди…

- От і добре! Візьми з собою свою скрипку.

Директор усміхнувся, підвівся зі стільця і жестом попросив хлопця йти за ним. Вони уже підійшли до директорського кабінету, коли старий знову заговорив:

- Кілька днів тому я мимоволі почув, як ти граєш на скрипці. Мушу визнати, у тебе неабиякий талант.

Макс ніяково кивнув, самими вустами промовляючи «дякую». За останні роки його не раз хвалили, але звикнути до цього він так і не зміг. Директор тим часом відчинив двері кабінету і запросив хлопця до середини. Макс ще жодного разу не заходив до цього приміщення, тому тепер із неприхованим захватом розглядав неординарний інтер’єр.

На стінах висіли десятки годинників. Всі вони показували різний час, але дивним було не тільки це – секундні стрілки усіх годинників рухались з різною швидкістю. Більше того, за показниками деяких годинників час взагалі рухався назад.

- Подобається? – директор виглядав неймовірно гордим за свій кабінет. - Я люблю слідкувати за часом… За всіма часами, насправді. Отже, повернемось до твоєї гри. Тобі не казали, що коли ти граєш, час ніби йде швидше? Пролітає непомітно?

- Казали, - Макс стенув плечима. – Але, думаю, такі речі говорять кожному скрипалю, ні?

- Ну, в твоєму випадку є дещо особливе…

Старий усміхнувся і дістав з кишені старого ключа, подібні яким Макс бачив хіба що у фільмах про середньовіччя.

- Бачиш, Максиме, коли ти граєш на скрипці, час справді йде інакше. Я було подумав, що причина у скрипці… - директор на мить завмер, задумався. – Сам знаєш, які артефакти іноді видає нам старий-добрий час. Тому я взяв на себе сміливість глянути на твій інструмент. Аж раптом зрозумів, що вся справа в тобі!

Макс застиг на місці, не знаючи, що робити. Старий говорив повну маячню, і говорив її дуже серйозно. Було би не дуже ввічливо просто втекти чи заперечити директорові, але що буде далі?

- Бачу, ти абсолютно не розумієш, про що я, - цей незвичайний дідуган зітхнув і підійшов до одного з годинників. – Треба почати з далеку. Чим, на твою думку, є Всесвіт?

Макс мовчав. Він не звик до таких розмов. Певно, ніхто не звик.

- Всесвіт, Максиме, є нічим іншим, як симбіозом. Симбіозом двох найдавніших істот – Простору і Часу. Вони міцно зчеплені, нероздільні. Але їхня взаємодія може бути використана, якщо тільки мати певні вміння…

- Ви ж розігруєте мене?

Старий знову зітхнув. Він провів ключем по одному з годинників, і за вікном різко почало світати. Не вірячи своїм очам, Макс ще хвилину витріщався у вікно.

- Час…

- Так, я трохи прискорив його, - пояснив директор. – Те ж саме ти робиш своєю скрипкою, але не так вміло. Трохи тренування, і маніпулюватимеш Всесвітом неймовірно професійно. Можливо навіть дійдеш до рівня мого Батька – той був першим сином Часопростору.

Макс не відводив погляду від світанку. Він все одно не дуже розумів, що відбувається. Старий наговорив багато маячні, але тепер ця маячня ще й відбувалась перед очима. Мозок хлопця відмовився приймати те, що подавали йому очі та вуха.

- Бачу, ти все ще не усвідомив…

Директор сів за стіл і став чекати, поки Макс перетравить отриману інформацію…

***

Лора замкнулась в кімнаті й увімкнула музику на максимальну гучність, але навіть це не рятувало її – вона досі чула, як вони сваряться. Її батько, як і завжди п’яний, знову горлав на дружину. На матір Лори – безхарактерну жінку, яка ніколи не вміла опиратись чоловікові. Коли він горлав на неї, матір тільки плакала, якщо ж чоловік піднімав на неї руку – могла навіть викликати поліцію, але потім сама ж заминала конфлікт і виправдовувала свого «домашнього алкоголіка».

Дивлячись на їхні стосунки, Лора розуміла, що ніколи не одружиться. Що ніколи не зможе допустити таку владу чоловіка над нею. Ба, краще й зовсім обійтись без чоловіка.

Крики за стіною стали гучнішими, іноді супроводжувались ударами кулака об стіл. Лора перевдягнулась – натягнула чорні джинси та довгого светра. Її батько ненавидів цей її одяг, певно тому й одягнула. Це було її маленьке бунтарство. Це був її протест.

Нова хвиля криків. Батько Лори обізвав її матір сукою. Дівчина стиснула кулаки від люті та безсилля – так її татко кричав на дружину перед тим, як збирався її вдарити. Цей прогноз дівчинки виявився правильним – уже за мить вона почула перший ляпас. Її батько ще зовсім нещодавно був військовим і мав дуже важку руку.

«Вона сама винна», - подумала Лора. Сама винна, що не кинула його. Сама винна, що терпить цей отруйний шлюб, чіпляється за нього, як за останню соломинку в її загубленому житті.

І все ж, з цим треба щось робити.

Лора вилаялась, вимкнула музику і вийшла зі своєї кімнати. Влетіла на кухню саме вчасно, щоб побачити, як батько ще раз б’є матір в обличчя. Жінка схлипнула і впала на коліна. Говорила, що вона не хотіла. Благала його заспокоїтись. Шепотіла: «Не змушуй мене викликати поліцію».

Але її чоловік був надто п’яним, щоб якось на це реагувати – він дав дружині чергового ляпаса і гучно вилаявся.

- Та припини вже! – гаркнула Лора. – Ти ж уб’єш її!

Дівчина відчула неймовірний холод, і тільки за мить зрозуміла, що це – страх. Що сьогодні її протест вийшов за межі зміни гардеробу. І, певно, їй доведеться за це відповісти.

- О, ти бачиш, кого ти виростила? – прохрипів чоловік. – Якесь щеня вказує батькові, що робити! Твоє виховання, га? Цькуєш на мене мою ж дочку!

Він ще раз вдарив заплакану дружину, на губах бідолашної проступила кров.

- Кажеш, уб’ю її? – продовжив батько.

Лора не відповіла – заклякла від страху.

- А може і уб’ю! Може таких сук і варто вбивати!

На цих словах обличчя чоловіка посерйознішало.

- Доню, дай мені ножа. Я хочу залишити на твоїй мамці мітку, щоб ті її кобелі знали, що вона моя!

Лора дивилась на батькове обличчя, намагаючись знайти хоч якісь ознаки того, що він жартує. Але цей амбал у старому светрі, з неохайною бородою і дуже захмелілими очима був абсолютно серйозним. І те, як він дивився на свою заплакану і закривавлену дружину… То була ненависть. Він сердився навіть не на людину – на свою власність.

- Я сказав, дай мені ножа! – гаркнув він. – А, чорт з вами – всі ви з однієї шайки. Сам впораюсь!

Чоловік пройшов до столу, витягнув із хлібини ножа і пішов до дружини.

Лора стояла метрів за п’ять від нього, але махнула рукою так, ніби намагалась вдарити батька… І змогла! Хтозна, як це можливо з такої відстані, але її кулак поцілив прямо батькові в обличчя. Чолов’яга похитнувся, більше від несподіванки, ніж від сили удару.

- Я вас, сучок, навчу батька поважати!

Ось тоді все й почалось насправді: батько Лори заніс ножа, щоб ударити свою дружину. Лора, божеволіючи від безсилля, кинулась до нього. Можливо вона могла б устигнути зупинити його. А може ніж би уівійшов у плоть бідолашної жінки – хтозна. Але всього цього не сталось, бо час ніби застиг і всю кухню залило приємне блакитне сяйво.

Коли світло згасло, Лора побачила дві постаті, яких раніше не було у неї на кухні.

***

Давид уже хвилину сперечався з дивакуватим відвідувачем. Зрештою, це була його робота – забігайлівка, в якій він працював, ніби притягувала неприємний контингент. Але цей дивак… Він був не таким, як інші. На перший погляд – звичайний офісний працівник. Дешеві окуляри, костюм, краватка, зализана зачіска, тихий голос. Давид і подумати не міг, що така людина може відмовитись платити.

- Тобто, мені викликати поліцію? – не здавався Давид.

- Викликайте, - незнайомець посміхнувся, але в тій посмішці сяяла якась байдужість. – Вони все одно не встигнуть приїхати. Час сьогодні працює на нас з вами, так би мовити. А після цього дня він узагалі, хм, працюватиме самостійно.

Давид демонстративно дістав телефон, сподіваючись, що клієнт передумає і заплатить, і насправді викликати поліцію не доведеться.

- Дивовижно, - сказав незнайомець, - що провідником виявився такий жирний грузинський невдаха, як ти, Давиде.

Адміністратор не здивувався тому, що клієнт знає його ім’я – кожен міг прочитати його, всі адміністратори в таких закладах, так би мовити, «підписані».

Розуміючи, що без поліції не обійтись, Давид набрав номер, але тієї ж миті незнайомець підвівся і дістав з кишені старого ключа.

- Я так довго чекав, поки ти народишся! – з неприхованим захватом говорив він. – Я так довго мріяв про те, як розірву їх! Я зможу повернути Його!

Давид зробив кілька кроків назад:

- Кого повернути? Я вас не розумію. Але поліція розбереться.

Та дивак не слухав адміністратора – він кинув старого ключа прямо у Давида. І Давид чітко вловив момент, коли ключ торкнувся його руки. Простір навколо них ніби розмився, стіни ресторану потемнішали, вкрились цвіллю. Усі відвідувачі, окрім зловісного незнайомця, зникли.

- Що за фокуси? – запитав Давид скоріше у себе, ніж у нападника.

- Почалось, - усміхнувся незнайомець. – Все зводиться до тебе, Давиде. Ти ж ніколи не підозрював, що ти – центр Всесвіту, правда?

Абсолютно не розуміючи, що відбувається, Давид позадкував, не відводячи очей від дивного клієнта. Він навіть не міг запитати, що відбувається – йому перехопило подих.

- Мені є чим тебе втішити, Давиде, - промовив дивак. – Ти ж давно хотів з ними побачитись, так?

Ось тоді почались справжні дива. До приміщення входили люди, і всіх їх Давид добре знав. Багато годин він провів на їхніх могилах. Там були і його батьки, і друзі дитинства, і товариші, що загинули на війні. Але вони йшли, перемовлялись, дихали!

Першою до Давида підійшла матір. Чоловік шоковано дивився на неї, не вірячи своїм очам. І як реагувати на таке? Матір взяла Давида за руку і промовила:

- Мені дуже-дуже шкода, синку.

З першим же словом мами заціпеніння минуло, і його місце посів розпач. Ось вони – мертві люди, яких він так мріяв повернути. І от його матір тримає його за руку, а він зовсім не знає, що робити. Тому що вірити у реальність того, що відбувається – жахливо боляче.

Давид раптом розплакався.

- Чому тобі шкода, мамо?

- Тому що ми мертві, синку, - жінка ще сильніше стиснула долоню сина. – Ми мертві, а ти дуже самотній.

- Але ж ось ти – перед моїми очима, мамо!

- І це ще гірше, - прошепотіла матір. – Мертві не мають ходити – щось неправильне коїться зі світом.

Чоловік з ключима, той дивний незнайомець, різко засміявся:

- Це ж тільки початок, Давиде. Час починає відпадати від Простору, Всесвіт зменшується. Він повертається! Ми…

Незнайомець замовк, тому що залу різко залило блакитним сяйвом.

- Підходьте, - гаркнув чоловік, - Ви все одно не можете мені нашкодити!

Давид обійняв матір, притулив її голову до своїх грудей і відчув, як сорочка стає вологою від її сліз. Сяйво абсолютно засліпило його, але лише на мить. А після того він побачив три постаті, яких раніше у залі не було.

ІІ

***

Вони все ще сиділи в кабінеті у директора бібліотеки, і Макс зовсім втратив лік часу. Годинники навколо нього вистукували свої химерні ритми, абсолютно збиваючи хлопця з пантелику.

- Отже, усе це правда, так? – нарешті запитав Макс.

- Ну нарешті, - усміхнувся директор бібліотеки.

Йому довелось показати Максові не один і не два фокуси з часом, аби той нарешті повірив, що те, що відбувається – правда.

- Отже, ще раз, - промовив Макс, намагаючись вмістити інформацію у своїй непідготовленій до такого свідомості. – Простір і Час зливаються у симбіозі й від цього народжується хтось…

- Батько, - виправив директор. – Від цього народжується Батько. І Матір.

- Отже, Батько і Матір. Вони теж намагаються злитись у щось ціле, але щось у них іде не так, і Батько зникає, як і більшість Матері.

- Але все ж, Матір вціліла, - додав директор.

- А Батько – ні, - продовжив Максим. – Але від цього злиття у них з’являється дванадцятеро дітей, і ви – найстарший з них.

- Браво, я сам не описав би краще!

Директор радісно заплескав у долоні.

- Але це ще не все, так? – Макс на мить усміхнувся, а тоді знову посерйознішав. – Ще ж є я, з моїм даром керувати часом за допомогою гри на скрипці.

- Ти, любий мій Максиме, є особливим об’єктом у просторі – маленьким двигуном часу. Ми знали, що таке можливо, але ще ніколи не зустрічали на практиці. Хочеш повчитись керувати часом? Навчитись використовувати свій дар на користь людям?

- Я чогось не розумію, - сказав Макс. – Ви існуєте довше, ніж людство, невже вас цікавить щось настільки дрібне, як доля однієї людини?

- Дозволь, я покажу тобі…

Все навколо зникло у темряві – Макс і директор тепер стояли у чорній порожнечі. А тоді навколо них почали загорятись маленькі вогники, схожі на зорі. Їх було безліч.

- Це… - Максові перехопило подих. – Це дуже красиво.

- Безумовно. Це ми дивимось на Часопростір ззовні. Бачиш ці вогники? Це точки перетину Часу з Простором. Знаєш, де вони перетинаються? У свідомості людей. Кожен вогник – це якась людина. Дуже гарно. І зовсім не дріб’язок, навіть для такого старожила, як я, гм?

- Ці вогники червоні, - Макс вказав на одну з зірок. – Що це означає?

- Що людина потребує допомоги, - пояснив директор. – І ми можемо комусь допомогти, хочеш?

- Хочу. Але ж ми не зможемо допомогти всім.

Старий директор усміхнувся:

- А справа й не в тому, щоб допомогти всім. Але варто допомогти тим, кому можеш допомогти. Достатньо торкнутись вогника, і ми опинимось біля людини. То йдемо?

- Йдемо, - різко сказав Макс.

- Ми не знаємо, що там чекає на нас, тому будь обережним!

Старий торкнувся однієї з червоних зірок, і все навколо потонуло в блакитному сяйві. На мить воно засліпило Макса, а коли зникло, хлопець побачив, що вони з директором стоять на брудній кухні у незнайомій квартирі.

***

Побачене шокувало Макса. На кухні, крім них з директором, було троє: бородатий чоловік, налякана і заплакана жінка та дівчинка років п’ятнадцяти, у чорних джинсах та довгому светрі. Бородатий чоловік якраз заніс ножа, аби увігнати його в жінку, але застиг, побачивши незвичайних гостей. Дівчинка ж налетіла на чоловіка і вирвала ніж з його рук.

- О, сімейні конфлікти так шкодять нервам, - сказав директор, розглядаючи кухню.

Старий відчинив шафку, тоді іншу, і ще одну, ніби щось шукав.

- Де у вас тут чашки? Я певен, невеличке чаювання дозволить нам вирішити всі ваші сімейні проблеми. Дівчинко… Як тебе звуть?

- Лора, - ніяково відповіла дівчина.

- Лоро, у вас є посуд, з якого ми зможемо випити чаю?

Лора, сама не розуміючи чому слухається незнайомця, дістала з шухляди набір червоних чашок в білу цятку.

- Чудово, дякую. Отже, для початку, вам не завадило би трохи протверезіти. Максиме, ти не зіграєш для нас? Певен, це допоможе цьому чоловікові трохи очистити свідомість. Та й Лора послухає – ти ж хочеш справити на неї хороше враження?

Макс нічого не відповів, а натомість схопився за скрипку і почав награвати повільну мелодію. Він грав, і обличчя бородатого чоловіка мінялось, світлішало. Грав, а директор розливав усім чай. Грав і тоді, коли всі вони перейшли до вітальні і довго-довго обговорювали проблеми Лориної родини.

- Вам, пане, - говорив директор, - варто звернутись до спеціалістів. І на певний час не бачитись з вашою родиною – ви стали для них небезпечним.

- Розумію, - абсолютно тверезим голосом казав бородатий чоловік.

Лора мовчки сиділа і не вірила своїм очам. Вона ніколи не бачила, щоб її батько так тверезо мислив. Це музика так діє на нього?

Коли Макс припинив грати, бородатий чоловік уже вийшов з квартири, а його дружина пішла у душ. Директор, Лора і Макс пили чай на кухні.

- Як ви це зробили? – запитав Макс. – Вирішили проблему.

- Поговорив, - усміхнено відповів директор. - Ти ж не думав, що обов’язково буде бійка, небезпека, гонитви чи ще щось таке, що показують у кіно? Більшість проблем вирішує хороша розмова.

- Хто ви такі й звідки взялись? – запитала Лора.

- Ми подорожні, - почав пояснювати Макс. – Нас занесло сюди майже випадково…

- Або зовсім не випадково, - здивованим тоном сказав директор. – Лоро, можеш увімкнути світло?

Лора, не підіймаючись зі стільця, протягнула руку і увімкнула світло. Все б нічого, але вимикач знаходився у іншому кінці кухні.

- Дивовижно!

Директор аплодував.

- Дівчинко, - вигукнув він, - мила дівчинко, та ти ж керуєш простором! Хіба не чудовий день? Хлопець, що керує часом, і дівчинка, що керує простором! Скрипка і рухи, музика і танець! Дивовижний день! Все це щось означає…

Тієї ж миті все навколо знову стало темним, а тоді засяяли вогники.

- Ми знову тут… - здивувався Макс.

- Де тут? – запитала Лора. Здавалось, це її не дивує настільки, наскільки здивувало Макса.

- За межами Часопростору, - пояснив хлопець.

- Так, - погодився директор, - ми знову тут. Нас викинуло сюди. Значить, відбувається щось важливе.

Один з вогників палав фіолетовим сяйвом.

- Не може бути, - пошепки мовив директор, роздивляючись вогник. – Це ж Вісь! Головна точка перетину Часу і Простору. І хтось намагається її розірвати. Роз’єднати Часопростір.

- Хто може зробити таке? – здивувався Макс.

- Зробити що? – Лора, звісно, не розуміла, що відбувається.

- Фактично, знищити Всесвіт, - відповів директор. – На це здатен хіба що син мого Батька. І це погано. Дуже-дуже погано, тому що ми не можемо нашкодити одне одному – синам Батька не дано боротись.

- Ну, я ж зможу допомогти? – голос Макса став серйознішим та дорослішим.

- Я, певно, теж зможу, ні? – Лора підійшла ближче до Макса. - Це ж ми ще комусь допоможемо, як ви допомогли мені?

- Так… Так, ось в чому вся суть! – директор знову плеснув у долоні. – Все це в один день! Батько передбачав, що таке станеться, тому і створив цей день. Знав, що один з його дітей захоче все зруйнувати і лишив мені вас, аби я зміг захистити світ. Ох і бешкетник цей татко, все продумав!

- Але навіщо твоєму братові нищити Всесвіт? – запитав Макс. – Він настільки недолюблює ваших батьків?

- Навпаки, Максиме. Він хоче роз’єднати Час і Простір, бо це єдиний спосіб повернути Батька. Батько не може існувати у матеріальному світі, а от за його межами…

- Але ж ти казав, що Батько спланував усе, щоб йому завадити…

- Тому що, певно, він не хоче повертатись. Він віддав усього себе цьому Всесвіту, і не бажає йому зла.

Макс раптом засміявся:

- Ну і сімейна історія у вас – чорт ногу зламає! То що, поїхали?

- Коли опинимось там, вам треба забрати у нього ключ, - сказав Директор. – Запам’ятаєте?

- Я тобі потім все поясню, - звернувся Макс до Лори. – А поки просто кивни.

І тоді директор торкнувся вогника, і все знову потонуло у блакитному сяйві.

***

Місце, в якому вони з’явились, колись було залою ресторану. Тепер же стіни вкрились пліснявою, столи порозвалювались, посуд обріс пилом та павутинням. І тим не менш, залою ходили десятки людей – одні з них були звичайними, інші – напівпрозорими, а деякі й узагалі, здавалось, були самим лише одягом, одягненим на порожнечу.

Один з чоловіків, уже відомий нам Давид, обіймав сиву жінку і заливався сльозами. Неподалік від нього стояв інший чолов’яга, одягнений у діловий костюм. Він підняв руки і закричав:

- Підходьте! Ви все одно не зможете мені нашкодити! Синам Батька не дано боротись!

Макс одразу ж помітив ключі, що лежали під ногами Давида.

- Лоро, ти ж бачиш ті ключі? – сказав він пошепки. – Зможеш дістати їх тим своїм фокусом?

- Постараюсь, - дівчина стенула плечима.

Вона потягнулась до цілі, але незнайомець виявився швидшим – він нахилився і схопив ключа.

- Так-так, цікаво, - вимовив він, затягуючи кожне слово. – Брате, ти привів дітей, щоб завадити мені повернути батька?

Директор бібліотеки поправив піджак і усміхнувся так, як робив це завжди – неймовірно дружньо.

- Братику, це Батько привів їх, - пояснив він. – Скажімо так, він припас зброю на випадок твого вторгнення у Часопростір. Ти ще не зрозумів? Батько не хоче повертатись…

- А мене він запитав? – тепер незнайомець гарчав, слова директора його явно розлютили. - Свою родину він питав? Він, бляха, весь такий жертовний – віддав себе, розчинився у Всесвіті, аби той міг існувати. А ми? Він про нас подумав?

- Чому ці люди напівпрозорі? – запитав Макс. – Вони ніби ось-ось зникнуть.

Директор бібліотеки поплескав його по спині і сказав:

- Тому що вони водночас і є тут, і їх тут немає. Мій брат руйнує межі самого поняття існування. Якщо ми його не зупинимо, скоро весь Всесвіт існуватиме й не існуватиме, і це буде надто важким парадоксом. Все розвалиться.

Лора кинулась до незнайомця і спробувала відібрати у нього ключ, але він рухався надто швидко. На кожен крок Лори чоловік робив три, завжди встигав ухилятись від її ударів. Макс кинувся їй на підмогу, але й удвох вони не могли навіть доторкнутися до дивного швидкого чоловіка.

- Все це його фокуси з часом, - сказав Макс. – Маємо спробувати інакше!

Директор кивнув хлопцю і кинув йому його скрипку. Макс почав грати. Незнайомець здивувався, але все ще ухилявся від ударів Лори. Пліснява на стінах почала зникати, як і павутиння на посуді. Щось дивне відбувалось з часом. З рештками часу.

Лора вирішила діяти хитріше і своїми рухами заплутати незнайомця. Вони застрибнула на стіл, з нього – на спинку стільця, а тоді вже на чоловіка. Їй не вистачило якоїсь миті – він все одно встиг ухилитись, а дівчина вдарилась плечем у стіну.

- У них є велика сила, - говорив незнайомець. - Але вони нічого не вміють.

Макс почав грати швидше. Здавалось, саме повітря нагрівалось від його музики. Лора рухалась просто блискавично, її ворог – також. Ключ в його руках виблискував, відбиваючи спалахи червоного світла, що виникали у просторі. Дівчина намагалась вибити ключ з рук чоловіка, але він завжди виявлявся спритнішим. Вона спробувала вдарити його ногою в голову, але він вчасно нахилився і ще й встиг збити бідолашну з ніг.

Максим грав ще швидше. Спалахів ставало все більше. Червоне сяйво освітлювало кожен кут зали, відбивалось від стін, дзеркал, посуду. І ось раптом це світло заполонило все навколо, а тоді зникло.

Разом із залою.

Вони знову знаходились у темряві серед вогників-зірок, за межами Часопростору. Більшість людей також зникла – лишились тільки Макс, Лора, директор, чоловік з ключем та Давид з мамою.

- Що ж, - сказав чоловік з ключем, - це вже вражає. Але і цього недостатньо.

Макс продовжив грати, і вогники почали пританцьовувати. Лора знову кинулась на незнайомця, а він продовжив ухилятись від усіх її ударів, навіть коли вона наносила їх з неймовірно далекої відстані. Спостерігаючи за усім цим танцем, директор бібліотеки гучно аплодував.

Раптом вогники, пританцьовуючи у ритм музики, кинулись на чоловіка з ключем. Він відволікся на них лише на мить, але і цього виявилось достатньо. Лора, стоячи метрів за десять від нього, вдарила його по руці й вибила з неї ключа.

Директор бібліотеки упіймав ключа і одразу ж кинувся до Давида.

- Ну що, чоловіче, рятуй світ!

Давид глянув на директора, не випускаючи з обіймів матір.

- Й… й… Як?

- Тобі треба тільки захотіти його відновити, - спокійно сказав директор.

- Він не зможе, - гаркнув його брат. – Він же не хоче, щоб його дорогоцінна матінка знову стала мертвою, правда?

Давид знову розплакався. Він справді хотів би врятувати світ, але відпустити матір… Він ще міцніше стиснув її в обіймах, поцілував у чоло.

- Синку, ти мусиш це зробити, - сказала стара жінка. – Ми мусимо попрощатись.

А її син усе заливався сльозами.

- Але я дуже скучив, мамо… Дуже скучив.

- Як і я, але це неправильно. Готовий прощатись?

- Ні.

Вони обіймались, навколо них витанцьовували вогники, Макс продовжував грати на скрипці. Директор бібліотеки підійшов до свого брата і потиснув йому руку.

- Дивовижно, але ти виграв, - сказав він. – Ти знищуєш Часопростір, а твій інструмент – любов нещасного чоловіка до своєї мертвої матері.

Макс глянув на Лору, дівчина плакала. Вогники почали згасати. Все навколо занурювалось у цілковиту темряву.

- Вони помирають, - раптом сказав Максим. – Вони всі помирають.

Скоро стало настільки темно, що Макс не міг бачити тих, хто був тут ще хвилину тому.

- Досить, - на диво впевнено сказав Давид. – Прощавай, мамо. Я радий, що ми ще раз побачились. Я дуже сумуватиму за тобою.

На мить все затихло, навіть Макс припинив грати. А тоді мільярди вогників знову спалахнули, освітивши Часопростір. Вони ставали все яскравішими, а тоді…

***

Макс зрозумів, що стоїть на оглядовому майданчику з видом на Дніпро. Місто саме прокидалось, сонце повільно виринало з-за горизонту. На місто падали неприродньо великі й дуже красиві сніжинки. Біля хлопця стояла Лора, а у них за спинами – Давид і директор бібліотеки.

- Гарний світанок, - після мовчанки сказав Давид. Його голос досі помітно тремтів.

- Безумовно, гарний, - усміхнувся директор. – Тому що буде гарний день.

Макс дивився, як на річку опускаються сніжинки, зникаючи на мілких хвилях.

- Звідки ви знаєте, який буде день? – запитав він.

- Я не знаю, - заперечив директор. – Але усі вони гарні, ці дні.

Лора якось по-дитячому засміялась і штурхнула Макса у плече. Хлопець теж засміявся, і сніжинки падали в такт їхньому сміху.

- Дівчинка, що має владу над простором, - сказав Макс. – Ми ж тепер часто бачитимемось, так?

- Думаю, на кожному тренуванні, - усміхнулась Лора і взяла Макса за руку.

Директор бібліотеки підійшов до Давида і потиснув йому руку:

- Ви врятували світ, чоловіче. Це неабияке досягнення.

- І все ж, я нещасний.

- Ну, це тимчасово. А от Всесвіт – це вічне, і тримається він на таких героях, як ви. Такі люди мені потрібні. Не хочете попрацювати бібліотекарем?

Тоді й Давид почав сміятись.

А час усе йшов, сніг усе падав, вода продовжувала рухатись і люди продовжували жити. Будемо сподіватись, все таким і лишатиметься, поки є ті, хто хочуть допомогти.

Не обов’язково усім. Хоча б тим, кому можуть.