Ми стояли по різні боки темного, залитого туманом підворіття, стискаючи зброю й пильно дивлячись один на одного. Дуель? Ні, радше двобій без секундантів і правил. У руці Адріана пароефірний пістолет Кілі — його улюблена зброя, з яким він воював у Цин. Я пам'ятаю, як пострілом із нього він зупинив російський самохід, пробивши сантиметрову броню й поціливши механікові просто в голову. Прокляті росіяни тоді виступили на боці вузькооких, а ми билися разом із жабоїдами. Боролися не тільки за ринки збуту опіуму — Імперії треба постійно воювати, як і чоловікам демонструвати свою силу. Прав, Британіє! Я пройшов усю війну пліч-о-пліч із Адріаном, а зараз нас розділило темне підворіття.
Я стискав свій револьвер. Нехай порохова зброя — це вчорашній день, але вона не раз рятувала мені життя. У револьвера є перевага перед кілі — немає паузи після натискання спускового гачка. Вісім десятих секунди — це дуже довго. Часом вистачає, щоб вистрілити першим.
Але ми не стріляли. Ми стояли й дивилися один на одного — я й Адріан, що спокусив мою Елліс. Свідків не було — тільки скорчився у сутінках жебрак, здатний із легкістю заради жмені монет і гарного костюма перерізати горло одному з нас, і безмовний слуга Адріана, що завмер біля входу в підворіття. Його мідна маска, на якій осідали сніжинки, блищала відбитим місячним сяйвом. Прорізи для очей здавалися чорними дірами. Безмовний нікому й нічого не скаже. Він просто закордонна лялька — таких привозять із Нового Світу. Кажуть, їх роблять із мертвих негрів — спочатку просочують тіло бальзамувальною рідиною на основі опіуму, залишаючи рухливими м'язи, анімують за допомогою електрики, а потім покривають мідною бронею з підключеним пароефірним двигуном. Кокні називають безмовних слуг сильвантами. Звичайно, вони дорогі — недешевий матеріал, перевіз через океан, але швидко окупаються, адже безмовним не потрібні ані їжа, ані житло. Вони можуть працювати по двадцяти дві години на добу, і багато фабрикантів заміняють людей на закордонні ляльки. Недавно був придушений бунт у Бермондсі, коли викинуті на вулицю робітники чинбарних фабрик спробували силою повернутися на роботу.
Тиша. Запирхав жебрак, зайшовся в туберкульозному кашлі. У Воскхолі важко зітхнула парова машина Обчислювача, і цей подих прокотився вулицями. На флюгері злякано закаркав крук. У його лементі мені почувся вигук Елліс: «Едварде! Едварде Ханте! Не смій!» А потім усе почалося відбуватися в божевільному, але водночас уповільненому ритмі. Як у м'ясорубці при Дайгу.
Ми одночасно піднімаємо зброю, і два постріли зливаються в один. Але мій звучить на частку секунди раніше. Адріан падає, без крику й зайвої метушні, відкинутий кулею валиться на спину. Я хапаюся за поранену руку. Револьвер падає на землю. З боку жебрака чутно клекіт, схожий на бурмотіння стерв'ятника, і не відразу зрозуміло, що це сміх. Потім час знову вертається до звичайного ритму.
Я підняв руку — вказівний палець був відірваний, п’ясть скалічена кулею, стирчали уламки кісток і з розірваної вени бив струмок крові. Жебрак кинувся до Адріана й заходився вивертати його кишені, але пристрілити або прогнати стерв'ятника в мене не було сил.
Я йшов заповненим туманом і снігом містом. Кров стікала по руці й залишала червоний слід на землі. У голові пульсували болем рядки балади горян: «Чиєю ти кров’ю свій меч обагрив? Едварде, Едварде? Чиєю ти кров’ю свій меч обагрив?» Здавалося, що мене переслідує сміх жебрака. Револьвер, на якому вигравіруваний мій девіз: «Завжди є час дати відповідь!» залишився на місці вбивства, я змусив себе повернутися й підібрав зброю, притискаючи до грудей лівою рукою. Права мляво звисала вздовж тіла. Як я тепер буду стріляти? Безмовний слуга все так само нерухомо стояв у кінці підворіття й дивився на мертвого хазяїна.
«Чиєю ти кров’ю свій меч обагрив?»
Я впав, замастившись у брудному снігу, піднявся й, тримаючись рукою за стіну, поплентався далі. З-за рогу будинку Суддівства на Сімнадцятій стріт вибігла моя дружина, кинулася до мене, і я не знав — хоче вона обняти чи вдарити. Але Елліс не зробила ні того, ні того. Вона зупинилася за кілька кроків й поправила білявий локон, що спадав їй на щоку.
— Де Адріан? — запитала в мене. Голос був разюче спокійним, але в його глибині ховався лемент відчаю.
— Я вбив твого коханця.
Голова запаморочилася, і я сів, спершись спиною об холодну цегляну стіну.
«Чиєю ти кров’ю свій меч обагрив?»
Елліс пройшла поряд, як лялька або сильвант, по сліду із червоних крапель, туди, де лежав Адріан. Уже через кілька хвилин я почув за спиною її метушливі кроки. Оглянувся й побачив Елліс, що тримала обома руками спрямований на мене кілі.
— Елліс, ні!
Вона все не стріляла, але я відчував, навіть бачив, як її палець поступово тисне на спусковий гачок.
— Елліс, не треба!
Пролунав постріл. Елліс похитнулася й випустила пістолет. Потім схопилася за рану в грудях і опустилася на сніг. Я з подивом подивився на свій револьвер у лівій руці, з дула якого підіймався дим. «Завжди є час дати відповідь!»
— Ні!!!
Я з відразою жбурнув зброю, кинувся до Елліс, підняв її нерухому голову. На обличчя моєї дружини опускалися холодні сніжинки.
***
Хвилі вдаряли об стару деревину. За бортом лорчі(1) біснувався шторм, хоча в тутешніх широтах це вважалося ще стерпною погодою. Не дуже давно судно, заповнене пасажирами, мов діжка в рибній крамниці солоною тріскою, минуло естуарій і вийшло з Темзи, вирушивши у каботажне плавання. «Що, сухопутні пацюки, вам казково пощастило, — не говорив, а по-звичайному гарчав капітан Дженсон, настільки зарослий, що борода робила його схожим на чорного кошлатого пса. З копиці волосся стирчали лише червоний ніс та люлька, що викидала сморідний дим. — Я вас довезу до Китаю, двадцять морських їжаків вам у кишки». Капітан хотів виглядати бувалим морським вовком, але акцент видавав у ньому просмаленого кокні.
«Тікай, Еде, — мій кузен служив у поліції, і встиг попередити про небезпеку. — Тікай із Лондона».
Пароплави з каютами першого класу для мене тепер були закриті — боббі й агенти Скотленд-Ярда схоплять за першої нагоди. Мене шукали за вбивство дружини, і не хотілося, щоб Калкрафт-Шибельник цього разу одержав свою зарплатню. Залишалося сподіватися на таких пройдисвітів, як капітан Дженсон. Я чув, як він запекло сперечався на кожному шлюзі, даючи хабара.
«Скажено дорого ви мені вартуєте, треба б здерти з вас побільше», — плювався він слиною впереміш із тютюном, коли спускався до нас у трюм.
Ми вийшли з Темзи два дні тому. А зараз у задушливому трюмі, що просмердів брудною білизною, панувала незвична тиша, я чув плюскіт хвиль, скрип обшивки і свій подих. Десь пищали пацюки. Куди поділися всі пасажири? Отут, поруч із моєю койкою, тулилися молода мамця з п'ятирічною донею. Можливо, саме таке ж маля — світловолосе, з величезними наївними очима, могло б бути в нас із Елліс, якби на тім балу вона не познайомилася з Адріаном, і потім я б не спустив курок. Тепер Елліс мертва, моя рука покалічена, а я тікаю від правосуддя, але не можу втекти від самого себе.
Кілька днів тому до мамці чіплявся Наваха, навколо якого з’юрмилися шибеники й пройдисвіти всіх мастей. Я бачив, як вона мовчки виривалася з його обіймів, намагаючись виповзти з-під важкого тіла. Вона взагалі була мовчазною, як і її дочка. Я схопив Наваху за комір і відтягнув убік. Тоді він ударив мене в живіт, так, що я зігнувся навпіл.
«Що, Клішне, жити перехотілося?»
Але жити перехотілося самому Навасі, тому що я вбив його наступної вночі. Головне було дочекатися свого часу. В повній темряві я встромив ніж йому під ребра, затуляючи рота скаліченою рукою, поки життя не покинуло його тіло. Ніхто не впізнав мій армійський ніж. Ніхто не знайшов на мені слідів крові, й тіло Навахи викинули за борт.
«Спасибі, — тихо сказала мамця потім, коли капітан, що плювався слиною й тютюном, у супроводі декількох матросів покинув трюм. — Ви добра людина».
Вона ж не знала, від чого я тікаю. А я не знав, від чого тікає вона. Зараз її койка була порожня. На підлозі валялася вирізана з дерева дитяча іграшка.
Або куди пропав Поет? Усі кликали його тільки на прізвисько. Цей худючий парубок — про подібних кажуть «шкіра та кістки» — начепивши на довгий ніс круглі окуляри, постійно носився з томиком віршів Шекспіра й плутався в усіх під ногами. Я підняв з підлоги розчавлені окуляри.
Куди всі зникли? Я дочвалав у темряві до сходів, що вели до закритого люка. Лорча, що мала гучну назву «Королева Луїзанна», хиталася під ногами. Я піднявся сходами і розчинив люк, впускаючи в трюм солоні бризки й свіжий вітер. Знадвору вирували хвилі. Одна зі щогл була зламана, на другій тріпотіли обривки вітрил. Рятувальні шлюпки були відсутні, й на палубі залишався лише я.
В мене з'явилося стійке відчуття, що це вже колись траплялося, і я перебуваю в кошмарі, що повторювався раз-у-раз. Згадалася паніка на кораблі, коли пасажири билися за місця у двох маленьких шлюпках. Тиснява, крики й дитячий плач. Я доторкнувся до натягнутого вздовж борту леєра. «Стояти, сухопутні пацюки! Першими йдемо я й команда!» Дженсон був уже без своєї люльки — вона розчавлена об палубу десятками ніг. «За борт капітана!»
Я розглядав порожню палубу, раніше заповнену ревучою юрбою, серед якої була мамця з дитинчам. Чи вижили вони? Чи потрапив я на шлюпку? Не пам'ятаю. Картини минулого доводилося вихоплювати із грузького туману спогадів. Моїх, чужих, нав'язаних? Де я?
«Це сон», — пролунав чийсь голос, і я різко обернувся.
Вона йшла від корми до мене, й краплі морської води осідали на її світлих шатах.
— Елліс? — сказав я. — Але цього не може бути! Ти мертва!
На її грудях квітла червона пляма. Я відсахнувся до леєрів. По той бік борту ревіла безодня. Мертва Елліс наближалася, я дивився на неї, й мене охоплювало почуття нереальності.
«Ти однаково не втечеш, Едварде Ханте».
Я перегнувся через леєри. Внизу бушував океан, бризки води, мов бризки тьми, безодня, немов бездонна прірва. Я ступив у неї, й вода прийняла моє тіло.
Я прокинувся від власного крику.
Моя права рука була затиснута в медичному затискачі, що радше нагадував лещата. Поруч перебував Готфрід на прізвисько Костоправ — мій рятівник і одночасно мій мучитель. Він підібрав мене на березі майже бездиханного, й тепер я знову в передмісті Лондона, живу в його будинку.
«Лікування завжди проходить через біль», — любив казати Готфрід, чаклуючи над моєю рукою. Для знеболення він окурював мене якимись пахощами, і їхній запах змішувався із запахом моєї крові.
«Сам по собі опій шкідливий, але варто в нього додати витяжку з африканської ліани — о! Тоді він перетворюється на воістину чудодійне зілля, що занурює в чудесні сни», — казав Костоправ, тримаючи в руках закривавлені щипці.
В мареві крізь дим і лемент мій мучитель здавався монстром, що з'їдав мою руку — палець за пальцем, кістка за кісткою. Катування з невеликими перервами тривали цілий місяць. Коли я приходив до тями, то міг піти, і йшов, але вертався знову за наступною порцією болю й запахом пахощів, котрий кортіло вдихати знову і знову. Я виривався з лещат і кричав, що вб'ю проклятого Костоправа, але той тільки сміявся й знову брався за свою справу, заміняючи мої роздроблені кістки цілими. Я не знав, де він їх брав. Не запитував. Вечорами до Готфріда приходили якісь похмурі типи, іноді залишали мішки й брязкали монетами на виході.
Через місяць я вже міг згинати пальці. Але це була не моя рука — до п’ясті її покривав шар міді з рухливими зчленуваннями. Всередині перебував мініатюрний пароефірний двигун, і, коли я ворушив пальцями, крізь тонкий метал лунало тихе звучання камертонів. Ще через тиждень Готфрід уклав мені в руку кілі.
— Непогано, — сказав він, коли я прострелив центр мішені, що стояла наприкінці вузького провулка за його будинком.
— Я не буду більше стріляти, — відповів я, дивлячись на пістолет. Із його дула виривалася струминка пари. Всередині все ще деренчав камертон, перетворивши енергію випаруваної води на чистий ефір, що виштовхнув кулю.
Провулок був схожий радше на місце для страти. Розстріляна мішень із продірявленим центром сповзла по стіні.
— Непогано, але недостатньо швидко для стрільця, — продовжив Костоправ, начебто не зважуючи на мою відповідь. — Хоча ти заслужив заохочення.
Він кинув мені закорковану пляшку, в якій клуботав туман пахощів. Я стояв і спостерігав за тим, як його потоки, немов живі, намагались вирватися на волю. Готфрід посміхнувся й пішов до вузьких дверцят чорного ходу, але здригнувся, зупинився й озирнувся, коли кинута мною пляшка розбилася об кам'яну стіну. Все так само посміхаючись, він знизав плечима й повернувся до будинку, а я впав на коліна, збираючи тремтячими руками осколки скла з жаданим ароматом.
***
— Навіщо я тобі? — запитував я у Готфріда.
Я жив у нього в садибі. Мені більше нікуди було піти — не було ні дому, ні родини. А тут був Готфрід і запах опіуму, змішаний з африканською ліаною. Я вже довідався, чим займається Костоправ. За скромною зовнішністю ховався ділок, що поставляв із Нового Світу безмовних слуг. Напевно, кожен третій сильвант у Лондоні проходив через його руки, адже багато хто волів купувати мовчазних слуг контрабандою, в кілька разів дешевше, ніж у Вест-Індської компанії.
— Кожна людина для чогось потрібна, — знизав плечима Готфрід. — Головне знайти для неї застосування.
Того вечора пішов черговий гість, і задоволений Костоправ, насвистуючи собі під ніс, збирав на столі кістяк якогось монстра. В нього вже було кілька кістяних маріонеток, за допомогою яких він часом грав цілі сценки, смикаючи за тонкі нитки.
— Ти станеш моєю правою рукою, що тримає зброю, — сказав він.
— Ні! Я не буду більше вбивати!
Рука часом усе ще нестерпно боліла, і я колисав її, немов так можна було вгамувати біль. Тоді Готфрід хитро посміхнувся й покачав столом пляшку з ув’язненими пахощами. Я заворожено спостерігав, як за склом перемішується грузький молочний туман. Потім зціпив зуби й різко повернувся, збираючись вийти з кімнати, але мене зупинив вигук Костоправа:
— Стій! Сьогодні для тебе буде робота!
Я зупинився, й Готфрід продовжив:
— Знаєш, деякі сильванти виявляються зіпсованими, не хочуть працювати й тікають від хазяїв. Рідко, але таке трапляється — на відміну від вестіндців, у нас немає ані часу, ані можливості ретельно перевіряти товар. Ми не вправі так помилятися і втрачати клієнтів. Загалом, учора сильвант утік від одного з наших покупців. Востаннє його бачили десь у нетрях поруч із Чансері-Лейн. Знайди втікача.
— Знайти?
— Так, знайди і вбий. Він уже ні на що не згодиться.
— Ні.
Готфрід кинув мені пляшку з ув’язненими пахощами, і я автоматично її впіймав.
— Мене впізнають, — сказав я.
Костоправ простягнув мені мідну маску.
— Не показуй свою ліву руку, натягни рукавичку, й тебе приймуть за безмовного слугу.
Маска посміхалася завмерлою посмішкою.
— Тоді мені потрібен револьвер, а не це пароефірне дрантя, — поклав я на стіл свою зброю, й Готфрід посміхнувся.
Його посмішка чимось нагадувала скривлений рот маски. Вже перед виходом я запитав:
— Чому ти не посилаєш за втікачами своїх сильвантів?
— Вони занадто тупі, — Готфрід більше не звертав на мене уваги, пораючись із кістяною маріонеткою. — Для цього потрібна людина. Така ж слухняна й виконавча, але здатна на самостійні рішення.
Я знайшов збіглого сильванта біля однієї з порожніх халуп. Неподалік знаходився квартал юристів, де височіли кам’яниці, а тут росли, немов гриби-поганки, брудні халабуди із заклеєними старими газетами вікнами. З однієї визирало поїдене віспою обличчя, й було незрозуміло, кому воно належало — чоловікові чи жінці. Сильвант стояв і дивився на чорний проріз дверей, і навіть не обернувся, коли я зупинився за його спиною та звів курок револьвера.
— Обернися, — сказав я.
Сильвант послухався. Я прицілився в його мідну маску і знову опинився на війні.
«Стережися, Еде!» — кричав Адріан.
Просто на мене вискочив вузькоокий, замахуючись рушницею з багнетом. Адріан вистрілив, і мій ворог упав на землю. Я прицілився в другого. Китайці бігли розстрільнею, контратакуючи з фортеці Дайгу, коли наш наступ захлинувся, і ми почали відступати. Серед супротивників на нас ішов російський самохід «Харалуг» — пекельний винахід, механічний гігант, що повторював дії сидячого в ньому механіка. Рухи рук і ніг передавалися через хитрі системи важелів на пароефірні рушії, й залізний голіаф, немов людина, переставляв ноги, поливаючи все вогнем із кулеметів. Стволи оберталися у витягнутих руках. Гіганта огортала гаряча пара.
Десь над нами гудів паровий чотириплан системи Максима — вчорашній день, що застосовувався ще до винаходу Джона Кілі, але, судячи з усього, бомби в нього давно закінчилися, тому що льотчик опускав літальний апарат до самої землі й стріляв у китайців із рушниці. «Харалуг» підняв руки, й кулі прошили чотириплан, що пролетів занадто низько, розірвали його крила на шмаття, й паровий казан вибухнув просто в повітрі, обварюючи нещасних, що опинилися під ним. Адріан випростався на повен зріст, здіймаючи руку з кілі.
«Ні!» — закричав я, але Адріан був наче замовлений — жоден із пострілів вузькооких не заподіяв йому шкоди.
Поки самохід опускав свою зброю, Адріан устиг вистрілити. Куля пробила броню саме під системою перископів, там, де перебувала голова механіка. «Харалуг» завмер, а потім, повторюючи дії людини, почав валитися на землю. Вузькоокі, що бігли поруч, сипонули врозтіч, рятуючись від палючих клубів пари. Але я бачив не тільки їх. Неподалік на полі бою, між нашими й китайцями, стояла жінка в білих шатах.
«Тобі не втекти, Едварде Ханте».
Я вистрілив у одного з вузькооких...
І мідна маска сильванта бризнула осколками й краплями рідини, що заміняла безмовним слугам кров. Я знову повернувся до реальності, рятуючись від війни та Елліс.
***
Відтоді я став ланцюговим псом Костоправа і звикся з мідною маскою на своєму обличчі, адже без неї я не з'являвся на вулиці. Сильвант, що йшов за завданням господаря, нікого не цікавив. Я вже не пручався, просто виконував роботу, одержуючи за це платню, що занурювала мене все глибше в уявний світ, де минуле змішувалося із сьогоденням, і я не міг відрізнити реальність від ілюзій.
Осіннім днем, коли бруд присипало першим колючим снігом, довелося битися з людьми. Справа відбувалася в порту, де в той час стояв «Грейт-Істерн», і величезний пароплав закривав собою півнеба. Мене навіть поранили у плече, але опіумні випари притупили біль. Я вбивав конкурентів Готфріда без докорів сумління — всі ті, хто намагався відбити його товар, були справжніми горлорізами.
Але одного разу все змінилося. Готфрід наказав знайти збіглого сильванта, що знаходився десь у нетрях Бермондсі. Я йшов, і бруд заляпував штани майже по коліна. Сморід чинбарних фабрик проникав під маску й щипав очі. Через канави були перекинуті містки, що вели до перехняблених халуп. Цей сильвант, як і мій найперший, стояв біля однієї них. Із подивом я зрозумів, що це жінка, хоча зазвичай із дефектом виявлялися лише сильванти, зроблені з чоловіків.
Я підняв револьвер і вистрілив, з одним бажанням лише мерщій вибратися з цих нетрів. Я схибив і не поцілив у голову. Куля проробила діру в грудях безмовного слуги, і сильвант опустився на коліна. Моя рука тремтіла. Я зняв маску й витер піт із чола. Підійшов до сильванта, приставив револьвер майже впритул до його голови, але не вистрілив, тому що крізь прорізи мідної маски на мене дивилися блакитні очі. Доти я ніколи не бачив негрів із таким кольором очей.
Тоді я зірвав маску з його голови. Це виявився не негр із Нового Світу. Це була жінка з лорчі, та, що намагалася відплисти з Лондона разом зі своєю донею, і яку я врятував від Навахи. Вона впала обличчям у бруд, і в моїй руці залишилася лише її маска. Перед очима все закружляло. Повернулися спогади, відняті в мене випарами клятого алхіміка.
Лорча з минулого начебто наштовхнулася на рифи. Судно здригнулося, його обшивка затріщала. Потім щось ковзнуло під днищем. У трюмі закричали пасажири. Ми кинулися на палубу, штовхаючись і збиваючи одне одного з ніг.
«Тікай, Едварде», — сміялася мені вслід мертва Елліс.
Біля судна погойдувалося на хвилях обкутане паром огорнуте парою механічне чудовисько. Люди у мідних масках, що увірвалися на палубу, хапали пасажирів і відправляли у відритий люк підводного судна.
«Стояти, сухопутні пацюки! Першими йдемо я й команда!»
«За борт капітана!»
Вони намагалися спустити шлюпки й вибратися із потопаючого судна, але работоргівці не пощадили нікого.
«Чого злякався, мій герою?» — запитувала Елліс.
Я вирвав із рук мертвого матроса кілі й вистрілив у одного із нападників. Проклята пауза! Ворог устиг відхилитися. Кольба рушниці вдарила мене в груди, я покотився сходами у трюм, приклався головою і знепритомнів.
Потім була холодна вода, коли я, рятуючись із потопаючої лорчі, стрибнув за борт, берег зі слизькими каменями, і Готфрід, що особисто спостерігав за нападом і мене підібрав.
— Ти погано впорався із завданням, — сказав Костоправ, щойно я повернувся.
Я стояв, згадуючи жінку, яку заніс до халупи. Це була сильвант, не людина, але її очі дивилися разюче ясно, начебто вона мене згадала.
Я стояв перед Костоправом, і моя мідна рука стискала револьвер. Усередині її надсадно гуділи камертони, але пальці не слухалися.
— Ти вбиваєш людей, — сказав я.
— Ні, що ти! — посміхнувся Готфрід. — Це ти в нас убивця. Ти й подібні на тебе власноручно вбивали людей на війні й продовжуєте це робити зараз за моїм наказом. Люди завжди вмирають, мій друже, із цим нічого не вдієш. Хіба тобі шкода цих покидьків, що вічно копошаться у бруді й приречені працювати до смерті? Кількості мерців давно вже не бракує, попити Британії все ростуть, і Вест-Індська компанія не справляється з постачами. Потрап у потрібну нішу, і гроші течуть до тебе рікою, а влада на багато що заплющує очі.
Я переклав револьвер у здорову руку, і спробував пристрілити цього гада, але тіло не підкорялося.
— Африканська ліана дає не тільки чудесні мрії, — розсміявся Готфрід. — Саме вона входить до складу рідини, що бальзамує сильвантів. Повне підкорення. Ти не зможеш підняти руку на свого хазяїна. Тим більше, що вже не виживеш без цього. Тримай.
Він кинув мені пляшку з пахощами, і я механічно її піймав.
— А тепер забирайся! — скомандував Костоправ.
***
Після цього Готфрід протримав мене цілий тиждень без опіуму й відрядив на завдання, коли я вже від одчаю дряпав пальцями стіну. Я йшов, і Елліс мовчазно рухалась поруч. Після випадку з жінкою я зрозумів, що сильванти, зберігаючи залишки пам'яті, часто вертаються до будинків, де жили. І зараз, коли Костоправ послав мене у Кенсингтон, я зрозумів, що вони зробили сильванта не з бідняка.
Я відразу його впізнав: військова постава, широкі плечі — Адріан виглядав так само, як і при житті. Ми дивилися один на одного крізь прорізи в масках, і мертва Елліс стояла біля нас. Я підійшов до свого ворога й сказав:
— Ходімо.
Сильванти мусять виконувати накази лише хазяїв, але Адріан послухався. Він ішов поруч із мною, і я більше не відчував до нього ненависті. Мій друже і мій вороже, ми разом пройшли війну й покохали одну жінку. Тепер ти мертвий, але слухняних маріонеток зробили з нас обох.
— Тримай, — сказав я, вкладаючи в його руку револьвер. — Хоча знаю, що ти віддаєш перевагу сучасній зброї.
— Так швидко повернувся? — підняв брови Костоправ, коли Адріан у моєму вбранні переступив поріг його кімнати.
Гофрід тримав на нитках кістяну ляльку, і та в подиві підняла руки, корячись рухові хазяїна.
— Виконав завдання?
«Спочатку ти знімеш маску».
Адріан опустив свою маску на підлогу.
«Потім піднімеш зброю».
Револьвер у руці сильванта піднявся на рівень грудей Костоправа.
«А тоді стріляй. Тепер ти коришся тільки мені. Ти солдат, що зберіг частину пам'яті. А у випадку, якщо командир зраджує, його зміщують. Ти вистрілиш у Готфріда, навіть якщо всі, в тому числі і я, будуть переконувати тебе у зворотному».
Я зупинився за спиною мого друга. Поруч стояла Елліс.
— Стій! — скрикнув Готфрід, але Адріан уже спустив курок.
Куля поцілила в груди Костоправові, і того відкинуло на підлогу. Кістки маріонетки розлетілися кімнатою. Готфрід ще намагався піднятися, дивлячись на мене, але з рани поштовхами вихлюпувалася кров, і життя залишало мого мучителя.
— Для кожного з нас смерть приймає свою подобу, — тихо сказав я, нагнувшись до Готфріда. — До мене вона приходить у вигляді жінки в білих шатах. А що бачиш ти?
Готфрід закричав. Незабаром його крик перейшов у хрипіння.
Я випростався й повернувся до Адріана. Той дотримувався моїх наказів, і дуло револьвера в його руках дивилося мені в чоло.
— Ти маєш рацію, — посміхнувся я Елліс. — Мені не втекти.
(1) Лорча — вітрильне судно (вид джонки) з китайським такелажем і європейським корпусом. Після першої опіумної війни в основному використовувалося англійськими торговцями в регіоні Китаю.
Коментарів: 8 RSS
1Док17-02-2016 01:36
Автори, та що ж таке? Я знайду коли-небудь щось, виконане не «за замовленням Ольги Герасим’юк»? Чи її сакраментальне «Ох, горе, яке горе» стало вже звичним девізом Зоряної Фортеці?!
А були ж такі сподівання на тему…
Щодо оповідання. Про епічно-меланхолійну атмосферу не хочеться й повторювати.
І хто у нас герой?
Ага, пройшов війну, не поділив дружину з товаришем, убив обох і тепер страждає, час від часу поринаючи в щось подібне до опійного марева (чи то так насправді?), час від часу повертаючись до душевних мук. Убиваючи, бо ж опиратися духу не вистачає. Закінчується все передбачувано й, звичайно ж трагічно – хрома собачка однорукий убивця таки гине.
Чи його шкода?
Автор дає відповідь на запитання однією фразою
Так ось чому Елліс закохалася в Адріана! Він таки справжній чоловік, і навіть будучи сильвантом, зміг опиратися фатуму.
А ГГ – не зміг. Хоч ще значною мірою залишався людиною. І звісно ж легше померти, ніж жити з почуттям провини і таки спробувати боротися з долею. А зробити щось гідне чоловіка можна й чужими руками. Так хто у такому випадку справжній ходячий мрець?
Доки читав, виникало відчуття дежавю. Ні, не з Олдієвськими дрейгурами. Оповідання ніби скроєне з двох читаних колись – «Діти місяця й туману», зняте з одного з конкурсів ЗФ, і «Море кракена». А може мені й здалося.
Успіху.
2Автор18-02-2016 18:17
Так ось чому Елліс закохалася в Адріана! Він таки справжній чоловік, і навіть будучи сильвантом, зміг опиратися фатуму.
А ГГ – не зміг. Хоч ще значною мірою залишався людиною. І звісно ж легше померти, ніж жити з почуттям провини і таки спробувати боротися з долею. А зробити щось гідне чоловіка можна й чужими руками. Так хто у такому випадку справжній ходячий мрець?
Ви маєте рацію. Звісно, так, виходить, у автора вийшло зобразити й передати.
Посилання на оповідання, будь ласка.
3Олександр18-02-2016 18:28
Та звісно ж, оте, з чим Зіркохід виграв минулий конкурс, наааабагато краще. Авторе, тут вам ще не таке напишуть. Я особисто не розумію, що тут ще можна сказати про добре написане, з непоганою ідеєю оповідання. Просто сподобалось. З позиції читача, що ніколи в житті нічого не написав. А світ більше схожий на "Сиятельний" Павла Корнева.
4Зіркохід18-02-2016 19:37
Химерно, але симпатично вийшло. Світ продумано до дрібниць, оповідь динамічна. Хіба що мінору в творі забагато. З другого боку, він також додає атмосферності. Щодо фінта... ну, мабуть, я суперздогадливий, бо кінцівка не стала сюрпризом.
Написано гарно. Єдине - туберкульоз у вашому вікторіанському світі варто б замінити на сухоти.
5Док18-02-2016 19:42
На жаль, не дам. З якогось конкурсу у мережі, зацікавила назва, скачав. Як Автор сильно хоче ознайомитися, десь текстовий варіант може й залишився. Або попрохайте почитати у автора "Моря..."
6Автор18-02-2016 21:41
Єдине - туберкульоз у вашому вікторіанському світі варто б замінити на сухоти.
"Ерцгерцог Франц Фердинанд з дружиною були хворі на туберкульоз — на той час невиліковну смертельну хворобу".
Тоді знали таку хворобу.
7Зіркохід18-02-2016 23:09
Так сухоти - це він і є (російською чахотка).
8нонейм19-02-2016 15:22
Вправно. Хороше оповідання, хай і частково я поділяю нарікання Дока, але то таке. Ольга Герасим'юк нічим не поганий замовник. Я - гірший.