Сіячі

- Висоорганізований дух використовує матерію, як інструмент, - вкотре повторив чи не найвідомішу з істин Школи наш учитель матеріознавства, помітивши, що я трохи відволікся.

- Вибачте… - перепросив я Сяючого.

- Гаразд, - поблажливо відгукнувся той, тріпонувши крильми, але не втримався від повчання, - Зосередься, адже випускний іспит уже близько. Лишень самодисципліна і правильні думки допоможуть здати його. Ваші обох сумарні, без сумніву, видатні здібності без цього нічого не варті.

Міг би й не нагадувати…  Хіба ж забудеш, що екзамен ось-ось?

Зрештою, практична наближається до завершення, ми подужали виконати її й, схоже, Сяючий вельми задоволений рівнем  роботи. Он як широко розгорнув крила і відтінок у них не кремовий, коли він приховує невдоволення нашими недолугими спробами створити щось нове, свіже, та й не ледь голубуватий, як у випадку мимовільної втоми від наших багаторазових невдач, ні! Зараз вони білосніжні! Отже, Сяючий вважає, що ми впоралися дуже добре.

Та я не пишатимуся. Бо Ясний – інший наш учитель, з творчології - стільки повторював: «Гордощі – ваш ворог! Щойно дозволите їм заповнити дух, відразу ж опинитеся на шляху помилок». Він правий, я вже переконався на власному досвіді. Тож тепер намагаюся оминати ті граблі й не наступати на них.

Оксана підбадьорливо посміхається. Мене огортає тепла радість і я вкотре розумію, що без коханої ніколи не зміг би потрапити сюди.  Ми – дві половини цілого. І, якби не знайшли одне іншого, то Школа, звісно, була б недосяжною для нас обох.

…там-тара-рам…та-да-там-тарарам-там-там…

Звук поволі проривається у сон, вуха його вже чують, але свідомість ще гальмує. Розплющую очі. Світанок. У спальні поки що панує напівтемрява, одначе квадрат вікна, що просвічує за гардинами, ясніший, ніж решта кімнати. Простягаю руку до мобільного, клацаю. Мелодія обривається.

Тихенько встаю, але вона також уже прокинулася. Її очі лукаво зиркають на мене, погляд ковзає нижче, а кутики губ – солодких, моїх улюблених, смикаються вгору. Стою голяка перед коханою та всерйоз розважаю ідею повернутися до неї у ліжко. Якщо не заморочуватися сніданком, а на роботі випити кави з пампухом, то…

Відкидаю ковдру і зараз уже я всміхаюся, безсоромно розглядаючи свою красуню. Колись вона знічувалася, шарілася, тягнула ковдру, щоб прикритися, але зараз її жіночність сміливіша, позбавлена чадри цнотливості. І Оксана продовжує гру у вранішнє зваблювання, потягнувшись, мов кішка. Ще й муркнула, запрошуючи до забави.

Яка тепла після сну… Розкуйовджена голівка така несподівано важка на долоні… М’які губи розманіжені, слухняні…

Потім ідемо разом в душ. Так люблю її мити. Ковзати долонями на гірках грудей або пагорбах сідничок. Знову прокидається звірячий апетит до неї –  у піні, мокрої, дитинно-пустотливої…

Я безнадійно спізнююся, але мені байдуже. Ми п’ємо білу каву на кухні. Не поспішаючи. Мовчки.  Усміхнені. Нині настрій такий – кремової пінки на духмяній каві, підсолодженій трохи більше, ніж зазвичай.

- Підкину тебе на роботу, хочеш? – запитую.

- Хочу-хочу-хочу, - примружена від задоволення, вона радісно вимахує головою у такт своїм «хочу».

Мені в інший бік, але так кортить ще трохи побути поруч із нею, бо зараз розбіжимося до вечора кожне у свій офіс.

Прохолодний ранок, машина вистигла за ніч. Удень напевно буде тепло – гарний жовтень цього року, та зараз увімкну підігрів сидінь, щоб вона не мерзла. Оксанка – змерзлюха, а мене називає гарячокровним. Так, мені справді часто-густо гаряче, а тому й приємно, що шкіра керма холодить долоні.

- Ти знаєш, - весело щебече кохана, - у Ірки нині день народження, я пізніше при…

Якийсь відчайдушний виск вибухає позаду, уриваючи її фразу, інстинктивно втискаю голову в плечі… Вищання переходить у жахливий скрегіт. Удару не відчуваю, лише чомусь стовп, який був щойно ген-ген, раптом стрімко виростає прямо попереду!

Зависаю у повільній, майже вічній миті… Ця порожнеча…  мене дивує. Вона тягнеться і тягнеться у нескінченність. Різкий струс уриває все.

Якщо досі тривала довга-довга мить, то раптом яскраво спалахує коротка. Це осяяння, згадування всього, про що забував кожного ранку, прокидаючись зі сну… Школа! Схоже запалюється наднова зоря – я бачив як то відбувається, бо Ясний цілу лекцію присвятив темі й провів демонстрацію. Звичайно, в своєму неповторному стилі! Такий феєрверк нам  влаштував, що ми чекали практичного заняття, як малі діти дня народження. Ні Сяючий, ні Світлий, ні Променистий не вміють викликати в учнів такого нетерплячого інтересу до навчання, як це потрафить утнути Ясний. Бо Сяючий – трохи нуднуватий, злегка педант, а Світлий – він у нас викладає пошук матеріальних об’єктів, що можуть увібрати й втримати духа в собі – надто романтичний, мрійник, його постійно носить у рожевому хмаровинні. Вчитель впливу Променистий – навпаки: настільки раціональний, аж іноді прикро. А от із Ясним ти почуваєшся дитиною, якій пропонують морозиво, американські гірки, острів  скарбів – все й одразу! Ще й уміє він визначити межі так, що тобі неодмінно кортить вийти за них, а потім виявляється, що саме так і замислено було! Ти й повинен подолати страх, вийти за шаблон, поза задачу, щоб віднайти розв’язок.  

Зненацька усвідомлюю, що ось воно! Це ж час іспиту! Нас висмикнули з реальності, зі школи нижчого ступеня, сюди, у Школу, де нема тих ілюзій, які неминучі у матеріальному житті. Страху не відчуваю, лише якийсь внутрішній дрож, збудження… Нас визнали готовими до екзамену.

Аж ось і наші вчителі. Усі вийшли зустріти нас із Оксаною. І Сіячі тут. Нерозлучна трійця - МаТаСи.

Лише двічі ми бачили їх. Вперше, коли Сіячі нас запрошували у Вищу Школу. Вдруге, коли ми заблукали з Оксаною, втрапивши до тунелю, котрий вивів нас у спотворений Просторо-Час.

Там не було нічого, за що розум міг би вхопитися, жодної аналогії, подібності. З отої пастки ми шукали вихід і не знаходили. Блукали наче гігантською стрічкою Мьобіуса, починали рух, а через якийсь час опинялися знову у вихідній точці. Шалено перекручена реальність…

Пам’ятаю, як я злякався, коли кілька разів поспіль повторився момент нашої суперечки. Оксана з притаманним їй топографічним кретинізмом тягнула мене вгору, я доводив, що треба спускатися спіраллю униз і… все закільцювалося, ми знову почали дослівно ту ж розмову, здивовано й перелякано дивилися у вічі одне одного, розуміючи абсурдність ситуації, але вийти з неї було несила. Неначе платівку заїло. Уп’яте повторюючи ті ж фрази, я з жахом усвідомив, що ми можемо довіку застрягнути в цьому моментові. Такого страху наївся… Ворогові не побажаєш…

Отоді й з’явилися Сіячі. Їхня потрійна сяюча аура м’яко запроменіла поруч, потім швидко розрослася, вбираючи нас, втягуючи усередину… Мить - і ми в тунелі! Наступна – і перед нами Ясний… Збентежений, стривожений… То був єдиний урок, котрий ми не добули до завершення. Сіячі нас відразу відпустили зі сну в звичну реальність. Немовби хутко виштовхали за двері класу, залишившись наодинці з Ясним, котрий не впильнував і дозволив недосвідченим учням ускочити в страшну халепу.

Наступного уроку Ясний, вочевидь, отримавши настанови від Сіячів, провів нам заочну екскурсію найнебезпечнішими місцинами Простору_й_Часу, пояснив, як діяти в різнотипних аномаліях, що робити у точках збурення, де шукати виходи у Великих Скривленнях.

Опісля було багато практичних. Озброєні знаннями, ми почергово виборсувалися з різних пасток Всесвіту. Проте першою подолали ту, з якою нас нещодавно витягли Сіячі. Виявилося, що це дуже просто. Розширюючись навсібіч, ми вийшли за межі аномалії, а далі підтягли себе у потрібну точку. Ми дивувалися, як заввиграшки все вийшло і чому ж ми не впоралися самі, коли вперше побували в цьому капкані.

Не всі Скривлення далися нам настільки легко, але ми змогли врешті-решт знайти вихід з усіх.

Правду кажучи, я сподівався, що наш іспит розпочнеться саме з аномалій, але трійця мене здивувала. Вони промовили:

- Вітаємо вас, Сіячі!

- Вітаємо вас, Сіячі! – відповіли ми традиційно, хоча й були збентежені таким звертанням до нас, адже вперше нас із Оксаною іменували Сіячами.

Хіба ми вже здали іспит, щоби отримати статус Сіячів?.. Найдивовижнішим було те, що й наші вчителі – Ясний, Світлий, Сяючий, Променистий – усі вони змінили свій стосунок до нас. Мовби ми - не їхні учні, а істоти, до яких слід виявляти беззаперечну пошану. Їхні крила, розгорнуті на повну потугу,  святково світилися сліпучо білим.

- Сіячі, перед вами лежить дорога. Ви можете все. Але в межах цього Всесвіту. Тепер вашим завданням є вийти поза межі відомого вам, - транслювала свої думки  трійця.

Приголомшені, розгублені ми дивилися на МаТаСи.  Як це?.. Вийти за межі? Там же ж нічого нема… Куди вийти?! Всесвіт безмежний…

- Цікавої дороги! – промовила трійця, прощаючись.

Ми ж навіть не подужали щось відповісти, настільки ошелешило нас екзаменаційне завдання.

Ясний звернувся до нас, підбадьорюючи:

- Вам це до снаги! Для Сіячів меж нема, як і не існує безмежжя.

Слова улюбленого вчителя немов підштовхнули нас. Ми силкувалися щось пригадати. Він же колись уже казав нам це!..  Щойно ми прийшли в Школу… Тоді, на першій лекції, я наважився запитати його, хто ж такі Крилаті Вчителі. Гіркота й печаль вмить пофарбували крила Ясного у дивний відтінок. Він побляк, ледь посірів, коли відповідав: «Ми ті, кого вибрала дорога вчительства, бо ми не подужали обрати путь Сіячів… Коли настане час вашого іспиту, пригадайте ці мої наступні слова. Найвигадливіша пастка – то я. Можливість чи неможливість лежить не назовні, а у мені. Вихід або його відсутність – все всередині. Нічого поза нема…» Ясний замовк, а ми не наважувалися порушити його задуму. Врешті вчитель сумовито всміхнувсь і продовжив: «Колись і я вчився у Школі, але іспиту не здав. Сіячем стати не судилося… Залишився тут викладачем. Ні, я не шкодую… Ну майже… Та й уже тепер, усвідомивши, що сам був своєю пасткою, не звинувачую Просторо-Час у підступності. Він – лише матерія, несамостійний інструмент… А духові все до снаги, для нього меж не існує, якщо він собі їх не визначить самотужки…»

Пригадавши слова Ясного, ми помітили ще одну особливість. Якщо до нашої смерті, ще коли ми приходили на навчання сюди уві снах, я і Оксана були окремішніми, то тепер ми з’єдналися тисячами промінців у двоєдину сутність. І це так гарно! Вона у мені – тепла, із розкуйовдженими почуттями, розманіжена, м’яка, слухняна. Люблю…

Всередині – у нас двоєдиних – котиться солодка хвиля. Вона росте, а ми танемо, маліємо, розчиняємося у повному злитті. Йде вибух навпаки: ми згортаємося у маленьку точку, поки майже не зникаємо взагалі. І щезає все довкола. Знайомого Всесвіту, який ми вивчили у Школі наче Отченаш, Крилатих Вчителів, Сіячів – нічого й нікого вже нема. Є вал, що крутить, накриває нас, поглинає. Ми не опираємося. Навпаки. Ми пірнаємо у вир одне одного з повною довірою. І зростаємося міцно, назавжди - в єдине ціле.

З малої крапки, наче із зернини,  народжуємося новими. Свідомість, усвідомлення помалу повертаються. Що це?.. Нас повинно бути двоє, але… Ми інакші - ми триєдині. Поруч… Ні! Не поруч, а у нас, з нами є ще одна сутність. І вона нас кличе: «МаТа!» Так з’являється слово - початок. Ми приглядаємося до нашої третьої часточки, огортаючи її теплом і світлом. Здивування – то не Си, радість – це До. Ми звемося тепер МаТаДо. Ми – геть інша трійця, ніж та, котра запросила нас у Школу…

А наокіл,  із точки, якою щойно були ми, росте і шириться Всесвіт – наш! Ми любимо його, ми утрьох і є Любов, яка збудує свій великий  Просторо-Час. Поки що цей космос – немовби пустир, порожній і безкрайній – ніякий. Але поступово тут стане світло, весело, гамірно. Ми засіємо тут безліч істот і плекатимемо їх, турботливо підтримуючи життя, як добрі господарі піклуються про свій Сад… Ми зростимо тут рідкісну квітку – Розум, витягнувши його з темряви небуття. Ми стали на дорогу Сіячів! Але пишатися не будемо. Просто підемо своїм шляхом, здаючи іспит перед старшими Сіячами, котрі вказали нам путь.