Шукаю людину

Диваки завжди вирізняються з натовпу. Якщо ви бачили хоч одного дивака, то знаєте про що я. А диваків я бачив чимало. Але цей вирізнявся навіть поміж них усіх. Чи справа була у його погляді. Чи в чудернацько загнутому кашкетові. Чи в тому, що він серед білого дня йшов по Хрещатику і світив перехожим в обличчя ліхтариком. Ті не звертали на нього уваги. Що можна взяти з дивака? Та я зупинився перед ним і спитав:

- Що, шукаєте людину?

Він вимкнув ліхтаря і засміявся.

- Так! Саме Вас і шукаю!

- Чому саме мене?

- Бо ми з Вами тут єдині люди.

- А інші що, вже ні?

- А ви на них погляньте!

Перехожі не звертали на нас уваги. Просто проходили повз. Подумаєш, стоять два дивака посеред вулиці та базікають!

- І що з ними не так? Люди як люди.

Дивак посміхнувся.

- Вони не люди. Вони — програми. І вирізняє їх від нас в першу чергу те, що вони не відходять від того алгоритму, на який їх запрограмували.

- Ви забагато дивилися “Матрицю”!

- А чому тоді Ви єдиний, хто зреагував на мій ліхтарик?

Цим питанням він загнав мене в ступор. Я не знав, що відповісти.

- Може пройдемо до лавок? - запропонував дивак.

Ми відійшли у затінок каштанів.

- Ще стародавні римляни казали “Hominem quaero”. Мабуть вони вже тоді щось підозрювали. Є кілька версій походження цього виразу. Одні казали, що це пішло від Езопа. Що він ходив за вогнем до сусідів, і кинув цю фразу щоб відв’язатися від гульвіси, що до нього причепився. За іншою версією перший почав шукати людей Діоген. Він ходив по центру Афін зі світильником і казав перехожим, що серед них немає справжніх людей. Історики запевняють, що це було про мораль та людяність, але я впевнений, що Діоген щось підозрював. Обидві версії я зустрічав у цій книзі.

Він дістав з сумки “Словник давньоримських крилатих виразів”.

- Дивіться!

Він розгорнув книгу. Вона відкрилася на сторінці з визначенням “Hominem quaero” і там зазначалося, що перший таке сказав Езоп.

- І що? - спитав я.

- А те, що я час від часу відкриваю цю книгу і бачу, що одного разу перший мовив Езоп, а інший раз відкриваю цю саму книгу і бачу, що перший сказав Діоген. І це для мене як свідчення, що ми можемо перебувати у різних реальностях!

Я взяв подивитися книгу ближче. Нічого особливого. Книга як книга. В м’якій палітурці і трохи потерта. І на дотик матеріальна.

- І що Ви хочете цим... - почав було я, та дивака поруч вже не було.

Знову поглянув у книгу. На тій самій сторінці значилося, що вираз “Hominem quaero” пішов від Діогена. Що за чортівня! Я ж кілька секунд назад читав тут зовсім інше!

Я роззирнувся. Так само світило сонце. Так само йшли повз люди, що були у своїх думках. Чи може сонце вже світить інакше? Чи може люди вже інші? Все було ніби звичайне. І в той же час... було мовби враження, що тебе дурять. Наче все не те, що є насправді.

- Агов! - крикнув я. - Що це все означає!

Мені ніхто не відповів.

- Тут взагалі є люди!?

Всі проходили повз і не дивилися на мене.

- Навіть якщо нема, нащо кричати? - почув я жіночій голос позаду.

На лавці сиділа молода дівчина. Вона мені ніби когось нагадувала. Ніби я бачив її у снах.

- Ви мов промінь світла у пітьмі мого безумства, - сказав я їй. - Як Вас звати?

- Вікторія.

- Дякую, Вікусю. Погляньте на цю книгу. Мені її щойно дав один дивак.

Вона поглянула на ту саму сторінку.

- Ну, першим “Шукаю людину” сказав Демокріт. Що не так?

Я поглянув у те саме місце і прочитав, що Демокріт перший почав подорожувати світом у пошуках “справжньої людини”. Я впав у ступор. Я дивився на сторінку у книзі і помітив, як вона змінюється на моїх очах. Ще секунда — і на ній значилося, що крилата фраза пішла від Діогена. Я роззирнувся. Дівчини вже ніде не було.

Ще кілька хвилин я чекав і думав. Може реальність знову хитнеться в зворотній бік і я знову побачу того дивака. Але минула хвилина. Потім інша. І врешті мені набридло чекати.

Вдома все було як зазвичай. Мати на кухні поралася з вечерею. Батько дивився телевізор. Молодший брат грався у “Світ танків”. Я сів на своєму ліжку і взяв книгу, що дісталася від дивака. Переді мною була таємниця. І я мав її осягнути. Але ще не до кінця розумів, що я мав робити далі з цим знанням. Я став гортати сторінки книги зі сподіванням, що вона дасть мені ключ до всього.

“Rem tene, verba sequentur.” Пізнай суть, а слова знайдуться. Ця фраза мене зачепила. Яку суть я мав зрозуміти? Наш світ не реальний? А що тоді реальне?

Всі вже лягли спати, а продовжував гортати словник.

“Somnium custodit mentis.” Сон оберігає розум. А що якщо з допомогою сну система укріплює нас у поточній реальності? Може якщо не спати, я побачу, чим все це є насправді? Спати мені не хотілося і я зробив собі кави. Але вона тільки спричинила сонливість. Щоб не заснути я продовжив вивчати книгу. Слова і літери плили перед моїм поглядом і зникали без сліду. І раптом я побачив фразу, якої ще секунду назад не було на сторінці.

“Fugit autem sublatis mundi.” Видалення править світом. Що це значить? Тут же раніше було “сон оберігає розум”! І...

Все мерехтіло і розпливалося. Я задихався. І раптом я зрозумів, що знаходжуся у коконі. Все моє тіло було у дротах і трубках. Я смикнув рукою і боляче вдарився о щось тверде.

- Ось! Він тут!

- Добре! Ми знайшли його!

Зверху засяяв яскравий вогник, що пройшов по колу і в коконі виник отвір. Через отвір всередину промайнуло кілька маніпуляторів, що звільнили мене від дротів. Коли став вільний, я виліз назовні.

Так мабуть почувався Нео, коли прокинувся. Тож я не скажу нічого нового. Навколо, куди тільки сягав погляд, височіли башти з тисячами коконів. Поруч з моїм коконом я побачив своїх визволителів. Я очікував, що це будуть люди, але це були роботи-андроїди. В руках вони тримали зброю.

- Швидше! Тут не можна довго знаходитися! Все пояснимо потім, - промовив один з них.

Мені довелося бігти за ними. Поруч нас чекав вертоліт. Ми застрибнули в нього і полетіли.

- Що ж, в тебе мабуть купа питань, але основне ти зрозумів, - сказав головний андроїд. - Світ, у якому ти жив — не реальний. І навіть не факт, що реальний навіть цей.

- Але навіщо все це!

- Всі кремнієві комп’ютери надто ненадійні. Тому основна частина різних систем існує тільки у нейромережах. Людському мозку не потрібні сни. Саме тому вдень він живе, а вночі виступає сервером для системи.

- Це для мене надто складно.

- Це ще не все. Справа в тому, що різні люди підключені до різних кластерів. І між різними кластерами йде війна. І саме тому ми тебе звільнили. Ти маєш приєднатися до нашого кластеру і допомогти нам здолати інші системи.

- Чому саме я? Чому ви не можете звільнити всіх?

- Ти ще безліч разів будеш опинятися у різних реальностях. Тому звільняти є сенс лише тих, хто може відрізнити дійсність від ілюзії.

Раптом пролунав вибух. Наш гвинтокрил гойднуло і ми стали падати.

В очі вдарило яскраве світло. Я закліпав і побачив лікарняну палату. Я знову у реальності.

- Де я? - спитав я.

- В поточний момент ви знаходитеся у Києві на Кирилівській сто три, - відповів чоловік у білому халаті.

- Чому я тут?

- Сьогодні з Вами трапився кататонічний ступор. Вас було дуже складно вивести з фантазій.

- І зараз Ви думаєте, що я повірю в це?

- А у що Ви хотіли б повірити?

- Я справді б повірив, що мене визволили з “матриці”, але знову повернули до кокону. А психічна лікарня — це для дурнів.

Чоловік у білому халаті засміявся.

- Психічна лікарня — це справді для дурнів. Але Ви не переживайте. Ми Вас вилікуємо!

Я не оцінив жарту.

- Ви не зможете мене зламати. Я вже бачив іншу реальність.

- Юначе, і Ви думаєте, що наш світ не існує?

- Все що зараз відбувається, перебуває виключно в моїй голові.

- Це називається соліпсизм. Що тоді інші люди?

- Вони лише програми.

- Навіть я?

- Тим-паче Ви.

- Юначе, я зараз Вам скажу одну річ, яка переверне все Ваше уявлення. Це так просто у складні часи втікати від реальності. І все просто і безпечно. А коли нести відповідальність за цей конкретний момент... То вибачаюся, дайте мені інший світ. Але я Вас заспокою. Є тільки та реальність, в якій Ви народилися.

Запала мовчанка.

- І довго ви збираєтеся мене тут тримати? - спитав я.

Психіатр посміхнувся.

- Ви вже не в ступорі і здатні сприймати дійсність. Тому можете вимітатися хоч зараз. Не думайте про нас як про карателів. Ми в першу чергу допомагаємо людям.

Після повернення з лікарні життя повернулося у звичайне русло. Тільки батьки стали приділяти мені більше уваги і слідкувати, щоб я приймав пігулки. І я вже й забув про дивака та його книгу. До того ж, словник той я так і не знайшов. Наче й не було ані його, ані башт з коконами. А потім мені знову приснилася та дівчина. Та сама, що зникла в мене просто перед очима.

- Я не вірю у цю дійсність, - прошепотів я.

- А у що б ти повірив? - спитав голос.

- Я повірив би, що я відомий письменник і поруч зі мною дівчина моєї мрії. На менше я розмінюватися не буду.

- Як забажаєш.

Світло. Мене розбудило яскраве сонячне світло, що линуло крізь вікно. Все ще в дрімоті після сну я з подивом роззирнувся. Я лежав на розкішному ліжку і поруч спала та сама красуня. Інтер’єр спальні наводив на думку, що тут живе людина при грошах. Нічого зайвого. Все блищало і сяяло. І як я тут опинився?

- Доброго ранку, - привітала мене красуня.

- Доброго. Тільки хто ти!

- Любий, це не смішно. Я звісно розумію, що в тебе бувають глюки, але це вже набридає.

- Що ще за глюки?

- Ну, ти письменник. Іноді ти так поринаєш у свої сюжети, що звичайна реальність перестає для тебе існувати.

- Звичайна реальність?

- А ти думаєш, що той сюжет, де ти невдаха і відмикаєшся від “матриці”, реальніше?

Я здивовано на неї поглянув.

- Нічого, - вона всміхнулася своєю чарівною посмішкою. - До твоїх дивацтв можна звикнути. До того ж, я знаю, як повернути тебе до реальності.

Вона взяла мою руку собі до грудей і потягнула в ліжко. Секс. Такий пристрасний і реальний. Дотик. Такий теплий та ніжний. Дихання. Таке нестримне та гаряче. І в той же час, мені чогось не вистачало. Цілунки. Такі люблячі й несамовиті. Вони мали щось пробудити в мені. Але моє серце залишалося холодним.

Дівчина зупинилася.

- Що не так? - спитала вона.

- Вибач. Мені потрібна людина.

- А я що, вже не людина?

- Ти — програма.

- Тоді ти теж програма. Ми з тобою як дві планки пам’яті. Яку б дійсність в нас не записували, ми лишалися вірні одне одному. Ми завжди шукали себе і ось знайшли.

- Вибач. Я шукаю людину.

- Та пішов ти!

Вона відсахнулася і вилетіла з кімнати. Я вдягнувся. Мій погляд впав на поличку з книжками. На одній було моє ім’я. Я взяв подивитися ближче. І впізнав один зі своїх рукописів, що мені не вдалося прилаштувати в жодне видавництво. Та ось ця книга тут. Реальна. Я вернув її на полицю і пішов геть з квартири.

На вулиці була гарна погода. Яскраво світило сонечко. Дув вітерець. Я вдихав свіже повітря на повні груди і відчував, як наповнююся енергією. Я помилувався краєвидом і рушив швидким кроком.

Дорогою в підземному переході я купив звичайний ліхтарик. А тоді вийшов на Хрещатик і став світити в перехожих.

- Що, шукаєте людину? - спитала в мене одна дівчина. Звичайна на вигляд. Зовсім не знайома. Але щось в ній було.

Я вимкнув ліхтарик і посміхнувся.

- Так. Саме Вас і шукаю.