Шлях вільних

Вона важко просувалась крізь хащі. Щось тягнуло її вглиб. Осінній ліс, огорнутий мрякою, ніби впав у мокре заціпеніння. Там зберігався її архів – пам’ять про кращі часи, про маківку молодості. Шкандибала навпростець, раз-у-раз провалюючись по щиколотки у трухляві пастки під листяним килимом. Чіпкі гілки все норовили скинути дорогу хустку дивного нетипового кольору – червоно-чорну. Насправді – навіть не хустину, яку колись носили жіночки, як традиційний головний убір, а щось значно більше. Це був прапор.

До Христини вже підкрадався восьмий десяток. Жінка спиралась на два ціпки. Часто зупинялась, віддихувалась та ішла далі. Важко було нести старе тіло до тих місць.

Це скільки уже? Сорок п’ять? П’ятдесят? Майже п’ятдесят років пройшло від тоді. Після цього вона прожила значно довше, ніж до того. Та хіба то було життя? В отому гетто. Не територіальному, а душевному. Бо волю у неї забрали. Вільною залишилась лише душа. Тільки в ній – свобода, а ще – у цьому лісі. Все почалось і мало закінчитись саме тут.

Бабуся зупинилась. Чи варто йти далі? Чи дозволить здоров’я вийти звідси? Чи відпустить її ось це вимите дрібним дощем коріння? Воно пробувалось крізь ковдру мертвого листя, наче вугільно-чорні кістки. Христина зітхнула. Скільки ж хлопців-патріотів полягло в цьому лісі? А в таких лісах по всій рідній землі?

Старенька протерла розіпріле обличчя та марно намагалась знайти пеньочок. Не витримала – важезне тіло опустилось долі.

Автоматні черги, гупання артилерії крізь сон, запах озону після плазмових гранат, тонке дзижчання дронів-шпиків, голодні сірі дні та холод, холод, холод.

«Сьогодні ми стали на стежку священної боротьби! Хай береже нас Бог.»

Вони йшли у ці нетрі, усвідомлюючи, що скоріше всього, більше не повернуться. Навіщо боролись? Навіщо вмирали? За те, щоб їхні внуки стали досконалими? Досконалими… Ні, вона до них не належить. І слава Богу.

Жінка врівноважувала збите дихання та глипала на покалічені дерева.

«Нам тікати немає куди! Цей ліс – наш дім!»

Певно, іншого шляху не існувало. Вони просто не могли інакше. Це був їхній вибір. Їхній шлях.

«Рабів до раю не пускають!»

Христину враз почало знобити. Однак не лише через холод та дощ. Бабуся плакала. Ліс легко шумів від депресивної мряки та надійно ховав схлипування. Бо жінка згадала не тільки про війну, партизанську боротьбу, а й дещо інше – медово-солодке. Згадала його.

«Христе, не йди з нами, ти – наші вуха та очі, наша таємна зброя…Зустрінемось після операції!»

«А якщо ні?»

«Тоді зустрінемось в раю.»

Вродливий. Не дуже вправний воїн, зате проникливий психолог та тонкий філософ. Душа чоти. Так, його ніколи не забуде. Заради нього й живе.

+++

На пагорку перед стіною лісу стояло пласкувате блискуче таксі. Невидимий водій-комп’ютер терпляче чекав пасажирку. На авто сперлось двоє низькорослих чоловіків, одягнених у чорні костюмчики, білі сорочечки з криваво-червоними краватками. Обоє мали широкі, модні зараз сонцезахисні окуляри. Вони теж чекали на пасажирку. Якби це були звичайні пройдохи, то інтелектуальна система робо-таксі відразу забила б тривогу. Та чоловіки були не простими людьми. Точніше, взагалі не людьми. І авто їх просто «не бачило».

– Знову цей ліс. – промимрив перший.

– Так, без нього вона не може жити. – погодився другий.

– То, може, давай її, теє, заберемо, полегшимо страждання? – перший поправив краватку. – Скільки ж, бідолашній, мучитися?

Другий хмикнув.

– Ні. Зачекаємо трохи, може вона ще щось учверить.

– Може. Люди ж слабкі. – він легенько притиснув окуляри до чола вказівним пальцем і додав. – А в цій країні – такі досконалі.

– Тільки вона ж, – співрозмовник склав руки на грудях. – якраз недосконала.

– Ми живемо у чудернацькій реальності. – вишкірився колега та підсумував. – Отже, не сьогодні.

Чоловіки перезирнулись і тихенько захихикали.

Старенька підвелась. Знайшла ціпки та поволі пошкутильгала крізь ліс. Вона повернеться назад у місто і проживе ще один день, а може два. Бо треба жити, щоб пам’ятати і любити. І не тільки.

+++

Місто гуло. Тільки звуки ішли не від транспорту: сучасні двигуни лише тихенько шуміли. Жителі наповнювали гамором вулиці та проспекти. Оживлення розкочувалось з каскадних масивів і прямувало до центру. Там майоріли тисячі червоних велико-могутніх прапорів та здіймались велетенські голозображення вождів. Осінній похмурий день створював надійне тло для тих стягів та гасел.

По двоє, по троє, групами, а дехто і поодинці – містяни натхненно прямували до центральної площі, де мав відбутись історичний мітинг. Сьогодні буде святкуватися річниця чогось там великого. І могутнього. Перемога якоїсь вічної ідеї. І вони палко підтримували її. Так, бо лише вона звільнила від чогось незрозумілого та нав’язаного, такого смішного та недосконалого. Вони відмовились від себе, щоб стати іншими, стати частиною великої сили. Стати досконалими.

Христина не їздила в центр, не відвідувала емоційних ідейних зібрань. Бо не належала до них, не була досконалою, а скоріше, навпаки. Певно, така залишилась сама собою лише одна. І її час підходив. Про це казало серце.

Бабуся присіла на лавочці набережної. Вона спустила на плечі червоно-чорну хустину та сперлась на спинку. Два ціпки поставила поряд. Дивилась у протилежний бік від потоків людей. Та все ж і на цій вулиці вешталось чимало гуртів натхненних досконалих.

Ось юрба хлопців та дівчат, певно ще студентів, хвилею пронеслась повз лаву. Один хлопчина, обвішаний червоною символікою, зненацька зупинився та підбіг до жінки.

– С празніком, бабушка! – він хутко причепив їй на груди червоний значок-наклейку з символом нового прогресивного порядку – двоголовим орлом, що сидів на православному хресті, та ракетами, що радіально вилітали із-за нього.

Христина навіть оком моргнути не встигла. Хлопець уже хотів доганяти своїх, аж раптом його ще щось дуже зацікавило в образі старенької. Зупинився.

– Пагаді, а чьо ета у тя такоє, сушай? – придивився до хустини.

Бабуся стрепенулась та, вийшовши з напівдрімотного стану, уздріла значок.

Студент примружив око. Певно шукав інформацію в чебунеті.

Підійшов ще з десяток неприродньо веселих молодих людей.

– Рєбята, – враз посерйознішав досконалий. – Паходу, на нєй вражескій флаг. – Він замружився ще активніше. – Чебунет гаваріт, што ета бандеравская тряпка!

– Ніфігасє! – присвиснув хтось з натовпу. – Нє думал, што такіє єщьо асталісь.

– Щирая! – гаркнула на бабусю розтатуйована дівиця.

Вони оточили лавочку півколом.

– Ти сатрі, і кагда уже іх всєх наканєцта пєрєбьют! – крикнув ще один.

Хтось шарпнув прапор, один хлопчисько спробував зірвати його з плеч старенької. Христина стягнула знамено та притиснула його до грудей.

– Залиште мене! – тихо озвалась вона.

– Сишиш? Ана точьна щирая! На тєлячьєм чьота абращяєцца.

– Гаварі нармальним їзиком!

Бабця спокійно віддерла наклейку та викинула у відро для сміття.

– Фашистка! – нахилився до неї якийсь довготелесий могутнофіл. – Как тє жить-та, послє всєво, а? – його обличчя заграло від злості, він присів та випалив бабусі прямо в очі. – Сока мілліонав смєртєй… Падла!

– Та атайді, – сказала котрась дівчина. – Чьо нє відіш, ана старая уже карова, скора капита аткінєт.

Та здоровань не міг вгамуватись.

– Нє, я трогать єйо нє буду: женщіна всьо-такі. Но ета бєзабразіє… Нє магу сатрєть! – зненацька він смикнув сильніше, таки вихопив прапор з рук старенької та демонстративно жбурнув його у сміттєвий бачок-шредер. Той тихенько загудів, сумлінно виконуючи роботу: ріжучи тканину на тонкі смужки.

Христина розгублено закліпала. З грудей вирвався ображений стогін. Юрбою прокотився регіт.

– Сатрі, сатрі, щя будєт хникать! – глузував один із досконалих.

– Геть! – хотіла вигукнути Христина, та їй не вистачило повітря, то ж крик згубився у горлі. Закашлялась.

– І штоби я больше етіх тряпак здєсь нівідєл! – грізно кинув хлопчисько.

– Це ти – досконала ганчірка! – в бабусі пробився голос. Хоча був він не голоснішим за театральний шепіт, та очі палахкотіли гнівом.

Здоровань знову нахилився до жінки. Він щось натиснув на вилиці.

– Чєбунет гаваріт, што «ганчірка» – єта «тряпка»! На мовє. То єсть, ти назвала мєня тряпкай? – він тремтів від злості та наблизив до її носа вкритого тату кулачище.

І раптом сталось неймовірне. Бабуся миттєво зірвалась з місця. Вона охопила правою рукою зап’ястя хлопця, а лівою натиснула на лікоть знизу. Нападник подався вперед та бухнувся об лаву обличчям, зойкнувши. Поки він, шокований, намагався привстати, старенька за долю секунди схопила ціпок, встромила його одним кінцем поміж щілини сидіння і… навалилась на здорованя усім тілом, притиснувши при цьому ціпком його шию до поверхні сидіння. В молодості жінка б гордо стояла, уткнувши коліно у сонячне сплетіння, заламуючи нахабу, без ніякої зброї та допоміжних засобів. Або просто відключила б нападника, тай годі. Але зараз усе що змогла – ось так впасти мішком згори та душити.

Для сторонніх спостерігачів усе відбулось блискавично. Довготелесий захрипів. Ще секунда-друга – і він спустить дух.

+++

Двоє чоловіків, як зазвичай, в охайних костюмчиках, стояли на палубі маленького річкового катера. Вони тримали в руках бокали з густо-червоним вином. Їхні погляди не відривались від лавки на набережній за якусь сотню метрів.

– Може, зараз? – сказав перший.

– Можливо, побачимо, куди все зайде. – процідив другий та надпив терпкого напою. – Хоча момент гарний. Весело.

Раптом увагу привернув ховербайк, що промайнув за деревами на березі. Він присів поряд з місцем інциденту. Чоловіки помітили за кермом знайому підтягнуту фігуру високого чоловіка, в білому костюмі та чорних окулярах.

Другий роздратовано випустив носом повітря.

– Щоб тобі!

– Ангельнутись можна! – додав перший.

+++

Христя одумалась в останню мить. І ослабила тиск. Першим отямився той, що почепив значок. Він коротко скрикнув «Ти чьо!» та сильно штовхнув бабусю ногою в бік. Та заточилась, і покотилась від лави, збивши сміттєвий бачок. З нього висипався увесь покришений вміст та розсіявся по газону.

Здоровань опустився на землю, жадібно сапаючи повітря та тримаючись за горло. На секунду вся компанія ніби впала в летаргію. Тільки ціпок заторохкотів по доріжці.

– Щирая ващє ахрінєла! – сердився досконалий захисник здорованя. – Ну чьо стаітє, наваляйтє єй!

Та вони не встигли. Зненацька поряд присів поліцейський ховербайк. Чоловік, що з нього зіскочив, мав явно неполіцейський вигляд. Він хутко пройшов крізь розгублену юрбу та наблизився до старенької. Дивний захисник порядку підняв жінку за лікоть, підхопив під руку та підніс угору значок МСБ – Могутньої Служби Безпеки. Компанія поважно відступила.

– Ана, ета… щирая… – почувся з натовпу несміливий дівочий голос.

– Ана ідьот са мной! – грізно констатував поліціянт.

А на катері перший чоловік невдоволено розвів руки:

– Ні, так нечесно!

Другий залив у себе залишки вина, підійшов до керма та суворо кинув:

– Не можна терпіти таке нахабство. Треба втручатись!

І завів двигун.

+++

Кімната для допитів здалась їй на диво затишною. Вона скидалась на офісне приміщення. Тут навіть непогано пахло, було тепло. Інтуїція підказувала жінці, що тут давно не було гостей. І це не дивно: таких, як вона, певно, уже не лишилося. Вільних.

Чоловік, що привіз її сюди, чемно приставив стілець, дав хустинку, поставив склянку води. Бабуся знесилено втупилась у стіл.

– А ви, не втратили ваших навиків. – почав емесбешник. – Мене вразили. Гм, стільки років минуло! А бідного студентика могли б і вбити. А люті там було ухххх! Добре, що втримались. Плюс в карму. – і дратівливо захихикав.

Старенька мовчала.

– Гаразд, до справи. – сказав агент та хвацькими рухом активував поверхню стола. На передньому плані висіли її фото, певно, півстолітньої давнини.

Жінка втомлено оглядала їх, важко дихаючи.

– Грицик Христина Миколаївна, позивний – Бджола, рік народження – 2009, незаміжня, учасник Війни за Звільнення, Руху Опору, потім – АВЛ – Армії Вільних Людей. Заарештована у дві тисячі сороковому, звільнена у сорок шостому. – враз він затих. Повільним рухом зняв окуляри. Його пронизливий погляд зіткнувся з її очима. – Ви знаєте, навіщо вас відпустили?

– Знаю, – тихо відказала жінка. – як живця, щоб переловити інших.

– І що ви думаєте? Переловили! – зареготав він. – У нашому світі важко жити безслідно. Не-мо-жли-во.

– Знаю. Я невинна, вони самі на мене виходили.

– Не винна перед ким? – агент підняв брови. – Через вас постраждали ваші побратими!

– Ні перед ким.

– А всі операції, заплановані хакракти – ви так і не втілили в життя: всі ваші послідовники стали досконалими. Яка прикрість! Дітей та внуків у вас немає. Так, що дійсно, залишились лише ви. – він надпив води та, поставивши стаканчик на стіл, вишкірився. – Зі своїми спогадами.

– Навіщо я вам? – глухо спитала бабуся.

– А ти знаєш, Христе, – враз перейшов на інший тон емесбешник. – що твій Ярослав тобі зраджував? – Він змахнув рукою – на столі з’явились світлини колишніх товаришок по службі.

– Мені це відомо, – кисло відповіла жінка. – та кохав він тільки мене.

Чоловік хмикнув. А тоді зірвався з місця та підійшов до бабусі.

– А не хочеш мені розповісти, як ти підставила ось цю, – тицьнув пальцем слідчий у фото. – Іванку-Росу. Ти мала їх прикрити, але ж ні. Вони так і не вийшли з-під оточення.

Христина відвела очі.

– Так, я знала, що вона переспала з ним. Але і шансів вийти у її групи були мізерні, при їх порятунку міг лягти наш кращий загін.

– О-о-о. – підняв вказівний палець вгору агент. – іноді нічогонеробіння вбиває більше, ніж активність! – і зайшовся сміхом. – До речі, якщо я тобі не подобаюсь, то можеш мене пристрілити. – він вийняв з кобури пістолет та поклав його на стіл перед нею. – Впізнаєш? Доводилось з такого стріляти?

– ТП-24? – бабуся нахмурилась. – Звідки у вас такий старий зразок? Таких тепешок вже давно не випускають…

– Певно не одного велико-могутнього завалила з нього чи не так? –захихикав поліціянт, походжаючи по кімнаті. – Він заряджений, ну ж бо!

– Мені подобалось вбивати значно цікавішими штукенціями. – бабуся сміливо зустрілась поглядом з агентом.

– Заради чого? – спинився чоловік.

– Заради свободи. Своєї. Ніколи не посягала на свободу інших. І ви це знаєте.

– Ой, тільки не потрібно оцих пафосних клятв… – він не завершив та кинув грізно. – Чому не стала досконалою після тюряги?! В тебе було б все – а ти вибрала нужденне існування!

– Я була і є вільною. Моя свобода – в моєму серці.

– Подумаєш, знайшла свободу серед трухлявого лісу! – скептично зреагував чоловік. – Я за тобою пильно спостерігав, ти ж у нас – раритет. – за мить він продовжив. – Вірила вона… Ви – групка невдах-ідеалістів і свою боротьбу ви програли! – тицьнув пальцем у допитувану.

Та Христя не виказала ніяких ознак роздратування. Навпаки, на її обличчі зародилась прихована усмішка.

– Ми всі перемогли. Програли ті, що стали досконалими. – Тут вона гордо випрямилась та зневажливо проказала. – Досконалими рабами Велико-Могутньої Імперії.

– Який сенс був у твого життя після закінчення боротьби? – обірвав її дивний слідчий.

Бабуся опустила очі та осіла на стілець. Потім повільно підвела погляд та тихо мовила:

– Ми вірили. Ми надіялись.

– У що? На що? – не вгамовувався чоловік.

Жінка раптом витягнула руку в голограму та поклала на стіл. Розтиснула зморщений кулачок. Там лежала зім’ята червоно-чорна стрічка. Вона ніби відчула волю, розпрямилась. В обмеженому просторі долоні їй не знайшлось місця. І стрічка, видовжуючись, шукаючи потрібної форми, випала з руки на стіл. Якраз в те місце екрану, де висіла її світлина.

– Червона кров на рідній землі. – прошепотіла старенька.

– Червона кров на рідній землі. – повторив агент, мов зачарований. – Скажи, Бджоло, ти прожила щасливе життя?

– Я і зараз щаслива. – підвела очі. У погляді відчулась полегкість.

– І ні про що не жалкуєш? – примружився агент.

– Жалкую… – зітхнула колишня повстанка. – Не врятувала багатьох, підставила багатьох, багатьом так і не встигла простити. – глибоко зітхнула. – І одній людині так і не змогла донести, як я кохаю. І не вберегла… від тієї облави у листопаді тридцять восьмого. А сьогодні, он – не стрималась, ледь не вбила того хлопця. – вона на хвильку перервалась та продовжила. – Та, думаю, Бог його і так уже покарав. – підняла прослізнені очі старенька.– він же – до-ско-налий. – зненацька вона закашлялась, а тоді отямилась та нахмурилась. – Це що, сповідь?

– Я взагалі-то не священник. – на диво серйозно сказав агент. Його погляд потухнув. Він відвернувся до стіни та почав повільно розповідати. – Після сьогоднішнього параду та мітингу велико-могутній вождь офіційно оголосить війну країнам Західної Помилки. Вже завтра розпочнеться активна мобілізація. – зиркнув на допитувану. – Завтра тут стане дуже небезпечно для тебе.

– Дивно, – задумалась вголос бабуся. – в епоху, коли війни можна вести фактично без людей, цим кровопивцям все-таки потрібно м’ясо. Ніби нажахати хочуть світ своєю безпощадністю. – процідила крізь зуби.

– Для того у них є країна досконалих рабів. – несподівано погодився агент і стрепенувся: у коридорі завила бойова тривога.

– У нас мало часу, Христино Миколаївно. – повідомив агент, не розгубившись. – Незабаром сюди навідається ще хтось, хто хоче забрати тебе не туди, куди потрібно. Тому ловити ґав не будемо.

Він наблизився до старенької. Жінка враз помітила, що його образ зазнав змін: шкіра почала світитися, навколо тіла з’явився золотистий ореол, з якого ніби випаровувались язики протуберанців. Костюм став білосніжним.

Старенька відсахнулася.

– Хто ти? Що за е-е-ефекти?

– Скажи мені, Бджоло, чи кохаєш ти його ще досі?

– Так!

Вона раптом бридко скривилась та схопилась за серце. Дихання стало натужним. Очі навіжено заблукали по камері. Тремтячі руки схопились за край столу.

– Я – ангел мультиверзуму. – м’яко сказала істота. – Тобі уже немає чого робити у цій реальності. Ти цього не заслужила. Твої муки закінчились. І боротьба – теж. А це, – кивнув на пістолет. – Твій квиток у рай. Ярослав уже чекає на тебе.

Жінка ошалешено втупилась у дивного чоловіка.

– Якась дивна… модифік-кац-ція… я не знаю, як з-з-зняти із з-з-апобіжника…–ледь витиснула із себе.

– Коли настане досконале, недосконале зникне. – твердо проголосив ангел. – Вибач, Бджоло, це – останній засіб врятувати тебе.

В коридорі почувся тупіт: наближалось кілька людей.

Зненацька він схопив зброю, професійним рухом великого пальця активуючи її для стрільби, та спрямував прямо в лоб жінки.

І без вагань натиснув гачок.

+++

Обличчя вождя на велетенській голограмі над площею зненацька затремтіло, а тоді взагалі зникло. Натовп охнув. Натомість над ним з’явилось зовсім інше зображення. Молода світловолоса жінка з пронизливим поглядом у військовій уніформі могутньої імперії. От тільки всім відразу кинулась у вічі одна деталь: шеврони на ній були перешиті. І замість православно-ракетного герба там багрянів червоно-чорний прапор, що хвилею переходив у жовто-блакитний.

– Досконалі! – звернулась незнайомка. – ваш вождь штовхає вас до світової війни. Ми, вільні, пропонуємо відмовитись від цього та перейти на нашу сторону! – її погляд сяяв. – Ми пропонуємо повстання проти Могутньої імперії та створення незалежної країни. Ми знаємо цю систему наскрізь, і готові завдати їй удару в саме серце. У майбутній війні разом із союзниками – країнами Західного Блоку та Блискучого Сходу, ми неодмінно переможемо. Ми – всюди. І пропонуємо вам воювати не за рабство, а за свободу. І залишитись вільними!

Трансляція урвалась. Серед пригніченої тиші у натовпі хтось скрикнув:

– Ну що, досконалі? Пограємось в піжмурки?

По юрбі прокотився панічний гул. Раптом зі сторони маглев-станції почулись постріли. Біля входу до неї троє поліціянтів в одну мить сіпнулись та попадали навзнак. З середини з’явився такий же охоронець порядку. Забрало його шолома було підняте, а очі натхненно світились. В руці виднівся силует нейтралізатора. З глибини скляної будівлі вибігла ще групка чоловіків та жінок, очевидно, його колег. Перший окинув поглядом мертвих на сходах та хаос на площі. Тоді враз зірвав з плеча шеврон Могутньої імперії, кинув його під ноги та з насолодою наступив, потерши об блискучу плитку.

Чоловік легенько змахнув рукою перед обличчям, активуючи зв’язок.

– Це Прудкий Кріт. Доповідаю: маглевна станція «Вєлікомагучая» під нашим контролем.

Тоді повернувся до інших та мовив:

– Тепер можна не ховатись. Ось вона, хлопці та дівчата, свобода!

І вправно замінив магазин на табельному ТП-50.

+++

Коли два невисоких чоловічки заскочили до офісу, ангел саме витирав свій білісінький піджак від дрібненьких крапельок крові. Сяйво навколо його тіла зникло. Вони вирячились на криваву картину біля стіни.

– Так нечесно! – процідив перший. – У неї же була купа гріхів! – і вилаявся.

– Якого ангела? – розвів руки другий та, оцінивши обстановку, аж зсутулився. – Ми спізнились.

– Шановні, заспокойтесь. – голос ангела був шовковим. – впевнений, що у цій реальності для вас саме зараз розпочинається незабутній карнавал. Можете розпочинати жнива!

– Воно то так, – задумався перший чоловічок та присів навпочіпки. – тільки у цій смішній реальності все якось передбачувано. Нудно тут.

– Хотілось драми. – признався другий з кислим обличчям. – До речі, жорстко ти зі своїми клієнтами.

– Вибачте, що розчарував. Іноді потрібно застосовувати радикальні методи. Добре, хлопці, мені пора. Далі господарюєте тут ви.

– Е, – скочив на ноги перший коротун. – А прибирати хто буде?

– Еге ж, ми, що тобі – тюхтії вселенські? – докинув другий.

Ангел усміхнувся, поглянув на тіло Христини-Бджоли, що розпласталось в кутку.

– Я мав на увазі цю реальність. Ні, тіло я, звичайно, заберу. Потрібно поховати бабусю по-людськи. Ви вже мабуть здогадуєтесь, де. – Високий ангел нахмурився. – Хоча все це – тлінне. Головне – те що в серці. – голос ангела змінився на повчальний. – Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов.– він знову повернувся до буденного тону. – Вчіть краще теорію, вселенські неуки.

Враз перший чоловічок завмер, прислухаючись до невидимих потоків інформаційних вібрацій.

– Це ще хто неук? – попирхнувся він. – Ще рано тобі залишати цей варіант Землі. Ми, темні, відчуваємо фальш наших клієнтів краще вас. – він по-акторськи принюхався та зареготав. При цьому провів рукою по зап’ястку, ніби збиваючи щось, та кинув те невидиме на стіл.

Над поверхнею виросла широка голограма. Там ішло відео про хакракт на площі Досконалих.

Ангел підозріло зиркнув на темних.

– Так-так, ти правильно здогадався: не всі ще тут для твоїх раїв утрачені, і для тебе ще є робота. – закивав перший.

– Не всі – досконалі. – таємниче додав другий, витягнув руки, зімкнені у замку на зовні. Суглоби дрібненько хруснули. – А конкретніше – вибачай, не можемо сказати: і так уже фору дали.

Світлий прикусив губу та за хвильку проказав сам до себе:

– Отже, гра продовжується? Гм, це цікаво. Я думав, що той теракт їм не вдасться. – він зітхнув. – Ех, бісова планета вільного вибору!

Ангел ще з хвилину спантеличено стояв над тілом Христини Грицик. Коли темні агенти залишили приміщення, він прошепотів:

– Гарний хід, Христино. Ті, хто тебе зрадили, насправді – агенти під прикриттям. Тепер всі могучі втратять ниточки, бо першою брали б тебе. Але тебе вже нема! Виявляється, боротьба ще не завершена. Ти – моя героїня.

+++

Молода жінка бігла через ліс. Через той, свіжий, весняний, що буяє життям, насичений пахощами та солодкою енергією! Горбик за горбиком, кущ за кущем. Сонечко пробивалось все впевненіше, вказуючи правильний шлях до галявини.

А ось і вихід. Дівчина прудко вискочила на лісову дорогу, а за хвилину – і на узлісся. Це була не просто галявина, а круча над великою рікою, на протилежному березі якої лежало велике місто.

Молодиця зупинилась. Вона відчула гомін. Люди. Побігла далі. Що є сотня-друга метрів для молодого тіла? Застигла з подиву. Там, над прірвою стояв її хлопець, такий худорлявий та стрункий, з твердим поглядом.

– Ярослав?

– Де ти була?

Вона остовпіла.

– У лісі. А ти?

– Що значить…

– Тобто ти чекав на мене?

– Так! – на лобі хлопця з’явились зморшки нерозуміння.

Христина ще раз оглянула своє пружне тіло. Серце гупало у грудях восьмициліндровим двигуном. Вона обійняла Ярослава та задивилась у далечінь. Там лежало велике місто. Над багатьма застарілими будинками районів майоріли жовто-блакитні прапори. Не було ні маглевних ліній, ні слідів ховерних трас. Місто зразка першої половини двадцять першого століття.

– То ти не бачив ангела? – відірвала вона погляд від краєвиду.

– Якого ангела? З тобою все гаразд? – його похмурість розчинилась. Він поцілував дівчину. – Хоча, я можу зрозуміти: ти ж вагітна. – засміявся Ярослав та бережливо торкнувся долонею її живота.

У неї розширились очі.

– Як вагітна? Я… просто була в лісі. – променіла від радості Христина. – Ліс, знаєш, завжди таїть у собі незбагненні таємниці.