Прекрасний ранок видався того дня. Сонечко яскраво виблискувало на блакитному полотні неба.
Олівер ретельно перевірив всі кімнати на наявність батьків. Вдома вже нікого не було. Доповнивши свій образ з блакитної теніски та зелених шортів бейсболкою «Денвер Наггетс», парубок збіг на перший поверх будинку та через кухню потрапив в гараж.
Одне з двох місць тут пустувало - великий Ніссан Наварра батьки завантажили фарбою, драбиною і спецодягом та відправились до тітки Етель - допомагати з ремонтом. Про цю поїздку було балаканини близько місяця. Та жила в сусідньому містечку - Даутінгтон. Від їхнього будинку до халупи тітки Етель було всього півгодини їзди та хлопець знав, що цілісінький день він буде один. Легка посмішка осяяла його руде, повністю в ластовинні, обличчя, коли він подивився на новеньке Вольво С 60. Його долоня почала пітніти, стискаючи ключі, завбачливо взяті зі столика у вітальні.
Його б просто повісили, аби дізналися, що він бере без дозволу машину, тим паче новий седан. Це буде його п’ята подібна витівка. Першого разу йому вдалося об’їхати всього кілька кварталів. Та з кожним разом пройдена відстань трохи збільшувалась. Та це просто мізер в порівнянні з тим, що він запланував на сьогодні. Цього дня Олівер планує виїхати за місто і він добре підготувався.
З-під сходів хлопець дістав повну каністру бензину. Два тижні він всіма правдами та неправдами збирав гроші на цей скарб. Половину пального одразу відправилось в бак, оскільки останній був майже порожній - батько ніколи не заливав більше ніж він потребував для тої чи іншої поїздки. Каністра лягла в багажник, зайнявши частину простору пустого бездонного рота. Запаска з домкратом лежали в спеціальній ніші. Вогнегасник теж був на місці. Олівер стрибнув на сидіння та поклав руки на кермо. Тіло занурилось в шкіряне крісло - просто насолода. Не порівняти зі старим Фордом, що служив їм раніше.
Жорсткі сидіння, постійний скрип підвіски та проблеми з мотором. Всі її не те щоб ненавиділи, але явно не любили. Навіть поїздки на пікнік відбувались здебільшого на громіздкому Наварра, а не на старому корчеві. Форд тільки те й робив, що висмоктував гроші. Фактично кожна поїздка закінчувалась поломкою, яка потребувала нових деталей для автомобіля. Та тато вперто не хотів його продавати, оскільки цей автомобіль ще його батько купив в подарунок на їх з мамою весілля. Хтозна скільки б тягнулося це неподобство, якби не Олівер.
Хлопцеві виповнилось п’ятнадцять років. Більшість його знайомих вже давно возили на батьківських авто дівчат на побачення. Йому ж в цьому плані відводилась роль спостерігача. По-перше, йому ніхто ніколи б не дозволив самостійно взяти машину та поїхати з дівицями кататись нічним містом - не така в нього була родина. А по-друге, він просто не вмів водити, і до відповідного віку вчити його ніхто не збирався.
Принципи водіння він зміг дізнатися спостерігаючи за товаришами, з якими вдавалося покататись. Одного разу Френк Пранк, сусідський хлопець, що жив через два квартали, після тижневих благань Олівера, пустив його за кермо. Ті тридцять метрів, що він проїхав на швидкості десять миль за годину по прямій біля парку, стали для хлопця найзахопливішою пригодою за його життя. А бажання навчитися водити машину стало першочерговою метою його буття. І відтоді в його голові почали формуватися думки, спрямовані тільки на одне - дістати машину, щоб знову насолодитися почуттями свободи, влади та відповідальності.
Через тиждень парубок виїхав на старому сімейному Форді з гаража. Батьки тоді були в тітки Етель на ювілеї. Тій стукнуло сорок сім. Дата не кругла, не ювілейна, але і тітка в нього була, відверто-кажучи, не зовсім від світу цього. Тому дивуватись нема чому. На першій передачі він доїхав до кінця кварталу, після чого в нього був вибір - поїхати прямо, де після ще одного кварталу дорога тягнулася близько двадцяти миль, а потім вливалась в шосе на Клівленд, або повернути праворуч і, об’їхавши жилий квартал, повернутися до власного будинку. Останнє Олівер і зробив. Після повороту він трохи додав газу та підвищив передачу до другої. До чергового повороту залишалось близько десяти будинків. Хлопець вважав, що цього має цілковито вистачити, щоб встигнути перейти на третю. Нога сильно натисла на педаль, очі загорілися від задоволення - а на спідометрі було вже сімдесят за годину.
Десяток домівок пролетів повз бокове вікно значно швидше ніж очікував Олівер. Не зоглядівшись, він вже минав галявину містера Фостера, на якій красувався незрозумілий металевий грибок, пофарбований в червоний колір з білими цятками. До перехрестя залишалося десяток ярдів. Проїхати ще один квартал чи звертати? Мозок миттєво прийняв рішення. Та мить роздумів виявилась задовгою і тяжка машина вже не хотіла правильно входити в поворот, який виявився завузьким для такої траєкторії та швидкості на якій його нахабно пробували пройти. Під шалений писк гальм та скрип лівого колеса Форд винесло на зустрічну (пощастило, що там нікого не було), де він залишив чорний слід від гуми. А далі Олівер пам’ятав тільки удар об бордюр. Кермо крутонуло в зворотній бік і йому мало не відірвало руки. Картинка у вітровому склі також почала повертатись. Капот автомобіля вже не стояв паралельно дорозі, а почав завалюватись на лівий бік. Черговий удар - цього разу десь згори, остаточно вивів Олівера з себе.
Щось розуміти він почав лише тоді, як відбіг на добрячі двадцять ярдів від понівеченої машини. Форд лежав на лівому боці, ніби підпираючи собою височенний клен. Почали збігатися люди, згодом приїхали і батьки. В аварії постраждав лише автомобіль. Олівер отримав своє пізніше. Так в родині не стало старої машини, а місце ржавого Форда зрештою зайняло новеньке Вольво.
Юний водій натиснув на пульт - ворота відчинились. Пристебнувшись, він рушив. Швидко залишивши позаду кільканадцять будинків, хлопець перетнув межу міста і опинився на так званій «Клівлендській дорозі». Тепер у Олівера спітніли обидві руки, а в грудях помітно потяжчало. Поряд з ейфорією в мозку чітко показала своє лице тривога. Лиш на секунду. Та цього вистачило, щоб зіпсувати мить тріумфу. «Все буде добре» - тихо промовив хлопчина, щоб додати собі впевненості. Натомість по спині пробіг холодок.
План був доволі простим. Виїхати за місто, з чим він вже успішно впорався, а потім спокійно їхати широченною дорогою до самої розв’язки, де розвернутися та мчати додому. Машин тут майже не було, відповідно, і небезпек. Перехресть тим паче не варто боятись. Та найголовнішим було те, що поліцейського патруля сьогодні на дорозі не буде. Цю інформацію він отримав від Джеймі Кларксона. Його батько та дядько працювали в дорожній поліції округу. Тому друг Олівера завжди був у курсі справ та ділився новинами з товаришами, якщо вони їм могли знадобитися. Ніхто не хотів, щоб їх зупинили на чужих машинах, коли вони ще й водійських прав то не мають.
Коли машина розвинула швидкість в шістдесят миль за годину, тривога в душі потрохи таки відійшла на другий план. Тепер водій міг думати тільки про дорогу. Його зір, здавалось, покращився в десятки разів. Очі вихоплювали найдрібніші деталі на дорозі та узбіччі. Його мозок аналізував зчитану зі знаків інформацію з абсолютною точністю. Ось він пропустив між колесами розчавленого птаха, щойно проїхав дороговказ, який повідомляв, що до Клівленда ще сто дев’яносто миль. Ще через кількасот ярдів Олівер побачив рекламний щит, що закликав всіх, хто зараз їхав на північ, розвертатись та їхати в забігайлівку Мо та перехилити кілька келихів пива і третє отримати в подарунок.
Минувши щит, вдалині Олівер помітив щось, що змусило його скинути швидкість майже втричі та притиснутися ближче до узбіччя. Врешті він взагалі зупинився, здивовано вдивляючись вперед і трохи праворуч. На сидінні пасажира лежала мапа штату. Хлопець відкрив її і почав уважно досліджувати. Знайшовши своє місто, він поставив палець на Клівлендську дорогу і повів вгору не відриваючи від мапи. Жодна інша дорога не примикала до цієї з правого боку. Та очі його зараз спостерігали зовсім протилежне. Гарне асфальтове полотно йшло праворуч і ховалося в далині. Дорога на вигляд не була новою. Олівер спробував згадати, коли останнього разу їздив тут з родиною. Приблизно місяць тому. Нічого подібного в цьому місці не було ні місяць тому, ні раніше. Він дуже добре це знав, тому що це було очевидним. Це якби одного дня хтось пішов на роботу, а повернувшись додому виявив, що його одноповерхове бунгало перетворилося на височенний хмарочос. Такі речі не відбуваються непомітно. На зміни потрібен час. Та навіть за той час, що він тут не їздив, будівництво б не провернули.
Поклавши карту на місце, Олівер поволі спрямував машину в напрямку свого відкриття. Що ж? Очевидність існування дороги він не міг заперечити, тому вирішив проїхатися нею. Скоріш за все на ній буде ще менше автомобілів. До того ж можна розвідати, куди вона пролягає. Врешті колеса змінили покриття однієї дороги на асфальт іншої.
Олівер ніяк не міг зрозуміти, навіщо вона тут потрібна. Що може бути на її іншому кінці. Всі навколишні містечка він чудово знав, і жодне з них на лежало на північному сході від його власного. Він вчергове звернувся до карти і не знайшов абсолютно нічого. Там була величезна, розміром із сам Клівленд, біла пляма, ніби жодна нога людини там так і не ступала. Та це була маячня. Там просто не було поселень, бо якраз в тому місті в низинну північ штату врізались Аппалачі.
Проїхавши перші метри - стала очевидною старість дороги. Кущі та трава вже добряче простягнули свої пазурі, прагнучи відвоювати територію, з якої їх колись несправедливо витіснили. Павутина тріщин щедро вкривала полотно від краю до краю. Де-не-де навіть зустрічалися чималі дірки. Жодні знаки та рекламні щити не спотворювали гармонійного поєднання природної краси та рукотворного непорозуміння, яким прямував в нікуди Олівер.
Спочатку повз нього пролітали поодинокі дерева, потім - групи дерев. Вони з’являлись все частіше і частіше. Зрештою дерева тепер були скрізь. Машина мчалася коридором, що починав перетворюватись на щільну стіну. Ще кілька миль - і можна буде вважати, що дорога йде прямісінько в лісі.
Несподівано на узбіччі хлопець помітив незрозумілу конструкцію. Наблизившись, він зміг ідентифікувати її як дорожній знак. Два довгих кривих патика, закопані на відстані в пів’ярда один від одного, вгорі з’єднувались між собою. До них іржавим дротом кріпилося дві дошки, настільки старих та прогнивших, що напис, який був ніби випалений збільшуваним склом, майже не розрізнявся. Пригальмувавши, Олівер таки зміг розрізнити літери, що складались в незрозуміле на перший погляд слово. ШОГУН.
Як не дивно, але для парубка слово це було знайомим. Ця назва засіла в глибинах пам’яті і ніяк не хотіла виринати на поверхню, щоб Олівер нарешті зрозумів, що це таке. Він знову рушив вперед. Копаючись у власних спогадах, він чомусь згадував тітку Етель з її причудами та своєрідним поглядом на життя. Вона довго жила з батьками, на відміну від мами Олівера, яка одразу після одруження разом з чоловіком поселилися в новенькому будиночку в сусідньому місті. Наскільки знав хлопець - тітка ніколи не мала чоловіка, а тим паче дітей. Після смерті діда з бабцею жінка сама залишилась в будинку. Кладучи руку на серце, йому було приємно її відвідувати, спілкуватись з нею час від часу. Та жити поряд ніхто б не зміг. І він не був виключенням. І справа не в тому, що вона була злою, пила, чи ще щось подібне. Такого за нею ніколи не спостерігалось. Вона просто була іншою. Зовсім трішечки. Цього було замало, щоб її помістили в «кімнату з м’якими стінами», але достатньо, щоб більшу частину життя на неї дивилися з-коса та пошепки обговорювали за спиною. Та тітці Етель до пліток не було діла. Вона продовжувала фарбувати волосся в рожевий колір, ніколи не стригла газон, стверджуючи, що не може вбивати рослини, та закликала сусідів брати з неї приклад. Що завжди вражало Олівера, так це набір столових приборів із золота на десять персон, що вона діставала на кожне свято. Золото було справжнім. Його дід перевіряв не один раз. Саме тітка, ще будучи маленькою принесла його додому. Де вона його дістала ніхто не може сказати і по нині. Але саме того дня щось перемінилося в маленькій дівчинці. Її сприйняття світу змінилося і вона почала вірити в дивні речі. Жодної п’ятниці, яка випадала на тринадцяте число, її не можна було змусити покинути будинок, самостійно вона вивчила всі доступні народні прикмети та слідувала ним, мов навіжена. Більшість людей сприймали її маленькою дивакуватою дівчинкою, але лише до тієї ночі, коли те саме столове золото вкрали з їхнього будинку. Поліція була вражена, коли Етель у свої вісім років змогла одразу вказати на місце, де шукати грабіжника. Його знайшли та чоловік виявився мертвим. І помер він явно не власною смертю. Запитавши в дитини, звідки вона дізналася про чоловіка, та розповіла, що уві сні до неї приходив її старий знайомий (саме він подарував речі) і сказав, де потрібно шукати. І саме він покарав злочинця. Поліція лиш розвела руками. Ніяких доказів знайти не вдалося, тому справу так і не розкрили.
А ще маленька Етель любила розповідати цікаві історії. І коли вона подорослішала, ця любов нікуди не зникла,.
В цей момент Олівер згадав, звідки знає про Шогун. Коли він ще був зовсім маленьким хлопчиком, часто гостював у бабці з дідом. Кожного вечора тітка Етель сідала біля його ліжечка, гарненько закутувала в ковдру і розповідала йому казку.
Між небом і землею, впираючись у гори,
Шогун простягнувся, демонструючи дива,
Бентежачи уяву до чудес фауни і флори,
Він запрошує достойних на свої жнива.
За мурами міськими сади ароматами бентежать,
Ряди палат у самоцвітах золотом покриті,
Притулок надають премудрим, які стежать
За філософськими думками, що в кожному зариті.
Там гості з холодного Нофланду нектари п’ють,
Розповідаючи про космічну подорож в пітьму,
Духи - мов живі, пісні сумні співають,
Згадуючи молодість даремно втрачену свою…
Саме так починалася кожна історія, в яку він поринав вечорами. Перші два рядки казала вона, третій і четвертий - він. Так вони чергувалися. Були, здавалось, ще кілька рядків. Та згадати їх йому не вдавалося, тому що їх казала саме тітка. Олівер посміхнувся неочікуваному напливу ностальгії. Він любив ті історії, та з кожним роком дорослішання всі вони все більше видавалися йому вигадками хворої людини.
Дорога продовжувала вести вперед. Стіни з дерев, що раніше супроводжували неочікуваного гостя, непомітно перетворилися на суцільний зелений тунель. Небо майже не проглядалося. Олівер зрештою поглянув на панель приладів та відзначив, що їде по цій дорозі без малого п’ятнадцять миль. Доволі багато, враховуючи, що за весь час не зустрів жодного автомобіля чи людини. А навколишні пейзажі наводили на думку, що цивілізація залишається позаду, а до тої що попереду, ще їхати і їхати. На годиннику велика стрілка показувала точно в напрямку його руху, а маленька тимчасово зупинилася на одиничці.
Час летів доволі швидко. Значно швидше, ніж очікував хлопчина. Саме тоді його вперше відвідала думка чи не слід йому їхати назад. Зваживши всі за і проти, Олівер вирішив, що може дозволити собі ще годину проїхати вперед. Саме в той момент машина почала втрачати потужність і фактично почала котитись по інерції, а не їхати.
Обличчя Олівера перетворилось на червоний помідор. Його вуха вмить почали горіти від нервового збудження. «Цього тільки не вистачало» - подумав хлопець і обережно натиснув на гальма, вчергове зупинивши машину на узбіччі. Руки все ще трималися за кермо, а мозок панічно шукав пояснення того, чому новенький автомобіль враз зламався, та ще й в найбільш не підходящий момент. Та найголовнішим було те, як він збирається його ремонтувати. Якщо не вдасться зрушити Вольво з місця, то доведеться викликати евакуатор. В такому разі буде доволі складно повернутися вчасно.
Олівер відверто почав панікувати. Думка про батька, що буде стояти з закачаними рукавами на порозі будинку та з кам’яним лицем дивитись на нього, коли той повернеться додому на машині та ще й не своїм ходом, не на жарт лякала його. В тривозі хлопець опустив очі на датчики і його похнюплена мармиза вмить змінилась на усміхнене обличчя. Як можна було не помітити, що індикатор пального вказує на нуль? Не втрачаючи часу, водій відправив рештку пального в бак. Біля машини він відзначив, що тут повітря набагато свіжіше ніж в місті, хоча там і немає великої кількості авто і виробництв. Цей коридор створював приємну прохолоду і манив дізнатися, що ж на іншому його кінці. Олівер не міг довго опиратися і вирішив, що ситуація з пальним лише випадковий збіг, а не дзвіночок для повернення додому. І в нього зовсім не виникло питання, чому пів каністри бензину вистачило всього на двадцять п’ять миль.
Зачинивши двері, хлопець обмірковував, свої подальші дії. Він пообіцяв, що проїде вперед ще максимум десять миль і незалежно від того, доїде він кудись чи ні, буде повертатися додому. Авто завелося без проблем і подорож продовжилась. Дерева підступали вже до самої дороги. Олівер не міг їхати швидко, через те, що просто боявся врізатися в одне з них. Місця на дорозі залишилось рівно настільки, щоб його Вольво протиснулося коридором. Якби зараз на зустріч їхала ще одна машина. То він просто не уявляв, як би вони розминулися. Це викликало черговий приступ тривоги на душі. А як же він збирається тут розвернути автомобіль, якщо ледь може втиснутися на ньому вздовж дороги. Щоб поставити машину впоперек і мови бути не могло. Потрібно знайти ділянку, де є хоч якийсь простір і розвертатися. Врешті-решт батьки відвідували тітку Етель доволі часто, тому він ще зможе продовжити свої дослідження, та зараз все ж потрібно повертатись.
Олівер несподівано для себе відзначив, що надворі стало помітно темніше. Зрозуміло, що свою справу робили густі крони, але не настільки ж. Глянувши на годинник, хлопець виявив, що той зупинився за двадцять на другу. До сутінок повинно бути ще добрих п’ять-шість годин - і це мінімум, а в цьому коридорі вони вже, здавалось починаються. Глянувши на телефон, Олівер побачив, що вже пів на третю. О такій годині точно не сутеніє - ні літом, ні навіть взимку. Вперше, відтоді як Олівер звернув на цю дорогу, йому більше не хотілося їхати вперед і дізнаватися, що ж там далі.
Несподівано попереду він помітив місце достатньо широке для розвороту. Він зупинився і обережно повернув машину в зворотному напрямку. Добряче умокрівши, уважно вивертаючи кермо, щоб випадково не залишити слідів на машині, Олівер нарешті полегшено видихнув, коли попрямував у зворотному напрямку. Надворі так швидко темніло, що вже через десять хвилин йому довелося вмикати фари.
Хлопець не міг пригадати, щоб чув про сонячне затемнення останніми днями, але крім цього, пояснень більше не було. Ввімкнувши дальнє світло, Олівер їхав назустріч чорній дірці, що манила його своєю недосяжністю. Хлопця охопив моторошний страх від вигляду дерев, що звішували своє гілля, мов кістляві руки майже до його машини. Кілька разів він навіть почув, як гілки чіпляли машину, ніби намагаючись затримати неочікуваного гостя.
«Та що тут в біса відбувається» - вголос крикнув Олівер, і крутонув вправо кермо, ледь не зіткнувшись з одним із дерев, що вже не походили ні на один з відомих йому видів. Насилу вловивши машину та вирівнявши її, хлопець глянув в дзеркало, в яке вже нічого не міг роздивитись. Та він міг заприсягтись, що одне з дерев буквально ворухнулось в його бік. Воно хотіло вийти на дорогу і зупинити його. «Цей ліс живий». Чи сниться це йому? Олівер був певен, що ні.
Гілля продовжувало тягнутися до машини і хлопець чітко чув, як гілки та чагарники б’ються об боки машини. Простору перед ним залишалося все менше, але він вже не боявся розбити машину і тис на газ, скільки вистачало духу. Гуркіт об корпус автомобіля наростав з кожним дюймом, що залишався позаду. Несподівано, щось велике гепнулось об вітрове скло. З переляку, Олівер на кілька секунд заплющив очі і натиснув на гальма. Розкривши їх, на дорогу він тепер дивився крізь низку щедро всипаних тріщин. Шалене калатання його серця було тепер єдиним звуком, що доходив до його мозку. Оглянувшись по сторонах, хлопчина не бачив жодного дерева, що діставало до автомобіля. Згори нічого не звисало. Він відкинув голову на підголівник і важко дихав, дозволивши собі заплющити очі. Не відкриваючи їх, Олівер трохи опустив вікно, щоб впустити свіжого повітря.
Разом з повітрям до салону потрапив аромат здавалось мільярдів квітів. Він линув через вікно з лісу, змушуючи відкрити його ширше. Це Олівер і зробив. В машину разом з божественним ароматом проник і собачий холод, що геть не характерний для цієї місцини влітку. Та хлопця це вже мало дивувало. Що його насправді здивувало, то це те, що він бачив перед собою. Він не вірив своїм очам. Можливо, це ілюзія, як і «напад» дерев.
Двері Вольво відчинилися і на асфальт ступили ноги Олівера. Невпевнені кроки несли хлопця від автомобіля, вдалечінь - куди сягали фари авто. Поки він повільно йшов в руці у нього з’явився телефон. Його вже не цікавило, що скажуть батьки щодо машини. Йому хотілося забратися звідси і то, якомога швидше. Набравши номер батька, у відповідь пролунали лише короткі гудки. Мережі, звичайно, не було. Як і не було того, що могло б повернути його додому. Дорога різко обривалася і поступалася місцем щільній стіні з дерев.
«Я не міг пропустити поворот і заїхати в глухий кут. Поворотів на цій дорозі просто не було»
Переконавшись, що дорога далі дійсно не йде, Олівер побіг назад і вскочив у машину. Та остання вже не хотіла заводитись. Хлопець вдавався і до благань і до погроз, але нічого не допомагало. Єдине, що йому залишалося, так це йти тією частиною дороги, що ще залишилася. Він вийшов з авто, зачинив його і попрямував туди, звідки так прагнув втекти кілька хвилин тому.
Температура нормалізувалася. Здавалось, все було в нормі і все, що з ним щойно відбувалося, дійсно кошмарний сон, а не кошмарна реальність. Дерева більше не нападали. Крізь їхні крони можна навіть було роздивитись зірки. Та щось непокоїло Олівера. Щось в цьому місці було не так. Він знову поглянув на телефон. Мережі не було. Хлопець вирішив думати більш раціонально. Дорога йшла на схід. Рано чи пізно вона повинна впертися в гори. А там поряд був заповідник, де він сподівався відшукати якогось рейнджера, що зміг би йому допомогти. Пройти ті десять чи навіть двадцять миль йому було цілком до снаги. Та, він готовий пройти і сто миль - лиш би вибратись звідси. Та всі його раціональні роздуми закінчилися, коли він через десять хвилин побачив перед собою ту ж картину, що і залишив позаду. Дорога просто зникала. Його руки опустилися у відчаї.
Та раптом в кишені задзвонив телефон. Олівер швидко вхопив його, чіпляючись за шанс на порятунок. Телефонувала тітка Етель.
- Алло, алло, - кричав у слухавку Олівер, - скажіть батькові, що я взяв машину і заїхав в якийсь ліс, мені потрібна допомога. Я не можу звідси вибратись. Там є поворот дорогою на Клівленд. Я туди звернув і…
Олівер у запалі ще довго щось пояснював, коли нарешті зрозумів, що на іншому кінці йому теж щось кажуть. І те що він почув, зовсім йому не сподобалось.
… Духи - мов живі, пісні сумні співають,
Згадуючи молодість даремно втрачену свою…
Та зважайте, люди!
Хто зайде сюди - той попрямує дорогою в нікуди!
Той зустріне смерть дорогою в нікуди…
