Щоб не скривдити (поза конкурсом)

Його привезли о пів на восьму.

Витягли з машини і бігом завели у під’їзд – аби ЙОГО не побачили нудьгуючі біля вікон сусіди. Обдарували пухнастими домашніми капцями, показали, де розміщено туалет, і навіть змусили почистити зуби – щоб перевірити, чи володіє він елементарними побутовими навичками. Їм же разом із НИМ (жах який!) доведеться жити в одній квартирі близько трьох тижнів!

Повненька, пофарбована білявкою мамця і поважний, ледь посивілий татусь метушилися, бідкалися, але зарадити нічим не могли. Справу зроблено, гроші сплачено. Житловим простором доведеться ділитися з оцим-от створінням.

- Чому ВОНО має жити саме у нас? – повискувала мамця. - Невже не можна утримувати ЙОГО у лабораторії?

- Це підпільний науковий центр, люба, і готових до… - Татусь замислився у пошуках влучного слова. – Готових до… вживання… істот вони не тримають у себе задля їхньої ж безпеки.

- І тепер, - обурилася мамця, - ми маємо жити з ОЦИМ під одним дахом? Це жахливо! Ми ж гроші заплатили!..

- Дочекаємося своєї черги і нарешті поставимо Антончика на ноги. Це всього лишень три тижні!

Мамця пустила сльозу. Татусь заклопотано дзвонив комусь, але таємничий «хтось» (їхня старша дитина, заміжня донька) не брав слухавку.

У кожного була своя справа, а біля вікна, роздивляючись підлогу і зрідка човгаючи пухнастими капцями, височіла щойно привезена «істота».

* * *

За останні кілька років Антон зненавидів одразу три речі – пряжене молоко, свої нерухомі (як він стверджував - «ледачі») кінцівки, та дурну батьківську звичку називати  його «Антончиком».

З пряженим молоком, здобреним свіжою випічкою, ще можна було змиритися; знерухомлені ноги та ліва рука були данністю, від якої не втекти, не зникнути, а от від «Антончика» бідолаху просто тіпало.

- Його привезли, Антончику! Його привезли! Чудовий клон, просто чудовий, Антончику! Викапаний ти!

Антон посміхнувся – «Воно й логічно, що викапаний я».

- Він житиме у нас, доки не надійшла наша черга на трансплантацію.

Батьки завжди говорили «наша черга» замість «твоя», наче це їхню свідомість мали пересаджувати у нове тіло.

Антон, влаштувавшись за письмовим столом, постукав олівцем по розкиданим клаптям паперу. Іноді, коли було нудно і тягнуло на роздуми та рефлексії, він дякував Богу за те, що єдиною неушкодженою кінцівкою залишилась його права рука. Він міг хоча б малювати, чи то пак – працювати з комп’ютером, писати, самостійно тримати виделку і чистити зуби улюбленою щіткою. Дрібниці, здавалося б, але для того, хто майже не володіє власним тілом – дрібниці надзвичайно важливі.

- Покажіть мені його, - врешті зважився Антон. – Я хочу побачити своє майбутнє тіло.

- Тобі це не потрібно, - сплеснула руками схвильована мамця. – Я не хочу, щоб ця істота наближалась до тебе!

Антон вже вирішив, що побачить клона у найближчий час, але мовив задля спокою батьків:

- Добре, не треба.

* * *

- … Дякую тобі, Дроне. Якщо я зможу нарешті ходити, влаштую на твою честь грандіозну вечірку.

- О-о-о, друже, знав би ти, як нам тебе не вистачає! Але я майже нічого для тебе не зробив; якби не гроші твоїх батьків…

- Якби не підкинута тобою інформація про підпільну клініку, їм би ніколи не вистачило грошей на офіційного клона. Я б не отримав це тіло.

- Будь ласка, друже, будь ласка. Операція вже скоро?

- Залишилось три тижні.

* * *

… Істота недовго залишалась просто Істотою. У гості до Антона і його батьків завітала його ж старша сестра. Разом з дітьми, які швиденько причепилися до незнайомця.

- Дядьку, як вас звуть?

- Дядьку, ви теж приїхали в гості до наших дідуся і бабусі?

- Дядьку, ви вмієте грати у піжмурки?

«Дядько» не вмів, але виявилось, що спраглі до ігор діти кого завгодно і чому завгодно здатні навчити.

- Діду, діду, як звуть цього дядечка?

- Діду, чому він не розмовляє?

- Не розмовляє, - кахикнув «дідусь», - бо не вміє. А звуть… Та хто знає, як його звуть, і що воно за звір взагалі. Бо це ж не зовсім людина…

З усієї розмови дівчата зауважили тільки одне – і кинулись до істоти.

- Дядьку Звір, дядьку Звір, а давай ганяти наввипередки?

Розмовляти «Звір» не вмів, поводив себе апатично і мляво, але у дитячій компанії помітно звеселився. Дівчата їздили у Звіра на шиї, вчили його рахувати, одягати ляльок, малювати ведмедиків та квіточки; тягали за вуха і розпатлане біляве волосся - Звір був наче великий пес із добрим серцем, яких обожнюють діти.

Того ж дня, ганяючи наввипередки по слизькому паркету, дівчатка і Звір залетіли до кімнати Антона. Це було край неочікувано.

- Здрастуйте, дядьку Антон! – радісно скрикнуло старше дитя.

- Вибачте, що турбуємо, дядьку Антон, - знітилося молодше.

Захеканий, усміхнений Звір покрутив головою, не побачив у кімнаті нічого цікавого, і втік.

Антон ще довго дивився йому вслід.

Зачудовано.

* * *

- … Дроне, вони що, ЛЮДИ?

- Хто люди, Антоне? Ти про що?

- Клони! Вони ЛЮДИ? У них цілковито людський, позбавлений інформації мозок?

- Так, а ти чого чекав? Ляльку з очима-ліхтариками?

- Дроне, він ганяв у мене по квартирі разом з дітьми! Мамця здійняла виск, що «цю тварюку» не можна пускати до дівчат, але я ніколи не бачив, щоб мої племінниці так щиро бавилися з кимось іншим!

- Антон, будь ласка, відклади свою паніку. Клони – то є три з половиною літри крові, сімдесят кілограмів кісток і м’яса, та розум новонародженого кошеняти. Вони навіть говорити не вміють.

- Ти взагалі бачив їх ЗА межами зрощувальних резервуарів? Воно ж наче… наче дитина!

- Антон, краще спробуй занадто сильно до нього не прив’язуватись. Це – твоє майбутнє тіло.

* * *

Колись у Антона було собача – чистопородне, світленьке, з довгими віями, розлогими вухами та куцим спаніелячим хвостиком. Собача звалось Аліскою, харчувалося м’ясними консервами, обожнювало хлюпатись у гарячій воді та подовгу лежати під сушилкою. «Яка гарна у вас цуця», казали сусіди, і Антона це дражнило бодай більше, ніж коли його самого хрестили «Антончиком».

Так от, у голодного Звіра були такі ж, як колись у Аліски, сумні й тужливі очі. Батьки забували про харч, бо навіть за людину його не вважали. Коли організм скаженів з голоду, Звір плентався до кімнати Антона – говорити він досі не вмів, але міміка у нього була пречудова.

- Мамо, ви знову забули погодувати дитину? – обурювався Антон. – Це ж не лялька, годі вам…

Але батьки не розуміли.

- Антончику, - зітхав батько, - ти сприймаєш його, наче живу істоту.

- Взагалі-то він нею і є.

- Антончику, це – божий дар! Наше благословення! Артефакт, який поверне тобі ноги!

- У Звіра мозок є. І розум. Мою свідомість що, запишуть замість його власної?

Батько сплескував руками:

- Ну яка у нього свідомість? Кажу ж – артефакт! Артефактище!..

Тим часом «артефактище» наминав котлети з вівсянкою так, що аж за вухами лящало. Його не цікавили будь-які їхні розмови.

* * *

… Того дня з лабораторії надіслали «спеціяліста» - довгоносого чувака з темним волоссям та мілієровкою. Чувак оглянув Звіра, весело клацнув ножицями - і спробував досягти «ефекту близнюків». Окрім зовнішньої схожості з Антоном у клона були ще деякі вади – зовсім білі, хаотично і натхненно розкидані патли та безколірні, ледь сіруваті очі.

Антон сидів десь поруч, заплутавшись у власних думках. Постукував пальцями по занімілим колінам й слідкував за довгоносим чуваком, що обскубував і натемно перефарбовував Звіра.

Чи хотілося йому звільнитися від інвалідного крісла, забути про невдалу зустріч з чиєюсь прудкою автівкою? Хотілось, ще й як – до моторошного здригання, до тремтіння під шкірою.

Той, хто не був знерухомлений на сімдесят відсотків, навряд чи зрозуміє, як то неприємно, як соромно бути калікою, що й до туалета не здатен без допомоги сходити. Як болісно – радіти не власному життю, а життю сестри; як гірко – знати, що допоможе тобі одне-єдине…

… І майже отримати цю річ.

І виявити, що безцінний артефакт – тіло, до якого збираються тебе «підсадити», - є бракованим.

Це, знаєте, просто жахливо.

Звір, що мружився і тер пофарбовані очі, вже звик до цієї сім’ї; Звір постійно човгав капцями, Звір обожнював фарширований перчик і, замислюючись, дуже смішно тягнув себе за волосся.

Він був досконалою живою істотою, швидко вчився і, мабуть, заговорив би рано чи пізно… Його єдиною вадою було те, що Звір_мав_розум.

- Клон готов к іспользованію, - улесливо посміхнувся «спеціяліст». – Опєрація уже на етой нєдєлє.

Антон мовчав. Мамця і татусь раділи, що скоро «ця істота» стане гарненьким новим тілом для їхнього сина.

* * *

- Дроне, я хочу відмовитися від операції.

…

…

…

- Ти здурів?

- Дроне, я серйозно. Я не можу виселити людину з її ж власного тіла.

- ЯКУ людину? Це дурне створіння існує тільки для того, щоб стати донором.

- … Не розумієш.

- І не зрозумію. Тобі потрібні твої ноги і здорова рука – то візьми їх. Пожалій батьків.

- А Звіра хто пожаліє?

- Як-як ти його назвав? Ти що, дав клону ІМ’Я? Дійсно?!

- Не регочи мені у вухо. Краще скажи – офіційні клони також розумні? Кожен з нас вбиває… живу істоту, трансплантуючи власний розум до іншого, здорового тіла?

- У справжніх клонів частково дезактивується мозок.

- Але чому в підпільній лабораторії…

- Бо вирощувати клонів без додаткових втручань набагато дешевше. Логіка!..

* * *

Відмовитися від операції було і справді можливо. З поверненням клона до лабораторії. З певним відшкодовуванням витрат.

«Навіщо повертати?»

Бо підпілля вимагає секретності.

«Що буде з клоном?»

Він – індивідуальне замовлення, якого вже не продаси іншому клієнту. Тому – на органи.

Антон спостерігав, як Звір поливає кімнатні рослини, і розумів, що нікуди він його не віддасть. Друзі обміну і поверненню не підлягають. Звір же і говорити, мабуть, навчиться; а ще він любить, коли йому читають казки, і мружиться дуже смішно…

* * *

- … Дроне, швидко прибери з бази даних усі записи про те, що ти працював на це підпілля, і про те, що моя родина знаходилась у списках клієнтів. Ти ж це можеш зробити?

- Зробити можу, але що за дурню ти верзеш?

- Забирайся звідти, Дроне. Я повідомив декого про шахрайський продаж клонів.

- З’їхав з розуму? Навіщо?!

- Бо Звіра я не віддам.

- Ти хоча б розумієш, скільки замовлень у нас було? Скільком людям допомогли б оці клони?!

- Дроне, ваші клони – живі. Запис будь-чиєї свідомості у їхні тіла – то є вбивство. Підкорегуй базу даних, і хапай руки в ноги!..

* * *

… Неофіційні наукові центри постійно викривалися, але кожна лабораторійка ще сподівалася, що її не знайдуть, аж ніяк не знайдуть, що їй пощастить більше, ніж іншим…

Цій – не пощастило.

- Господи-господи, - бідкалася мамця, - нам же три дні до операції залишилось!

Татусь мовчки страждав, Звір - дивився мультик про собак, а «бідний-бідний» Антон розмірковував, чого саме, окрім балачок, йому ще доведеться оце створіння навчити…