Щастя - заручник стін

Как хорошо, что есть рамки,

не отнимай мои рамки

Не просто так, не для декора

Построены стены, крепки заборы

Ольга Пулатова

Натовп мовчав – і діти і дорослі жадібно ловили слова Носія Тернів. Той стояв на круглому помості, поруч із Деревом Чаш – спірально закрученим металевим з позолотою стовбуром, товщиною з руку і шість метрів заввишки. З нього виростали три товстих шпичаки – на різній відстані від землі. Від них, в свою чергу, вилися вниз тонкі срібні стрижні, кінці яких загиналися вгору і закінчувалися глибокими чашами.

– Нехай Тернистий вкриє душі колючками, аби мерзенні Елвенталі не оповили їх спокусою гріха. – Носій закінчив молитву, вколов пальця великою голкою, що висіла на шиї і капнув кров у Чашу Захисту. Після чого спустився з помосту – настала черга решти людей. У кого на шнурочку, у кого на ланцюжку – голки були у всіх.

Люди піднімалися і кололи пальці над однією із Чаш. Найбільше, як завжди, над Чашею Смерті. Чаша Захисту ніколи не заповнювалася навіть на третину – здоров’я і довге життя для всіх, окрім прохача, мало кого приваблювало. Натомість у Чаші Служіння крові було трохи більше – вічне служіння Тернистому в боротьбі  із самим Армоешаном спокушало багатьох.

На шиї в Альмара також висіла голка. Хлопець піднявся на поміст, підійшов до Чаші Смерті і виконав обряд – Елвенталів він ненавидів понад усе.

Давним-давно їх послав на землю Армоешан, одвічний супротивник Тернистого, і людство було змушене сховатися. Зараз в їхньому містечку жило близько трьох тисяч людей і ніхто, крім Носія, не бачив світ, закритий стометровими стінами. А там кишіли Елвенталі. Альмар мріяв їх усіх знищити, мріяв  вирватись на свободу. Та церква чомусь не поспішала з ними покінчити.

Хлопець спустився, притискаючи до рани на пальці хустинку. До Дерева Чаш знову вийшов Носій. Він занурив руку в Чашу Смерті, після чого рушив до одного із Вартових Щастя – дванадцятеро їх стояло по всій довжині стіни, що рівним колом оточувало поселення. Дерево Чаш знаходилося в центрі і щотижня процесія рухалась до іншого Вартового. З долоні Носія капала кров і натовп, який ішов слідом, розтирав її в пилу. Справедливі, добрі та щасливі люди – вони заслуговували кращого життя, життя без Елвенталів.

Альмар не відставав, але тримався позаду. Його думки займало одне – секрет Носія. Щоб дізнатися, як той ходить стіною, хлопець віддав би все що має.

На плече опустилася рука, та він вже знав хто це, тому продовжив іти, не обертаючись. За мить Лоло закрокував поруч. Високий, чорне волосся заплетене у три коси і перетягнуте чорною стрічкою. У нього голки не було, натомість шию стискав зашморг. Кінець мотузки волочився по землі і закінчувався ще однією петлею.

Він був сином Ервана Сета – Носія Тернів. Батько від нього давно відмовився, але чомусь дозволив жити поруч. Лоло мав репутацію божевільного, та Альмар вважав його другом. Проте навіть йому той не розповів, чому носить зашморг на шиї. Ні. Лоло, звичайно, говорив, що хоче перевірити, як довго Чаша Захисту зможе його оберігати. Для цього він часто лазив по деревах та, на щастя, поки не повісився. Хоча Альмар в це пояснення не дуже то й вірив.

– А я нарешті придумав тобі прізвисько. Пень. – Лоло посміхнувся. – Подобається?

– Ні, – відповів Альмар. – Зміг щось дізнатися?

– Ні. – Лоло знизав плечима і знову посміхнувся. Батько поводився так, ніби сина не існувало, тому Альмар сподівався, що Лоло зможе вивідати його секрет.

Хлопець зітхнув. Зелені очі друга на мить заблищали і він смикнув мотузку:

– Тисне...

«Тисне?» Альмар не розумів навіщо він взагалі її носить, але хіба зашморг не можна послабити?

– А ти ніколи не думав, куди дівається кров із Чаш? – запитав Лоло.

– Яке це має значення?

– Не знаю. Та в цьому щось є. Я впевнений.

– Може і так. – Альмар пришвидшив крок і більше вони не розмовляли.  Процесія зупинилася в ста метрах від стіни, але служитель продовжив шлях. Альмар проштовхався наперед – може тепер вдасться розгледіти, що той робитиме?

Вартовий Щастя стояв, обіпершись на стіну – невисокого росту, худорлявий. Чорні смужки тканини обмотували тіло з голови до ніг. Тінь Вартового розтягнулася стіною вгору на всі сто метрів – так було з кожним  із дванадцяти, не дивлячись на розміщення сонця. Цікаво, чи є вона і вночі? Альмар на це сподівався.

При наближенні Носія тінь поповзла вниз, досягнувши звичного розміру. Вартовий ніби ожив і зробив крок вперед. Ерван Сет став перед ним і тепер Альмар не бачив, що відбувається. А йти далі не дозволялося. Та все ж він розгледів, як Вартовий Щастя розмотує шмаття з голови, а Носій протягує до його обличчя руку.

Коли рука опустилася, Вартовий знову замотав голову і встав на своє місце. Тінь рушила до краю стіни. Носій поставив праву ногу йому на груди,  відірвав від землі ліву і згодом закрокував тінню вгору. Ось це і цікавило Альмара, цього він хотів навчитися – так сильно, що попросив друга шпигувати за власним батьком.

Ерван Сет заліз на вершину стіни і підняв руку. Ту, що з кров’ю із Чаші Смерті, подумав Альмар. Він зробив кілька пасів, ніби надавав комусь невидимому ляпасів і розвернувся. Спускатися, на думку хлопця, було значно страшніше: Носій сів, звісив ноги, ступні приклав до стіни, де пролягала тінь і відштовхнувся, розпрямляючись. Тепер він  мав бачити землю, як Альмар бачить стіну. Цікаво, а це дуже страшно?

Ерван Сет спустився, підійшов до людей і сказав декілька слів, які хлопець пропустив повз вуха. Кров з руки Носія зникла – вона пішла на вбивство Елвенталя. Одного. До того ж служіння проводилося лише раз в тиждень. Якраз цього хлопець не розумів. Чому лише одного? Знав би він як – повбивав би усіх. Адже, як стверджувала церква, рік назад Елвенталі забрали його батьків. Та Носій Тернів нічого не пояснював, лише давав незрозумілі відмовки, мовляв, наше життя – дар Тернистого і треба смиренно жити в надії на служіння йому після смерті.

Обряд Вбивства закінчився і люди стали підходити до молодого послушника, що тримав обшитий золотом мішечок для пожертв. Біля нього зібралося декілька жебраків – в старому латаному одягу, дехто босий, всі з голками на шиї. Та їх наче й не бачили. Церква про все подбає, для того пожертви і збиралися.

Повз одного із них пройшла молода невисока жінка, яка вела за собою маленьку дівчинку. Раптом дівчинка вирвала руку, підбігла до жебрака і кинула дві монетки в покриту іржею банку. Її рот розтягнувся у посмішці, а чоловік, подивившись на неї, подякував. Та тут повернулася її мати, вихопила банку з рук жебрака, зі злістю витрусила монети і, забравши дочку, вкинула їх до мішечка. Дівчинка заплакала.

– Щось помітив? – запитав Лоло. Альмар здригнувся і побачив, що до болю затиснув голку в долоні.

– Ні. Продовжуй спостерігати за батьком. Сьогодні кров із чаш зникне і було б добре дізнатися куди. Можливо, це нам якось допоможе. – Одного разу Альмар вже підходив до Вартового, навіть до крові порізав руку, але той просто відірвався від стіни і стояв, ніби на щось чекаючи. Хоча й голову не розмотував. Та як тільки Альмар відійшов, Вартовий повернувся на місце. Може вони й не мали пропускати нікого, крім Носія? Ні. Про це навіть не хотілося думати. Тепер вся надія на Лоло.

Біля площі вони розійшлися – будинок Лоло стояв в тридцяти метрах, поряд із храмом. Велична будівля храму приголомшували уяву: біла штукатурка розписана тернами, мозаїчні вікна виблискують на сонці, численні куполи вкриті позолотою. Та житло друга, хоча і було значно меншим, в багатстві оздоблення не поступалося.

– Не допоможеш?

Альмар повернувся на голос. Стіалла, висока повненька жінка, стояла поряд із возом, заваленим невеликими бочками. Вона була власницею шинку, куди хлопець частенько навідувався.

– З радістю.

Коли всі бочки перекочували до погребу, Стіалла налила йому випити.

– Не знаю, що без тебе робила б. Той візник п’яний, не хотів навіть злазити. – Вона розсміялася. – Хех… Батьки б тобою пишалися. Нехай  Тернистий береже твою душу.

Вони попрощалися і Альмар рушив додому – його будинок знаходився біля стіни, через вікно він навіть міг побачити Вартового Щастя. Жив хлопець скромно, мав клаптик поля і пару кіз. Звична обстановка нагадала йому про батьків. Колись і вони мріяли звільнитися від гніту стін, та одного разу просто зникли і згодом церква оголосила, що ті стали жертвою Елвенталів. Хоча Альмар не розумів, як таке могло трапитися. Невже вони змогли вибратися назовні? Скоріш за все так, тому зможе і він. І тоді…

Та вбити Елвенталів буде не просто. Хлопець знав, що Армоешан створив їх за своєю подобою, а Книга Тернів описувала істот як велетенських змій із сніжно-білими без зіниць очима. Вони випивали із жертви усю кров і та плавала в очних яблуках, аж поки не зогнивало безкровне тіло. Від думки, що кров батьків все ще може залишатися в очах якоїсь тварюки, його пересмикнуло. Те, що батькам хоча б на мить вдалося побачити зовнішній світ, слугувало слабкою втіхою.

«Я обов’язково за вас помщуся. Обіцяю» Голка на шиї додавала наснаги. Будь на те воля Тернистого, у Лоло все вийде.

Альмар налив молока і вийшов на вулицю. Сонце вже торкалося краю стіни. Цікаво, куди воно потім дівається? І чому з’являється з іншого боку? Так багато питань… Що там, за стінами? Крім, звичайно, Елвенталів. Скоріш би побачити…

Наступного дня Альмар прокинувся досить пізно. Сонце ще не вийшло із-за стіни, отже, до зустрічі з Лоло залишалось трохи менше години. Він одягнувся, поснідав, випустив кіз із загону. Зайнятись було нічим, тому хлопець рушив до центру в обхід – так він згає час і прийде на площу вчасно. До того ж, шлях пролягав повз кладовище. А там – порожні могили батьків. Він сподівався, що їх жертва не була даремною і зараз вони б’ються з Армоешаном за звільнення людства.

Краєм ока Альмар помітив Вартового Щастя, непорушного, як стіна позаду. Вони хоча б інколи покидають пост? Хлопець цього не бачив. І що, до речі, їдять? Цього він також не знав. Може, вони взагалі не люди?

Дорога огинала кладовище і через п’ятсот метрів вливалася на головну вулицю. Та вела до площі, навколо якої скупчилися будинки найзаможніших – купців та духовенства. Будинки решти людей були переважно дерев’яними, адже добутого каменю на всіх не вистачало. Та й ціни на нього вражали.

Альмар нетерпляче скуйовдив волосся, передчуваючи зустріч із другом. Новини не могли бути поганими! Занурившись у думки, він ледь не перечепився через купку сміття на узбіччі. В замішанні, взяв до рук ганчір’яну ляльку, що лежала зверху. Потерта, трішки брудна, та все ще гарна, якщо не зважати на чорну стрічку, якою їй зав’язали очі.

– Ти віриш в абсолютне зло? – Від несподіванки Альмар впустив ляльку і озирнувся. Проте нікого не побачив. І сховатися тут було ніде. Він скосив погляд на землю і вглядівся в намальований рот. Невже це вона заговорила?

Хлопець нахилився і знову взяв ляльку до рук.

– Хто ти? – запитав він і ледь не пхикнув. І це Лоло божевільний?

– Справедливість. – Від м’якого мелодійного голосу стрепенулася душа.

«Справедливість? Що за ім’я таке?» Може, це якийсь розіграш? Лоло постарався? Але ні. Альмар оглянувся довкола і запитав:

– Тебе викинули?

– Викинули. Давно. – Більше лялька нічого не сказала і на подальші питання не відповідала.

Все це просто неймовірно. Але що тепер робити? Залишити Справедливість тут? Серед різного мотлоху лежали досить непогані речі: невеличка фігурка людини, майстерно вирізана чаша, маленький ніж. Може за ними хтось повернеться? Та лялька його наче заворожила і всередині зароджувалося якесь дивне відчуття. І це відчуття йому дуже подобалося.

Альмар повернувся додому, дістав із шафи старе простирадло і вирізав дві тонких смужки. Обв’язав ними ляльку і прикріпив на спину, зав’язавши кінці на грудях. Чорну пов’язку з очей знімати не став. Справедливість має бути сліпою, весело подумав хлопець і поспішив назад.

Коли з-за чергового повороту вигулькнула площа, Альмар все ще не викинув ляльку з голови. Навіть думки про Елвенталів і втечу відійшли на другий план. Душа сповнилась вогню, таким живим хлопець вже давно не почувався.

Він підійшов до Дерева Чаш і став чекати. Півгодини, годину, дві – друг все не приходив. Та Альмар залишався на місці.

– Допоможи їй, – долинув голос із-за спини. Справедливість. А хлопець чомусь думав, що та більше не заговорить.

Він покрутив головою і вихопив з натовпу Стіаллу. Їй знову привезли декілька бочок, правда, вдвічі менших, ніж вчора. Візник не поспішав злізати, тому хлопець вирішив допомогти. Вони швиденько розгрузили воза і стали посеред дороги.

– І знову Тернистий послав допомогу, – сказала Стіалла, розгладжуючи фартух. – Вип’єш? – кутики губ розтягнулися в посмішці, але та раптово зникла і змінилася гримасою відрази.

– Богохульник! – закричала вона. – Брудна тварина! Поплічник Армоешана! – Жінка забігла до шинку і повернулася, тримаючи в руках мітлу.

Альмар ошелешено крутив головою, шукаючи винуватця, та після першого удару по голові зрозумів, що образи адресовані йому. То це він поплічник Армоешана?! Хлопець перехопив мітлу і вже збирався штовхнути жінку назад, проте вчасно спохватився – на шиї у нього теліпались обрізані кінці шнурка. Голки не було, а Лоло, як син Носія Тернів, єдиний, кому таке могли пробачити.

– Та ви не так зрозуміли! – крикнув Альмар. – Голку зрізали! Ви ж мене знаєте. Хіба я зробив щось погане? – Він випустив мітлу.

Проте Стіалла не слухала. Вона щось стиха бурмотіла, а коли повернула мітлу – поновила удари. Тепер і перехожі зацікавились – в Альмара полетіли камінці та грудки землі. Зневірившись щось пояснити, хлопець кинувся бігти. Вдома він знову одягне голку і все стане, як було. Але що це з людьми? Більшість із них знали його змалечку. А Стіалла?! Чи його допомога нічого не варта?

Діставшись будинку, Альмар в першу чергу дістав нову голку. Тернистий допоможе, його справедливість беззаперечна. Та зараз це звучало не надто переконливо.

– Навіщо? – запитала Справедливість. – Невже ти не засвоїв урок?

– Урок? – перепитав хлопець. – То це твоїх рук справа?

– Моїх, – відповіла лялька холодним голосом. – Людська Доброта вже давно лежить на смітнику. Там, де лежала і я.

Що це мало означати?! Спалах люті на мить затуманив розум і Альмар запустив стільцем в стіну. Той не розбився, та залишив на дошці глибокий слід. Доброта? Це така в них доброта?! Без голки на грудях він раптом став твариною? Поплічником Армоешана? Та вони готові були його вбити! Хлопець розірвав шнурочок і з огидою закинув голку подалі. З нього досить!

Гнів помалу остигав і Альмар вже не думав ні про людей, ні про Тернистого. Йому хотілося одного – вбити Елвенталів і вирватися з цього свинарника. А щоб зробити це, потрібно було поговорити з Лоло. Адже, як вважав хлопець, друг точно щось з’ясував. А не прийшов тому, що його розкрили. Скоріш за все батько. Знав би хтось іще – не мовчав би. Отже, Лоло вдома.

Та Альмар не поспішав на допомогу другу. Потрібно вирушати, коли трохи розвидніється, бо коли доведеться втікати, краще, щоб тінь Вартового було видно. Ризикувати, припускаючи, що вона є і вночі не хотілося. Тим більше зараз.

Хлопець довго обдумував, як визволити Лоло і де того могли закрити. Втомившись, ліг спати, а коли прокинувся – була ніч. Втім, годинки через три можна виходити. Альмар відкрив скриню і дістав сумку. Там лежали стометрова мотузка, зв’язана із менших шматочків, молоток, ніж та залізний кілок – до цього вони з Лоло готувалися давно. Альмар додав трохи їжі і зав’язав шворочки.

– Готовий покарати справжнє зло? – запитала Справедливість, коли Альмар перекинув сумку через плече. Він невпевнено кивнув. «Справжнє?»

Через три години хлопець стояв перед будинком друга. Він вже знав де шукати – у всіх кімнатах були вікна, тому Ерван Сет не залишив би сина там. Принаймні, без нагляду. Імовірніше, закрив його в підвалі.

Альмар перебрався через огорожу і обійшов будинок. Там натрапив на коротенькі сходи, що вели до підвалу. Спустившись вниз, застиг перед дверима – на них висіла колодка. Та ще й невеличка. А він очікував, що доведеться розпитувати Лоло, де батько ховає ключі. А опісля їх викрадати. А таку колодку він зможе розбити молотком.

Та спочатку переконатися. Альмар тричі постукав, почулися кроки і згодом пролунав стук у відповідь.

– Батько знає, – крикнув друг.

– Бий замок, – сказала Справедливість.

Альмар дістав молоток і від трьох ударів колодка розлетілася. Лоло вийшов з підвалу, як і раніше із зашморгом на шиї.

– Я все знаю… – почав друг, та грубий голос його перебив:

– Ти зайшов надто далеко. – Ерван Сет стояв на верхній сходинці з товстою палицею в руках. – Гарно впорався, Лоло. Він все-таки прийшов.

Невже друг його зрадив? Ні, не може бути. Він ж намагався щось сказати.

– Жаль, але ти повториш долю батьків. – Носій поманив Лоло пальцем. Той послухався, та батько, здається, одразу про нього забув.

– Що? – Слова Ервана Сета наче стьобнули батогом.

– Причина їх смерті – довгий ніс. Аж ніяк не Елвенталі. – Носій покрутив палицею. – Скоро тут будуть інші. Не бійся, ми оголосимо тебе героєм. Скажемо, за вбивство двох Елвенталів?

Клубок у горлі і жар в грудях не дозволили вирватись крику. На очі навернулися сльози. Виродки!

Трішки оговтавшись, хлопець стиснув зуби. Він так просто не здасться. Ні! Молоток в руці, здавалося, полегшав. Справедливість навпаки – аж смужки тканини, що її тримали врізалися в плечі. Він вирветься!

Та Альмар не встиг нічого зробити – Лоло вирвав зброю з батькових рук. Той подивився на сина, ніби вперше побачив і через мить склався від удару в живіт. Лоло зайшов йому за спину і штовхнув ногою. Носій скотився вниз. Альмар не розгубився і перескочив через тіло.

– Тікаймо!

Та Лоло далеко не відбіг – батько спромігся піднятися і схопив за кінець мотузки, від чого друг гепнувся на спину. «Догрався»

– Ми дбали про вас, – прохрипів Ерван Сет. – Ви, невдячні шмаркачі!

– Покарай несправедливість, – сказала лялька. Її голос прогримів в голові наче дзвін.

Альмар скоса глянув на молоток, який все ще тримав у руці. «Покарати? Так! Удар по голові все закінчить. Я помщуся за батьків. Покараю зло!» Та дивне відчуття в грудях розгорілося з новою силою, а лялька знову поважчала. Невже це і є справедливість? Від удару Носій закричав. Він відпустив мотузку і притиснувся до дверей, жалібно скиглячи. Альмар сподівався, що зламав йому руку.

– З тобою все гаразд?

– Ага, – відповів Лоло, закашлявшись. – Забираймося, поки ніхто не прийшов. – Він послабив зашморг.

– Може вже знімеш?

– Рано. Все ще тисне.

Альмар кивнув, хоча й уявлення не мав, про  що той говорить.

– Тоді до Вартового.

Добігли вони швидко і одразу ж попадали на землю, відсапуючись. Та часу було мало, тому Лоло заговорив:

– Кров. Щоб Вартовий пропустив, йому потрібно дати крові. Саме так мій батько і робив. Давав злизати з руки кров. Ту, що із Чаші Смерті. А після церемонії, вночі, решту розділяють між дванадцятьма Вартовими.

– Як тоді вбивають Елвенталів? – Альмар розгубився.

– Не знаю, – відповів Лоло. – Ти, до речі, придумав собі прізвисько? – раптова зміна теми змусила Альмара посміхнутися.

– Ні, – відповів хлопець. – Придумаю – скажу. А тепер давай їх всіх вб’ємо. Може, дати крові Вартовому достатньо для вбивства Елвенталя? А там, наверху, твій батько просто пересвідчувався?

– Може. Та що тоді робитимемо? Щоразу спускатимемося вниз? Вбиватимемо по одному?

– Не знаю. Думаю, під стінами виставлять охорону. Ну, щось придумаємо.

Альмар дістав з сумки ніж і полоснув долонею. Вартовий стрепенувся, відійшов від стіни і хлопець підніс руку до його обличчя. Той почав знімати з голови шмаття. Перед Альмаром постало подовгасте бліде обличчя з білими очима. Він відсахнувся, та часу дивуватись не було, тому знову наблизився. Істота стала злизувати кров тонким довгим язиком, а в її очах проплили червоні цівки.

– Це ж... Вони…

– Так. – Альмар говорив спокійно. – Напевне завдяки їхній схожості, Елвенталі й помирають. – Справедливість розчаровано зітхнула.

Вартовий замотав голову і повернувся на місце. Альмар, а за ним і Лоло, ступили на тінь. Виявилось, що ходьба стіною нічим не відрізнялася від ходьби землею. «Елвенталі, – думав хлопець, – скоро я вас побачу. І ви за все заплатите, навіть якщо не вбивали батьків»

Та чим ближче він наближався до верхівки, тим сильніше калатало серце. Окрім ненависті, в душі гніздився страх. Елвенталі… Не раз Альмар бачив їх у сні. Заповнені кров’ю очі та гострі ікла. Гнила шкіра, з численних тріщин сочиться білий гній. Щоразу, після марної втечі він поставав перед відкритою пащекою, вдихаючи нестерпний сморід і прокидався, як тільки слизький язик торкався обличчя.

Альмар трусонув головою, відганяючи страх, і зупинився на самому краю. Присів, схопився руками і подався вперед – відчуття, наче падаєш в прірву. Та падав він недовго і через мить приземлився на стіну зверху. Добре, що та була достатньо широка – близько двох метрів. Хлопець відповз подалі і з острахом подивився у бік Елвенталів, очікуючи побачити сотні, тисячі створінь. Але не побачив жодного.

Внизу простягалося зелене море трави, де не де виднілися поодинокі дерева. Сонце висіло над краєм світу. Неподалік паслися великі рогаті тварини, деякі пили воду з величезного озера. Їх Альмар ніколи не бачив, але то не могли бути Елвенталі. Де ж вони? Де?!

– Елвенталі… – почав Лоло та Альмар його перервав:

– Покажіться. Покажіться!

– Їх не існує, – промовила Справедливість. – І ніколи не існувало. – В її голосі звучало співчуття.

– Ні. Ні! Не може бути! – Альмар замотав головою, та одразу ж припинив. А чому ні? Здавалося, він завжди про це знав. Правда затопила пекуче відчуття в грудях  і на душі стало на диво легко.

– З ким ти розмовляєш? – запитав Лоло, та Альмар не відповідав.

– Безглузда байка. В обмін на неї я полетіла в смітник. – Справедливість замовкла і Альмар знав, що та вже ніколи не заговорить.

Хлопець глибоко вдихнув. Плакати чи сміятися? Все, у що він вірив – брехня, батьки загинули даремно. І хто в цьому винен?

– Ей!  – Лоло трусонув його за плече. – Ти з ким розмовляєш?

– Не зважай. Їх нема, Лоло. Елвенталів не існує.

– Ясно.

– І це все, що ти можеш сказати?

– Ну, – протягнув Лоло. – Я ж божевільний. – Він широко посміхнувся і зняв із шиї зашморг.

– Що робитимемо? Розповімо людям?

– Розповімо? Після того, як я позбувся цього? – Він потряс мотузкою. – А ти кажеш повернутися і знову затягнути на шиї зашморг? Та ні за що! Як думаєш, ті люди заслуговують на правду? Вони душили мене все життя. Ти що, не розпізнав їх справжню сутність?

Альмар запнувся. Стіалла. Жінка, що забрала монети від жебрака. Носій Тернів та інші служителі. Чи не буде справедливо, щоб вони зогнили в цих стінах? А він дійде до краю світу. Це недалеко. Може, вдасться навіть торкнутися сонця? На обличчя полізла посмішка.

«Справедливість…» Альмару згадалася дівчинка. Та, що кинула монетки жебракові, а не у мішечок для пожертв.

– Ми зруйнуємо ці стіни, – сказав Альмар. – Розіб’ємо клітку брехні. Правда – набагато гірша кара.

– О! – Лоло, сміючись, потер руки. – Ти серйозно?

– Звичайно.

– Тоді я вирішив, як тебе називатиму. Маленьке Жирне Зло. – Друг покотився від сміху.

– Я не маленький. І не жирний. – Альмар пхикнув.

– Ну-ну.

– Що ж. Для початку заглянемо за край світу. Справедливість трішки почекає.

Хлопець розв’язав ляльку і викинув через плече. Тепер він і без неї впорається.