Секретар

Сьогодні був особливий день: зал заповнював строкатий натовп, герби великих держав то там, то тут прикривалися сірими плащами і ховалися за неосяжними жіночими вбраннями. Зал гув у передчутті видовища.

Лавки з мореного дубу, сковані мідними обручами, скрипіли під вагою присутніх. Зараз їх протирали зади тих, хто спочатку протирав делікатні тканини чудернацьких крісел і тронів, а потім, підхоплені подихом долі, різко опинялися на холодних і вологих підлогах забутих богом камер. Деякі одразу вкладалися у дерев’яні ящики, злітаючи із шахівниці Європи періоду Відродження.

Найбільше скривджених було з боку іспанського двору. Насуплені шотландці та ірландці теж були зацікавлені, але не настільки, як оточений юрбою кардиналів сухотілий Папа, що люто зиркав на нечисельну делегацію германців.

Я заточував перо, притримуючи ліктем розхристані аркуші пергаменту. Прокуратор, який вирізнявся з натовпу своєю червоною мантією, старанно тер скроні обома руками, не звертаючи уваги адвоката, що підстрибував навколо нього і солодко розписував заздалегідь побудовану лінію захисту.

Прокуратор був вічний, адвоката бачити не доводилося.

– Устати, суд іде!

Глашатаєм був пророк, «Приречений на Забуття» років із триста тому. Його Євангеліє від Пилипа до головної книжки не потрапило і світ його успішно забув, однак у Пилипа був такий голос, що Суддя прихильно поставився до нещасного, і потихеньку його ім’я почало виринати на поверхню історії, хоча до Петра йому не дотягти ніколи – ім’я його існувало на рівні дешевого чтива.

Зал підвівся. Суддя, розмірено пересуваючи своє важке тіло, йшов поміж рядів до трону, раз у раз зачіпаючи присутніх чорно-білою мантією. Світлий лик його був попереду, що, втім, ще не було хорошою прикметою. Та й поганою також. Нарешті він усівся. Костиста рука простяглася до товстого тому справи, що нагадував таку собі тварину, хвору на череводогідливість, із пащі якої неохайно стирчали рештки бенкету у вигляді аркушів пергаменту, явно пожованих в надії стерти текст.

– Секретар, – темний лик обернувся до мене, я підготував перо. – Справа №… короля Генріха VIII, питання про «Приречення до забуття» не розглядається.

Прокуратор незадоволено гмикнув: він не полюбляв справи, в яких не розглядалося питання «Приречення на забуття». Особисто його у найближчі століття не забудуть. Хоча, хто знає – самого суддю, першого владику неба і землі, майже вже забули: пам’ять людська нетривала і примхлива.

– Секретар, викликати підсудного.

Я кивнув Псу, той відчинив двері, із поклоном запрошуючи короля. Бородатий Генріх, виставляючи напоказ своє опозиційне черевце, продерся до трибуни.

Суддя повернув свій темний лик до Прокуратора:

– Вердикт?

Зал принишк. Усі знали – Прокуратор ніколи не говорить гучно. Я насторочив вуха.

– Внести, є пропозиція, у пам’ять його як бабія знаного, який щось із церквою зробив батьківщини своєї.

– Я заперечую! – завив адвокат. Король був славен діяннями своїми насамперед як прогресивний владика, що створив нову релігію та…

– Авжеж, щоб з бабою розлучитися, – перебив його Прокуратор.

– Та ні ж, аби позбавитися влади Папи й іспанського двору.

– Скоріш, щоб молодіше кралю знайти. І знайшов! – він озирнувся у зал – Анна Болейн задерикувато дивилася на Прокуратора.

– Вона мені сина не народила! – вступив король.

– Авжеж, а Анну навіщо стратив?

– Також донькою, тварюка, обдарувала, але ж був договір на сина – сам Кромвель підготував мені його.

– Якого ти теж вбив, – немовби до себе промовив Прокуратор, але цього разу його чудово почули.

– По-перше, я король, а по-друге, він помстився мені все одно. – закинувши голову відрубав Генріх.

– І це як?

– Його онучок моєму онучку також голову відтяв.

Суддя подивився на мене.

– Карла І, сина доньки Генріха VIII від першого шлюбу Марії Стюарт, що її стратили за наказом Єлизавети І, доньки Генріха від другого шлюбу за наказом Олівера Кромвеля, онука Томаса Кромвеля, страченого Генріхом після страти матері Єлизавети Анни Болейн.

Я замовк і сів.

Темний лик судді поглянув у бік короля:

– Навіть на Олімпі все було простіше.

Зал жваво загомонів.

– Секретар, кличте свідка.

Пес без моєї команди кинувся і відчинив двері.

Тонкий сутулий чоловік у чернечій мантії увійшов до залу. Хода його була невпевненою, наче він перед кожним рухом свого тіла зіставляв усі можливі наслідки.

Я не любив священників, тим більше католицьких тих часів, які у пам’яті людства ще надовго залишаться тварюками з руками по лікоть у крові, але цей…

– Я заперечую! – заскиглив адвокат. Свідок упереджений, його стратив мій підзахисний за нахабну зраду!

– За мовчання, – знов перебив Прокуратор.

– Яке було красномовніше за слова, як доведено при розгляді справи свідка почесною комісією з…

– Людей, особисто зацікавлених у його смерті, – закінчив Прокуратор.

– Заперечення відхилено! – гаркнув суддя. – Томас Мор, що ви можете сказати по справі? – світлий лик не мигаючи дивився на маленького чоловічка.

Томас обперся на кафедру і намагався упіймати погляд Генріха VIII. Гордовита постава короля на мить зникла, адвокат вимушено заткнув пельку.

– Заради Анни він віру запродав. Навіщо? Щоб згодом стратити?

Король мовчав, у адвоката начебто і рвалися якісь слова, але навіть він починав розуміти – затулити рота такому свідку йому несила. Томас Мор міг нічого не казати. Він, «Приречений на забуття», мав одну особливу якість – голосно мовчати. Так голосно, що будь-який крик вже не буде почутий сторонами процесу, повністю заглибленими у споглядання свідка.

– Представник захисту має що додати? – суддя і досі дивився на Томаса Мора.

Адвокат нервово обвів поглядом зал.

– Захист викликає Томаса Кромвеля!

Присутні загомоніли. Іспанська лавка і Кардинал зіскочили зі своїх місць, вигукуючи прокльони у бік свідка.

Кремезний, як завжди начисто виголений, Кромвель упевнено промчав через зал і встав перед суддею.

– Ви готові свідчити на користь звинувачуваного попри те, що він вас стратив? – навіть непохитний суддя був вражений.

– Так, Ваша честь. Король не мав іншого вибору, тим більш я зробив помилку, яка могла призвести до…

– Його доля безпосередньо залежить від короля, – пояснив Прокуратор.

– Як і доля попереднього свідка! – прогавкав адвокат.

Прокуратор підвівся. Його промова була спокійна і тиха, але голос його змусив замовкнути зал.

– Незважаючи на те, чи буде звинувачуваного приречено до забуття, чи ні, Томас Мор майже стертий із пам’яті людства. А цей, – він указав на Кромвеля, – повністю залежить від вироку, що буде винесено звинувачуваному. Буде Генріха визнано бабієм – він буде слугою, хоча й головним, але – слугою бабія. А якщо пам’ятатимуть Короля як реформатора, гм… тоді, звичайно, його роль зміниться, і стане він ідеологом англіканства, що, на мій погляд, набагато краще, ніж слуга.

Прокуратор сів.

– Протест прокуратора прийнято, – сказав суддя. – У вас є ще свідки? – звернувся він до адвоката.

– Е-е… Ні.

Права рука судді захлопнула справу.

Я встав.

– Устати, оголошення вироку!

Присутні почали підводитися. Іспанська лавка відверто раділа.

Суддя невиразно пробурмотів основну частину, потім, чітко карбуючи кожне слово, промовив:

Генріх VIII залишиться у пам’яті роду людського як король, що мав шістьох жінок і зрадив задля чергового шлюбу віру свого народу, що, втім, пішло йому на користь. Однак його слава бабія вища за славу реформатора релігії. Так і запам’ятають його.

– Я оскаржу це рішення, – прошипів Король крізь зціплені зуби.

– І маєте на це право. За сто років Вашу справу буде переглянуто у порядку, передбаченому Кодексом Пам’яті, – суддя відвернув свій темний лик від короля, даючи всім зрозуміти, що процес на сьогодні закрито.

Адвокат підскочив до Генріха:

– Я ж казав, мій сір – Вас не забудуть!

Іспанська лавка зареготала.

Король, відштовхнувши підлизня, почав продиратися до виходу, не звертаючи уваги на свою червону нитку пам’яті, яку Парки почали повільно вплітати у килим часу.

– А я? А як же я?!

Суддя поглянув на чоловіка у заяложеному камзолі, що зацьковано всміхався, озираючись на всі боки.

Адвокат не звертав на нього ніякої уваги, а от Прокуратор… Я знав цей погляд – погляд долі.

Суддя озирнувся на мене, я вказав на аркуш пергаменту, що сиротливо причаївся поруч зі справою короля:

– Уайт Робінсон, додаткова справа до справи Генріха VIII, провокатор.

– Я вважав – Кромвель…

– І на нього він теж працював, Ваша честь.

– Гм, ну добре. Прокуратор?

– Дрібнота, класичний виконавець, працював на короля, Кромвеля і, деякий час, на Анну. Був вбитий коханцем своєї сестри, причина вбивства – хропів голосно, дії за життя непомітні – у забуття його!

– Як так? Це ж я, я підсунув того листа Анні! – Уайт сором’язливо всміхався, вдивляючись у світлий лик із відданістю та надією.

– Якого листа? – промимрив суддя.

– На підставі якого її стратили, сер! – швидко протараторив бідолашний.

– Якого спалили, і у пам’яті лишилося тільки, що Томас Кромвель чинив інтригу ту? Так? – розслаблено промовив Прокуратор, вже затверджуючи свою легку перемогу. Прокуратор був найкращим обвинувачем. За своє існування він не програв жодної більш-менш гучної справи, лише одного разу він схибив, давно, дуже давно, того разу, коли він виконував роль адвоката.

Е-е, звісно… Але тут деякий історик… – Робінсон дивився на темний лик Судді, зал за його спиною почав підводитися.

– Приректи на забуття… як його?

– Уайт, – промовив я.

– Приректи на забуття Уайта Робінсона без права на перегляд справи, темний лик Судді наблизився до Уайта, – оскільки підсудний – Ніхто!

– Суд оголошує перерву.

Поставивши останню закарлюку у стенограмі, я встав і підійшов до адвоката:

– Ти хто і звідки?

– Я Даніель Дефо – шпигун англійський.

– А, писака!

– Я видатний шпигун! Працюючи на англійську корону…

– Авжеж, пам’ятаю. Так законспірувався від кредиторів наприкінці життя, що навіть вдячні прихильники не знають дати смерті та істинного місця поховання свого кумира. Тебе запам’ятають як автора «Робінзона», хоча мені більше подобався твій «Гімн ганебному стовпу».

 – А ким же ти тоді був там? – у його очах світилася безнадійна ненависть.

– Я був секретарем Секретаря.

– І хто тебе запам’ятає?

– Йому забуття не загрожує, повір, – прошепотів Прокуратор, відкинувши червоний плащ з плеча. – Його прізвище  – Поскрьобишев.

Для довідки

Янус  – бог римського пантеону, бог неба та землі до бога Юпітера. 

Томас Мор – народився 7 лютого 1478, страчений 6 липня 1535. Автор «Утопії», католик. Виступав проти англіканства, неодноразово обирався до Палати общин, католицькою церквою визнаний святим.

Томас Кромвель народився приблизно 1485, страчений 1540. Головний ідеолог англіканства, перший міністр, страчений Генріхом VІІІ.

Анна Болейн – народилась приблизно 1507, страчена 25 січня 1533. Друга жінка Генріха VІІІ, мати королеви  Єлизавети І.  

Генріх VІІІ - народився 28 липня 1491, помер 28 січня 1547. 6 разів одружувався, 2 жінок стратив, 2 рази розлучився, 2 дружини померло. Перший глава англіканської церкви, відмовився від католицтва. Один з можливих прототипів Синьої Бороди.

Оливер Кромвель – народився 25 березня 1599, помер 03 вересня. праправнук рідної сестри Томас Кромвеля. У 1658 стратив Карла І та став Лордом Протектором Англії, Шотландії та Ірландії.

Даніель Дефо – народився приблизно у 1660, місце та час смерті достовірно не відомі, приблизно у 1731. Відомий як талановитий письменник, крім того в залежності від політичних течій підтримував як вігів та торі. Автор: памфлетів «Найкоротший спосіб розправи на Дисидентами», «Гімн ганебному стовпу» та, зрозуміло, роману «Робінзон Крузо».