РОЗКАЗУЮ СТОПЕРШИЙ РАЗ екскурсантам, як все було (знято з конкурсу)

-  Прокинься! Прокинься кажу…

- В чому справа? Що трапилося? – мене трясли за плечі, і з просоння я ледве роздивилася, що це мама.

- Я знаю, чого ти не ходиш.

- Та я теж знаю.

- Мені приснився сон, - сказала вона, наче тільки що впіймала сон за хвіст. Очі боляче звикали до світла. – Ввечері, коли ми полягали, я все думала, думала… Про тебе, про цей триклятий синдром, про всіх вас, у кого цей синдром… І тут мені сяйнула думка! – мама ходила туди сюди в довгому до підлоги халаті, волосся стирчало в різні боки, очі мало не вилазили з орбіт, а руками вона ніби держала цей великий, не видимий сон і боялася, що він просочиться крізь пальці. – Ви всі, вони всі ні разу не ступали на Землю. Не ходили по землі! Ти розумієш, що я маю на увазі?

- Ні.

- Ну як же? Тільки подумай своєю головою. Цей синдром тільки у тих людей, які не ходили по Землі! – мама зробила наголос на слові «Землі».

- Та багато століть мільйони людей ні разу не ступали на рідну планету, і в них все гаразд. А ми літали на відпочинок в Бухту. Кажуть, пляжі там вкриті справжнім піском.

- Ой, я тебе прошу, де ти тепер знайдеш у космосі хоч щось справжнє земне?! Натуральна тільки видимість. Але я не про те. Нам треба негайно туди летіти. Зараз же.

- Чекай, ти серйозно зараз кажеш, що ми повинні летіти на Землю, бо тобі приснився сон?

- Так! Нарешті ти второпала. Заводь «Бандуру» і відстиковуйся. Ой, ні, почекай. Я зараз перевдягнуся, збігаю в одне місце, і тоді летімо.

- Я нікуди не полечу.

- Чого це? – Вона, не зважаючи на те, що я кажу, поспіхом вдягалася.

- Ну прямо зараз ясно бачу кілька причин: по перше – навіть не зважаючи, що ми стільки часу добивалися того, щоб нас прийняли в це поселення, що ти стільки працювала, щоб переобладнати нашу «Бандуру» за їхніми стандартами, ми підписали забов’язаня принаймні один рік жити і працювати на поселення невідлучно;

По друге – навіть з таким обладнанням у нас немає ані запасу продовольства, ані палива, ані потрібних акумуляторів, сопла взагалі тільки для краси висять, захисне поле після переобладнання не перевіряли. Та навіть якщо відкинути те, що туди перти хтозна скільки, по дорозі на нас можуть напасти. Навіть припустімо, що якимось дивом ми долетіли, це все дрібниці в зрівнянні з тим, що Земля ось уже 832 роки знаходиться під владою Амордонтів.

- Я повернуся через півгодинки, – сказала вона, подумки вже перебуваючи десь далеко, - І не хвилюйся ти так, в нас все вийде. Я бачила сон. Ось відстикуємося, я тобі все докладно розкажу. – Вона вдягла окуляри нічного бачення і вийшла під купол.

Так мене здушила образа, аж сльози накотилися на очі. – «Все, все чого ми добивалися: страховки, медичне обслуговування, стабільна робота для неї і вища освіта для мене, все коту під хвіст через сон?! От візьму і спеціально зроблю так, як вона каже. Завтра вона лікті гризтиме і ми повернемося. Нам звісно впаяють штраф, ще якісь пів року будемо жити в натяжку, і мама побачить…»

Я знехотя пересіла в своє інвалідське крісло на антигравітанційні подушці і полетіла в пілотну кабіну готуватися до від’єднання від поселенських швартових гаків і підготуватися вилетіти з-під куполу колонії.

За півгодини вхідний шлюз відчинився і мама втягла якийсь контейнер літрів на 60.

- Що ти притягла? – мама відкрила кришку. Звідти вилетів сморід і наче вдарив нас по носах, - Пху! Що воно таке?

- Концентрат. З цього концентрату роблять пальне. Якось розводять чи що… Не знаю. Та думаю, його можна продати. Десь штовхнемо і виручимо копійку, або провіант.

- Де ти його взяла?

- Пам’ятаєш мого начальника Миколу Дмитровича, мерзенне хамло. Весь час щипає підлеглих жінок. Мене так боляче вщипнув, аж до сліз. Я йому по морді заїхала, а він ірже, як довбень. Ну думаю, почекай. А на тому тижні його обікрали.

- Я чула про це.

- Злодіїв мало не впіймали, тому вони дещо з вкраденого просто покидали. А я приховала бочечку.

- Та тебе ж могли впіймати.

- Не могли. Я її переховувала у його ж сховищі. Воно опечатане поліцією і туди ніхто не заходить, а якби зайшов, то й що з того…

Я дивилася на маму і не впізнавала її. Такої хитрості я не очікувала. Тим часом я зафіксувалася в пілотному кріслі, мама в сусідньому. Мені все здавалося, що вона от-от мене зупинить, доки я натискаю клавіші бортового компа, здавалося, що от зараз в неї серце здригнеться і вона повинна мене спинити. Але ж ні.

- Стикувальна станція запросить звіт, чого це ми відлітаємо.

- В договорі зазначено положення про подорож. Ми маємо право злітати на екскурсію.

- Вони на це не купляться. – Я відправила запит на відстикування.

На моніторі з’явися черговий станції:

- Бандуро Один, Бандуро Один, система прийняла запит на відстикування і вихід з під куполу, в чому річ?

- О Дазай, привіт – весело і привітно відгукнулася мама, - Ми відлітаємо, оформи нам перепустку.

- Куди це ви серед ночі надумалися летіти?

- На екскурсію.

- Куди?

- Тут на два дні льоту музей примітивних пересувних засобів. Моя дочка, до речі, познайомся, Соня, це Дазай – Дазай, це Соня, - я без інтузиазму помахала рукою, – пише доповідь на вступ до університету, тож нам треба злітати. Ми за тиждень обернемося, згідно з положенням договору пункту 5 дріб 2.

Дазай посміхнувся. Вираз його обличчя казав – всі баби з придур’ю.

- Ну що ж, щасливо.  Виліт дозволяю. – Дазай відключився.

               Наш космоліт класу житловий, модифікації ПР під назвою БАНДУРА, вилетів до Землі. Мені здавалося, від мене відірвали удачу, успішність і взагалі всі шанси на хороше майбутнє.

               Для того, щоб ви зрозуміли мій песимізм, треба ознайомити вас з курсом історії за четвертий клас загальнонавчальної школи.

               832 роки тому, людей вигнали з планети Земля. Тобто остання людина, покинула Землю 832 роки тому, а поперли нас з рідної планети раніше. Почалося все з того, що раса інопланетян, які називали себе Амордонти, прилетіли на Землю, коли вона була в такому страшному занепаді, що, кажуть, і людяність загубилася.

               Так от ці Амордонти запропонували свою допомогу в порятунку людства і планети. Не те щоб люди з радістю погодилися, але я вважаю, особливого вибору не було. У раси Амордонтів була багато розвиненіша цивілізація ніж наша. Отож, рятували, рятували і все наче успішно, аж поки не з’ясувалося, що людина така зараза, що не може жити в гармонії, не знищуючи і не вбиваючи природу.

               Більш цивілізовані Амордонти вирішили це діло майже безкровно. Вони вигнали людство з Землі. Дехто спробував чинити супротив, але явно не дотягуючи до хоч би скільки-небудь організованої сили. І на честь того дня у сузір’ї Лебідя навіть є пам’ятник з вічним вогнем. Щоб ми пам’ятали, звідки ми і куди повинні повернутися.

               Звісно, нам дали координати, де можна було б притулися, але тільки й того, що притулитися. Планети, які годилися для життя, треба було освоювати потом і кров’ю. Та й того на всіх не вистачає. Окремі групи вигнанців намагалися повернутися, та чи треба казати, що вони не долетіли навіть до орбіти Землі. Охорона планети бездоганна.

               Щоб не морочитися з планетарним освоєнням, люди згруповуються у космічні колонії та поселення. Грубо кажучи, стикуються між собою кілька космічних кораблів різних модифікацій, запускають купол, під яким утримується киснева атмосфера, от вам і місто посеред космосу. В кожному можуть бути свої закони і звичаї. Свої правозахисники і свої керманичі.

               Нам з мамою пощастило приєднатися до колонії «Персиваль». Мінімум злочинності, пристойна освіта, міста і люди привітні. Звісно, треба було тяжко працювати, щоб пробитися, особливо матері-одиначці, такій, як моя мама, та ще й з дочкою калікою.

               Окремо про мою хворобу. Я не ходжу. В мене синдром Ойзерстраха. З невідомих причин люди не можуть рухатися. Це при тому, що в наш час можна вживити в мозок чіп, через комп давати команди і тіло рухатиметься. Та не у випадку Ойзерстраха. Ні причин, ні пояснень. Косить тільки молодих. Прогресивне лікування є, але воно лікує, та не виліковує.

- Ти розумієш, сниться мені – ти йдеш до мене. Весела така. Підходиш і показуєш, що ноги босі і такі брудні наче в … Навіть не знаю з чим порівняти. І ми так сміємося з тобою, а я дивлюся, а в мене теж брудні ноги. От і все.

- І ми зірвалися з місця, бо тобі приснилися брудні ноги?!

- Ну не тільки це, ти ж йшла до мене, сміялася.

- Ти несповна розуму. Чого ти взагалі вирішила, що то на Землі відбувалося?

- Я дуже реально відчувала повітря, запахи. Такого я ніде не зустрічала.

- Божевілля якесь.

- Я бачу, що ти не задоволена. Соню, підтримай мене хоч раз.

- Насправді, цей раз настає кожен зручний для тебе раз. Ти завжди це кажеш. І в які рази я тебе не підтримала?

- Ти думаєш, ноги тобі дані тільки для того, щоб красиво звисати з моднявого крісла? Щоб теліпалися, як сопла без напруги? Я доб’юся, щоб ти ходила, навіть якщо мені доведеться йти пішки до землі.

- Та добивайся ти що хочеш. Я йду спати. – Я повернула крісло і полетіла в свою кімнату.

- Нагадаєш мені ці слова, коли й справді підеш, – крикнула мені в спину мама.

               Через місяць польоту  мене все сильніше душила образа. Підрахунки показували, що на максимальні швидкості ми добиратимемось до землі пів року. На базарі заправної платформи, що трапилася нам на шляху, ніхто наш концентрат не купив. Ми продали єдину мамину каблучку і золотий ланцюжок, що мені подарували на день народження. Купили найдешевший продпакет та паливо.

Перебираючи подумки в тисячний раз свої образи, я вирішила прочистити наші фільтри. Саме коли система повідомила, що очистка завершена на 98%, в коридорі почувся гуркіт заслону. Мама прибігла до мене в пілотну,

- Ти чула? Як ти думаєш, що це?

- Не знаю, якби проникнення, завила б сирена.

- Може вона несправна?

Я стукнула рукою по панелі компа і зразу ж заверещала сирена. Спокійний тон бортового гучномовця, повідомив про проникнення на борт невідомого організму.

- Яка в нас є зброя?

- Вогнегасник.

- Чорт, а де наша залізяка?

- Біля входу.  Давай тікати до рятувального модулю, там зачинемося. – Мама йшла попереду з вогнегасником, я позаду летіла в своєму кріслі. Раптом ми побачили, що дверний прохід – шлюз до механічного відділу погризений. Тобто скоріше за все від стіни смачно відкусили.

- Воно що, жере все підряд?

- Скоріше лети вперед, схопи залізяку. – Мама стала між мною і цим укусом з вогнегасником напоготові. Я підлетіла до виходу, схопила залізного прута (річ на всі випадки життя) і крикнула,

- Ходімо. – І в цю ж мить на мене стрибнула потвора, схожа на переплетіння кількох хвостів, які зрослися в оді голові. Не можна було розібрати, чи потвора сміється, чи кричить. Паща відкрита на всю ширину, а гострі зуби тяглися відкусити мені голову. Сил не було стримувати це скажене створіння, але в цю ж мить з-за його спини мама простягла руку і схопила цю тварюку за щоку. Мама потягла його на себе, і чудовисько з розворотом впало на неї. Я підлетіла до них і тицьнула прутом тварюці в око. Вона заверещала. І приготувалася стрибнути на мене. Я трішки знизила крісло, ніби навмисне підставляюся. Тварюка стрибнула, я різко скерувала крісло в бік, і вона уліпилася в стіну.

- Соню, бий!

Я вдарила що було сили. Удар прийшовся по потилиці, і тварина уліпилася мордою ще раз. Я била і била, аж доки потвора не сповзла до долу. Озирнулася на маму, в неї текла кров з рани на плечі.

- Воно мертве? – тихенько запитала вона.

- Не знаю.

- Треба його чимсь зв’язати.

- Я принесу ланцюг для лебідки. – Мені здалося, я миттю обернулася, та коли я повернулася, потвора вже була на ногах і мама поливала її з вогнегаснику, що тримало її на відстані.

- Мамо, жени його в модуль, я його там запломбую!

Мама пустила тиск вогнегасника на повну і відтісняла страховисько до модулю. Я приготувалася миттєво зачинити шлюз. Щойно мама загнала потвору всередину, шлюз зачинила.

Страшенний вереск лунав з-за шлюзу. І тут ми почули, скрегіт металу, ламання конструкції.

- Вона його гризе. Вона виривається.

- Швидко, в пілотну. - Мама потягла моє крісло і вштовхала мене в пілотну.

- Бандура, відстрелити рятувальний модуль. – Наказала мама.

- «Адмін, ви впевнені, що бажаєте виконати цю дію?»

- Так.

- «Рятувальний модуль відстрелено.»

За кілька тижнів мамині рани зажили, а я начебто змирилася з нашим польотом. Живі, і слава Богу.

Якраз, коли ми були на підльоті до Мімаса, я помітила, що до нас причепився двомісний скутер.

- Яке нахабство. Ми самі заледве жевріємо, а він вчепився і мандрує за наш рахунок. Скинь його. – Розізлилася мама і пішла варити супчик.

- Це треба задіяти зовнішню лапу. Енергії шкода. Я спробую його налякати поліцією, – крикнула я їй навздогін і взялася до справи залякування. – Увага! Скутер 315 У, ви незаконно причепилися до нашого… ганку. Відчепіться негайно, бо я викличу поліцію. – На моніторі з’явилося обличчя симпатичного хлопця.

- О, привіт. – Радісно привітався він, - Мене звуть Манула. Дозвольте мені трошки пролетіти з вами. Ви все одно летите до Мімаса.

- Ми заледве дотягуємо до Мімаса, ще й тебе тягти? Це забирає в нас 2-3 Кд, які ми могли б зекономить.

- Ну подумаєш 2 – 3. Це мізер. Люди, давайте дружити!

- Я викличу поліцію.

- Така гарна дівчина не може бути такою злою.

Я закотила очі під лоба. Від такої банальності мене верне.

- Як хочеш. Я попередила.

- Даю сто проти одного, що ти не викличеш поліцію!

Я набрала номер поліції і натисла виклик.

- Та що з тобою таке? Наче я крихти в жебрака відбираю.

- Повір мені, ти й уявлення не маєш…

- Що, аж так погано? - І я розказала йому, що нам летіти аж до Землі, а ресурси на нулі. – Люблю я авантюристів. Може ви будете перші, хто ступить на стареньку за останню тисячу років. Давай так, я вам підкажу, як дістатися задешево до Землі, а ви все ж таки дотягнете мене до Мімаса.

- Ти кажи, а я подумаю, чого варта твоя пропозиція. – І через дві години, коли мама побачила, що я все ще не скинула з причепа Манулу, стала вимагати пояснення. – Він підказав, як дістатися до землі.

- І як же?

- Так само, як він, вчепившись за нас. Такий собі автостоп. Близько до орбіти Землі є посольство землян. Вони керують експортом всього земного. Туди ходять великі крейсери. Якщо зачепитися за пузо, і тримати чітку дистанцію, то ми навіть підпадаємо під їхнє захисне поле і нам нічого не загрожує. І витрати енергії тільки на прожиття.

- А це ідея. Наша зовнішня лапа надійна?

- Доведеться нею пожертвувати. Заклинимо її, а потім відламаємо.

- Ну так до так. Діло за головним – зачепитися.

На підльоті до Мімаса Манула відчепився і зник у своєму напрямку. Ми ж дізналися, коли відходить крейсер до Землі, купили припаси повітря, води та їжі і полетіли трішки наперед, щоб зачепитися на шляху. Власники крейсерів дуже ретельно слідкують, щоб зайців не було.

Через вісім годин показався крейсер. Ми вже стояли «під парами». Фінт полягав у тім, щоб зачепитися до того, як крейсер набере повну швидкість. Пізніше ми його і не доженемо, і захисне поле нас не пропустить.

За штурвалом сиділа мама. Я керувала лапою.

- Вилітаю на шлях крейсеру. Знижуюся, щоб він пройшов над нами. Виставляй лапу. Трішки підніми її.

- Ні, не можна. Він може її знести. – Нас трясло наче серцевину в шкаралупі горіха. – Ой йо… ти подивися скільки тут вже причепилося!

- Скільки зайнято. За що ж тут зачепитися? – Ми нарахували чотири малолітражних космічних кораблів. Вони, як вуса плавників, звисали і плили куди пливе їхня «риба» - Оминаймо їх і вчепимось он там.

- Лапу націлила.  

- Лечу он до тих перемичок, вони статичні.

- Піддай газку. – Мама направила Бандуру прицільно до виступу. Крейсер набирав швидкість. – Ми не встигаємо! Швидше!

- Це максимум!

- Ще трошки! Ну крапельку. – До перемички залишалося якихось метрів 8 – 10 і ми явно почали втрачати швидкість. Розрив збільшувався.

Раптом з-під нас випурнув скутер. Він підхопив нашу лапу своїм електричним гачком і потяг до перемички. – Мамо, дивися, це Манула. Зменш потужність на лавірування, це додасть швидкості.

- Зменшила. – Манула дотягнув нас до перемички, і я зімкнула гачки на повну, так щоб вони зачепилися один за один і заклинили. Манула відчепився і полетів геть навіть не спробувавши зачепитися сам. Ми скинули швидкість, упіймали рівновагу, запрограмували комп на потрібну дистанцію, і видихнули з полегшенням.

- А що ж твій друг сам не зачепився?

- Йому в інший бік. – Пізніше, я написала Манулі подяку в блог і ми перекидалися повідомленнями, дружили в інеті.

Ми летимо до Землі. Крейсер прискорився на максимум, і на місці ми будемо за місяць.

 За цей місяць ми переглянули купу фільмів, навели порядок в бандурі разів триста, їли гидкий пайок, час від часу сварилися і мирилися. Зарядили самозарядні акумулятори і полагодили, що можна самим полагодить. Наприкінці шляху відломили лапу і відчепилися від крейсера. По-тихому всі «зайці» відчепилися і полетіли навколо Землі. А ми пригальмували і просканували простір:

- Ось тут посольство, ось тут швартуються крейсери. Бачиш, як далеко від планети? Сто проти одного, що ближче нікого не підпускають.

- А ось цей рух, що таке?

- Бандура, збільшити цей квадрат.

- «Максимальне збільшення» - Бандура розвернула камери, і ми побачили посадковий коридор, по якому піднімалися і сідали космоліти самих Амордонтів.

- Нам треба туди, – з захопленням сказала мама, - самі траєкторію ми не прорахуємо, при неправильному куті атмосфера нас відкине.

- Ти поглянь, – я вказала на посольство, - бачиш ось ці човни? Це охорона посольства, вони не дадуть нам навіть пукнути біля орбіти.

- Бандура, прорахуй найкоротший шлях до посадкового коридору.

- «Підрахунок виконано, адмін» - Бандура висвітила на моніторі траєкторію і показала час.

- 7 хвилин. За 7 хвилин долетіти, щоб не впіймали, увійти в коридор, автопілот на посадку. І все одно нам не вистачить енергії, щоб гальмувати. Пальне на нулі.

- Концентрат, – здогадалася мама, - Дарма ми його перли таку відстань? І полетимо ми не найкоротшим шляхом, а зробимо коло і зайдемо до коридору з протилежного боку.

- Але ж концентрат не розбавлений. Це самогубство.

- Я думаю, це доля.

- В долі немає здорового глузду! І в тебе теж. Ми просто впадемо попелом на праматір людства.

- В тебе є інші пропозиції?

- Є. Я думала, ми звернемося в посольство, почнемо переговори.

- Я знаю цих політиків. Нас попруть, а до дому летіти вже немає на чому. Або бомжувати тут, або йти до кінця. Я пішла заправляти концентрат. – Мама подивилася на мене з любов’ю. В її очах був вогник одержимості, - Вір мені, Соню! В нас все вийде! Натягуй скафандр.

 В ту хвилину мені подумалося - «Мамо, мамо… Ти кидаєшся в вир. І я з тобою, бо що тобі робить в вирі без мене?»

В посольстві:

- Капітане, до Землі направляється космоліт – житловий ПР  «Бандура Один»

- Що?!

- Вони на підльоті до коридору.

- Перехоплення.

- Неможливо. Вони вже біля самого коридору.

- Як?

- Зайшли з темного боку.

- Де наші патрульні з того боку?

- Зміна варти. Ще ніхто не заступив.

- Чорти б вас всіх вхопили!

- Хто ж знав, що в наш час є такі божевільні.

- Викликати посла в спостережну! У нас НС.

Посол, абсолютно не хвилюючись і жуючи бутерброд, знехотя з’явився в спостережну,

- Що таке, знов ваші служаки пару випускають?

- Проникнення на Землю.

- Що?!!! Хто? Як?

- Космоліт зареєстровано на Тетяну та Соню Зиченко.

- Перехопити їх! Негайно!

- Вже не встигаємо.

- Викликайте їх!

- Увага! Бандуро Один, Бандуро Один, вас викликає станція ПОСОЛЬСТВО. Наказую, відповідайте послу доброї волі Варенусі. – На моніторі з’явилося зображення двох жінок в скафандрах.

- Ви хто такі? Повертайте негайно!

- Пане посол, мене звуть… - почала було мама.

- Та насрати, як вас звуть! Повертайте! Вас зараз зіб’ють Амордонти!

- Зіб’ють, так зіб’ють. Нам конче необхідно на Землю.

- Ви порушуєте й так хиткі відносини між нашими расами. Ви порушуєте договір номер… не пам’ятаю який номер!

- У нас нагальна справа, – спокійно сказала мама.

- Яка справа?

- Екскурсія. – І мама відключила зв'язок, бо ми вже входили в коридор і Бандура розпочала програму приземлення.

- Дурепи баби! Яка може бути екскурсія в ворожому стані?! Щоб ви показилися! Ідіотки! – Від гніву у посла надулося пузо, один ґудзик на сорочці розстебнувся і стало видно пупа. – Всі наші зв’язки з Амордонтами коту під хвіст! Моя кар’єра коту під хвіст! Їх зіб’ють, а ми ще й вибачатися будемо.

- Але ж не збивають, – спокійно відповів капітан.

- Не хвилюйтеся, вони все одно впадуть - втрутився оператор стеження, - Щоб сісти, знадобилося б полегшити вагу космоліту, а це, як мінімум, треба відстрелити рятувальний модуль, а щоб гальмувати, знадобилося б пальне 315 Вн. Максимально наближене до концентрату. Навряд чи в них таке є. Воно дуже дороге, а ви подивіться на їхню подерту халупу.

- За стільки століть вже повинно було відмерти всяке бажання повертатися. Ми зможемо заявити, що це нещасні, які збилися з курсу і випадково порушили заборону?!

- Дивіться, дивіться! Вони входять в атмосферу. Їх не збивають.

- Святі Угодники! Вони йдуть на посадку і їх не збивають! – Черговий капітан, посол Варенуха і оператор дружно ковтнули слину і схилилися над радаром стеження.

Нам пощастило. Нам неймовірно пощастило прослизнути повз охоронців посольства, нам пощастило увійти в коридор, в атмосферу… І нам скажено пощастило приземлитися на планеті Земля.

При приземлені наша Бандура зовсім розвалилася. Від перевантаження ми втратили свідомість. Прокинулися в госпіталі, в оточені турботливих Амордонтів.

Мама розказала їм нашу історію, і після короткого мовчання парламентер і тепер вже наш друг Вего сказав, що все Амордонське суспільство вважає нас героїнями.

Мене почали лікувати. Я стала ходити не відразу. Тільки через пів року зробила свої перші самостійні кроки. За цей час маму запросили працювати головним послом землян у посольстві на Землі. Уряд людей сприйняв мамине призначення як ультиматум і покірно погодився, тому що це стало першим кроком до відвідування Землі людьми.

В кінці того тяжкого, щасливого року ми бродили з мамою босі по пляжу. Сміялися і бруднили ноги в піску.

Чому нас не збили? Як з’ясувалося, по всій планеті став відбуватися дивний процес вмирання. Екологічно чиста, відроджена і прекрасна, з невідомих причин природа її перестала відновлюватися. Амордонти-вчені з’ясували, що це почалося, коли вигнали людей. Перестало відбуватися перетворення неживої матерії на живу. Але політики і гординя не давали Амордонтам визнати, що ми потрібні Землі, а Земля потрібна нам. Треба був якийсь прорив. І він стався, коли мої мамі приснився сон.

                                                     КІНЕЦЬ

(редакція від 10.03.2011)