Розірвати пута

Легіран мовчки встав з колін і не зважаючи на непривітні погляди, направився до виходу з храму. Безперервні молитви тривали уже четвертий день, проте він завжди відлучався допомогти нужденним, яких з кожним днем війни все більшало. Хоч нужденні теж воліли б, щоб він стояв навколішки перед статуєю великого бога Накрума.

Крокуючи містом від одного прихистку до іншого, в непримітному провулку він помітив самотнього жебрака. Маючи в запасі ще кілька окрайців хліба, Легіран відмовився від звичного маршруту і повернув у провулок. Побачивши наближення служителя, жебрак почав підводитися. Легіран, підійшовши, потягнувся до сумки за хлібом, але замер, йому в груди вперлося вістря меча.

- Іди. – кивнув головою у бік жебрак. – Мовчки.

Легіран після секундного вагання послухався. Ввійшовши в один з покинутих будинків неподалік, вони почали підійматися по сходах на дах. Коли вони опинилися там, жебрак підпер за собою двері і зняв каптур. За ним ховався чоловік років шістдесяти з короткою чорною щетиною і декількома рубцями на суворому обличчі. Легіран чоловіка не знав:

- Хто ви? Що ви хочете?

- Незабаром на місто нападуть. – сухо сказав той.

- Що!? Чому це тут ви мені кажете! Хутчіше до храму, потрібно усіх попередити!

- Не потрібно. Та й якщо попередиш, то що вони вчинять?

- Зберуть усіх кого зможуть в храмі і будуть молитися Накрумові, він має нас врятувати. – без вагань відповів Легіран.

- Молитися Накрумові. – з презирством хмикнув чоловік і показав свої обпалені руки.

- Проклятий!? – вразила служителя здогадка.

- Так. – підтвердив чоловік, - Один з небагатьох, хто ще живий.

Здивування Легірана переросло в ненависть:

- Ви вбили його! Та як ви посміли вбити нашого бога!? Наскільки чорними мають бути ваші серця, щоб таке вчинити проти свого народу?! Не дарма вас усі проклинають! Він повернеться і ви відчуєте його гнів, якщо від людського вам вдалося втекти.

Увагу проклятого більше привертав шум біля одних з міських воріт, чим гнівні слова служителя. На що Легіран лиш тепер звернув увагу.

- Відпусти мене. Дай попередити. Хоч частково спокутай те що накоїв. – спробував переконати його служитель.

- Люди й так уже біжать до храму, он поглянь. – він вказав пальцем туди, де майоріли і наближалися видовжені надвечірні тіні, – А ти ще жодного разу не впав на коліна. – відмітив він, - Це добре. Тому що це марна справа. Він не повернеться. Нам вдалося його знищити. Я думав, що ми здобули свободу від покровителя. Але взамін одного, породили тисячі в кожному храмові. Не так просто розірвати пута, якими людина сама себе зв’язала.

- «Свободу від покровителя»? – похитав головою Леріган – Це ж він давав нам дощ в жаркі місяці, дав родючі врожаї перед холодними зимами, відвертав напади недругів. – на останнє він зробив більший наголос.

- А те що він не давав?! – охоплений раптовою злобою запитав проклятий - Про те як люди молилися, взамін того щоб рятувати посіви від негоди! Як діти опухали на руках матері, яка намагалася їх молитвою нагодувати! У ваших книгах про це не написано.

Легіран за роки служіння звик до емоційних реакцій людей. Різкий гнів або розпач віруючих він сприймав стримано і спокійно. Сказане в такі миті зазвичай не мало значення. Але слова проклятого привернули його увагу.

- Це сталося через віру? – тихо, щоб заспокоївся, запитав служитель.

- Так. – уже спокійно, але все ще важко дихаючи, відповів проклятий. – Молитися легше, чим взяти до рук меч. – він вказав пальцем на храм.

Леріган підійшов до краю і поглянув. Храм оточило зо два десятка воїнів-чужоземців, вони намагалися вибити двері, але в них нічого не виходило. Попри цей шум, він явно чув гул сотень голосів, які зараз молилися всередині. І чомусь це не зігрівало йому серце.

На плече Легірана ліг меч.

- Ти будеш дивитися. Я тебе звідси не випущу. – твердо сказав проклятий.

У воїнів в руках з'явилися смолоскипи. Леріган впав на коліна і почав молитися. Іншого виходу він не бачив.

Молитва в храмі почала перериватися криками, а потім й зовсім потонула в них. Він і сам уже припинив молитися і тримався в розпачі за голову, та погляд від храму, якого пожирав вогонь, не міг відвести.

Коли крики стихли, проклятий забрав меча з його плеча.

- Що ти від мене хочеш? – видавив служитель із себе. – Якщо ти хотів, щоб я нічого не робив, як і ти. То в тебе це вийшло.

- Я не зумів би їм завадити. Та й ти теж. А от вони… - він вказав на храм, який уже вирішив суперничати яскравістю із західним сонцем.

Легіран похитав головою і врешті відвів погляд від згарища:

- Ти всіх не переконаєш. Віра людей надто міцна.

- Знаю. Ми багато чим пожертвували, щоб в цьому переконатися. Нам потрібні проповідники, які заперечать повернення Накрума, але зустріч з ним - ні.

- Не зрозумів.

- Ти їм скажеш, що він створив нове королівство на тому боці життя.

- Ти хочеш, щоб вони заподіяли собі смерть. Такий план?

- Ти справді так думаєш? – зневажливо запитав проклятий – В нове королівство потрапить не кожен, лиш той хто буде відстоювати та захищати свій народ і сім'ю.

Легіран на це нічого не відповів.

- Вирішуй швидше. Мені потрібно іти з тобою або без тебе. – проклятий привідкрив до двері на дах.

- Добре. – важко видихнув Легіран - Я піду з тобою. Але чим зарадить один проповідник?

- Не один. Ми й іншим служителям відкриємо очі.

- Але не всі стануть на... на наш бік. – пора визнати, він уже прийняв їх сторону.

Проклятий трохи помовчав, а потім сумно сказав:

- У нас тисячі храмів. І тисячі спроб.