Ром. Зворотній бік Мережі (16+)

Рому сподобалась краля за столиком біля вікна. І він їй. Ну звісно. Це було очікувано. Високий брюнет з ромсько-українською кров’ю мав сентиментально-скептично-зелений відтінок погляду , від якого у бабів миттєво згорали запобіжники . Передоргазмове марево затурканих побутом овуляшок.

За сорок років - жодної відмови. Це не надихало, навпаки. Легкість перемог була патокою, налитою на екстрасолодкий шоколад, вкритий карамеллю. До нудоти солодко. Хотілося збити цей смак. Лизати сіль, як бик в загоні, куди кидають брила натрій хлору. Хотілось лизати цілувати дівку, яка ще не хоче його. Не пристрасно-напівідкриті вуста, а напружені жіночі губи. Не готові.

Він ніколи не відчував напруги в жіночих губах.

Ще один обмін поглядами - і білявка попливе, з головою пірнувши в омут ендорфінів. Потече. Закине нога на ногу і почне повільно торкатись волосся, ніби воно – аватар її вульви. Жінки, що отак неквапом крутять локони пальцем, завжди готові до сексу. Перевірено. І майже ніколи не готові до розмов про секс. Це їх ображає.

З цією, можливо, було б цікаво. Відверто дивиться. Смілива.

Неможна. Він тут же засвітиться в її сторіс як #незнайомець та #красунчик». Інспектори вмить спалять. Разом з #байкер, #брюнет та, чомусь, #араб ці теги автоматично рекомендовані в першій групі пошуку.

Знаємо, проходили!

Махом допив каву, проковтнувши половину осаду, підвівся. Виходячи, грайливо підморгнув бармену. Хай думає, що я гей. Поки оговтається – не встигне схопити смартфон.

Бармен не видав здивування. Багаторічна муштра обслуговуючого персоналу – страх втратити клієнта або отримати негативний відгук.

- Кажуть, що він виходив і на тиждень.– Ден перехопив скептичний погляд шефа і знизав плечима. – Ну… Так кажуть…-

Микола посміхнувся, автоматично зиркнувши на монітор:

– Науково підтверджено, що максимальний безпечний час офлайн– 20 годин. Далі - психічні розлади, дезорієнтація в просторі, незворотні процеси в мозковій діяльності… За дві доби повністю кукуха накриває. Якби цей Роман таке міг – він працював би в якихось спецслужбах, а не вів тренінги для купки бовдурів.

- Його немає вже четвертий день! - Ден дивився на шефа майже налякано. – Мертвий він одразу ж запікає... Не міг же він просто покинути атмосферу?

- Атмосферу! – шеф зареготав. - Думаю, мова йде не про фізичне зникнення, а про технічне вміння якось обходити обладнання. Якщо це так - нам голову відірвуть там!

Микола показав пальцем нагору, натякаючи чи то на керівництво, чи то на гнів богів. Його бісили спроби Дена включати розумника за рахунок вживання правильних структур речень. Спроби сподобатись, приречені на роздратування.

– За це вміння будь-хто з них (він знову тицьнув пальцем вгору ) озолотить і цього виродка, і десять поколінь його нащадків, якщо він таки дасть потомство!

- Що ж робити? Вже під сотню запитів про його місцезнаходження! – Ден спітнів від хвилювання.– Ніде не виплив, і навіть військові алгоритми пошуку дали збій. Ніколи не глючили - і от на тобі! Вчора понаїхали з техпідтримки, бігали тут ввечорі, вже як Ви пішли. Засекретили одразу цю лажу, кинулись розбиратись. Я їм не сказав, що мова йде про офла – хай працюють. Воно краще працюється, коли смажений півень в дупу довбе.

Обидва заіржали.

Микола схвально подивився на новачка. От це вже інша справа. А то –

« в атмосфері». Наша людина! Хоча все одно шовкові сорочки – поганий вибір для стиляги, якщо він від на найменший стрес реагує рясним потовиділенням.

- Засвітиться, куди йому діватись. Стривай, тобто ти зараз за секунду видав мені держтаємницю і ще зізнався, що ввів в оману службу безпеки?

- Це Ви, шефе, за вуха факти притягуєте, а чого їх за вуха тягати, якщо у них не днюха і пирога не дадуть? – Ден знову зареготав, завібрувавши рум’янцем на щоках.

Ром дратувався від того, як м’язи мерзотно-дрібно тремтять, - чи то від довгого перебування на вулиці, чи то від передозу кави. Треба зайти в тепло і якось згаяти час. Це до свербіжу протиприродно. Зазвичай він намагався навпаки – не гаяти. Час поручався і не хотів злазити з рук. Вчепився в шию, волочив по землі ватні ноги, налипав на простір.

Час, як міг, розтягував свою останню цигарку.

Хто вперше назвав їх офлами? Точно не вони самі. Назва прийшла зовні. Зі стрічки новин? З протоколів інспекторів, що ловили тих, хто виходить з –під нагляду Мережі і опиняється на зворотній стороні віртуального життя? Офлайн.

Байк треба залишити . Шкода, але і він теж може стати зачіпкою - шляхи точно проглядатимуть.

Без мотоцикла наче і свобода не так смакує.

Маячня. Дурні рекламні стереотипи:

Свобода =

- летіти на мотоциклі під 200 км. Краще-трошки за 200

- зробити переможний останній крок, зіп’явшись на вершину підкореної гори. Розпростерти руки і вдихнути на повні груди. Бажано, щоб це був «семитисячник», де в реалі без кисню лише повзуть.

- йти босоніж в білому одязі берегом океану.

- звільнившись, вийти з офісу і викинути всі папери в найближчій смітник. Потім зробити руками так само, як на підкореній горі.

- дивитись в ілюмінатор, як набирає швидкість злітна смуга. В момент відриву літака закрити очі і відкинути голову назад. Ні, відкинути голову, а потім закрити очі – так краще накриває свободою.

Свобода, виходить, - це неодмінно йти або їхати кудись. Бажано швидко. Бажано - не озираючись. Принаймні на минуле.

А Ром постійно озирався на спогади

І з повернутою назад головою намагався, лізти на свій Еверест, без кисню і босоніж.

Навіть літати на мотоциклі або виходити з Мережі він міг, наче не «їдучі з…», а «повертючись в….»

Дивне відчуття свободи. Вивернуте навзніч.

Таке буває, коли потяг завозить тебе , вже дорослого, в місто твого бентежного пубертату, а воно- чуже. За час відсутності навіть назви не зберегло. І погляд безпорадним альпіністом зіслизає з незнайомих архітектурних рішень, поки, нарешті, не схопиться за знайоме - дурний, криво намальований тобою ж «тодішнім» двометровій фалос на богом забутому старому елеваторі перед вокзалом. З роз’яснювальним підписом, що це саме «х…й», а не щось там ще.

… І ті відчуваєш свободу. Іншу. Свободу-легкість, як коли злітаєш чи повертаєшся #додому. Саме до дому дитинства, де ще є незриме відчуття батьків, кухня з фантомним запахом маминих млинців та герані. Жоден з дорослих, орендованих або куплених «додомів» так не працює.

Дитяча свобода значно легша за дорослішу. Безумовніша.

А з віком свобода стає дедалі важчою. Це вже не політ, не швидкість, а балансування на снеклайні над прірвою.

Можливість, дозволена собі.

Можливість простягти з Мережі руку і намацати світ, не потрібний вже ніц нікому. Світ, який, породивши Мережу, став лише її зворотною стороною, заваленою будівельним непотребом, як задній двір новісінького Діснейденду.

Можливість азирнути за лаштунки Театру ілюзій.

Свобода = вихід з меж стабільності?

Ментальний екстрим? Спроба тримати рівновагу на вузенькому, тремтячому канаті мрій. Відчувати підтримку лише від важкого канату звичності за спиною. Балансування з оглядкою на вагу, що кріпиться між лопаток, там де у янголів крила. Життєвий тягар накопичується саме в цьому місці, а не на серці, як пишуть охочі до метафор блогери.

З роками Свобода обтяжується почуттями, мотлохом, дітьми та спогадами. Коростою ілюзій та дохлих намірів.

В якийсь момент ти не в змозі підняти її, і ставиш на покуті під скло, - грамотами та медалями, бойком в гараж.

Декоруєш життєвий простір матеріальними опудалами Свободи – потужним двигуном, незареєстрованою зброєю, відкритою візою.

Пишатись, протирати пил і показувати гостям.

Мати її. Володіти. Іноді ґвалтувати обіцянками про «скоро знову».

По суті це кращій символ мережі – «х.й на заборі». Ілюзія, нахабніша та гучніша за реальність. Свободоімітатор

Харків важко дихав в обличчя перехожих теплим туманом. Дивний реверанс листопада – після снігопаду несподівано тепла погода. Реклама голографічним щеням бігала між перехожих, пропонувала гумові чоботи в комплекті з яскравими антидепресивними парасольками та новий позашляховик.

Маркетологи, або марки, як їх всі називають, миттєво реагують перепропозицією на найменше коливання попиту.

Ром не раз задавався питанням – наскільки вони контролюють його свідомість? Це складно відслідкувати. Занадто тонка матерія, як початкова стадія божевілля .

Маркетингова форма правління виявилась найдосконалішою з усіх,

Мережа + реклама =артефакт ВІЧНОЇ ВЛАДИ.

Віртуальна реальність стала найреальнішою з усіх, і випасти з неї по-справжньому можна лише збожеволівши. Так і трапляється з офлами, що роблять непідготовані виходи з романтичних міркувань. Особливо підлітками.

Торік офломанія прокотилась трендовою хвилею по інтересам молоді і призвела до відсутності вільних місць в психоневрологічних диспансерах, давши офіціальний привід для команди «фас!» з боку влади.

Після виходу фільму «Арші», сюжет якого описував бунт проти тотального контролю марків, стало модно вдягати непомітний одяг, фоткатись в локаціях з концептом #поза_мережею і навіть екстрималити, виходячи надвір без тгаджету. Квести #вихід били всі рекорди з продажів, заробляючи не стільки на учасниках, скільки на трансляціях проходження гри. Не зумівши подавити бунт бунт марки його очолили.

Міжсезоння – час монохромних світлин і рифмованих статусів. Зростають продажі какао и светрів з оленями. Людство перевзуває машини і оновлює профілі в Мережі. Розтурканий кавою мозок Рома грався:

Якщо автівки перевзувають, то

Аватарки переЛИЦЬОВУЮТЬ?

ПереМОРДОВУЮТЬ?

Естети в картатих шарфах-ковдрах селфились з залишками природнього жухлого листя. Більшість же відвідувачів парку клацала камерами біля градієнтно-жовтих фотокущів, закріплених вздовж головної алеї.

Мережа отримувала мільйони фото та описів з геолокацією. Марки– готовий аналіз потреб жмуриків несегментованої ще по пріоритетним показам цільової аудиторії.

Чому менш ніж за 50 років Мережа з розваги, хай навіть наркотику для свідомості, стала частиною свідомості людини? Чи людська свідомість стала частиною Мережі? Вулик Ноосфери, в який бджоли – ноунейми тягнуть нескінченний трафік контенту, переважно солодкого.

Для якої матки?

Там є матка?

Як часто матка виходить з системи?

Хто це? Людина? Бог? Щоб керувати мережею треба знаходитись поза мережею.

А ну як матка – це марки. Чи їх колективний розум?

Каста маркетологів, що спрутом пролізла в голови.

Ром уявив собі бджоло-спрута що керує Всесвітом. Прокольний був би комікс. Маркетологи – ось монстр третього тисячоріччя. Його троянський бджоло-спрут. Його Бог. Матка нині діючих богів.

Але марки - це Ром знав точно - не виходили з Мережі.

Тобто мав бути хтось ще.

- Чому вони виходять:- Ден задав це питання вголос, але не стільки шефу, скільки собі. – Бажання бути офлайн – це симптом розладу чи щось інше? Тобто офли – це наслідок хвороби ? Якщо вони знаходяться в неконтрольованому стані – як так добре контролюють обставини?

Микола не відповів. Біс їх знає!

Типова клінічна картина для більшості з тих, хто випадав з мережі, геть інша. Розгубленість, що переростає в тривогу і десь за три години доходить до панічної атаки. Напади страху повторюються все частіше, як перейми, з посиленням больових спазмів. Якщо перша хвиля досить легка, то за кілька годин людина втрачає орієнтацію в просторі і впадає в заціпеніння. Або, як мала дитина, що загубилась, починає хаотично бігати.

Приблизно за чотири години настає шок і втрата здатності контактувати з середовищем.

Щасливчики з більш адаптивною нервовою системою засинають – їх свідомість імітує ніч, коли без Мережі людина знаходиться до восьми годин. Пробки Яві вибиває від перенапруження і людину вирубає. Більшість же впадає в ступор і зависає в просторі.

В першу добу процес вважається умовно зворотнім.

З офлами – інакше. Вони, виходячи з Мережі, залишаються в ясній свідомості.

Що з ними не так? Хотілося б знати…

- Ти, головне, тримайся ближче до лівої сторони – вчив Макс. Тоді твоє лице не так добре розпізнаватиметься. Не забувай змінювати вираз обличчя і дивись на екран під час руху, щоб не привертати уваги.

- Як на екран? Боти ж скануватимуть відкриту сторінку, шукаючи інтереси ?

- Якось треба загубитись…

- Як? – знову запитав Ром Макса. – як загубитись серед кульбаб, якщо ти тюлень?

- Ну, принаймні не олень, радій і тому – зареготав Макс. – Стій! Придумав!

Ром вийшов з торгівельного центру і попрямував до площі. На ходу він посміхався, наче побачив знайомого. Максів лайфак. Така посмішка змінювала риси обличчя і ускладнювала ідентифікацію. Виглядає божевіллям, але хто помітить – більше ніж на пів секунди ніхто на ньому не фіксував увагу. І вже точно ніхто не обернеться, щоб прослідкувати його погляд.Час від часу Ром дивився в монітор на добірку новорічних музичних кліпів з кока-колового окрасу оленями та напівоголеними Сантами. В руці хлюпала надпита червона жерстянка.

Очевидний стан об’єкта- передноворічний настрій - штучним інтелектом просканувався разом з пляшкою в руці. Асоціативний продукт «жмурик» вже купив, подарунки - ще не буде. Гнати задля одного дивака стрічку галографічної зовнішньої реклами нерентабельно. Об’єкт переміщено в резерв як малоперспективний.

Щоки звело, посмішка застигала гіпсом в м’язах і робила обличчя карикатурним, проте це - єдиний варіант. Опустиш, ховаючись, голову – камери считають це як сум і почнуть ідентифікувати аби надати інформацію про супердієвий антидепресант, сайт швидких знайомств чи психоаналітика. А то і три в одному –розбещеного психоаналітика з пляшкою антидепресантів. Чом би ні? Пакетний сервіс.

Ром ледь встиг вийти на перехідний мостик, як замерехтіло диво сезону – галографічний листопад. Ілюзія листя, що летіло в сотні смартфонів, на тисячі кадрів з автохештегом #паркгорького . Дресирована осінь вмикалась щогодини системою паркових комунікацій.

Колись, можливо, і люди стануть голографічними. Можна буде їх вмикати на вулицях міста на вихідні – святкових жінок в сукнях кольору «лаванда». Трошки дітей в білому, чоловіків в льняному. А в понеділок вмикати айтишників в кав’ярні та домогосподарок з двома дітьми в лаунж-зоні торгівельного центру. З хлопчиком і дівчинкою. Синьо-рожевий символ добробуту. І незмінним багетом, що стирчіть з пакунку. «Шоу Трумана». Фільм з минулого , який за кілька років перенесуть з розділу фантастика і документальні. День Щасливого Сурка

Макс прибився до технічного осередку офлів так давно, що, здається, завжди там був. Він досі не мав жодного виходу, бо, сам пояснював, сцяв.

Не раз саме Макс підчищав залишені недосвідченими новачками мітки, не очевидні для пильнування – розмови про пересування поряд зі сторонніми гаджетами, замовлення звичного набору їжі через третю особу (по гастрономічним вподобанням на раз пілінгується навіть непідключений відвідувач), пересування містом звичним маршрутом (це головна помилка, бо камерами аналізується алгоритм та темп руху, і офли опиняються в лапах інспекторів у перші дві години виходу)

Кажуть, нові алгоритми ідентифікують людину навіть по звичці дивитись на себе у вітринах та по секунді, в яку починають переходити дорогу після ввімкнення зеленого . Якщо так далі піде- офлів ловитимуть за допомогою аналізу хімічного складу фекалій з урахуванням переважного раціону та гормонального балансу тіла. Обладнають сортири мінілабораторіями – і все, труба! Не справляти фізіологічні потреби офли не зможуть. Або ходитимуть в підгузках.

Макс пірсув, майже одночасно встиг глянути в монітор, щоб зі сторони сміх виглядав природньо. Бунтарі в підгузках. Останні з могікан, що колись увійдуть в хроніки як «підгузкові генії».

Ні, швидко вигадають спосіб ідентифікувати людину в підгузках за ходою. Чи монтуватимуть мікролабораторії прямо в підгузки…

Цією думкою сміх вдавився

Чому офлів починають шукати одразу? Як система розуміє, що людина не спить, наприклад? За трекерами фізичної активності? Так офли їх знімають перед виходом. За знятими трекерами? Багато хто їх не носить або знімає періодично.

ЯК СИСТЕМА ВІДЧУВАЄ НЕПІДКОНТРОЛЬНІСТЬ?

Полив дощ

Неквапом, як старий дід. Нудна листопадова мрячка, шо не стільки падала, скільки висіла над головами та мацала переходи бридкими холодними лапами.. Навіть не дощ, а туман, що розжерся і вже не влізає у простір, вкриває своїм надлишком поверхні парасольок, як жир, що виступає на салі, яке смажать над багаттям.

Ром з Максом доїдали бургери на пластикових лавках біля скаламученої дощем ріки.

- Чому я відфільтровую рекламу, бачу її, але на мене вона не впливає. І на тебе … Чому з рештою-навпаки? - Ром настільки мав Макса за свого, що дозволяв собі розмовляти з набитим ротом.

- На тебе впливає. І на мене.

- Нє!

- Ромка, не бреши собі! На тебе не впливає реклама? На тобі зараз - куртка з «Савою», яку вони рекламували, націпивши на байкера. Типу крутий куртець на чоткому чуваку, схожому, до речі, на тебе.

- До чого тут реклама? Просто вона зручна.

- Серйозно? - Макс помацав шкіру в районі ліктя. - Вона має ІМІТАЦІЮ захисних вставок м’яка і тонка. Тобі в ній тепло їздити зараз?

Чорт! Ром ошкірився, мов кошеня, яке ткнули пикою в мокрий тапок. Макс був в біса правий! Ром НЕ ЗВЕРТАВ УВАГИ, що куртка на ньому-імітація байкерської, і, чесно кажучи, годиться лише як манок для дівчат. Вітер в ній навіть за теплішої погоди пробирав наскрізь.

НЕ ПОМІЧАВ!!! ЯК ЖЕ??? Мерз, і не раз, але в голові не зводились факти… взагалі жодної думки не виникало з цього приводу.

Класна куртка. Просто холодна погода.

- Кава !– вів далі Макс, кивнувши на зелений термостакан в руці Рома.

- Що кава?

- Цю каву рекламували з використанням слів «швидкість», «пригоди» та «зараз». Все як ти любиш.

- Та ну, це вже ти загнув! Ми ж просто купили ту, що була по дорозі.

- Це дешманська суміш «арабіки» з «рабустою», а ти неодноразово казав, о любиш «Ефіопію».

- Так, але ж це перша яка трапилась! – Ром почав злитись.

- Ні – Холодно відповів на його роздратування Макс. На дві позиції вище в меню була твоя «Ефіопія». Тобто технічно вона була першою.

- Хіба?

Ром відчув, як щось чуже і бридке ворушиться в його єстві. Мерзотний слимак десь в голові. Рекламний слимак, який сидів тихо, аж поки не знахабнів настільки, що відчув себе власником цього тіла і цієї голови

…або…

…в тушці рекламного слимака нарешті заворушився Ром?

Автоматично перейшовши на найдовшу гілку метрополітену, Ром поїхав кататись каруселлю тунелів. От би ще не виходити на кінцевих, кружляти по кругу. Він пригадував свої покупки та дії, виявляючи в думках нових та нових слимаків: Годинник з метеоритом. Модний віскарик з ЮАР. Грьобане естецтво в таксі, коли він катався годину під дощем, дивлячись у вікно і уявляв себе збоку, як героя якогось концептуального короткого метру, що тоне в вологому оксамиті спліну.

Слимаки оживали і копирсались в ньому. Хотілось зірвати з себе самого себе – який нелітературний парадокс- і викинути геть.

Є психічний розлад, при якому людині ввижаються жуки під шкірою. Напевне, це щось схоже. І якщо він надалі їх помічатиме - він збожеволіє від власної ницості. Просто зупинитись і надалі аналізувати себе. Перестати про це думати, хоча б зараз!

Як не зважати на слимаків, що куйовдяться під шкірою?

Ром вичавлював з пам’яті мотиви покупок, як підліток, що видавлює прища за прищем, бризкає білим гноєм на мамине люстерко і ніяк не боже припинити потворити себе, адже цей процес здається йому очищенням.

Він згадав дослідження в НДІ «психіатрії та складних розладів», де працював після отримання диплома фахівця з кризових станів.

- Яке фото в Мережі ти бачив останнім?

- Яке фото в твоєму акаунті найсвіжіше?

- Що цікавого ти побачив в Мережі сьогодні?

Ці питання задавались трьом мільйонам учасників опитування. Відповідь принаймні на одне запитання змогли дати близько 500.

Не тисяч.

За вибіркою переважна більшість з тих, хто пам’ятав своє останнє фото – топові блогери, які створюють високоякісний контент з професійними знімальними групами. Решта жила наосліп в неконтрольованих потоках інформації.

В ті роки люди масово впадали в апатію. Жодна терапія, включаючи медикаментозну, не могла вплинути на їх активність. Жодна, крім реєстрації в Новій Мережі.

Ох, як же вони з колегами раділи, коли бачили результат! Хто ж знав, що Мережа, тупіша за «ТікТок», побудована на нескінченній гонці за отриманням нових і нових завдань, так затягуватиме?

Люди вистрибували з-під ковдри апатії і азартно годували цього монстра. Загружали в його пащу свіжесфотографовану їжу, ноги, воду, що тече з крана коли вони миють ноги, дупу сексуального партнера, свою дупу, свою дупу, яку намагаються видати за дупу сексуального партнера, коли того нема, дупу кота, дощ, сніг… Клятий сніг, який засипає мережу тільки но починається. Чи може взагалі людина, що не виклала в Мережу фото опадів, спокійно заснути ввечорі? А коти? ї За кілька років після створення Мережі в світі не залишилось бездомних котів. Всіх розібрали на реквізит для постів про затишок

Це був геніальний крок - поєднати соцмережу та і комп’ютерну гру з незчисленним проходженням рівнів.

Коли була точка неповернення? Коли до інформації в паспорті додався поточний рівень в Мережі? Коли виїзд за межі регіону став можливий лише для користувачів з рівнем від 50?

Ром ще пам’ятав часи, коли навіть етикет не дозволяв класти на стіл телефон. Нині буде образою, якщо людина не включить тебе в свою сторіс.

Інформаційна ріка, на вод( у )и якої можна дивитись нескінченно. Цей поток контенту, якщо на нього довго дивитись( а хто дивився на нього не довго?) ставав розфокусованою барвистою абстракцією, мерехтлива динаміка якої - реанімація для свідомості, апарат штучного ритму життя. Кольоровий вир подій, які відбувається не з тобою. Сотні чужих сторіс, які сприймаються як власні пригоди. Мультики для мозку, щоб не потребував уваги і не смикав за руку.

Цунамі з їжі, частин тіла та опадів, яке велетенськими хвилями криє колективний розум людства, якщо той таки існує?

Ех… кірдикнуась, професоре Вернадський, Ваша Ноосфера!

Офлам з цього привод модна медалі давати. «З честю вийшов з ілюзій».

Шкода, що більшості – посмертно. Але і цим – «за героїчну оборону свідомості»

- Полянського визначили біля Салтівського парку! – Ден мало не вибив двері у кабінет. – С.ка, попався нарешті! Хлопці за хвилину будуть там!

Микола замислився.

- Стривайте! А якщо спробувати вийти на інших? Нам би того, хто у них за мозок… Оце буде смачно! Це повністю їх блокує! А сам по собі Полянський нічого не змінить. Ізолюють його-залишаться інші. Проблему вирішено не буде.

- Розколемо!

- Ні. Такі не коляться – Микола згадав тягомотину по справам двох пійманих раніше офлів.

- Ризиковано. Вони ж не пальцем роблені! А ну як помітять спостереження і наведуть якусь холєру на сигнал?

- Так. Можуть. Але спробуймо! Розвертай групу, поведемо лише спостереженням, я кину військовим запит на доступ до їх потужностей.

Ден проковтнув незадоволення. Якщо все вийде так, як каже Микола, ніхто і не згадає, що Полянського знайшов саме він. Всі нагороди за блискавично проведену операцію прилетять шефу. Чорт забирай! Щоб він провалився!

Ден мовчки кивнув і пішов виконувати наказ

Ром знав кілька місць у місті, в яких було безпечно. Одне з них – цей парк в промисловій зоні Харкова, що старішав красиво, як жінка, що не паплюжить свій вік біогелем та хайлайтером у зморшках.

Зараз він був тут один зовсім. Ром спостерігав, як вітер чеше довгі жовті пасма верб. Стояв, не рухаючись.. Палці ніг заніміли. Мокрий сніг просочився холодним брудом крізь екошкіру і поступово перетворював шкарпетки на неприємних мокрих жаб, бо обліпили ноги.

Пригадав свій перший бунт проти системи. Дебютну втечу.

Він просто пішов мандрувати проспектом, поки мама купувала мандарини.

Пішов, потім побіг. Сховався за рогом і визирнув - мама саме розраховувалась з продавцем. Паперовими грошима, які тримала в спеціальному девайсі разом з круглими металевими. Як він називався? Тоді всі мали таки…

Ромчик весело сміявся– гра йому дуже подобалась. Він чкурнув у натовп і побіг вздовж рядів з ялинковими прикрасами та різнокольоровими гірляндами. Біг, біг… Йому здавалось, що мама ось-ось дожене, схопить його на руки і скаже «ку-ку!»

Він геть захекався, а мама все не наздоганяла. Тоді Ромчик озирнувся. Мами позаду не було.

Він припинив сміятись. Стало страшно. Ромчик постояв якийсь час, вглядаючись в натовп.

Мама не йшла.

Повз проходили люди з ялинками та пакетами, натовп гудів і ніхто не зважав на розгубленого малого. Ромчик з усіх сил намагався не плакати, але сльози все одно котились по обличчю.

Чому мама так довго його не знаходить?

Аж ось в натовпі з’явився Дід Мороз. Хлопчик побіг до нього

«Дідуууу! Я загубииився!»

Тепер все буде добре. Дід Мороз може все на світі! Хай, замість подарунку на Новий рік, знайде маму!

«Гей, малий!...»

Потім була кімната з поліцейськими, які дали потримати справжній пістолет, чай з цукерками і олівці. Прибігла мама. Перелякана і якась стара. Схопила його на руки. Ромчику, синку! Ну слава Богу! Кули ти втік? Я так тебе шукала!

Мама, яка шукала. Жодних пристроїв, що підтримували зв’язок з дитиною! Мама, що бігає вулицями, а не відстежує пересування маячка на моніторі.

- Макс Колієнко, 38 років, фрілансер,

- І все?

- Так. Ноунейм. Як здавалось. Нічим не виділявся. Заробляє на веденні комерційних сторінок, трахає бабів та веде доволі тухлий блог з веганськими рецептами.

- Хто б міг подумати… - Ден був розчарований. Він уявляв собі цього офла таємничим, як граф Монте Крісто і трошки брутальним. Ментальна пастка. Так діти уявляють собі злочинця в шляпі, плащі і темних окулярах, легко стаючи жертвами бабусь-кіднемперів. Цей Макс був посереднім до непомітності і це обурювало Дена до піни з рота:

- Вн тупо живе посередині, в сліпій зоні! І все! Посередині - посередньо! Ось як можна бути офлайн -онлайн!

- Не ламай мій мозк – Микола дивився на обличчя Макса. Зараз його було добре видно – офли наблизились до камер майже впритул. Цей смаркач в драних джинсах і розтягнутому светрі - людина, що знайшла спосіб водити за носа штучний інтелект. Чи що там у нього замість носа? О, ось що треба загадати онукам як гратимуть в «корову». – Беремо?

- Ні. Ще рано – розтягнув свою хвилинку значимості Ден. - О восьмій же…

Десятий день закінчився. Рекорд побито. Рома трошки лихоманило від передозу осіннього холоду.

- Ну ви красунчики! – Замовник потер долоні. – Я не знаю як, але ви робите історію! Це ж майже як безсмертя купити!

- Це, нажаль, не зменшує вразливості,- сухо відповів Ром.

- Зараз він продасть те, заради чого вони всі так багато років ризикували. Чим жили. Проте було бридко. – В якомусь сенсі навіть збільшує.

- Хай так! А ви? Тепер як ?

- Чи виходи темо? В цей спосіб-ні. Хіба що знайдемо новий. Не хвилюйтесь.

- Шкодуєте?

- Так. – чесно відповів Ром.- Мені особисто бракуватиме свободи.

- Ще можете відмовитись.

- Ні.

Макс стояв поруч і мовчки киав на фрази Рома.

- Тоді по рукам. Ми переведемо гроші на вказані реквізити через кілька фондів та тендерних агенцій, якщо ви готові.

Ром кивнув і вийшов надвір.

Просто забути цей день. Викинути з пам’яті.

Дивно, як пам'ять людей мілішає пропорційно до того, як зростає пам'ять мобільних пристроїв. У найуспішніших персон вона пласка, як малолітня містечкова хвойда, просякнута дешевим пивом та запахом чоловічої слини.

Від Замовника так само смердить слиною. Він вийде рази три і забуде про цю забавку, технологія безпечних виходів загубиться в сейфі.

Згадають про офлів років за п’ять? Чи ніхто і не згадає ні про них, ні про виходи з Мережі? За пару десятиліть це «потойбіччя» стане таємничішім, ніж реверс Місяця. Ніхто його не бачитиме. Проте ходитимуть чутки про те, що там, офлайн, на зворотній стороні Мережі, знайдені сліди розумного життя і залишки людської цивілізації.

Чи вивчатимуть діти майбутнього в школах доонлайнову еру, хоча б як одну з історичних гіпотиз, існування якої не має вагомих доказів? Чи буде її згадано в збірці «казки і легенди світу? Чи, може, людство просто перезавантажать? Мережа встановить оновлення історій акаунтів, додавши нових фільтрів на свіжестворені споди, щоб, замість роздивлятись свій родовід, на його приміряли блискітки та кольорові тонування?

Макса не було надто довго. Точно більше години. Дві? Три? Ранні сутінки густими мазками вкривали простір.

Ром почувався зґвалтованим.

Нарешті вийшов Замовник з чоловіком, що його супроводжував. Без Макса. Замовник посміхався.

- Роман Полянський, ви затримані за звинуваченням у незаконній кібердіяльності і використанні заборонених інформаційних технологій, що несуть загрозу глобальні Мережі . Згідно закону, ви маєте право….

Звук з рота інспектора-замовника зникав, наче на приймачі хтось поступово його скручував на нуль.

Все.

Довічне. це без варіантів. З купою чіпів та контрольованим доступом сильно обмежених ресурсів. До кінця днів онлайн, поки не помре, блимнувши наостанок червоним на моніторах.

Що напишуть про нього на граніті?

«Вільний вовк, що зачах в клітці»

Хоч зараз не лестити собі!

Насправді буде так: «ноутейм. акант номер 8479564309867.

Страшенно хотілось просто зараз йти кленовою алеєю і дихати мокрим листям. Занурювати черевики в жовтий мокрий листопад біля бордюру. Дивитись в калюжі і знати, як в дитинстві, що це портали в якусь паралельну реальність з літом, однорогами і морозивом. Що є вихід на сторону