Релікт

Я вражено втупився в екран, аж дух перехопило.

— Ну?!! — громовисто вкушпелив майор Власенко і я утямив — викликали мене не тішитися зображенням.

Об’єкт був завбільшки з огрядну планету. Украй химерної і безладної форми: із несиметричними заокругленнями, вузлуватими наростами і хаотично розкиданими впадинами. З дозволу сказати — справдешня почвара міжзоряних глибин. Із чорного світлопоглинаючого матеріалу. Памороки забивало. Бортінтелекту довелося напосісти, аби скласти наближене до дійсності відображення.

— Це... — я зирнув на показники радіаційного фону та параметри випромінювання обіруч страшидла, — напевне штучного походження. Космічна станція чи зореліт...

— Зореліт?!! Таких розмірів?!! Неможливо! — ляснув майор м’ясистою долонею по сердешним сенсорам.

— Його форма вказує... Функціонально це скоріш судно.

— Чиє? — доскіпувався очільник нашого корита.

— Із моїм рівнем доступу до баз даних... Імперії невідомі такі об’єкти.

Майор далі не слухав.

— Відіслати депешу з усіма відомостями у генштаб із копією в управління розвідки. Перший рівень секретності. Запит на негайне направлення сюди дослідницького спецпідрозділу та бойової ескадри... — заповзявся він роздавати накази.

А я ще з такою нехіттю чалапав на капітанський місток. Гадав, що чергова навчальна тривога. Хоч щось цікаве за три роки служби. Якщо не рахувати появу на кораблі другого лейтенанта півроку тому. Усі чоловіки донині казяться за нею, та марно. Плюй не плюй в море — води не прибуде. Марта Білецька — струнка двадцятип’ятирічна білявка. Цілком жіночна, на відміну від решти жінок-офіцерів на кораблі. Пронизливі блакитні очі. Довге волосся до поясу, причому розпущене — чого нікому до неї не дозволялося. Мені й досі з дива не сходить як ця заборона зникла із довжелезних списків укладених жмикрутом-майором правил (ох, і любив же він цю справу).

Той саме щось бубнів до неї. Радиться. Лейтенант хутко утерлася в довіру до старого вовка і стала першим помічником. Не дивно. Її гострому розуму можна було позаздрити, а зовнішністю вона нокаутувала усю жіночу частину екіпажу.

— Присутні оголошуються носіями імперської таємниці першого рівня із обмеженням на пересування кораблем молодших чинів, — гаркнув майор. Сказав — як в око вліпив, усі одразу принишкли.

Народу на капітанському містку та в центрі управління нижче було хоч греблю гати. Спеціалісти усякечких профілів, старший офіцерський склад, із півдесятка практикантів. Повільна, марна та марудна товкотнеча. Химерна конструкція містка у нас виснувана традиційно для суден Імперії, тобто геть незручно. Данина якимсь допотопним традиціям. Несосвітенна дурниця — тіснота, задуха, а під обстрілом усі летітимуть положистими дугами сторч головою.

Практиканти отетеріло витріщалися на монітори, а то й хапали дрижаки. Справдешні бевзі.

Дівча, яке я випадково збив на вході, упоралася зі збиранням розсипаних планшетів. Я, коли уздрів що у нас на екранах, обмежився вибаченням. Тим паче, що найближче до мене упала її зашмаркана хусточка, торкатися якої бажання не було. Стояла поруч зі мною, вдивлялась в екран. Обличчя бліде, волосся розвихрене, піт градом лився із чола. Не надто естетичне видовище, щоб їй добре було. Я презирливо пхикнув, одначе практикантка не зауважила натяку. Куди там — такого вона у своєму житті не бачила. Добре, що за розпорядженням майора практиканти носять на формі нашивки з іменами. Ніхто їхніх імен не запам’ятовує. Емма Руснак.

— Неймовірно, — хрипко прошепотіла вона. Чим остаточно відірвала мою увагу від лейтенанта, котра під мерехтливими червоними лампами тривоги виглядала особливо чарівно.

Дівчина дивилася на об’єкт із виразом панічного страху й одночасного зачудування. Ніби у прострації. Зовсім зелена, подумав я. Близько двадцяти років. Обскубане абияк чорне волосся (упізнається робота корабельного перукаря) із хвостиком, що ховався під комір. Украй бліде обличчя неприродно контрастувало із волоссям. Блідо-сині очі теж незвичні — мабуть, родом із якоїсь задрипаної колонії на околицях Імперії. Придивившись, я збагнув, що не вперше вона розсипала планшети через мене. Також пригадав, що дівча вже кілька разів складало мені звіти. Теоретично, мені мало стати соромно.

— Цього не вчать в академії, — повагом буркнув я.

Емма перевела на мене погляд. Сахнулася, напружено кивнула і позадкувала до столика третього помічника — навдивовижу дебелого й опасистого чолов’яги. То був кінцевий пункт призначення її електронних планшетів. Спостерігала за екраном вона надалі звідти. Я хмикнув — може страшиться, що знову наступлю на її тендітну ніжку чи докину чергових доручень. Практикантам на кораблі не позаздриш.

На містку панувала статечна тиша. Дещо важка атмосфера — так і занидіти недовго. Насичений синій колір панелей, якими нещодавно обшили стіни, посилював це відчуття. Панелі дисонували із потертим обладнанням та вицвілим гербом, що висів за спиною майора. На новий символ виділених на ремонт бюджетних коштів не вистачило. Стяги Імперії й Альянсу Міжзоряних Держав, утім, були новенькими.

Майор замислено шпортався у просторій кишені свого мундиру. Лейтенант Білецька оглядала присутніх на містку. На мить її погляд зупинився на мені. Ех, хотілося би, щоб довше, ніж на мить... Осьтут я зрозумів. Це ж незла нагода. Я рішуче попростував до майора.

— Про це не може бути й мови! — гримнув той за п’ять хвилин.

Увага присутніх мене крихту непокоїла, одначе пильний та уважний погляд лейтенанта компенсував усе з вершками. Не пригадую, щоб вона колись сприймала мене так серйозно. Це й додало хоробрості. Навіть занадто...

— У нас чіткі інструкції на такі випадки. Ми викликаємо спецпідрозділ і чекаємо. Об’єкт досліджуватимуть вони.

— У моїх функціональних обов’язках... — почав заперечувати я.

— Це військове судно! Ви робитимете, що вам накажуть старші за званням!

Це була зайвина. Як тільки майор помічав натяки на порушення субординації, пиши пропало. Судно не було суто військовим, як би йому не хотілося так думати. Воно військово-дослідницьке, і від «військово» у нас негусто. Лише майор, він же капітан, якого відіслали у відставку зі справжньої військової служби, комплект формальних «офіцерів», що зроду не бачили війни, сяке-таке військове обладнання і хирлява зброя.

— Скільки часу потрібно спецпідрозділу, щоб прибути сюди? — спитав я обережно майора, коли помітив, що той охолов.

П’ятнадцять хвилин обачних зауваг, викладених стишеним голосом, і я вторував шлях до мізків пана Власенка. Об’єкт рухається; черепашача швидкість либонь не все, на що та почвара здатна; він може увійти у гіперпростір —  неможливе для нас не конче неможливе для них; нас можуть виявити; я проходив спецпідготовку і знаю закономірності будови суден усіх цивілізацій. Запевнив у 90% ймовірності відсутності на борту живих істот (я дещицю заокруглив, бо моє слабке місце — відсутність спеціалізації з контактування). І всетакеінше, і всетомуподібне. Як треба, то макітра у мене варить, навіть такого недовірка вистачить кебети переконати.

Лейтенант це оцінила — я вдостоївся ледь помітної, та від цього не менш запаморочливої посмішки. А це не абищо — вона ніколи не посміхалася. Майор же похмуро зирив з-під кошлатих брів.

— Ви розумієте, що це означає?

— Так. Мене готували до цього.

Він перезирнувся із лейтенантом і та кивнула. У її погляді тепер виявлялося стільки поваги, що я просто очманів. Навіть на сержанта Петренка вона так не дивилася, коли той самотужки на катері захопив баржу з контрабандою. Ще й перевізників віддухопелив як слід.

— Що ж, улаштовуйте катер, — кинув майор. — Простежте, щоб там було все необхідне для завдання.

Емма ніби прокинулася він сну. Із переляканим виразом вона підійшла до капітана, і пробелькотіла:

— Ви не можете... Ви ж посилаєте людину на смерть!

Майор не звернув на неї уваги.

— Ми ж не зможемо за статутом забрати його! Він же там загине! — її голос став рішучішим.

— Практикантко! Негайно поверніться до виконання своїх обов’язків! Нічого тут вештатися!

Це була Марта Білецька. Дівчина з острахом зиркнула на неї і вийшла з містка.

Не довго музика грала. І нащо було нагадувати? Емма права, я знав, що мене чекає. Одначе така нагода приключається раз у житті. Я увійду в історію. Чи не увійду, але принаймні лейтенант мене запам’ятає.

Під час недовгого польоту на катері я встиг відчути усю гамму відчуттів. Полегшення від комфортної і прохолодної кабіни, що разюче різнилася із задушливими приміщеннями мого осоружного місця роботи. Гордість і самовдоволеність від слів підтримки, які лунали відеозв’язком мало не від усього екіпажу. Я вірив, що мені все до снаги. Навіть спорохнілі старечі слова дідка-кока, від яких зазвичай у душі верне, слухав із радістю. А ще мав справдешнє щастя від короткої індивідуальної розмови з лейтенантом.

— Я пишаюся, що у нас на судні виявилися такі відважні науковці, як ви.

Таким чарівним поглядом вона не обдаровувала ще нікого на кораблі! Подейкували, що в неї на флоті є наречений, і саме через нього вона не заводила ні з ким стосунків. Та під час розмови я твердо вирішив, що то просто плітки.

Однак коли катер віддалився і відеозв’язок відключили із міркувань безпеки з моїх очей спала полуда. Виринули тривога, і непевність, і страх... Коли я наблизився до підвади на візуальну відстань, то вже кляв себе за ідіотське самовбивче рішення. От куди мені тепер тричі не хотілося.

Катер плавно прикріпився до безкрайньої обшивки велета у зарання розрахованому місці.  На цю мить я остаточно забув усі свої плани дослідження і розрахунки. Мені йшлося про одне — лишитися живим. Я не міг повернутися, бо за статутом катер збили б. Та й сором.

Шансів на виживання усередині не набагато менше, аніж зовні. Розуміння цього штовхнуло мене до дій. Я увімкнув маніпулятори і плазмовий різак повільно вгризся в обшивку корабля. Як я і розраховував, це був технічний шлюз, з огляду на його невеликі розміри. Товщина виявилася посильною, хоч аналіз показав дивний результат — це був не метал, а щось близьке до надтвердої кераміки. Невдовзі у дослідницькій капсулі я потрапив вглиб, де довелося різати ще одне перестіння.

Коли я пройшов через усі перепони, то вибрався із капсули у приголомшливо просторе приміщення. Протилежна стіна розташувалася не ближче кілометра. Стелю було видно у височині на такій же висоті. Ліворуч і праворуч велетенські проходи танули у темряві. Я ступив кілька кроків уперед і зупинився. Один як палець. Ох і дурницю ж я втнув із цим дослідженням. Чувся тепер обшахраним. Ледь поборов крижану тінь жаху.

— І що далі? — пирхнув сам собі під ніс.

Поверхня стін була рівною, та не гладкою. На висоті метрів десяти зі стіни долинало тьмяне червонувате освітлення. Причому я не бачив освітлювальних пристроїв — світло линуло прямо зі стіни чи то крізь неї.

Повітря не було. Аналіз показав близький до зовнішнього вакуум. Я дістав решту приборів і настрій підупав ще дужче. Зсередини неможливо передати дані, бо всі хвилі глушилися. Тільки із катером ще був сякий-такий тривкий зв’язок, коли я підходив до отвору. Суденце могло відсилати повідомлення на шифрованих надслабких гамма-хвилях. Доведеться щоразу повертатися сюди. Я надіслав короткий рапорт із зображеннями вже побачених приміщень цього творива та показниками датчиків.

Рушив вперед й одразу помітив, що світло позаду гасне. Воно реагувало на мою присутність. До того ж було чітке чуття, що за мною хтось стежить. Від цього усього млоїло під серцем. Відчув, що з’являється приступ агорафобії, з чим, мені здавалося, я вже давно розпрощався. Закортіло повернути назад.

Я розчув шум позаду й обернувся. Розрізнив у напівтемряві постать, що стояла неподалік зробленої моїм катером діри. Із дощу та під ринву. У мене душа пішла у п’ятки. Єдине, що дещицю заспокоювало — постать скидалася на людську. Якщо це раса, яка витворила цей корабель, то сенсації не сталося. Вони теж гуманоїди.

Постать повільно подалася до мене. Я чув глухі кроки.

Коли вона увійшла в освітлений червоним простір — у мене всередині тьохнуло від радості. На ній красувався наш імперський гермокостюм. Капітан прислав когось на підмогу — майнула перша думка. Потім я засумнівався. Не могло цього статися. Хутко опустив погляд на датчики — у таких ситуаціях тільки на очі покладатися не можна. Однак це таки була людина і навігатор навіть указав хто саме — практикантка Емма Руснак.

Це взагалі нікуди не в’язалося. Практикантку вони ніяк не могли пустити сюди. І чому над нею не загорілося світло?

Дівчина наддала ходу і невдовзі перейшла на біг. Коли опинилася біля мене, то я помітив її тремтіння й вираз неприхованого переляку на обличчі.

— Добре... що ви не зайшли надто далеко, — пробурмотіла сердега.

Зв’язок між нашими костюмами працював добре. Однак упало в око, що з катером і, відповідно, кораблем, він уже втрачений.

— Як ви опинилися тут? — свого здивування я не приховував, навіть страх відступив.

Емма зніяковіла.

— Я... Правду кажучи, я втекла...

— Чому? І як?

Збентеження тільки зросло.

— Я... хочу знати, чий це корабель.

— Для вас це важливіше за життя?

— А для вас?

Питання захопило мене зненацька. Я довго озирав дівчину, а потім мовив:

— У мене були причини.

— У мене теж.

— Які?

Емма напружено озирнулася по сторонам і тільки після цього пробурмотіла:

— Це мрія мого життя... Знайти подібне... У мене майже не було шансів. Я багато навчалася, але нас, унжійців, не допускають до повноцінної служби. Мені вже двадцять п’ять, а я тільки практикантка.

— Двадцять п’ять? — перепитав я. — Земних років?

— Так.

Я отетерів. Давав їй років двадцять лише з огляду на те, що вона практикантка, а вони не можуть бути молодшими. Виглядала ж вона ще меншою. А тепер виходить, що ми майже однолітки.

— А чому сюди вирушили ви? На смерть.

Людська доскіпливість не має меж.

— Ну, це теж було метою мого життя. Знайти і дослідити такий об’єкт.

Не міг же я сказати, що просто панна лейтенант позбавила мене на ті фатальні кілька хвилин розуму. Емма розсіяно кивнула і знову озирнулася.

— Загалом це підло. Відправляти людину саму в таке місце, — докинула вона.

— Ніхто не змушував мене важити головою.

— Хіба ви знали, куди йдете... За уставом забороняється відсилати на таке завдання людину саму.

Позаду неї почувся скрегіт. Із боку діри, через яку ми прибули. Я рушив туди, але дівчина мене зупинила.

— Не варто. Обшивка зростається. Ми вже не зможемо повернутися.

— Зростається? Як це?

Емма коротко зиркнула на мене:

— Не знаю. Я помітила це, коли проходила. Ледь протиснулась.

— У мене є ручний лазер!

— Його потужності не стачить. І взагалі, нам треба швидше йти звідси.

Дівчина припустила бігцем у смерк. Знову я звернув увагу на те, що світло над нею не загорається. Ще раз глянув убік отвору — навігатор підтверджував слова Емми.

— Ну? Швидше! — гукнула та.

Я попрямував за нею, лишивши катер із усім гамузом. Мабуть дійсно, треба прожогом утікати подалі від «місця злочину». Червоне освітлення рухалося за мною.

— Чому це світло тільки біля мене? — буркнув я.

— Це тривога. Ви ж проникли у корабель не зовсім звичним шляхом. Але не переймайтеся, зараз не цього треба боятися.

— Що? Чого боятися? І звідки ви це знаєте?

— Логіка, інтуїція, трохи знань... Це припущення, я не знаю напевне... а, довго пояснювати. Не зважайте на те, що я несу.

Ми бігли довго, хвилин двадцять. Сім верст до небес і все пішки... Потім практикантка ураз зупинилася і наблизилася до стіни. Мені придалося кілька хвилин розглядання, аби побачити чому. Стіну просікала тонка лінія, що нагадувала обрис високого проходу.

— Це двері в шлюз, — мовила вона.

— Двері? У шлюз?

Бодай тому грець — я почувався ніби на якій чудернацькій екскурсії із не менш дивним гідом. І мені це не було до вподоби.

— Це не можуть бути двері, — твердо сказав я. — Це просто лінія, висічена в суцільній стіні. І шлюз був там, де я прорізав шлях лазером.

— Можливо, і так, — стенула плечима дівчина, але не припинила свого вивчення.

Невдовзі вона знайшла ще менш помітний висічений прямокутничок поряд. Якраз на висоті людського зросту. Стала його вивчати, потім доторкнулася. Глибоко в стіні щось зашуміло. Я розрізняв певний ритм, ніби монотонні удари, що складалися у потойбічну мелодію.

На обличчі Емми з’явився страх.

— Відійдіть, швидко! — кинула вона.

Я ступив кілька кроків назад — у шумові дійсно чулася загроза. А дівча зірвало герметичну рукавицю з руки і приклало долоню до прямокутника. Я не встиг її зупинити.

— Ти що, збожеволіла?!!

Коли я підбіг до неї, вона вже натягла рукавицю назад на неслухняну, обморожену вакуумом руку.

Однак це подіяло. Шум кудись заподівся. А за кілька секунд, на моє зчудування, частина стіни від’їхала вглиб, а потім убік. Не так сталося, як мною гадалося. Це таки були двері, а за ними таки шлюз. Кількість моїх питань до практикантки зростала, але озвучувати їх не було нагоди. Після шлюзу ми втрапили у житлову частину корабля. Тут стояло зеленувате освітлення, хоча поряд зі мною все одно воно червоніло. Кривулясті коридори, якими ми швидко простували далі були дуже просторими, метрів сто ушир.

Я не розумів, куди так поспішає Емма. Кожну хвилину мені хотілося зупинитися і розглянути черговий химерний пристрій, сила-силенна яких траплялася на шляху. Їхня строго геометрична форма, як і всього всередині, гладінь, дивно контрастували із виглядом цього покруча зовні. На поверхні пристроїв були висічені усілякі тонкі квадратики, прямокутнички та трикутнички. Матеріал скидався на пластик.

Несподівано знову зазвучав той самий тривожний ритм і практикантка різко зупинилися. Ухопила за руку й мене, бо я за інерцією біг далі. Сила тяжіння тут трохи менша, аніж на нашому судні.

— Не встигли, — захекано мовила вона.

— Що?

Позаду і попереду нас зі стелі опустилися дві перегородки. Ми опинилися у кубі із рівних стін, які видавалися зеленими через освітлення. Пахне смаленим, подумав я. Груди стискала нервова ядуха. Ох, і чого мене лихий попутав утрапити сюди?

Шум наростав, на обличчі дівчини відбилася паніка.

— Доведеться зняти шлеми, — нерівним голосом промовила вона.

— Що?

— Немає вибору. Якби ми встигли... Я розумію, що це небезпечно... Тут щось сталося, нікого немає. Можливо, епідемія...

Повітря у житловій частині було придатне для людей, хоч і містило кисню дещо більше за норму. Відомих вірусів і бактерій датчики не показували.

Емма перша звільнила голову із гермокостюма. Мої руки потягнулися до мого, та ось їх наздогнав глузд і я зупинився.

— А навіщо? Що це дасть?

— Будь-ласка!

Шум наростав. Я нічогісінько не тямив. Досі дівчина приймала правильні рішення і я скинув шлем. Практикантка одразу кинулася до мене і поцілувала. Міцно так... Я вкляк. Обійняла і не відпускала. Її розмаяне волосся приємно пахло фарбою. Ну й устругнула. Це щось типу останнього вияву почуттів перед обличчям смерті чи що? — думав собі я.

Шум стих. Коли зникли останні удари Емма відпустила мене. Вона знесилено сповзла на підлогу, прихилилася до стіни і подивилася угору. Я підняв погляд і мене піт пройняв. Оце так притичина... Незважаючи на химерну вузлувату конструкцію, ствол лазера я ні з чим не сплутаю. Їх було чотири, у кожному кутку стелі. Усі спрямовані на мене.

— Не хвилюйся, тепер вони тебе не зачеплять.

І дійсно, зброя беззвучно згорнулася, притулилася до стіни і ніби розтанула у ній. Я покліпав очима, бо не розумів як воно могло розчинитися у міцній структурі стін.

— Там голограми, — сказала дівчина.

Я обернувся до неї. Емма важко дихала, а на її сполотнілому обличчі з’явився химерний рум’янець — у вигляді трикутничків на щоках. Я такого ще не бачив, але виглядало мило.

— Поясни, будь-ласка. Усе, — тихо мовив я.

Дівчина кивнула. Перегородки піднялися і нам знову відкрився широкий коридор. Емма зирнула на один із квадратиків у стіні, що для мене нічим не відрізнявся від інших, і піднялася. Зняла рукавицю і тицьнула здоровою рукою, достоту як раніше. Прочинилися невеликі двері.

— Ходімо сюди, — сказала вона.

Тут виявилася простора кімната із кількома підвищеннями на підлозі та виступами на стінах. Дівчина сіла на одне з перших. Воно виявилося м’яким.

— Краще сядь, зараз ми увійдемо у гіперпростір.

— Що? — але не встиг я вимовити закінчення складу як в голові запаморочилося.

Перед очима попливло. Час ніби уповільнився, що допомогло мені зберегти рівновагу і не впасти, коли перехід завершився. Однак самопочуття було препаскудне, а мовленнєві функції тимчасово порушилися. Я заходився робити стандартні вправи для артикуляції, аби повернути здатність говорити. І таки сів, бо нудота не минала.

— Вибач, це сталося раніше. Я така розтелепа. Мабуть, через старе обладнання час указувався невірно.

Сама чулість та гречність, однак мій погляд був промовистий.

— Так-так, я розповім. Зараз би випити... Та краще ні, бо після ваших коктейлів я сама не тямлю, що плещу... Це александрійський корабель. Як ви називаєте їх... Нас тобто.

Я починав добирати все до пуття.

— Не дивуйся так, — провадила Емма далі. — Я чудово знаю, що в александрійців нині немає нічого подібного у суднобудуванні. Та воно наше. Йому кілька тисяч років. На світанку цивілізації, коли тільки був відкритий гіперпростір, предки збудували дванадцять отаких велетенських кораблів. Наша планета була перенаселена й тривала війна. Яка за тодішніми розрахунками мала скінчитися поразкою і знищенням усієї нації. Тому більшість населення була відправлена таким робом у найвіддаленіші куточки Всесвіту. До планет, які за даними розвідників були придатні до життя. Аби зберегти націю. Однак багато закономірностей гіперпростору тоді не було вивчено. Жодне із цих суден не потрапило до пункту призначення. На такий випадок вони програмувалися на багатовікове блукання космосом у пошуках придатної оселі. І не мали повертатися додому, окрім виключних випадків. Наша цивілізація вижила у війні, і навіть змогла створити неприступний бастіон зі своєї системи. Та були втрачено всі культурні здобутки того часу. Зараз ми користаємо тим, чим і наш перманентний ворог. Тобто Імперія. Це судно безцінне для нас. Як пам’ять.

Емма взяла щось прямо із стіни і задумливо розглядала ту штукенцію. Потім продовжила:

— Я агент, упроваджений до ваших структур. Наша проблема в тому, що з імперських народів біологічно ми схожі лише на унжанців. Та й ця схожість дається шляхом багатовікового відбору і корекцій. А вже 15 років як комітат Унґ в опалі після спроби революції, тому нам складно досягати високих постів в Імперії.

— Це н...неможливо... — я потрохи повертав артикуляцію. — Служби безпеки... не п.. пропустять жодного... шпигуна на службу.

— Нас із сестрою підкинули малими дітьми на Унґ. Мені було чотири, сестра — новонародженою. Дитбудинок, а потім родина. У дванадцять я «зникла». Чотири роки проходила навчання, а потім ще чотири була в стані... Не знаю як перекласти... Тіло не змінювалося, а мозок працював й отримував решту інформації. Потім підлаштували нещасний випадок і моя сестра опинилася у лікарні у важкому стані. Там нас підмінили, фізіологічно ми стали одного віку. Не знаю, чи Софія жива зараз. Нащо я це розповідаю... Я можу поплатитися... Але... мені хочеться, щоб ти знав, що я теж людина. Я жила серед вас, я була дитиною, я люблю Унґ, люблю своїх батьків... Ех, це складно...

Її голос затремтів і вона відвернулася.

— Цей корабель єдиний, що повертається додому. Через стільки часу. У трюмі кілька тисяч криогенних трупів... Планета була знайдена, але згодом там почалася епідемія. Корабель із незараженими вирушив назад. У них була якась важлива інформація. Така, що дозволила системі подолати суворі інструкції. У цьому секторі одна з кількох точок входу у гіперпростір, через яку такий великий об’єкт може опинитися біля Александрії. Він прямував саме сюди. Я одразу його впізнала, хоч у нас не збереглося навіть зображень. Безперечно, я мусила рушити сюди.

— А поцілунок? Що це за вистава?

— Система тут вкрай застаріла. Хоч я вчила давньоалександрійську, але насправді вона виявилася не такою. Я маю можливості, — дівчина постукала пальцем по своїй голові, — обмінюватися інформацією і навіть віддавати команди, але судно розуміє далеко не все. Як і я його. Довелося діяти так, аби дійшло, що ти не ворог.

— Дивна дія...

— У кожного народу є традиції і риси, що незмінні віками. Які знаходяться дуже глибоко на генетичному рівні. Я показала, що ти мій... партнер, і система це розпізнала.

Я похитав головою. Емма приємно усміхнулася і сказала:

— Відпочинь. Політ буде довгим.

Піднялася і вийшла з кімнати. Я ліг і швидко заснув.

Прокинувся я із жахливим головним болем. Спав, мов бабак. Довго не міг зрозуміти, що сталося, і чого мені наснилося таке жахіття. Поступово все згадуючи, я з тривогою роззирнувся по бокам кабіни дослідницького катера. Глянув на мапу навігації і ще більше занепокоївся. Я був бозна де, на віддаленій околиці Імперії. Добре, хоч до найближчого населеного об’єкту, якогось промислового заводу, лише кілька днів льоту.

Потім звернув увагу на блимання екрану. Увімкнув запис, що там був.

— Як александрійка я зробила поцілунком вибір за двох, не питаючи тебе. Та як твоя співвітчизниця я мушу повернути тобі свободу.