Раз - петелька, два - петелька…

Уламок скелі вагою кілька сотень тон вдарив у корму «Беркута» якраз у той критичний момент, коли наш бортовий штучний розум, - який ми всі називали просто Штуро, або навіть Штурочка, бо в нього було закладено інтелект з «жіночими особливостями», - впала у коматозний стан і не змогла належним чином зреагувати на зовнішні загрозливі фактори. Корабель у цей час висів над тіньовою сферою Бедуїна - тепер уже першої планети в планетній системі новонародженого білого карлика ПіЕр-18-02.

Проте не забігатиму вперед. Оповідка гарна лише тоді, коли в ній чітко проглядається логіка розвитку подій.

Експедицію до ПіЕр-18-02 наш земний Космоцентр запланував ще з півстоліття тому - коли стало відомо, що ця зірка, яка знаходиться в одному з найближчих до Землі зоряних скупчень, вступила в стадію пізнього вигоряння і збирається ось-ось скинути свою зовнішню оболонку, щоб заново з'явитися світові у вигляді новонародженого білого карлика. Взагалі, кожна зірка класу G2 проходить послідовно від народження і до смерті один і той же «життєвий шлях»: «жовта» зірка – червоний гігант – білий карлик. Фокус у тому, що спектральний клас G2 має і наше рідне Сонечко, і спочатку ПіЕр-18-02 мала майже таку ж саму масу. А це означає, що спостерігаючи за процесами на ПіЕрі, ми могли б з високою точністю спрогнозувати поведінку власного світила в аналогічний момент його смерті. Правда, до цього моменту був, за прогнозами астрофізиків, ще майже десяток мільярдів років, але ж однаково цікаво, як воно там, у майбутньому, вибухне.

Тому Космоцентр став потихеньку готувати наукову експедицію до планетної системи зірки ПіЕр-18-02. Коли стало ясно, що «ось-ось бабахне», підготовку прискорили. Було вирішено, що через особливу небезпеку майбутньої експедиції - все ж таки вибухає ціла зірка - ескадру наукових кораблів Земля посилати не буде. Достатньо одного космольоту, належним чином нашпигованого науковим обладнанням.

У Космоцентрі довго сперечалися, який саме корабель надіслати до цього майбутнього пекла. Нарешті, після всесвітнього конкурсу, обрали нашого «Беркута» і мене як його капітана. Екіпаж дозволили залишити мій постійний, і я був дуже радий - не доведеться притиратися характерами в новому колективі.

А ось команду вчених - десять осіб - обирали дуже ретельно. Буквально під мікроскопом вивчали кандидатів у майбутній політ до білого карлика. Після суперечок відібрали найкращих на Землі астрономів, астрофізиків і планетологів. Ще два роки їх готували, щоб зробити наукову команду справжніх «сонячників» - фахівців саме за класом зірок G2. На щастя, мого екіпажу ця вся наземна метушня безпосередньо не стосувалася - ми продовжували звичайні польоти у Сонячній системі та за її межами.

І лише за сто днів до старту нас «мобілізували» - прогнали крізь курс навчання зіркології червоних гігантів та білих карликів. А у вантажний відсік «Беркута» встановили два додаткові модулі для вчених-«сонячників» - житловий, на десять персон, та власне науковий, у якому й розміщувалося все обладнання для майбутніх досліджень. У ту частину вантажного відсіку, що ще залишилася вільною, уклали кластерами мініатюрні супутники-розвідники, які повинні були відіграти роль наших очей і вух у системі ПіЕр-18-02 відразу після вибуху центральної зірки.

І ось настав день, коли ми стартували. Політ «туди» пройшов без зауважень - йшли в гіперпросторі в режимі стрибків, «зайчиком», як у нас в космофлоті полюбляють говорити, тобто без тривалої взаємодії з усякими темними матеріями, темними енергіями та іншими «темними сторонами сили».

У самого сонця ПіЕр теж неприємних сюрпризів не було. Зірка вже роздулася до червоного гіганта, що догоряв, і ось-ось повинна була скинути зовнішню оболонку. Ми дружно прозвали її Хуліганом. До моменту нашого прильоту Хуліган вже встиг «злапати» і розчинити в собі три перші від себе планети, і тепер четверта планета, - кам'яниста, розміром і масою приблизно вдвічі більша за нашу Землю, - стала першою. Вона мала по-піонерському прийняти на себе уламки оболонки зірки, що ось-ось вибухне, і потоки випромінювання від новонародженого білого карлика. І, звичайно, бути спочатку до останку висушеною, а потім і розпеченою майже до кипіння її поверхні всією тією лавиною тепла, яка з'явиться після зриву оболонки червоного гіганта - хоча вже зараз, ще до власне вибуху, температура на поверхні зірки досягла кілька тисяч градусів. При цьому планета, як стверджували наші «сонячні» астрофізики, все ж таки не згорить, не буде вибита з планетної системи в глибини космосу, а продовжить свій політ навколо материнської зірки практично тією ж самою орбітою. Саме тому майбутнього мандрівника «зірковою пустелею» ми і назвали Бедуїном - це здалося для запланованих вже потім, після повернення на Землю, наукових публікацій все ж таки кращим варіантом, ніж запропоноване спочатку штурамном мого «Беркута» Валеркою Курченком ім'я Верблюд.

За кілька днів до вибуху «Беркут» повинен був зависнути на стаціонарній орбіті над тіньовою, не зверненою до Хулігана, стороною Бедуїна. Щоб не виходити з «планетної тіні», корабель періодично «фиркатиме» у простір невеликими коригуючими двигунами. Зі «сховища» за Бедуїном вчені збиралися управляти дистанційно автоматичними супутниками - нашими «очима» і «вухами», - заздалегідь висланими у всі цікаві точки місцевої планетної системи. Супутники будуть збирати інформацію про перебіг вибуху та ретранслювати її на наш корабель, де початковим сортуванням отриманих даних та їх оперативним аналізом і займеться команда «сонячників». Вважалося, що в такому режимі над тіньовим боком планети, та ще й у щільному коконі магнітних полів, що захищають від потоків радіації, ми досить комфортно можемо протриматися трохи більше трьох тижнів за земним часом. Потім Бедуїн розжариться так, що його поверхня почне перевипромінювати потоки тепла і нас почне поступово підсмажувати «знизу». Звичайно, ми не планували перетворитися на «шашлик» на орбіті навколо чужої планети. Щоб продовжити дослідження, нам треба було «втекти» на околиці системи Хулігана.

Наша експедиція проходила точно за цим розкладом до ранку восьмого дня зависання «Беркута» над Бедуїном. На жаль, восьмий день припав на понеділок за земним календарем, і цей день дійсно видався дуже важким.

Земні планетологи, звичайно ж, передбачали, що внутрішні шари Бедуїна після вибуху Хулігана теж почнуть якось змінюватися під впливом теплових потоків, що набігають від материнської зірки. Вважали, що всередині, у мантії планети, можливі деякі хімічні реакції. Але ніхто не знав, які саме, і не прогнозував, що наслідком цих реакцій стане виділення газів. Що ці гази зіллються у потужні газові потоки і почнуть прориватися до поверхні. Що це витікання газів призведе до стрімкого прориву ними залишків кори планети. Що прямо під кораблем, що висить над Бедуїном, протягом всього лише кількох секунд розгорнеться пекельний ланцюг величезних вулканів. Що світлова сила їх миттєвого спалаху буде настільки потужною, що в повному розумінні слова шокує нашу бортову Штурочку, вжене її в аналог людської коми. Що величезний шматок скелі з космічною швидкістю буде викинуто над поверхнею планети, і він всією своєю багатотонною масою вдарить в один з чотирьох маршових двигунів «Беркута» - нижній лівий, розколовши його вздовж усієї конічної поверхні сопла практично по прямій лінії.

Ніхто з нас цього не передбачав. Але це сталося.

Сліпучий блиск за ілюмінаторами. Миттєво гасне світло - це виключилася шокована Штуро. І тут же сильний удар у хвостову частину корабля.

У «Беркута» відразу збилася орієнтація в просторі, і він почав безладно обертатися. На вахті у рубці була наш другий пілот Елла, і вона не розгубилася. Практично відразу запросила оперативне коригування курсу у Штуро. Але та була вже у відключці, і, звичайно, не відповіла.

Тому Еллочка блискавично перейшла на режим ручного керування «Беркутом». Хоча основну систему живлення вимкнула Штуро, що впала в шоковий стан, але включилися аварійні акумулятори, електричні ланцюги перекомунікувалися на альтернативне джерело живлення. І другий пілот за лічені секунди майстерно стабілізувала космоліт у просторі, «фиркаючи» його коригуючими двигунами. І водночас дала внутрішній сигнал тривоги по всьому кораблю.

У наступну годину-півтори пілотажна та наукова зони «Беркута» були схожі на суміш стривоженого бджолиного вулика і мурашника, який зазнав нападу невідомого ворога. Ми працювали як прокляті - оцінювали отримані кораблем і його обладнанням ушкодження. Як з`ясувалося, серйозних пошкоджень було всього два - сопло, що тріснуло від удару уламком скелі, і шокована Штуро.

Що таке шокований штучний розум, земне людство тоді ще не знало. Системи керування зі штучним розумом вищої категорії інтелекту з'явилися нещодавно. Ніхто й уявити собі не міг, що їх може щось налякати. Злякати так, що вони можуть просто замкнутися в собі. Лен Леман, наш фахівець з електроніки, прововтузившись із Штуро в коматозному стані, з гіркотою констатував:

- Відновити її працездатність зараз, мабуть, неможливо. Штурочка зараз нагадує перелякану дитину, яка накрилася ковдрою з головою, заплющила очі, затисла вуха, оніміла і весь час повторює про себе «Мамочка!»

Як наслідок, «Беркут» теж онімів і оглох - наш штучний розум заблокував усі канали зв'язку, відправлення та отримання інформації. А отже і оперативний зв'язок з Землею.

- Капітане, не забувай, що хоча Штурочка і є штучним розумом, але за всіма канонами вона ще зовсім дитина, - вів далі Лен. - Скільки їй, не пам'ятаєш?

- Е... Ну, з моменту побудови років п'ять, не більше, - пригадав я. – Два роки її навчали, а потім встановили до нас, на «Беркут».

- Ось бачиш, - Леман розвів руками. - Розум - розумом, але психологічно вона ще зовсім дитина. Гм, полохлива п'ятирічна дівчинка.

- І що, в принципі, немає жодного способу її заспокоїти? - запитав я.

- Тільки за допомогою матусі - того штучного розуму, який готував нашу Штуро до самостійного існування, - відповів Лен. - Тільки матуся може заспокоїти свою дитину - погладити по голові, ласкаво обійняти, поцілувати…

Я тільки зітхнув у відповідь. «Матуся» Штуро залишилася на навколоземній орбіті.

Але головною нашою проблемою була не Штуро, - зрештою, ми можемо і вручну вести корабель, використовуючи навички пілотів та звичайні корабельні комп'ютери. Немає відео і немає зв'язку, але в кораблі є ілюмінатори, а люди-пілоти мають очі. Набагато більшою проблемою стало сопло, що лопнуло від удару.

Ми збиралися вийти з тіні Бедуіна на маршових двигунах - одним потужним стрибком за межі планетної системи Хулігана, і вже звідти, з безпечної відстані, закінчити цикл наших досліджень. Для стрибка була потрібна робота всіх чотирьох двигунів. Три двигуни - навіть якщо одночасно з ними додатково включити всі малі коригувальні рухові установки, - не забезпечували стрибок космольоту із зони ураження тепловими потоками через гіперпростір. Нас би засмажило, щойно ми висунули б ніс із тіні Бедуїна у звичайному просторі.

Планета під нами поступово теж розжарювалася. Приблизно через чотирнадцять діб Бедуїн розпечеться настільки, що ми не зможемо більше перебувати на орбіті навколо нього. Оці майже два тижні - ось і весь наш життєвий ресурс. Якщо не знайдемо вихід із ситуації, і ми разом з кораблем, і всі отримані нами наукові результати, - все згорить в полум'ї новонародженого білого карлика.

Ремонт пошкодженого сопла, будь-яка «штопка» або «зшивка» тріщини виключалися повністю - сопло з найменшою вадою розлетілося б вщент від впливу потужних енергетичних потоків з двигунів задовго до набору повної тяги для гіперстрибка на межі системи Хулігана. Тут, у сотнях світлових років від Землі та її складів і монтажних баз, нам потрібно було терміново обзавестися справним соплом. Всього лише…

Вихід із ситуації шукали всі - і екіпаж корабля, і науковці. Ми розбилися на групи, думали і сперечалися. З ранку до вечора, іноді навіть забуваючи про сніданок, обід чи вечерю.

Так непомітно пролетіли дві доби. Втомившись сперечатися з Еллочкою, бортінженером Зембовські і штурманом Валерієм Курченком, я вийшов з рубки корабля і пішов пройтися спорожнілими коридорами - «народ» концентрувався в науковій лабораторії, в кают-компанії та у двох-трьох особистих боксах.

Неквапливо рушив по поздовжньому тунелю. У довгих ілюмінаторах над головою ще можна було розрізнити вогники зірок і галактик - Бедуїн поступово «розкочегарювався», але світлові потоки від нього ще не здатні були забити проміння далеких зірок над тіньовою частиною планети. Десь там у Всесвіті пливла зараз навколо Сонечка і наша блакитна матінка - Земля. Тепер уже абсолютно для нас недосяжна.

Коли проходив повз каюти житлового сектора, почулося, що чую чийсь тихий спів. Прислухався - так і є. У четвертій каюті були трохи прочинені вхідні двері, і жіночий голос тихо виводив:

- А то були козаки - ніякі вороги.

Взяли собі дівчину і з сиром пироги.

Пальцями пробарабанив по поверхні дверей і зсунув їх убік. Це була каюта, яку займала доктор наук Анна Веремій, статна і красива жінка-планетолог у віці трохи за п'ятдесят. Зараз Ганна сиділа на вузькому ліжку поряд зі столиком, співала старовинну пісеньку і…

Я вдивився, не вірячи своїм очам. Ні, помилитися було неможливо.

Відчув, як у мене засмикалося ліве око, а по спині пройшов порив крижаного вітру.

Можливо, цієї миті я був схожий на нашу Штуро, загнану в коматозний стан яскравим спалахом вулканів.

Планетолог Ганна Веремій сиділа на ліжку, співала і займалася саме цим.

«Це» я не просто не любив. «Це» я терпіти не міг із самого дитинства, скільки себе пам'ятаю. Навіть одна згадка про «це», кинута кимось мимохідь, у якійсь розмові, викликала в мене справжній ступор.

…Моя прабабуся, Катерина Захарівна Бублик, була дуже освіченою людиною. За спеціальністю вона була педіатром, і досягла у своїй сфері діяльності чималих успіхів - здобула в нагороду три ордени, а на стіні її кабінету висіли в рамках подяки від усіх президентів країни у минулому столітті, починаючи з п'ятого і закінчуючи десятим. У центрі цього «іконостасу» в маленькій золоченій рамочці висіла записка подяки від якогось доктора Комаровського - цією коротенькою запискою від руки і на простому, пожовклому з роками папері, Катерина Захарівна чомусь дуже дорожила.

Потім прабабуся Катя вийшла на пенсію і круто змінила заняття. Тепер вона займалася читанням книг, фотографією та різними рукоділлями. І її улюбленим рукоділлям стало «це».

- Раз - петелька, два - петелька, - напівголосом вимовляла вона, захоплено займаючись своїм хобі, - три - петелька, чотири…

Звичайно ж, я після появи на світ і дорослішання приблизно до чотирирічного віку, опинився у сфері прабабусиного інтересу. Не раз вона вмовляла бабусю і дідуся, маму і тата, щоб молодий паросток сімейства Бубликів був відпущений до неї на дачу на тиждень-другий, а то й на місяць.

Дача у прабаби Каті була світла і простора, стояла на березі річки, навколо зеленіли доглянуті ліси і колосилися засіяні пшеницею та житом агрополя. Я цілими днями міг валятися на пляжі, ловити рибу або носитися на велосипеді лісовими стежками разом із сусідськими хлопцями та дівчатами.

Але настав вечір. Прабабуся Катя садила мене поряд із собою, і починалося щоденне заняття «цим».

- Раз - петелька, два - петелька, три - петелька, чотири…

Це було в'язання на спицях, і вже не знаю чому, але я не полюбив його одразу, з першого разу, з початкового заняття.

Ні, прабабуся зовсім не змушувала мене в'язати. Але я займався в'язанням лише тому, що боявся її образити.

- В'язання, - говорила вона, - заспокоює нерви і дає змогу зосередитись. Крім того, це чудовий тренажер для рук. Це непоганий засіб для розвитку моторики пальців.

Понад десять років, до самого шкільного випускного класу, я «заспокоював нерви», «зосереджувався» і «розвивав моторику пальців» літніми вечорами в компанії прабабусі Каті. За цей час у моїй душі міцно, кам'яно та гранітно, сформувалося неприйняття самого процесу в'язання. Я навіть за мотивами одного відомого вірша написав свій власний віршик:

Кров висисає оте остогиджене,

Прокляте нишком в'язання,

Що моя бабця улюблена вибрала

Засобом для виховання.

Хоча, якщо говорити чесно, під керівництвом прабабусі я таки досяг чималих успіхів.

- Ах, як добре, що в цьому хобі ти йдеш моїми стопами, - зітхала вона, обіймаючи мене за плечі. - Для літньої людини так важливо, щоб її справа не була забута нащадками!

Потім я вступив до космічного коледжу. Життя закрутилося навколо з небаченою швидкістю. Якось, під час курсантської практики на Місяці, на моє ім'я прийшла телеграма - батьки сповіщали, що прабабуся Катя тихо відлетіла до зірок на сто чотирнадцятому році життя.

…Планетолог Ганна Веремій сиділа в каюті на ліжку, співала і займалася «цим».

- В'язання, - сказав я безбарвним тоном. - Ви в'яжете спицями…

Моя шелепа, здавалося, одеревеніла, коли я вимовляв ці слова.

- Так, капітан, я в'яжу, - доктор Веремій мило посміхнулася. - Ось таку симпатичну шапочку.

Вона розгорнула свій виріб, який вже набув вигляду подовженого конічного чепчика червоного кольору.

- Не знаю, чи зможу я подарувати його внучці… - планетолог гірко зітхнула. - Але…

Вона зробила паузу і вимовила:

- В'язання заспокоює нерви та дає можливість зосередитись. Крім того, це чудовий тренажер для рук. І ще це добрий засіб для розвитку моторики пальців.

Світ поплив у мене перед очима. Здалося, що переді мною на ліжку у вузькій каюті сидить зі спицями в руках сама прабабуся Катя.

- Хочете, я вас навчу в'язати, капітане? - Обличчя доктора Анни Веремій знову розквітло посмішкою. - Це зовсім не складно!

- Ні-ні, - поспішно пробурмотів я, позадкував у коридор і закрив за собою двері.

Стискаючи і розтискаючи кулаки, пішов у бік рубки корабля. Настав час закінчувати перекур.

Гм... Червону шапочку вона, бачите, в'яже... Для внучки... Нерви заспокоює...

Ну, як може заспокоїти нерви цей червоний витягнутий конічний чепчик, га?

Червоний витягнутий конічний чепчик…

Витягнутий конічний чепчик…

Конічний чепчик…

Конічний...

Конус…

Знаєте, як приходять у людські голови геніальні ідеї?

А ось так: йдеш собі, йдеш коридором корабля - і раптом бах! Блискавка в голові! Яка одразу висвічує все та з усіх боків.

Я кулею влетів у рубку. Еллочка, Зембовські та Валерка Курченко замовкли на півслові.

- Капітане, що ще трапилося? - встиг злякано видавити Зембовські.

Я не відповів і мовчки бахнув долонею по кнопці загального тривожного збору на пульті. А коли менше ніж за хвилину вся команда у складі сімнадцяти людей втиснулася в рубку, запитав:

- Хто, крім мене та доктора Веремій, вміє в'язати спицями?

У тиші, що утворилася під стелею рубки, було чути, як дзижчить мушка-дрозофіла, що випадково втекла з біологічного відсіку.

- Капітане, з вами все гаразд? - стривожено спитав хтось із науковців.

- Зі мною все в повному порядку, - спокійно відказав я, і окинув поглядом їхні поблідлі обличчя.

- Повторюю своє запитання: хто вміє в'язати на спицях?

- Я колись пробувала, - сказала другий пілот Еллочка і густо почервоніла. - Ще у школі, на уроках праці…

- І я колись починала, - подала голос «сонячний» астроном Настя Васецька. - У дитинстві бабуся вчила.

- Добре, - кивнув я. - А всі інші пройдуть прискорений курс навчання під моїм та доктором Веремій керівництвом.

Я ще раз окинув їхні здивовані обличчя, а потім виклав свій план.

- Повна маячня, - констатував штурман Курченко, коли я закінчив.

- Ми зможемо вийти у космос та демонтувати пошкоджене сопло? - я подивився Валерці у вічі.

- Ну, це раз плюнути, - посміхнувся він. - Але все інше…

- Ми можемо запустити пошкоджене сопло на довгу еліптичну орбіту над Бедуїном так, щоб воно вийшло на найвищій точці траєкторії на освітлений Хуліганом бік планети - під його теплові потоки? - Я поглядом відшукав серед присутніх інженера Лю Янгіня.

- Це просто, капітане! Навісимо на нього парочку наших жаростійких міні-супутників - і вперед!

- Чи можна розрахувати цю довгу орбіту так, щоб за час польоту по ній сопло розплавилося до стадії рідкого металу? - Я витріщився на Лемана.

- Дитяче завдання, капітан! - Лен розплився в посмішці.

- Людвіг, - технік бортової апаратури фон Буренпляцт стояв майже біля самих дверей у рубку, - ми зможемо витягнути з отриманого розплаву дріт, товщиною приблизно один міліметр?

- Можна спробувати, - обережно відповів він.

- Для цього можна використати систему магнітного захисту корабля, - сказав астрофізик Хіротіко. - Я неодноразово проробляв такі штуки з плазмою, коли працював на термоядерному реакторі під Кіото.

- Гаразд, нехай так, - Валерку Курченко так просто в суперечці не здолати. І зараз він теж не хотів здаватися. - А далі що?

- Охолодивши дріт, ми зв'яжемо з нього десять конусів, приблизно рівних розміру пошкодженого сопла - з невеликими змінами по діаметру від найменшого до найбільшого, - сказав я. - Надягнемо їх погабаритно один на одного. І знову за допомогою малих двигунів на супутниках відправимо цей виріб у подорож навколо Бедуїна, але тепер на таку орбіту, щоб шари, сплетені з дроту, не розплавилися до стадії рідкого металу, а тільки надійно зварилися один з одним. Для рівномірного нагрівання наш конічний виріб потрібно буде лише закрутити навколо його поздовжньої осі. І тоді ми отримаємо…

- Нове сопло! - вигукнула Еллочка. - Капітане, ти геній!

- Браво! - присутні зааплодували.

- Друзі, зачекайте радіти, - я зупинив їх, піднявши долоню. - Попереду багато роботи. І на нас, можливо, чекають неприємні сюрпризи…

Але мої побоювання були марними, далі все пішло, як по маслу. Єдине, що довелося замість одного обльоту Бедуїна для отримання розплаву металу двічі огинати планету високою еліптичною орбітою, а на якісну спайку конусів в єдине сопло пішло п'ять обертів над вже схожим на пекельну піч світом.

Ну, і була ще одна, чисто особиста перепона. Після смерті прабабусі Катерини я дав собі слово, що ніколи більше і ні за яких обставин не візьмусь до в`язання. Що ж, таки довелося себе пересилити, і зціпивши зуби спочатку вчити працювати спицями весь екіпаж підчас майстер-класу, а потім і особисто в`язати наші десять «чепчиків». Завзято в’язали всі: навіть наш бортовий кіт Мурчухало взявся нам допомагати і ганяв клубочки металевого дроту кают-компанією так кумедно, що постійно підтримував веселий дух у трудовому колективі в’язальників-аматорів.

До кінця одинадцятого дня від початку робіт ми завершили монтаж нового сопла. Так, його легко можна було відрізнити від інших сопел, виготовлених на навколоземному орбітальному заводі, але це було справжнє сопло, і в нас була надія, що воно спрацює нормально. Всім не терпілося негайно оцінити результати нашої акордної роботи, але я наполіг на тому, щоб ми ще три доби провели біля Бедуїна - потрібно було повністю завершити дослідження за програмою спостережень за Хуліганом і хоча б попередньо систематизувати їхні результати.

І тільки коли планета під нами почала наливатися бордовим кольором кам'яного розплаву, я дав команду стартувати.

«Беркут» миттю опинився за зовнішнім кордоном кометної хмари, що оберталася навколо планетної системи Хулігана.

Вийшло!

Ми стрибали від радості і негайно ж влаштували, як висловилася доктор Ганна Веремій, «банкет на весь світ».

І ось, коли всі вже втомилися від їжі і напоїв, до мене підійшов Лен Леман:

- Капітане, у мене з'явилася одна цікава ідейка…

- Яка? – я сьорбнув вишневий компот з кухля. - Говори!

- Що може виявитися сильнішим за страх?

- Що?

- Цікавість, - Лен розплився в усмішці від вуха до вуха. - Я щодо Штуро. Можна спробувати витягнути її з-під «ковдри».

…Зволікати з експериментом ми не стали. Вести «Беркут» до Землі в ручному режимі - це не велике задоволення. Від одних лише розрахунків гіперпросторових маневрів спочатку посивієш, а потім полисієш до ступеня більярдної кулі. Але якщо нам вдасться розворушити Штуро!

У ходовій рубці Леман став якраз навпроти погаслих шістнадцять днів тому мікроочей нашого корабельного штучного розуму. Я розмістився поряд.

- Знаєш, капітане, - навмисне голосно сказав Лен, дістаючи з нагрудної кишені комбінезону довгу червону шапочку - ту саму, зв'язану доктором Веремій. - Я думаю, що нашій Штурочці сподобалися б і колір, і розмір цієї штуковини.

- Ну що ти таке верзеш? - теж голосніше, ніж зазвичай заперечив я. - Штуро завжди подобалися речі більшого розміру і в смужку! А то й у велику клітинку!

Мені здалося чи в одному з відеодатчиків справді майнув вогник?

- Шкода, що Штурочка не може оцінити цю модельку, - Леман зітхнув, пустотливо підморгнувши мені.

Спочатку спалахнуло одне «око» на панелі, потім гірляндою налилася світлом решта відеодатчиків Штуро.

- І що мені робити з цією моделькою? - звук з динаміків був схожий на голос маленької дівчинки, що тільки-но прокинулася.

- З поверненням, моя люба! - сказав Леман і навіть змахнув зі щоки сльозу.

- Привіт, Штурочко! - я посміхнувся. - Я радий, що ти знову з нами!

- Привіт, капітане... - вона відповіла вже своїм, «дорослим» голосом. Напевно, остаточно прокинувшись, почала оцінювати власний стан та ситуацію на борту та навколо «Беркута».

Пауза тривала кілька секунд.

- Агов хлопці! - її тон не віщував мені і Леману нічого хорошого. - А ну, поясніть мені, чому я не пам'ятаю останніх шістнадцяти діб двох годин і десяти хвилин? Чому «Беркут» раптом опинився тут, на задвірках Хулігана, за його кометною хмарою? З якого це дива весь екіпаж, крім вас двох, зараз спить по своїх каютах? І що, чорт забирай, за саморобну чортівню ви приторочили на мою корму замість четвертого маршового двигуна?