Рано чи пізно

Якщо хтось вам скаже, що бути сильним та молодим краще, аніж старим та підтоптаним - не вірте йому. Найімовірніше, він сам молодий. Можливо, також і сильний, але все 'дно не вірте.

Бо він ще й дурний.

Ми всі робимо дурниці замолоду. Хто більші, хто менші. Дівчата фотографуються голими, а потім через двадцять років ті фото спливають не там, де треба, й сім'я руйнується. Чоловіки б'ють комусь пику, а через багато років той хтось виявляється їхнім безпосереднім начальником. Дитячі конфлікти в пісочниці й підліткові розваги в ліжку, здавалося б давно та надійно забуті, раптом тягнуть за собою такі наслідки, аж гай гуде. Або не гай. Але гуде.

Терористи, що підірвали ізраїльську делегацію на олімпіаді у сімдесятих, отримали відповідь у дев'яностих. Диспетчер, що припустив зіткнення двох літаків над швейцарськими горами, отримав ножа в груди від уродженця зовсім інших гір, а здавалося б, де той город з бузиною, а де той київський дядько? Кілька пілотів, що бомбили чеченські села, одного не дуже чудового ранку знайшли свої родини, як би це поделікатніше висловитись, у не зовсім цілому стані. Руки - там, ноги - сям... ну, ви зрозуміли.

Ми всі летимо у майбутнє, наче літак у вогкому небі - залишаючи за собою густу смугу вчинків, прийнятих рішень, подій. Різні за товщиною. Хто прожив тихо-мирно та непомітно, у того й смужечка крихітна та вузенька; а хтось надимів краще за пароплав.

Й за кольором димові сліди різні.

У когось біліша, у когось чорніша. Бачив я такі смуги геть чорними, бачив сірішими, бачив строкатими. Зовсім білих не бачив й навряд чи хтось може похвалитись таким видовищем. Кажуть, був колись такий чоловік, ходив по землі, промови штовхав, воду на вино перетворював. Може й була його смуга кришталево-білою, але дуже скоро його іменем той хвіст продовжили так, що він навіть не почорнів - а став пекельно-багряним, чорно-червоним, наче кров на землі.

Ну, ви зрозуміли, про кого я і про що.

А якщо зараз визирнути на вулицю, точніше в інтернет зазирнути, то можна побачити, як смугу, що вже більш як півсотні років тягнеться за одним з найбільшим тиранів, гарячково перефарбовують білою фарбою. Не тримається фарба, лущиться, вилазить з-під неї пекельна чорнота, аж очі ріже... але стараються люди, мажуть квачами все, до чого лишень дотягнуться.

Хай мажуть. Чорні хвости за ними помітні здалеку, й нікого вони тим не обдурять.

Тільки знаєте, що? Не кажіть, що за вами такого хвоста нема. Не повірю.

За мною - є, й досить широкий, а щодо кольору... замолоду я вважав, що він білий, ну, може трішечки сірий, а зараз чи то з очами щось трапилось, а чи порозумнішав.

Не сказати, що зовсім чорний, але.

Коли я був сильний та молодий, то вбив багато людей, а нелюдів то ще більше. Така вже робота була, а тепер застарий я став для такої роботи.

При цьому у мене немає родини, й нема кого різати на частини.

Не лишив я по собі й величних справ, які варто було б руйнувати.

Якщо спалити моє квартирку, я лише плечима знизаю й переїду кудись деінде.

Тому коли-небудь вони дістануть мене, а я вже немолодий, та й сила кудись потихеньку тікає, як вода з глечика, десь легенько цокнутого об ріг.

Так що коли-небудь перемога буде на їхньому боці.

Але я зроблю все, щоб це сталося якомога пізніше.

Отже, мав я роботу, але вже не має, та й чорт з ним.

І дружину колись теж мав, але після одного з довгих відряджень не знайшов її вдома. Був трохи засмучений, але чесно скажу - не дуже.

Мав коханку, але через дурні мої ревнощі ми розійшлись. Був засмучений, але у розумних межах.

Мав і кохану, але... ай, та сама історія. Теж не зрадів, але вже майже забулося.

Була у мене недобудована хатка в сосновому лісі... власне кажучи, вона поки що нікуди не ділась. Але мотивація здохла, руки опустились, й не стало для кого її добудовувати. Так і стоїть нещасний будиночок, з вікнами, затягнутими у плівку, й недоробленим дахом. Дощі заливають стіни, вода перетворюється на кригу, крига розширюється й камінь спочатку вкривається тріщинами, а потім перетворюється на прах.

Це нормально. Все рано чи пізно перетворюється на прах.

Мав я колись навіть мрію, але десь вона ділася. Гадаю, на фоні усього іншого це, мабуть, найменша втрата.

А ще я скоро помру, й це теж не здається мені дуже істотним.

Кажу ж - рано чи пізно вони дістануть мене.

Істотних подій у цьому році сталося дві, й вони між собою пов'язані. По-перше, стало набагато більше вільного часу (див.про роботу), і я полюбив Київ.

Хороше місто. Дивина - раніше я мав до будь-яких міст, селищ та хуторів дуже прагматичний підхід. Оцінював виключно з практичної точки зору - які плюси, які мінуси, наскільки дороге житло, чи зручні дороги й взагалі транспорт, і найголовніше - які можливості для роботи?

У Києві - сподобалось. Й дороги хороші, й ціни в розумних межах, й робота була, але раптом скінчилась.

Натомість з'явилося багато часу для огляду всяких цікавих місць, і чого-чого, а їх в Києві вистачить на десять таких, як я!

Почав, звісно, із Лаври. Видерся на дзвіницю. Тишком-нишком погойдав язик дзвону Мазепи, але бомкнути не наважився, не вистачило нахабства.

Треба над собою попрацювати у цьому питанні, але чи воно мені тепер справді треба?

Пхнув цікавого носа у катриліон на дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вчасно пхнув, як під раз час залпу. Чи як там воно у них правильно називається - ну, коли в усі дзвони разом б'ють - акорд, чи що?

Акорднуло добре - весь день ходив з трохи нахиленою головою й перепитував, як мені щось казали. Гірше за це було лише коли замолоду пхнув голову у ракетний двигун. Крихітний був двигун, на одну кінську силу, але вистачило.

Обдивився ще кілька музеїв та храмів. Знизав плечима, роздивляючись врубелівський розпис Володимирського собору, натомість був щиро вражений котячою мордою на Видубицькому _монастирі. Здавалося б, куди тій мордочці до Врубеля... однак його фрескам півтори сотні років, а котикові - більше за тисячу.

Хто знає, чи пам'ятатимуть Врубеля через тисячу років?

Й чи будуть ще тоді його фрески, та й собор буде?

Але такими питаннями краще мучити себе не в кріслі перед комп'ютером, а в більш належному місці. Один датський принц, наприклад, непогано розібрав питання на цвинтарі. Однак черепу Йорика було років двадцять, а мене такий юнацький вік не вражає.

Але я таки віднайшов правильне місце. Звіринецькі печери. Там схожих Йориків, я вам скажу... Мало не через кожні два кроки - ніша, у ніші - глечик циліндричної форми, з кришечкою, а під кришечкою, відповідно, - Йорик. Віком приблизно від дев'ятисот років до тисячі. Ось де чудові слухачі для Гамлетових монологів! Ніякого тобі порівняння з двадцятирічним щеням з датського цвинтаря. Хотів би я тут полежати, але, на жаль, такі самі роззяви, як я, будуть регулярно знімати кришечку, носа пхати у горщик, або й пальцями лапати, а воно мені треба?

На цьому місці, мабуть, хтось скаже, що у мене дах трохи той, але кому це цікаво?

Раз вже потягнуло мене під землю, то гріх було не залізти під Зелений театр, у Нікольську дренажку, в дірку під ботанічним садом, у Клов, а про Китаївські печери то я взагалі мовчу.

Останніми, щоправда, був трішечки розчарований. Пісок - дуже нестійкий матеріал, первинні ходи давно осіли та затягнулися, а те, що показують за гроші паломникам і туристам - новороби.

Вигідний, мабуть, бізнес. Розрекламоване місце, тобто, пробачте, намолене. Їздять люди.

От і я вдало потрапив, якраз підвели свіжу партію якихось паломників. Люди як люди, лише з неймовірним акцентом.

- Вааааальк, а, Вааааальк!

Тьху!

- Маашк, а здеся вот лаффка, лаажицца, наверная, нада?

- А как жа! Все лаажацца, и ты лаажись!

Тьху!

Зааабрів я від таких гостей пааадалі й заааааагасив свічку.

Наче відрізало.

Дивно, чи не так? Здавалося б, очі самі по собі, а вуха самі - однак варто було лишень вбити джерело світла, як налякані звуки теж кудись ділись, й зверху обвалилася щільна, липка, дзвінка тиша.

Чудово думається під таку музику, але ж дуже вже похмурі думки.

Ще непогано думається з котом на пузі, і мав я думки з цього приводу, але куди йому дітися, після того, як коли-небудь я не повернуся додому? Адже подумає - кинув. Зрадником буде вважати.

Ні, краще вже з Тишею. Вона зрозуміє і завжди прийме. Вона дуже мудра.

Вона навіть до своєї подружки, Темряви, не ревнує.

Від тісного контакту з цими шановними дамами, щоправда, народжуються глюки. Не ті, що музику пишуть, а ті, що галюцинації. Але це ж така справа - дехто від них страждає, але ж дехто й насолоджується!

Я, щоправда, не знав, що глюки приходять так швидко. Гадав, має пройти не менше кількох годин, аж вони - осьдечки.

По стіні повільними ривками просувався вогник. Слабенький вогник, малесенький, ледь помітний. Наче й не вогник, а крихітний відблиск не менш крихітного вогню.

Наче віддзеркалення зоряного світла.

Тільки щось надто голосне віддзеркалення. Ні, у звичайних умовах - скажімо, там, нагорі, жодна нормальна людина його б не почула. І навіть я міг би прогавити, хіба, може, якщо з якоїсь причини вже мав нашорошені вуха. Але тут! Тут, де чути, як крізь пісок коріння росте!

У вогника були ноги й вони повільно робили крок за кроком.

Он, значицця, як воно буде.

Що ж... місце вони непогане обрали. Не з точки зору конспірації - дуже вже швидко труп виявлять, й скандал буде, й розслідування... але я б за таке місце лише подякував. Що не кажи, але місце, де люди молилися кількасот років, все-таки трохи відрізняється від сортиру в кафешці. Най навіть дурня все те про намоленість, але все одно відрізняється.

А може, вони хочуть тут сховати й мого нещасного трупа? А що, подальші розкопки зупинено, археологів не пускають, затягти мене в дальній куток, обвалити стіну - і все. Хтозна,  коли знову копати почнуть, та й чи почнуть взагалі? А якщо й відкопають колись - то чи не зариють тишком-нишком ще глибше? Не відходячи, так би мовити, далеко від каси й задля уникнення будь-якого скандалу?

Ідеальний варіант, як на мене, і я не жартую. Дуже вже місце сподобалось.

На мить я навіть розслабився, але що у мені погано - інстинкти дужчі за розум. Рука без вказівки ковзнула попід куртку, стиснула зручне шерехувате руків'я... ну ж бо, ти, з вогником! Підходь ближче! Зараз побачимо, кому з нас більше подобається це місце!

За рогом зітхнули неголосно й вогник помер.

- Ой, - почулося з місця події.

Голос був жіночий. Жіночий й жіночний. Гарний був голос, треба визнати, й ще він дещо казав про статуру. У дам з видатною, скажімо так, верхньою половиною, голос резонує, як у потужній аудіосистемі, що їх так полюбляють рок-музиканти. У дам більш тендітного складу голос слабкіший, але виразніший.

Напрям на джерело звуку поворот, звісно, трохи спотворив, але висоту можна було приблизно визначити.

Отже, дівчина тендітної статури, висока... й поки що все. Ну, ще може не полохлива - й несуттєво, чи й справді вона на мене полює, а чи просто туристка, що ховається від галасливих паломників.

Я стиха кашлянув й запитав:

- У вас свічка погасла?

Був готовий до наступного "ой", але помилився, а дівчина, відповідно, була ще менш полохлива, аніж я думав.

- Так, - зраділо сказали з темряви. - І у вас теж?

- Ні, - добре, що морок ховає посмішку. - Я сам її загасив.

- Навіщо?

- Хотів постояти в темряві. Подумати. Послухати тишу.

- Ой. Я вам завадила?

Я таки дочекався "ой", але цього разу воно звучало геть інакше.

- Ні, чому ж. Це можна робити й вдвох.

Простяг руку й помилився лишень сантиметрів на десять - замість долоні знайшов її лікоть.

Гостренький був лікоть. Нетовстий.

На мить він-був напружився, але тут-таки й розслабився. Перший доторк, знаєте, - він практично завжди такий.

Я трохи опустив руку. Долоня виявилась довгою та вузькою - втім, це вже було цілком передбачувано.

Й пістолета в ній не було, й ножа теж.

Тут вже і я дозволив собі трохи розслабитися.

Коридорчик був досить тісний.

- А що там далі? - запитала дівчина, про яку он я скільки вже знав.

- Хтозна, - я ворухнув плечима, хоча в темряві цього, звісно, годі було помітити. - Подивимось?

Я ступив крок уперед, але руку не випустив. Здається, вона й не хотіла, щоб її випускали.

І знаєте, що? Виявилось, що світло нам не потрібне.

- А ми не заблукаємо? - спитала моя знахідка через кроків із сорок.

- Обов'язково, - запевнив я.

Її долоня обхопила мою ще міцніше.

Хід зробив кілька поворотів й закінчився тупиком. Мабуть, я надто різко зупинився, бо відчув доторк всією спиною одразу.

Приємний був доторк. Здається, я трохи поспішив з висновком щодо не дуже видатної верхньої половини.

- Ой, - сказала дівчина втретє.

- Це не ой, - посміхнувся я. - Це лише тупик.

Я здав трохи вбік й простягнув її руку вперед. Пісок був твердим і щільним. Навіть якщо колись хід і тягнувся далі, то обвалився від дуже й дуже давно.

Коридорчик був тісним. Я відчув тепле дихання на правій щоці й зрозумів, що як навіть і помилився щодо "високої", то зовсім ненабагато.

Дихання було уривчастим, й хто у таких випадках стримується - того дами потім називають нерішучими й зближуються лише у випадку повного та остаточного безриб'я. Цебто, незаміжжя та безчоловіччя.

Я й не стримувався.

Хіба, може, найперший поцілунок був дуже вже обережним. Я боявся наполохати, а вона боялася, щоб я не наполохав. Досить обережним був перший наш поцілунок, цнотливим навіть, й всього лишень було в ньому хорошого те, що він якось плавно та непомітно перетік у другий.

Далі розповідати, чи вже й самі здогадалися?

- Хочеш мене побачити? - сказала вона після того, як трохи вирівнялось наше дихання.

- Звичайно! - а от мені говорити було досить важко. Такий вже ми, чоловіки, маємо в голові недолік - чим яскравіше все було, тим дуже відбиває нам мову й тим більше хочеться після того спати. Запам'ятайте, дівчата, й будьте поблажливі в цьому питанні.

- Звісно, що хочу!

- Але боїшся? - вони неголосно засміялась.

- Чого?

І ще, милі дами, запам'ятайте - після цього міркувалка у нас не дуже працює. Чим краще усе відбувалося, тим гірше міркується. Втім, це ви й так знаєте, й нещадно використовуєте.

- Боїшся розчаруватися?

- Он ти про що, - я миттю розслабився. - О, ні. Я вже знаю, що ти вельми гарна.

- Звідки ж?

- Від рук. Від губ. Від щік.

- Он як? - дівчина зацікавилася. - І що ж вони тобі розповіли?

- Ну, по-перше, у тебе дуже смачні губи.

- І все?

Ой, даремно вона це запитала. Ну що ж, можна й з подробицями.

- Нижня трохи повніша за верхню, що говорить про невеличку примхливість. Трохи виступає підборіддя - буваєш впертою. Широкі вилиці - отже, вельми емоційна, іноді навіть занадто. Буваєш нестриманою, ге? Носик витончений, гарний, але як це відбивається на характері, на жаль, не знаю. Очі сонячної форми - нижні повіки майже прямі, а верхні, навпаки, закруглені. Це означає, що хитрощів та підлоти в тобі немає, характер відкритий. Довгі брови з одним крутим зламом - можеш бути рішучою, але не з будь-якого приводу. Скоріш, з дуже небагатьох. Вушка без розвинутої мочки - скромна.

- Нічого собі! - судячи з інтонації, дівчина аж рота відкрила. - А далі?

Що ж, жіноча допитливість - чудовий гачок.

- Вушка чутливі до поцілунків - любиш ніжність. Але не сподобалось, коли я заліз в одне ящиком - не терпиш грубощів й поспішного та надмірного зближення. Недовірлива. Здається, маєш на те причини. Довга тонка шия - значить, трохи ляклива. Збуджуєшся від доторку до зовнішньої частини плечей, але не внутрішньої - більше любиш віддавати, аніж отримувати. Соски трохи шерехуваті, добре вирізнена ареола - значить, ти сексуальна й темпераментна. Збудження розділене на дві фази - від попередніх пестощів загорілася, але до продовження була готова не одразу - тобто, займаєшся цим ділом нерегулярно, й від останнього разу маєш досить велику перерву.

Дівчина здригнулася й ніби трохи відсторонилась. Я зрозумів, що заїхав на заборонені території й негайно поміняв курс.

- Трохи запалі щоки - значить, голодна й не відмовишся повечеряти зі мною разом.

- Знаєш, що? - вона коротко засміялась й знову притиснулася до мене. - Я не просто не відмовлюсь. Я вже хотіла сказати, що ти будеш останнім негідником, якщо після всього, що сталося, не запросиш даму хоча б на чашечку кави.

Тут уже й мені настала черга сміятися, і знаєте, що? Виявилось, що для зворотнього шляху світло не дуже потрібне, а коридорчики зовсім не тісні.

Вже перед останнім чи передостаннім рогом, біля самого виходу, вона раптом спинилася. За рогом горіло багато свічок, а сусіднім ходом пер натовп чи то паломників, чи туристів. Вже не темрява була навколо, й силует дівчини справді був струнким та високим.

- Слухай, - нерішуче сказала вона. - Може, давай справді все-таки поглянемо один на одного? Про всяк випадок?

Я мовчки знизав плечима - цей рух уже можна було розрізнити, й дістав з кишені ліхтарик. Хороший ліхтарик, з секретом. Лишився у мене з давніх робочих часів, і єдину мав ваду - інколи сам перемикався з режиму освітлення на режим сліпучого спалаху. Й спалах був непоганим - з істотним зсувом у бік ультрафіолетової частини спектру. Якщо блиснути в очі, то потім можна добивати спокійно й не поспіхом. Руками, ногами або руків'ям того ж ліхтарика.

Власне кажучи, після одного з таких добивань він і почав самостійно перемикатись.

Я скерував ліхтар в стіну й натиснув кнопку.

Ні, спалаху не було.

Була гарна дівчина, з аристократичними рисами обличчя, трохи примхливими губками, уважними зеленими очима. З-під довгого волосся пшеничного кольору допитливо визирало тендітне вушко.

А от потім був спалах.

Що зробиш, такий у мене ліхтарик, я ж попереджав. Було б поміняти, але звик, як звикають до старого друга та до найістотніших його недоліків.

Як не крути, а щоб миттєва спалити сітківку, потрібна інша потужність. Не запакуєш могутній УФ-квантовий генератор в кишенькові габарити. Не лазер у мене, а просто ліхтарик, хай навіть хитрий, але все ж ліхтарик. Так що око втрачає чутливість не зразу. Гадаю, проходить не менше секунди.

За ту секунду гладенька біла шкіра моєї супутниці здулася розсипом пухирів, розтріскалася, пролилася чи то рідиною, чи то багном. Миттю вицвіло розкішне волосся й бризнуло хмаркою сірого пилу. Луснули очі, розсипався одяг, хитнувся, впав, на льоту розвалюючись, спорохнявілий кістяк й негайно перетворився на такий купку летючого праху.

Не знаю, чи збив я когось дорогою, а чи просто як слід налякав, але ззаду ще довго лунали обурені голоси. Жінки репетували, але мені те на користь було - наче акустичний маяк, бо в очах досі ще кола плавали. Непоспіхом перетікали одне в одне, перетворюючись на кольорові розмиті плями. Іноді безформні, іноді у вигляді черепа - натякаючи, так би мовити.

Лікарю, звідки у вас такі малюночки, як казав персонаж анекдоту.

Але тут, нагорі, так само ходили туристи, "вааалькали" та "мааашкали" паломники з-під Рязані, світило лагідне осіннє сонечко й не менш осінні багряні листочки пікірувало на голови, наче палаючі літаки. Тільки хвостів за собою не лишали, на відміну від справжніх. Надто коротке життя у цих літачків, щоб устигнути наслідити. Навіть якщо захочуть - не вийде.

От і в моїх ворогів - не вийшло.

Цього разу - не вийшло.

Але рано чи пізно...

Я зітхнув й неохоче подався додому.

Рано чи пізно усі ми будемо вдома.

До зустрічі!