Пустоти

Спочатку на горизонті з’явилась хмара пилу і піску. Вона, густа і задушлива, швидко наближалась до їх містечка. Ладі підійшла до своєї старої горбатої бабці і потягнула її за рукав, пальцем показуючи на непевні обриси на обрії.

— Буря буде, — відказала стара, відірвавшись від латання якоїсь одежини. З-під шейли вибилось декілька прядок жовтувато-сивого волосся. — Скажи Кліо, щоб позакривала вікна.

Ладі, яка надто засиділася, перебираючи нитки і плетучи ляльок із очерету, із радістю підскочила. Бабця лише посміхнулася і потерла очі, які починали сльозитися — замовлень було не так багато, але роки потихеньку брали своє. Була б тут її крихітка Заліка, можливо, тобі б... А що тоді б? Шила б собі, як і зараз. Жінка знову схилилась над шиттям, прислухаючись до того, що відбувалося на вулиці.

Кліо, яка саме бігла додому після “полювання”, здобувши трохи м’яса і овочів на ринку, завмерла, зачувши гуркіт. Гуркіт не грому, а машин. Але ж їх містечко вже заплатило данину Храму, ще два місяці назад заплатило, що ж їм потрібно? Новини? Щось сталося? Дівчина нишком посміхнулася, знаючи, що цього ніхто не помітить: що б там не було, але у жерців і воїнів завжди є що поцупити, таким, як вона, дрібним злодюжкам, кожен їхній візит лише в радість.

Назустріч їй летіла Ладі, оминаючи зівак, що вже втупилися у обрій, чекаючи того, що станеться далі. Вже було видно обриси. Три транспортних сфінкси бігли легко, немов і не по піску, а по викладеній каменем дорозі. Лише три гості? Дивно, дуже дивно.

— Кліо! Баба сказала вікна завісити, бо буде буря! А бурі не буде, так, це ж Німі їдуть? Німі?

— Тихо ти! — дівчина дала малій ляпаса, незважаючи на ображене личко. Люди вже оберталися до них: так голосно кричати про Німих міг лише безумець. Вважалося, що саме слово несе біду. — Стій тут, коло мене.

Вона подумала, що відвести малу додому і повернутися назад аж ніяк не встигне, а бути тут, коли натовп обступить гостей, і в ньому можна буде загубитися, конче потрібно.

— Не відходь, а то затопчуть, — пригрозила дівчина про всяк випадок. Ладі завжди побоювалась її, тому більше часу проводила з бабцею. Зараз дівчинка схилила голову і почала перебирати у пальцях поділ довгого плаття, не наважуючись ще щось запитати або зробити.

Вони разом із натовпом вийшли на головну площу та сховалися у тіні лавки з солодощами. Кліо, скориставшись моментом, поцупила декілька горішків — дасть Ладіці, коли все це скінчиться, як підкуп. Молодша сестра точно захоче розповісти про все, що станеться, бабі, а у тієї ще й яка важка рука.

— Відкрити ворота! — почувся низький голос.

Вони в’їхали на площу, всі високі і міцної будови, загорнуті з голови до ніг у сліпучо-білу тканину. Запилюжені, у піску, чоловіки пахли жаром і сонцем пустелі. Двоє з них зіскочили зі сфінксів і допомогли спуститися третьому. “Ось і жрець”, — подумала Кліо, потихеньку пробираючись ближче.

— Стій тут! — гримнула вона на сестру, яка, було, спробувала піти за нею. — Чекай мене тут, не лізь у натовп.

Чоловіки зняли шати: двоє виглядали, ніби брати — темноволосі, з висіченими вітром і висушеними сонцем обличчями, третій же був лисий, безбровий, і, здається, сліпий. Очі його були білими, ніби молоко.

— Не лякайтеся! — промовив він нібито і тихо, але водночас так, що у всіх пробіг холодок спинами. — Ми тут, щоб виконати волю Богині. Вона мовила до мене, сповістивши, що серед вас є Пустóта. Боги пробачили нам, пославши спасіння. Боги милостиві, і війни скоро припиняться!

Кліо, скориставшись моментом, наблизилась до сумок на сідлі одного із сфінксів. Велика металева кішка лише ліниво поглянула на неї і відвернулась, ніби й не помітивши сторонню. У сумці була лише вода й шматок сухого хліба. Вони що, зовсім сказилися? З такими припасами їхати через пустелю? Дівчина поповзла до наступної кішки, яка більше змахувала на бойового сфінкса, а не траспортного. Та невдоволено й гулко мявкнула, але також підпустила до себе. Так, тут щось є... Щось...

— Кліо, не треба! — почула вона. Ну звісно ж! Мала її не послухала, хто б міг сумніватися! — Пішли додому! Мені страшно!

— Йди геть, — прошипіла дівчина, дістаючи з сумки якийсь мішечок. Вона махнула сестрі рукою. — Йди звідси.

— Кліо!

— Ах ти ж мала...

За спиною почулися кроки, і Кліо тут же накивала п’ятами, довірившись давно перевіреним інстинктам і досвіду. Охоронець підійшов безмовно — звісно, язики ж не відрізають лише жерцям. Тому служителі храму і звуться Німими.

Якщо б не ця дрібна паразитка, вона б... Дівчина завмерла і похолола. Обернувшись, вона побачила, як один із “братів”, насупивши брови, тримає поперек тіла її сестричку. Ладіка брикалась і намагалась кусатися, але кремезному тренованому воїну всі її зусилля були, як укус блохи.

Другий охоронець вже тягнув руку за мечем. Звісно, закони для всіх рівні. Для всіх, навіть для маленьких дівчаток.

Ладі відрублять руку. О ні. О ні!

— Стійте! — мовив Жрець, піднімаючи долоню догори. — Нам невимовно пощастило. Ось і Пустота.

Він лагідно посміхнувся Ладіці, дивлячись крізь неї сліпими очима, але чомусь дівчинці стало ще страшніше.

— Тепер ти поїдеш із нами до Храму.

***

Оговтатися нікому не дали: затиснувши Ладіці носа, у рота їй влили якийсь відвар, від якого дівчинка тут же обм’якнула і перестала пручатися. Діставши із сумки ще один моток тканини, жрець із святобливістю загорнув маленьке тільце і притиснув його до грудей. Він підняв очі до неба і завмер так, ніби зкам’янівши під палючим сонцем. Воїни тим часом підійшли до торговців, вимінюючи воду та фрукти з хлібом на декілька золотих монет. Кліо, яка намагалася пробитися до сестри, схопили вже міські стражі.

Це був останній раз, коли вона бачила Ладіку.

***

Дівчинка прокинулась уже у прохолодній залі Храму. Від кожного, навіть обережного, руху залом розносилася луна. Окрім неї тут ще хтось був?.. Підвівшись на ліктях, Ладі озирнулася.

На лаві біля її ніг сиділа людина, обличчя і тіло якої повністю закривала паранджа. Жінка кивнула, показавши, що помітила її пробудження і подала тарілку із хлібом і фруктами та склянку води.

— Дякую, — тихо промовила Ладі, і звук її голосу, відбившись від стін, повернувся до них гучнішим у десять разів, змусивши дівчинку прикрити вуха. Жінка здригнулася і приклала палець туди, де мали бути губи, а потім зробила різкий рух рукою, ніби щось відтинаючи. Помітивши здивований погляд дівчинки, вона важко зітхнула і підняла тканину, яка прикривала уста. Відкрила рота.

Язика у неї не було.

Здригнувшись, Ладіка ледве втрималась, щоб не заплакати або не закричати, але не втратити язик їй хотілось набагато більше. Вона зайняла рота хлібом, і навіть звук жування віддавався неприємною луною, від якої по шкірі бігли мурашки. Хотілося додому. Бабуся, напевно, переживає і місця собі не знаходить. Вона сподівалась, що Кліо не покалічили за крадіжку. Думки плуталися і спліталися, по щокам потекли сльози. Може, вони скоро зрозуміють, що помилилися і відпустять її додому? Або зроблять, що там треба, і відвезуть назад?

Жінка дала їй води, щоб Ладі заспокоїлась. Почекавши ще хвилину, вона піднялась і, махнувши рукою, пішла углиб споруди. Кожен крок був ударом молота. Ладі побігла за нею, здригаючись від відлуння. Дівчинка сподівалася, що скоро до нього звикне.

У Храмі було прохолодно і малолюдно. Повз них пройшло двоє жерців у закритому одязі — та й тільки. Жінка повернула і відчинила двері, запрошуючи дівчинку увійти.

Перше, що відчула Ладіка, пройшовши у кімнату, — полегшення. Тут звуки здавалися цілком нормальними, а дівчата, що сиділи на лавках — досить привітними. Тільки от трохи дивними: голови їх були такими ж безволосими, як і у того жерця, який забрав її із поселення. Ні волосся, ні брів, ні вій. Вони підвели голови, деякі лагідно посміхнулися, деякі — поклонилися жінці. Всього їх було із десятеро.

— Тут ти можеш говорити, — почувся голос за спиною Ладіки.

Дівчинка обернулась і побачила ще одну жінку середнього віку у довгій темній сукні.

— Мене звати Марія, я — наставниця майбутніх жриць. У хлопців наставник свій і, сподіваюсь, з ним ви справи не матимете. Інші дівчата у цій кімнаті чули це вже багато разів, але ви — особливі. Ви врятуєте наш світ, прийнявши у себе Богиню. Це велика честь для мене — допомагати Пустотам, духовно і фізично. Як тебе звуть?

— Ладіка, — дівчинка трохи зашарілася, не очікуючи такого прийому. — Мені десять років. Це... це не мало?

— Ні, зовсім ні. Богиня прийде після першої крові. Це наша жіноча пожертва. Саме тому лише жінка може стати Пустотою — вона віддає частину себе Богині. Ще однією жертвою буде волосся. Воно накопичує бруд і тягне до землі, не даючи зв’язку з вищим світом закріпитися. Зараз ти принесеш цю жертву, якщо ти готова, — Марія посміхнулася і простягнула до дівчинки руку.

Вона була дуже схожа на її матір (або так здавалось, бо та зникла у пустелі ще коли Ладіці було три роки, і дівчинка пам’ятала її досить смутно), тому Ладі, не вагаючись, віддала б будь-яку жертву.

— А ось і Богиня, — Марія вказала на зображення на стіні. — Наша Матір. Наше спасіння і прихисток.

У Ладіці щось перевернулось. Серце забилося часто-часто, долоні спітніли. Вона відчула, ніби щось притягує її до портрету, величного і загадкового, ніби між ними, маленькою дівчинкою і Богинею-Матір’ю, простягнулася тонка нитка непорушного зв’язку. Матір показала, що обрала її? Що рада її прибуттю і пожертві? Живіт скрутило, було відчуття, ніби вона крутилась хвилин зо п’ять і раптом спинилась. По спині потекла цівочка поту.

Богиня-Матір строго дивилася їй у очі. У душу. У кожен сантиметр її єства.

— Готова? — перепитала Марія, і Ладіка навіть не одразу згадала, про що вона.

Перша жертва.

— Так.

Вони зайшли у маленьку кімнатку, двері в яку дівчинка спочатку і не помітила. У центрі кімнати стояло величезне крісло, схоже скоріше на трон, і багато-багато дрібних пляшечок, рідину з яких Марія заходилась змішувати у дрібній посудині.

— Сідай.

Ладіка сіла на самий краєчок. Голова її крутилася від того, скільки всього відбулося. Ще вчора вона плела ляльок і ганяла птахів, а сьогодні вона стане Жрицею?

— Ближче до спинки, — тон Марії став трохи більш сконцентрованим і байдужим. Вона поклала руки дівчинки на бильця і натиснула на якийсь важіль. Клац — і зап’ястки приковані залізними обручами.

— Це щоб ти не рухалась і нічого не розтеклося. Буде трохи неприємно.

Ладіка одразу напружилась, але наставниця лише почала розчесувати їй волосся обережними рухами, а потім прядка за прядкою — зрізати його. Під монотонний стукіт ножиць дівчинка розслабилась і подумала, що все не так і страшно, як могло здаватися.

— Я, напевно, тепер як хлопчик, — засміялась вона, уявляючи себе з коротким волоссям.

— Ні, ти все ще виглядаєш, як дівчинка, — ласкаво, але трохи сумно посміхнулася Марія. Ладіка хотіла спитати, що сталося, але засоромилась. — Ось тепер можна.

Вона одягла рукавички і нанесла рідину з посудини на коротке волосся Ладіки, на брови і повіки. Дівчинка чхнула від їдкого запаху, але, в цілому, було нормально. Спочатку. Місця, які обробила Марія, почали пекти, і Ладіка тоненько пропищала.

— Терпи.

Вони пекли все сильніше. Із очей полилися сльози. Через десять хвилин Ладіка вперше закричала. Вперше, але не востаннє за ці довгі дві години.

***

Перші два дні не вдавалося навіть спати: шкіра повік горіла вогнем, як тільки Ладі прикривала очі, а лягти через опіки на голові і зовсім не вдавалося. Згодом стало легше, вона навіть знайшла серед Пустот друзів-одноліток. Їх навчали, добре годували, але більшу частину часу займали молитви. Інколи під час них всі підопічні Марії входили в якийсь транс, завмирали, як соляні стовпи, на півгодини або навіть більше, відчуваючи повний спокій і затишок у бездумному спілкуванні з Богинею.

Всі хотіли стати її вмістилищем, стати Матір’ю, врятувати їх забутий край від кровопролиття. Принаймні, Ладіці так здавалося, поки вона не застала Арі, одну з найстарших дівчат, за відмиванням скривавленого ганчір’я пізно вночі.

— Що... ти тут робиш? — спитала вона сонним голосом, переминаючись з ноги на ногу від холодного протягу. — Це... друга жертва?

— Богине, друга жертва, — Арі закотила очі. — Скоріше десята. Іди спи, малеча.

— Чому ти не сказала Марії? Ти ж станеш Матір’ю. Ти ж будеш вмістилищем! Ти!..

— Бо я не хочу померти, ось чому! Бо мене не залишиться — ось чому! Буде лише Богиня, а я стану лише її коконом, я вмру! Не залишиться Арі, ні думок, ні почуттів, дурна ти, чи що?

— Вмреш?..

— Якщо ти не розкажеш Марії, то ні, - це була відчайдушне прохання, бо виходу у Арі не було. Залишалося лише довіритися малій шмаркачці.

Ладіка поклялась нікому не розповідати. Щиро, від всього серця. І нікому не розказала. Однак, коли через тиждень за Арі прийшов жрець у ритуальній мантії і два його охоронця, та з холодною ненавистю подивилась саме на Ладі, яка, як і всі, здивовано завмерла. Це був перший раз за її перебування тут, коли когось забирали.

І не повертали.

***

За два з половиною роки Ладіка обдумала ситуацію з усіх боків. Кожен можливий сюжет. Богиня вселяється в неї, і вона помирає. Богиня вселяється в неї, і вона виживає. Богиня говорить, що вона недостойна звання Пустоти. Вона з іншими дівчатами збирається і тікає серед ночі. У Храмі стається пожежа, і вони всі гинуть. У Храмі стається пожежа, і всі думають, що вони загинули, а вони втекли у пустелю. Жрець приходить і говорить, що помилився, що Пустота насправді Кліо, бо вона й справді більше підходила на цю роль.

Її вели у білій довгій сукні темними коридорами. У тиші, бо кожен крок віддавався відлунням. Здавалося, навіть думки відбиваються від стін, і повертаються у голову гучнішими. “загину.... Загину... ЗАГИНУ”.

У залі було холодно і тихо. Пахло травами і чимось металевим та гірким. Жрець їй лагідно посміхнувся і провів рукою щоці дівчинки, але коли вона відкрила рота, щоб щось сказати, суворо насупив брови і приклав палець до її губ. Тихо. Тихо. Абсолютна тиша, якої не буває в реальності.

Вони встали у коло. В жилах замість крові текли гострі леза. Останні хвилини життя. Останні. Жрець підняв руки і очі до неба, просячи Богиню про милість. За спиною Ладі його жест відзеркалила Марія. Вони стояли і молилися, Жрець і Марія — про спасіння, Ладіка — про життя.

Спливала мить за миттю. Нічого не змінювалось. Раптом Жрець, ніби підкошений, впав на коліна і беззвучно заплакав.

— Остання Богиня загинула десять років назад, — прошепотів він. — І ми повільно вмираємо за нею. Я не можу більше брехати людям... Не можу...

У Храмі знову повисла первісна тиша, тихіше якої не було ніде у світі.

За його стінами лютувала війна і чулися вибухи.