Прозріння

Серед пустелі, де за сотні кілометрів навкруги не знайти жодного джерела - розкинулось таємниче озеро з тисячами фонтанів.

Ніхто не знає, коли і як воно виникло, і навіть легенди, які знають і розповідають про все - мовчать. Вода в озері незвичайного голубого кольору, який на Землі більше ніде не зустрічається і вся світиться. Сьогодні тут, як і завжди, багатолюдно. Мирослава стоїть самотньо на краю великої оглядової площадки, зробленої з білого, невідомого ще науці, матеріалу, так само як і вишукані доріжки, що прокладені між фонтанами. Перед нею здіймаються в небо кришталево чисті струмені води і розсипаються в височині на міріади краплин. Видно тільки найближчі фонтани, а всі інші зливаються в голубе сяйво води. Після яскравого і палючого сонця пустелі, тут прохолодно і похмуро із-за хмари, що постійно висить над озером. Шум фонтанів схожий, швидше, на якусь дивну мелодію, ніж просто на шум падаючої води.

Мирослава так зачарована цією водяною феєрією, що не помічає як до неї підходить сивий чоловік середнього віку. В нього надзвичайно добрі очі яким зразу ж віриш. Незнайомець привітався і запитав:

- Я чув, як Ви розмовляли українською мовою. Ви українка?

- Доброго дня. Так, я українка.

Чоловік задоволений відповіддю. На його обличчі засяяла посмішка і він, дивлячись у вічі Мирославі, заговорив:

- Я не українець, але дуже люблю ваш народ за його терпіння, мужність і дружелюбність. На вашій прекрасній батьківщині народився і творив один із найбільш славетних людей на Землі - Тарас Григорович Шевченко. Ваш народ його недостатньо знає й недооцінює. Темні сили хотіли зламати його, знищити всі його твори, стерти з вашої пам’яті всі згадки про нього. Частково це їм вдалося зробити. Вам відома лише частина спадщини Тараса Григоровича Шевченка, яка рятувала ваш народ від вимирання. Не дивуйтесь. Це справді так. І ваш народ навіть уяви не має про їх чудодійну силу. В його творах закладені енергії високої духовності, що набагато випередили теперішній час, а також вібрації і енергії вашої землі, вашого народу. Кожен народ, як і окрема людина, має тільки йому притаманні енергії і вібрації. Тому енергії творів Тараса Григоровича такі цінні для вас. І для повного розквіту українського народу потрібно повернути на Батьківщину всі його твори. Крім того, український народ, в якійсь мірі, обраний народ. На вашій землі уже зародились благодатні енергії, які з часом змінять світ і від вашого народу буде залежати, чи зможете ви їх розвинути. Тут теж вам допоможуть енергії творів Тараса Григоровича Шевченка. Я докладаю багато зусиль щоб повернути на Україну всі його твори і підняти Україну на ту висоту, на яку вона заслуговує. Чи хочете Ви допомогти мені в цьому?

- Так, з радістю. - Лице Мирослави розквітло, засяяло. Вона здивована і вражена почутим.

- Це дуже важка і небезпечна справа, – продовжував чоловік. - Подумайте над тим, чи вистачить у вас сил, чи не пожалієте потім, чи не злякаєтесь? Обдумайте добре, тому що потім повернення назад уже не буде.

Мирослава тряхнула головою і волосся розсипалось по плечах. Якісь думки, надії, сподівання пролетіли в голові. Очі впевнено подивились на чоловіка.

- Так, я згодна. Моя Україна дуже страждає, мій народ ніби спить, бачить кошмарні сни і не може прокинутись, а в цей час знищують його історію, майбутнє, забирають землю, наш народ зневірився в собі, у своїх силах, зубожів і не може знайти дорогу до Світла в тій темряві, що нас оточила, в тому злі, що нівечить нас. Ми повинні знайти вихід. І якщо це правда, що твори Тараса Григоровича Шевченка допоможуть відродити дух українського народу, його силу і славу і допоможуть знайти шлях до Світла, то я з великою радістю і без усяких вагань буду допомагати Вам.

Очі чоловіка засвітились повагою і вдячністю.

-Я радий цьому і вірю. Тоді - йдемо.

Мирослава з чоловіком довго йдуть між фонтанами, милуючись водяним дивом. Супутник Мирослави розповідає про Тараса Григоровича, про його талант і яким чином його твори мають такий великий вплив на український народ. Він порівнює Тараса Григоровича з двома дуже відомими всьому світові німецькими геніями. Це так цікаво, незвично і загадково, що Мирослава не чує і не помічає, коли стих шум фонтанів і їх оточили самі тільки піски. Ніде нікого не має. Вони мандрують доволі тривалий час, коли на горизонті з’явилось три постаті, це - жінки. Вони наближаються і попереду йде висока, худорлява, чорнява жінка. В неї суворе обличчя, без найменшої тіні доброти. Чоловік стривожений.

- Це - Ніна, мій найбільший ворог. Але, думаю, вона не посміє порушити закон пустелі.

Коли вони порівнялись, чоловік дістав і відкусив дольку горіха, а другу простяг Ніні. Якусь мить вона вагалась, щось обдумуючи, але, потім наважившись, взяла його і теж з’їла. В мовчанні вони розійшлись. Пройшовши кілька кроків уперед, чоловік повернувся назад і сказав: - Ніна, через годину тут буде страшенний ураган. Постарайтесь десь заховатись.

Вона презирливо посміхнулась.

- Звідки він може тут бути? Я все життя живу в пустелі і знаю всі її прикмети.

- Он з тієї маленької чорної хмаринки, - і чоловік показав в небі на зовсім непримітну чорну хмарину. Ніна ще раз зневажливо посміхнулась і вони розійшлись.

Чоловік із сумом промовив:

- Даремно її переконувати. Вона вже обрала свою долю. Через годину тут буде небувалої сили ураган. Уже кілька століть ця земля не пам’ятала такого. Ніна не повірить моїм словам і загине, а її супутниці злякаються і зможуть врятуватися. Але нам також треба поспішати.

І чоловік із Мирославою пішли так швидко, як тільки могли. Вітер наздоганяв їх і засипав піском, збивав з ніг, стало зовсім темно, але вони продовжували йти. І коли, здавалось, не має сил навіть підняти ногу для наступного кроку, вітер несподівано вщух і небо прояснилось. Мирослава відкрила очі і побачила перед собою суцільну стіну з лісу. Дерева були дуже високі і росли так близько одне від одного, що між ними неможливо було пройти. Чоловік ласкаво подивився на Мирославу і сказав:

- Якщо ти не передумаєш, то далі підеш одна. Я не зможу. Ти повинна знайти величезну гору, що складається із землі всіх часів і принести звідти землю того часу, в який жив Тарас Григорович Шевченко. Це зможе зробити тільки людина - виходець із його народу. Ти будеш одна і я безсилий буду хоча б чим-небудь допомогти тобі в майбутньому. Прошу лише тебе - бути завжди терпеливою і нічого не боятись. А про те, що це буде потрібна земля, тобі покаже ось цей золотий жук.

І він положив дівчині на долоню невеликого жука, золотого по краях із золотою смужкою на голові. Це був жук скарабей, священний жук Єгипту, що був символом життя, само відродження і воскресіння.

Чоловік з якимось жалем і ніжністю подивився на Мирославу.

- Зараз ще не пізно відмовитись, повернутись назад і про все забути. Цей шлях небезпечний. Ти можеш шукати ту землю і дні, і місяці, і навіть роки, а можеш і загинути. Подумай ще раз.

Мирослава з вдячністю і без сумнівів подивилась в очі чоловікові і похитала головою.

-Я не передумаю. Навіть якщо і загину, то я буду не перша і не остання, хто віддасть своє життя за щастя і розквіт України. А після мене прийдуть інші, які не менше мене будуть любити Україну і виконають це завдання, якщо цього не зроблю я.

Ці слова переконали чоловіка.

- Гаразд. Будь і надалі такою ж мужньою і хай тебе оберігає твоя любов до України. Знайди в цьому лісі дорогу і хай щастить тобі.

Вони попрощались і Мирослава пішла вздовж лісу розшукувати дорогу, а чоловік повернувся назад у піщану бурю, що вже починала стихати.

Дорога була вузька, поросла якоюсь мілкою травою, схожою на спориш. З однієї сторони росли стіною дерева, а з іншої - була пустеля. Ліс був надзвичайно високим, темним, страхітливим. В ньому не чути було співу пташок, не видно ніяких звірів, нічого живого - тільки високо в горі загрозливо шуміло листя.

Мирослава уже доволі довго йде, пильно вдивляючись в ліс, боячись пропустити дорогу, адже вона може бути і невеликою стежиною між дерев, якою можна пройти. Та все даремно.

З часом з‘являються сумніви. Чи правильно вона йде, можливо, дорога в протилежній стороні і їй варто вернутись і йти в іншому напрямку? Чи не пропустила вона дорогу тут? Спочатку на небі яскраво світило сонце, а зараз починають опускатися сутінки. І чим більше сумнівів у Мирослави, тим швидше темніє навколо. З‘являється страх і Мирослава починає думати про те, що коли прийде ніч де і як вона буде ночувати? Чим довше Мирослава йде, тим страшніше їй стає. Їй стає моторошно від почуття самотності, невідомості й відчуття загрози, що, здається, чатує на тебе з кожним кроком. Страх і уява вимальовують різних потвор, що можуть з'явитися перед нею. Вся сутність наповнюється страхом, він паралізує мозок і не дає змоги думати ні про що інше, крім очікування небезпеки. Мирослава старається перебороти цей страх, знайти вихід, але це їй не вдається і коли страх оволодіває нею повністю, мов блискавка із серця зринає думка: - "Поки я тут без причини боюсь, моя Україна страждає!"

Злість на себе за свій страх без причини, за слабкість, мов вогонь, охопила її всю і в мить знищила страх. Мирослава знову впевнена в собі, а на небі, як і раніше, яскраво світить сонце, а недалеко від себе вона бачить серед лісу широку світлу дорогу.

Вона йде вгору, ніби насипана, і скоро стає на рівні верхівок дерев. Ліс уже зовсім не здається страхітливим. Дівчина прямує дорогою, заглибившись у свої думки, і коли через якийсь час повертається в дійсність, то бачить, що ліс зник, ніби його не було. Сяє сонце і перед нею місцевість як на Україні. Вдалині люди копають картоплю. Почуття самотності змінилось радістю і вона вже не йде, а, майже, біжить до людей. Та коли придивляється уважніше, то бачить, що сонце світить не так яскраво, як на Україні, весь простір ніби в імлі, а картопля занадто велика і люди всі суворі, смуглі, в довгій чорній одежі. Вони також помітили її і йдуть назустріч: хто з лопатами, хто з палицями і обступають з усіх сторін. Мирослава пробує заговорити до них, але вони мовчать і тільки щільніше обступають її. Обличчя їх суворі, непроникливі, не знаєш, чого від них чекати. У відчаї Мирослава простягає вперед руку і показує їм на долоні золотого жука. Вони здивовані, про щось перешіптуються й обличчя їх світліють. З натовпу виходять три чоловіки. Судячи з їх поведінки й одежі, це - вожді. Вони уважно і ретельно роздивляються жука, а потім всі троє ствердно кивають головами, щось говорячи, і показують руками в бік. Натовп, що її оточував, розступився, утворивши коридор, по якому вона і пішла, не оглядаючись, в напрямку, що їй показали.

Вона довго йде по рівній місцевості, навкруги тихо і безлюдно. Поступово весь простір наповнюється туманом, він стає все густішим і густішим, а незабаром туман стає таким сильним, що здається білою пеленою, в якій нічого не видно, навіть на відстані протягнутої руки. Мирослава ще довго йде в цьому тумані, поки не наштовхується на якусь гору. Коли туман, врешті, розвіявся, вона роздивилась навкруги і зрозуміла, що це та гора, яку вона шукає. Гора така висока, що вершина її ховається в хмарах.

Тепер необхідно знайти землю. Але де шукати і з чого починати? Мирослава закрила очі і почала благати провидіння допомогти їй, її народові, всім добрим людям на землі знайти потрібну землю. І враз вона відчула серцем, що знає, куди їй потрібно йти і де шукати. Пройшовши небагато вздовж гори, вона піднялась вверх і почала копати. Якісь дивні спогади народжувались в голові і зникали. Перед нею проходили видіння далекого минулого. Їй здавалось, що вона може залишитись в любій епосі, в якій захоче. Вона знову згадала Україну і їй захотілось бути дома, серед людей, яких вона любить. Мирослава з сумом подивилась на золотого жука і побачила, що він весь світиться, підтверджуючи, що це та земля, яку вона шукала. Мирослава нагнулась і обережно взяла в долоні знайдену землю, відчула її тепло, енергію і тут ніби прийшло прозріння. Вона збагнула, що коли цю землю положити на могилу поета, вона притягне до себе всі його твори, в яких би краях вони не знаходились. Для повернення в Україну у кожного твору буде своя проста і всім зрозуміла причина, але істинної причини не буде знати ніхто.

В ту ж мить Мирослава була в Каневі і висипала на могилу поета знайдену землю.

А на згадку про все у неї залишився золотий жук.

***

Згодом учені довели, що у творах Тараса Григоровича Шевченка закладені такі ритми і вібрації, що змінюють людину, відкриваючи в ній духовні центри, які загораються і вже ніколи не гаснуть. Ніяке зло, ніяка темна сила не в змозі їх погасити. Тому духовність українського народу ніколи не опускалася нижче тієї риски, за якою починалась бездуховність, деградація й вимирання народу. Твори Тараса Григоровича Шевченка, насправді, рятували український народ від вимирання.