Протуберанець (поза конкурсом, текст перевищує обсяг конкурсної роботи)

Промінь золотий,

Шлях знайди в пітьмі.

Прошу, поверни,

Що так жадано мені.

Рани всі зціли,

В холоді зігрій.

Прошу, поверни,

Що так жадано мені.

Капітан Кел стояв на споглядальній палубі і нудьгував. Він дивився у неозору чорноту відкритого космосу і відкушував від бутерброду з ковбасою добрячі шматки, запиваючи несмачною кавою.

За товстим склом таємничо блищали зорі, наче незчисленні сріблясті крихти, вплетені у чорняву косу Всесвіту. Кел вивчав їх без усякої зацікавленості. Так капітан морського судна споглядає давно знайомі орієнтири. Он де червоніє Мак, невеличка газова кулька, а там, ближче до Сонця, видко синю намистинку Аквамарина – не планета, а справжній рай для контрабандистів, злочинців і просто для тих, хто не хоче сплачувати податків.

Кел широко позіхнув, допив кофе і викинув пластиковий стакан в утилізатор. Апарат покірно загудів, переробляючи сміття.

Кел хотів вже піти у свою каюту і трішки подрімати… Або не трішки. Це безкінечне патрулювання системи, яке зводилося до курсування туди-сюди між одинадцятим та тринадцятим сектором перетворило молодого капітана на страшенного ледаря. Але раптом щось незвичне привернуло увагу чоловіка. Він краєм ока вихопив із простору космічного вакууму крихітний розчерк, яскравий, схожий на блискітку святкового салюту.

Приникнувши носом до ілюмінатора, Кел почав вишукувати очима дивний предмет. Що то було? Може, комета? Ні, капітан бачив саме предмет, щось, до чого доклала рук людина. Якась… капсула, а, може, невеличкий літальний пристрій? Чи контейнер? Контейнер, який випромінював світло?

Зовсім збитий з пантелику, Кел розпачливо почухав потилицю, глибоко запускаючи пальці у хвилясте волосся. Сонливість з нього як рукою зняло. Ще б пак, хоч якась подія за неповні два місяці польоту! Хоча, складно назвати пролетівши за бортом «щось» подією. А, може, взагалі, привиділося… Зорова галюцинація.  Але наперекір цим думкам десь усередині, у животі і печінці Кела потужно і впевнено наростало Передчуття.

Передчуття у капітана було безпомилковим, саме тому він у такому молодому віці і став капітаном дослідницького судна класу «Б». Завдяки йому Кел, двадцятирічний пілот пасажирського шлюпу, який перевозив емігрантів з Нової Землі на Супутник-1 уникнув зіткнення з  вантажним крейсером, що втратив управління. А близько, ой, як близько тоді смерть пройшла поряд з юнаком, який тільки-но закінчив космольотне училище і півтисячею пасажирів, що так про це і не дізналися. Кораблі пролетіли повз, розминувшись на якісь долі метра. Біля носової частини навіть зачепилися бортами, вибивши з обшивки цілий сніп вогню. Добряче трухонуло, але пасажири списали все на перевантаження і криві руки пілота.

Так, пасажири нічого не помітили, а ось у Центрі управління польотами Кела взяли на замітку. І не помилилися. Після переводу в Дослідницький Корпус перспективний парубок швидко пішов угору.

І все ж Кел прекрасно розумів, що без Передчуття він би не досяг і десятої частини того, що зараз мав.

Не підвело Передчуття і у цей раз. Тихо розійшлись блискучі пластини дверей, і на зоровій палубі з’явився Йоан. Чи Іоан? Кел погано запам’ятовував імена, навіть імена своїх підлеглих. 

Випрямившись, наче струна, Йоан віддав честь і гримнув:

– Капітан! Наш радар засік по сторонній об’єкт. Старший лаборант Іван просить вас підійти до вантажного відсіку!

Відрапортувавши, лейтенант клацнув каблуками і застиг по стійці «смирно». Весь його вигляд відображав почуття виконаного обов’язку.

– Так, оце вже щось! – Кел аж підстрибнув і, відштовхнувши зі шляху Йоана, вилетів у коридор.

Хвиля ентузіазму раптово захлиснула капітана. Він нісся по металево-сірому нутру корабля, наче навіжений, розлякуючи персонал і гучно стукаючи підошвами. Повз нього проносилися кімнати, сині голографічні панелі, двері з табельним номерами…

Кел зі всього розгону вскочив у ліфт, натиснув кнопку і прислонився до дзеркальної стінки, гучно відсапуючись. «Ні, здається, все ж таки Іоан. Іоан, Іоан… Що за дурне ім’я?»

Ліфт розчинив двері і м’яким жіночим альтом промовив: «Вантажний відсік, капітане». Кел буркнув: «Дякую, а то я сам не здогадався», і вийшов із кабіни.

У вантажному відсіку вже знаходився Іван. Він сидів навпроти гравітаційного шлюзу з видом чатуючого на здобич кота.

Хоча Іван був тільки лаборантом, його жага до всього, в чому можна покопирсатися і підвергнути спектральному аналізу не знала меж. Тому, власне, він і потрапив у дослідницький корпус.

– А, Кел, ти якраз вчасно, – Іван кинув швидкий погляд на капітана і знов звернувся до панелі керування шлюзом. – Зараз ми подивимось, що за штука потрапила у наші сіті, – він тихенько засміявся, зморщивши щоки. Келу він страшно нагадував блідого тхора у білому комбінезоні.

Кел потягнувся, присів на перший ліпший ящик і підпер підборіддя рукою. Вся його збудженість кудись зникла.

– Іван, що це? Я, здається, бачив, як воно пролітало повз нас.

Лаборант здвигнув плечем, поворушив рідкими світлими бровами:

– Це точно не шматок метеориту, або породи, або щесь чого-небудь… Думаю, скоріше за все, це якийсь механізм, причому механізм функціонуючий. Він випромінює дивні хвилі…  Щось на зразок електромагнітного спектру Лейпца… Неважливо… Зараз ми все побачимо на власні очі, кеп!

«Починається введення вантажу у відсік. Задля безпеки персоналу рекомендується залишити відсік».

– Даю дозвіл на завантаження у присутності людей.

«Добре, капітан».

На підлозі у центрі кімнати з’явився напівпрозорий купол. Кел прекрасно розумів, щ0о на декілька хвилин цей потріскуючий бар’єр буди відділяти їх з Іваном від відкритого космосу. Створи  під захисним полем розійшлися, впускаючи всередину захоплений предмет.. Як тільки він повністю опинився у відсіку, шлюз моментально зачинився. Але барєр і не думав нікуди зникати.

«Перевірка на бактеріологічну загрозу. Не знайдено. Радіація. Не знайдено. Хімічна загроза. Не знайдено. Провести профілактичну процедуру стерилізації?»

– Ні! – закричав Кел, зриваючись з місця, – Опусти її  і зніми барєр, дурна бляшанко!

Система виконала наказ, ображено замовкнувши.  Іван з Келом підійшли поближче.

– Оце так… Навіть не знаю, що тут можна припустити…

 – Може, це евакуаційна капсула? – невпевнено сказав Кел.

Прямо перед розгубленими чоловіками знаходилася прозора колба, запаяна з обох кінців металевими пластинами. І ця посудина не була порожньою. Всередині знаходилась дівчина. Незвичайна дівчина.

ЇЇ повністю оголене тіло висіло між скляними стінками, привільно вигнувшись назад дугою. Кожний сантиметр гладкої шкіри випромінював ледь помітне сяйво, кровоносні сосуди пульсували помаранчевим, обплутавши дівоче тіло сяючим мереживом , немовби замість крові по венам і артеріям текло розплавлене золото. Від цього сяяння вся капсула світилася, ніби величезний ліхтар.

– Цікаво, навіть дуже цікаво… – цьомкнув губами Іван, без всякого сорому розглядаючи знахідку. – У мене є припущення… Може, це якийсь позазаконний генетичний експеримент? Хоча, ні, є волосяний покров… Усередині, схоже, газ, а не поживна рідина…   

– Годі! – не витримав Кел.

– Що таке? – незадоволено запитав старший лаборант. Потів він поглянув на почервонілі щоки капітана, на наготу дівчини.

– Капітан, я вивчаю даний об’єкт з чисто наукового кута зору. Будь ласка, залиште всі свої комплекси і фантазії при собі. Я точно відчуваю, що даний об’єкт, – він особливо підкреслив це слово, – являє собою неабияку цінність. І, цілком можливо, цінність не тільки наукового характеру, якщо це Вас порадує.

Кел дивився у вузенькі, непрозоро-чорні оченята старшого лаборанта, і бачив, що він каже правду. Нічого в цьому маленькому чоловічкові не ворухнулося при погляді на цю богиню в людській подобі, крім «чисто наукового інтересу». Кел не міг цього зрозуміти. Всередині скляного кристалу знаходилося найпрекрасніше створіння, яке він коли-небудь бачив у своєму житті.

– Досить, Іване! Треба її звідти випустити, перевірити, у якому вона стані…

– Ні в якому разі! – рішуче обірвав лаборант капітана. Кел починав сердитися.

– Так, шановний старший лаборант! На цьому кораблі я капітан, а не Ви, і я наказую…

– А якщо це загрожує об’єкту? Як вона відреагує на розгерметизацію? Можливо, це їй нашкодить. Не виникало у Вас таких припущень?

Кел знітився і замовк. Про це він дійсно не подумав. Іван зітхнув, розпрямився і м’яко сказав, відкинувши холодний офіційний тон:

– Не переймайся, Кел. Зараз заберемо її в мій дослідницький центр, зробимо кілька аналізів, розберемося, що до чого… А завтра вже, можливо, відкриємо цю, так би мовити, мушлю, і подивимося на перлину вживу.

Келу не залишалось нічого іншого, як кивнути в знак згоди.

Дослідницький зореліт «Метелик»,

22.18.1203 р. Н. е.,

Перший день вивчення об’єкта №183

В лабораторії все було білим і блискучим. Всюди великі довгі лампи, поліровані металеві поверхні – кімната гнітила та нагадувала операційну. В деякому сенсі, вона нею і була.

Кел з Іваном сиділи по різні боки столу. Навпроти стояла капсула з дівчиною-світочем. В тиші було чутно лише розмірене гудіння лабораторних комп’ютерів.

Капітан сидів трохи наклонивши голову вперед. На його високому лобі зібралося кілька тривожних зморщок. У руках він вертів флягу з туманним вмістом.

Іван теж виглядав заклопотаним, але його заклопотаність носила цілком інший характер. То були переживання дитини, яка заволоділа новою іграшкою, яку треба якомога винахідливіше розтяти, щоб вивчити до гвинтика. Зап’ястки лаборанта блідими павуками метушилися по поверхні столу, а порожній погляд видавав серйозну мозкову працю.

– Цікава штука, Іван, – почав капітан. – Мені прийшло повідомлення з Нової. Наказ. «Негайно доставити знахідку в ЦУП. Не приймати жодних спроб дослідження об’єкту». Такі справи. Що на це скажеш?

– Мр-мр… Вибачай, я замислився. Що там кажеш? Наказ? У-у, серйозно. Але… Ну, двигуни… Якась неполадка… Припустимо… Не можемо ж ми іти проти форс-мажорних обставин.

– Одним словом, – Кел згріб повітря у кулак, – ми підемо проти наказу.

– Зовсім трішки, і, це ж не вперше, а, капітан? До того ж, – Іван вищирився, випнувши вперед великі квадратні зуби, – якщо все піде добре, ніхто ні про що не дізнається.

– Отже, досить пустих балачок. Розказуй результати своїх дуже успішних (я сподіваюсь) досліджень.

При цих словах Іван значно пожвавився.

– Так, спочатку зверни увагу на цю, так би мовити, капсулу. Її стінки зроблені з прозорого матеріалу невідомого походження. Але я з’ясував дещо… Є припущення, що в основі лежать надміцні матеріали, аналогічні за складом оболонці Ковчега…

– Супутнику Нової?

= Це не просто супутник, Кел. Це величезний корабель, використаний нашими пращурами для того…

– Годі сперечатися, мене зовсім не хвилює хімічний, чи який там, склад капсули. Краще розповідай, – Кел швидко кинув очами на дівчину, – про те, що всередині.

 – Добре… – брови Івана насунулися на очі, – Наповнена капсула двоокисом вуглецю…

– Не може бути! Вона ж жива! – Кел розпачливо хлопнув долонями по столу.

– Не розумію, чого ви так кричите, капітане, – холодно промовив Іван. – Я припускаю, що газ там тільки для того, щоби зрівняти тиск. Це неймовірно, точніше, мало імовірно, але складається таке враження, що ця дівчина працює на автономному живлені. Вона дихає, серце перекачує кров, але зовсім не кисень є джерелом енергії для тіла. І це світіння… Навіть не знаю, що подумати…

– Так вона жива? Ми можемо дістати її звідти?

– Фізично вона не відрізняється від людини, на перший погляд. Процеси у мозку пригальмовані, але це не дивно. Все ж таки це щось на кшталт коми… Не знаю, як вона відреагує на відкриття капсули… Словом, не рекомендую. Дуже не рекомендую.

– Відкривай.

– Капітан, цим ви ставите під загрозу не тільки своє життя, але і життя всього екіпажу…

– Відкривай, випускай її звідти. Це наказ.

– Добре, але я вмиваю руки. – Іван не виглядав збентеженим. Схоже, він чекав такого повороту подій.

Лаборант встав з-за столу, попрямував до панелі пристроїв, але на півшляху зупинився, наче вкопаний.

– Відкривати… А, власне, як? Над цим я ще не замислювався…

– Чого там таке? – нервово звернувся Кел до підлеглого.

– Вибач, Кел, але я ще не подумав, як відкрити капсулу. Вона надміцна і, скоріше за все, не спрямована на те…щоб, ну, розумієш… щоб випустити те, що всередині, на волю.

В кімнаті запанувала тиша. Кел згвинтив ковпачок на флязі, зробив невеликий ковток. Зітхнув, підняв очі на Івана.

– Даю тобі карт-бланш, шановний старший лаборант. Усе спорядження на кораблі, включаючи зброю, в твоєму розпорядженні. Роби що хочеш, але дістань її звідти, –  Кел ще раз подивився на бездоганне дівоче тіло, з якого точилося чисте світло, і щоки його наче обпалило вогнем. – Я хочу побачити її вільною.

Кел хотів не тільки цього. Він хотів зазирнути до неї в очі, поговорити з нею. Але найбільше він жадав доторкнутися до її долоні і відчути, яка вона на дотик, ця принада, зіткана з золотих і сонячних ниток.

Дослідницький зореліт «Метелик»,

23.18.1203 р. Н. е.,

Другий день вивчення об’єкта №183

 “Запис веде старший лаборант Іван Довгий. Отже, після декількох невдалих спроб мені все ж таки вдалося розкрити капсулу. Для цього я використав різак класу S, а також технічний модуль «138-Ц». Задля того, щоби не спровокувати пробудження об’єкта, його переміщено у герметичний відсік зі штучно створеною невагомістю. На зміну вуглецю стандартним атмосферним повітрям об’єкт не реагує. Стан об’єкту стабільний. Пульс і дихання рівне, мозок подає сигнали, аналогічні стадії глибокого сну. Кхм, опишу фенотипні ознаки об’єкта. Будова тіла аналогічна жіночій особі homo sapiens. Зріст 1.62 м, вага 53 кг. Волосся яскраво-руде, з золотим відливом, шкіра світло-золотистого кольору. З-під шкіряного покрову проступають найкрупніші кровоносні судини, при цьому вони флюорисцирують жовтогарячим світлом. Природа цього феномену незрозуміла. О, капітан, добридень! Схоже, зараз відбудеться перевірка реакцій на зовнішні подразники. Кінець запису».

Іван пробігся пальцями по дисплею, після чого підійшов до Кела.

– Таки дістав! Молодець, молодець, Ваню! – в голосі капітана бриніла неприхована радість. – Вмикай гравітацію, відчиняй двері.

Лаборант підійшов до дверей, за якими знаходилась піддослідна, з деяким острахом дивлячись на капітана. Щось у його фігурі, напруженій, як у звіра перед стрибком, в очах, темних, блискучих наводило на думки на… не те, щоб божевілля, але на якусь надто палку пристрасть. Недобру пристрасть.

Іван опустив дівчину донизу. Її тіло легко лягло на м’яку підлогу.

– Прошу, заходь, але будь обережним.

Нітрохи не слухаючи лаборанта, Кел ввійшов у камеру. З кожним кроком його серце калатало все гучніше, підступаючи до горла і голосно гупаючи у вухах. «Знайшов! Знайшов! Знайшов!» - весело гукав хтось у голові, хоча чоловік і сам не розумів, що саме знайшов, і чому ця знахідка викликає у нього такі дивні відчуття.

Підійшовши до дівчини, капітан присів поруч. Його погляд жадібно бігав по її обличчю, вбираючи кожну деталь, кожен відтінок.

У пам’яті капітана воскресла згадка із дитинства. Ріка, тепла прозора вода. Він знайшов маленький камінчик, і дивиться крізь нього на сонце. Це не просто камінець, то – бурштин. І колір свіжого меду, і гра переломленого світла в глибинах цієї смоляної крапельки…

Все її тіло пашіло теплом і розповсюджувало живе світло. Так би виглядав вогонь, якщо б він мав людську форму. Ні, не вогонь, а тепло. І світло. Не палюче, а зігріваюче, не всепоглинаюче, а життєдайне. Кел дивився на це диво і ніяк не міг насититися цим видінням. Він гладив очами безсило розкидане по підлозі волосся, густе, красивого мідного кольору з глибоким золотим відливом. Подумки доторкався до жовтогарячої жилки на скроні, до маленького гострого носика, до тонких повік, усіяних шпичечками дорогоцінних вій. Ох, як би він хотів почути голос, який доноситься із цих рожевих, як літній світанок, губ! Він, напевно, чистий і дзвінкий, як золота струна.

Кел, затамувавши подих, доторкнувся кінчиком пальця до її щоки. «Яка тепла… Шкіра на дотик, як… Я відчуваю пульс, отже, кров циркулює… Якщо це кров…». Думки мерехтіли у Кела поза очима, як різнобарвні світляки у нічному лісі.

Раптом дівчина трохи ворухнулась, її повіки затремтіли і розкрилися. Чи був тому причиною дотик Кела, чи вихід з невагомості, але факт є фактом – дівчина прокинулась. Вона декілька разів кліпнула і подивилася прямо на Кела.

ЇЇ очі були  медові, як просвічений сонцем бурштин. В розширених зіницях хаотично танцювали багряні блискітки. Від цього погляду у животі Кела розтеклася гаряча хвиля. «Які дивні очі…», – замріяно посміхнувся Кел, зачаровано споглядаючи танець вогників у глибині дівочих очниць.

Тим чсом дівчина заплющила очі і, схоже, збиралася знову заснути.

– Гей, гей, – неголосно позвав Кел, обережно саджаючи її у вертикальне положення. – Не треба засинати. Ми підібрали тебе у відкритому космосі. Як ти там опинилася? Хто ти? Як тебе звуть?

На дівочому лиці не виникло жодної емоції. Вона безмовно дивилася прямо перед собою, і в її очах вигравало золото. Кел вже не сподівався почути відповідь, як на чолі дівчини промайнув відголосок якогось почуття.

– Хто… я?

Голос був саме таким, як Кел сподівався: чистим і дзвінким. Правда, у ньому зовсім не було навіть натяку на якісь емоції.

– Протуберанець, – проронили тонкі губи.

– Протуберанець? Що це означає, можеш пояснити? Ти мене чуєш?

Але більше загадкова дівчина не реагувала ані на запитання, ані на що інше. Вона просто нерухомо сиділа, мов статуя, і тільки пульсуючі артерії і танець вогню всередині очей видавали у ній живе створіння.

– Як результати? Я приніс одяг.

Над ними стояв Іван з стандартним комбінезоном у руках.

– Сам бачиш.

Іван глянув на дівчину, яка дивилася  в одну точку.

– Залишу його тут. – лаборант поклав одежу на підлогу. – Кел, прошу тебе нікуди не йти. Хочу з перших вуст почути опис першого… так би мовити, контакту.

*** 

   – Протуберанець, так? – Іван потер лоб пальцем. – Є в мене деякі припущення… Треба дещо пошукати… Будуть якісь результати – сповіщу.

Іван піднявся, потім подивився на Кела.

– Капітан не збирається йти у каюту?

– Не збирається, – промовив Кел, чиї очі були прикуті до золотого силуету за склом.

Не знайшовши, що сказати, Іван прилинув до монітору, зігнувши спину кістлявим горбом.

Кел бовтав рідиною у флязі, скурпулезно вивчав вогненно-золоту незнайомку, потрапивши на його корабель і намагався розібратися у невпинному коловороті своїх почуттів. І ні чорта у нього не виходило.

Дослідницький зореліт «Метелик»,

24.18.1203 р. Н. е.,

Третій день вивчення об’єкта №183

Практично весь екіпаж «Метелика» зібрався у столовій, сівши укупі за один стіл. Були тут брати-близнюки Едвард і Джек, відповідальні за двигун і техобслуговування корабля, сидів на лаві сідий як лунь, навігатор Бен Джамі, і навіть кок Сон Хо виповз із кухні, щоби приєднатися до команди. Зібралися вони тут зовсім не задля трапези.

Екіпаж обговорював загадкову знахідку, яку ніхто з них в очі не бачив.

– Ну, і що ж це таке? Лаборант з капітаном третій день на очі не показуються!

 – Кажуть, вони там щось заборонене знайшли…

– Хто це каже? – скептично закусив вуса, дикувато стрільнув синім оком Бен.

– Так вони і кажуть! – Сон Хо показав на братів-механіків.

– Нічого ми такого не говорили, – знітився Едвард.

– Ні, говорили! – з викликом сказав Джек. – Я читав повідомлення капітана. Йому, щоб ви знали, прийшов прямий наказ з Центру, на термінове повернення, передачу об’єкту… І що, ми несемося на всіх парах на Нову? Ні, ми курсуємо на краю системи, ігноруючи розпорядження керівництва!

– Пхе! – зневажливо дмухнув Бен, у повній мірі показуючи цим звуком своє ставлення до Центру та його розпоряджень. – Знаючи шибайголову Кела, це не дивно. Мене більше цікавить, на що хоче накласти лапу Центр. Зазвичай Кел не цікавиться різною фігнею, яку ми знаходимо, перевозимо або конфіскуємо. А тут такий ентузіазм, щоб його…

Двері у столову відчинилися і впустили Іоана. На його блідому обличчі застиг незвично суровий вираз.

Розмова разом стихла. У Іоана вперлися непривітні погляди. У команді його недолюблювали і відносилися прохолодно. Кел відбирав всіх членів команди власноруч, тоді як Іоана назначило начальство, саме тому в його особі підозрювали «шостку» центру.

- Екіпаж зореліту «Метелик»! – раптово гучним, металевим голосом промовив Іоан, спідлоба вивчаючи людей, які знаходилися перед ним. – У мене для вас важливе повідомлення…

Кел розплющив очі. Недовгий сон не пішов йому на користь. Невідомо чому, але він почував себе не дуже добре. Трохи боліла голова, а в грудях ніби засіло давлюче кубло холодних гадюк.

Кел піднявся з незручної кушетки (як тільки Іван тут спить?), протер очі і подивився навкруги. Звісно, в першу чергу його погляд упав на рудоволосу полонянку, сидячу за прозорою перегородкою. Усередині скляного куба нічого не змінилося: дівчина все так же сиділа на підлозі, пустими очима дивлячись у пустоту, поруч з нею все так же білів не застосований комбінезон.

Тут спостереження Кела перервав збуджений Іван. Схоже, йому дійсно вдалося знайти щось цікаве впродовж ночі.

– Капітан, у мене є припущення! Причому це припущення пояснює дуже і дуже багато!

– Розказуй, – трухнув головою Кел.

– Спочатку трохи історії…

– А можна без історії?

– Капітан! – обурився лаборант. – Щоби все зрозуміти і побачити всю картину, Ви повинні мене уважно слухати і не перебивати.

Кел лише невдоволено скривився і сів на кришку столу, приготувавшись слухати.

–  Отже… Людство, як відомо, зародилося на планеті Земля. Після багатьох років розвитку люди врешті-решт встали перед питанням пошуку нової домівки – нової планети, або, краще, нової зоряної системи. Чинники цієї проблеми багато чисельні, так що перераховувати їх не має сенсу… В який же спосіб людство вирішило мандрувати в інші місця, до далеких зірок, так би мовити? Єдиний засіб – Ковчег. Гігантський корабель, вміщуючий у собі цілу екосистему і здатний утримувати декілька сот людських поколінь. Так би мовити, планета, чиїм польотом можна керувати. Не будемо поглиблюватися у конструкцію даного літального апарату, тим паче, що ви мусили проходити це в академії…

– Ну, досить прописних істин! – не витримав Кел. – Все пішло добре, добровольці відправилися у дуже далеку мандрівку на Ковчезі, знайшли планету, на якій можна жити. Цю планету, не довго думаючи, назвали Новою Землею. Наші предки не мали ніякої фантазії. Вд цього моменту бере початок Нова ера, а Ковчег і досі бовтається на орбіті, наче супутник, величний, але не функціонуючий… Але яке відношення це має до неї?!

– Ні до чого так нервувати, чесне слово… Я якраз підводжу до цього. Отже, вважається, що люди самі доросли до такого винаходу, як Ковчег. Але я знайшов декілька доказів, які спростовують це твердження. Серед них – оцей документальний фільм, знятий, страшно подумати, ще на Землі! Прошу продивитися.

Іван вивів зображення на екран.

«Протуберанці, або Діти Сонця. Хто вони насправді? Навіщо прийшли у наш світ? Чому з’явилися серед нас?»

Іван прокрутив запис трохи вперед, зупинившись на зображенні зірки і планети. На схемі Сонце і Земля тихо-мирно крутилися один навколо одного. Голос за кадром віщав: «… року сталася подія, яка ввійшла в історію, як Великий Протуберанець. Від Сонця відділився колосальних розмірів протуберанець, За дуже короткий проміжок часу подолавши відстань до Землі, він торкнувся поверхні планети десь у районі Тихого Океану».

Підкоряючись словам диктора, схематичне Сонце вистрілило у схематичну Землю схематичним протуберанцем.

«Дванадцять тисяч дітей, які народились у цей самий час на освітленому боці Землі були незвичайними».

Зображення у кадрі змінилося. Тепер там вовтузило ноженятами немовля. Кел аж здригнувся. Дитина променіла зсередини, її тіло пульсувало, наче маленький пузир, наповнений сяючою рідиною і обплетений  незчислимою кількістю вен.

– Нікого не нагадує, а? – докинув Іван, багатозначно дивлячись у підлогу.

«І зараз вони серед нас – Діти Сонця. Чи безпечні вони для людства? Що є їхнє народження: знамення, або цілком науково обґрунтована подія? Чи справді, що Протуберанці володіють здібностям ,Які знаходяться поза межами людської уяви? Чому деякі люди поклоняються їм? Відповіді на ці, а також на багато інших запитань ви отримаєте у нашому захоплюючому спецпроекті – «Діти Сонця»!»

Іван зупинив показ і дуже швидко заговорив:

– Протуберанці, діти, які народилися на Землі після загадкової аномалії. Однаковий вигляд, точніше, однакові ознаки: золотисте волосся, флюорисчируюча шкіра, дивні очі. Вони не старіють, відзначаються дуже високим рівнем інтелекту. Саме вони збудували Ковчег. Вони зробили науковий прорив, до якого б людство дійшло лише через сотні років. Це завдяки їм людство врятувалося, покинувши вмираючу Землю. І вмираюче сонце.

– Що за нісенітниця? – Кел ледве встигав слідкувати за ходом Іванових думок. – Тобто, ти хочеш сказати, що вона…

– А ти знаєш, Кел, що Сонце потухло? – лаборант дрібними кроками міряв підлогу і робив руками кругові рухи.

– Зачекай ти зі своїм Сонцем! Що з нею? Вона – Протуберанець? Вона народилася на старій Землі? Але ж це неможливо! Скільки їй має бути років?!! 

– Весь цей час у гібернації… Щось приблизно… Слухай, так ти ж нічого так і не зрозумів!

– Нічого, ти правий на сто відсотків. Якийсь документальний фільм…

– «Якийсь»? Ти хоч уявляєш, на що я пішов, які системи безпеки поламав, щоб дістати цей фільм?! Це раритет, навряд чи знайдеться хоча б десять фільмів, які дійшли до нас з Землі, ба, хоча б з періоду життя у Ковчезі!

– Добре, я не сперечаюсь, – чесно кажучи, Келу було абсолютно начхати на ексклюзивність фільму. – Роз’ясни, як таке можливо? Як ця дівчина могла так довго знаходитись у капсулі? І яким чином вона опинилася тут, у системі Арарат, яка ой не близенько знаходиться від Сонячної системи, її Батьківщини?

– Це я можу тобі пояснити, – з готовністю відкликнувся Іван. – Заодно поясню, чому Центр так жадає забрати нашого Протуберанця. Абсолютно всі Протуберанці на Землі займалися розробкою Ковчегу. Вони навіть створили власний науковий центр – «Сонце». Але не тільки Ковчег займав розуми наших Дітей Сонця. Проект «Протуберанець» – секретна технологія, дозволяючи телепортувати на дуже великі відстані невеликі предмети. Наприклад, ось такі капсули. І, відразу ж після відправлення Ковчега, на факторії наукового «Сонця» сталася катастрофа, забравши життя всіх Протуберанців. Але, я вважаю, що це не була аварія. Всі дванадцять тисяч безсмертних супер-вчених, дванадцять тисяч Протуберанців упаковуються у спеціальні капсули і хаотично телепортуюстья по всій Галактиці. А вибух – це просто інсценування, за допомогою котрого вони знищили свої розробки. Тому всі вважали, що Діти Сонця загинули. Але, як ми бачимо, це не так. Припускаю, що з-за неточних координат один, а, точніше, одна з Протуберанців перемістилася сюди, у систему, яку в майбутньому колонізують люди.

– Але навіщо? Чому Протуберанці не відправилися разом із піонерами? Чому телпортувалися біс знає куди?

– Ти так і не зрозумів, – Іван похитав головою до того самовдоволено, що у Кела виникло наполегливе бажання дати приятелю по пиці. – Аномалія, після якої народилися протуберанці, зовсім не була аномалією. Це був акт запліднення.

Наткнувшись на приголомшений погляд Кела, лаборант тільки зітхнув.

– Звісно, це лише моє припущення, але подумай сам… Майже у всіх народів світу Сонце ототожнювалося з божеством… Ярило наприклад, у слов’ян… Земля насамперед була жіночім началом, тоді як Сонце… Інь-Янь – чоловік – це небо, жінка – це земля…   Непорочне зачаття…  Бог зі творив жінку з чоловічого ребра…

Кел сидів і пробував розібратися в ахінеї, яку вивергав Іван. Краєм ока Кел помітив, що дівчина стала світитися значно сильніше, судини пульсували значно частіше.

– … і тому… Ох, таким чином можу зробити висновок, висунути, так би мовити, гіпотезу… Сонце – живий організм. Створення планети, еволюція біосфери на ній – це лише етапи розвитку, ключовим із яких…

У лабораторію ввійшов Іоан.

– Капітан Келлінджер! – голос дзвякнув, як залізний засів. – Ви ігноруєте розпорядження Центру, що загрожує Вам судовим розглядом. Ваш екіпаж не має наміру розділити покарання, тому готовий повернути зореліт на Нову навіть без Вашої на те згоди.

 Кел різко повернув нечесану голову і примруженими очима подивився на Іоана.

– Отже, ти прихвостень Центру. В принципі, як я і думав. Надто незграбно у тебе виходила роль вірного ад’ютанта і відданого капітанського підлабузника. Але, щоб ти там про себе не думав, капітан на цьому кораблі я, і я вирішую, полетить мій зореліт кудись, чи ні, Йоан.

Іоан зробив різкий крок уперед.

– Помиляєшся, Келлінджер! Це Центр вирішує, куди ти полетиш і що будеш робити! Ти правий, мене дійсно направлено сюди Центром, щоб спостерігати за тобою. Центру не дуже подобається твоя безвідповідальна поведінка. І саме я представляю тут волю Центру, і Центр каже тобі, хлопчисько: «Повертайся на Нову і передай об’єкт для вивчення лабораторіям Дослідницького Корпусу». І це не просьба, це наказ!!!

У Кела ніби щось вибухнуло в очах, у горлі, в грудях. «Відібрати! Вони хочуть відібрати її!»

Іван випадково подивився на дошку приборів. Температурні показники зашкалювали. «Почалося!»

Потім одночасно сталися дві речі: Кел стрибнув вперед, поваливши Іона, і з тіла дівчини почали на всі боки бити широкі промені жемчужно-білого світла. Вони були настільки яскравими, що, здавалося, ніби у камері заперли маленьке сонце. З-за сліпучого сяйва було видно тільки тріпочучи волосся і смутні контури людської фігури.

Іоан підім’яв під себе Кела і декількома ударами зламав йому ніс. Кел завив, наче поранений звір і, схопивши супротивника за комір, хвицьнув його лобом в обличчя. Іоан тільки крякнув, і заїхав ліктем Келу у вухо, після чого додав ще кулаком.

Здається, Кел на мить втратив свідомість. Коли він, випливаючи з темряви, розплющив очі, лабораторія була залита червоним світлом. «Небезпека! Небезпека! Загроза розгерметизації відсіку!» У очах все пливло. Через крики бортового комп’ютеру до Кела дійшли уривки якихось фраз: «…неможливо… Але ж… це неможливо… повторюю… ніякий наказ не здатний зупинити народження нового світила…». «А що з нею?» – подумав Кел, зі стогоном перевертаючись на бік. «Тільки б подивитися, хоч одним оком…»

Зображення  сфокусувалося, і Кела ніби обдали льодяною водою.

У задній стіні відсіку, за скляною перегородкою знаходилася величезна діра. По її краям обшивка була оплавлена, наче віск. І в цю діру, в це голодне провалля неквапно вилітала вона. Дівчина, як тремтливе полум’я свічки, що падає у безодню і поволі тоне серед чорних пластів холодної пітьми.

А Кел… О, Келу було погано, так погано, що не передати! Ніби вихоплено кривими пазурами із грудей величезний шматок і викинуто вслід тому зникаючому мареву, тій бурштиновій дівчинці, тому сонцю з вогняними очами.

Але раптово в душі Кела ожило Передчуття. Воно встало з колін, підняло голову і, відсунувши на задній план емоції, розпач, відчай, біль, змусило Кела встати на ноги і закричати, деручи горло:

– «Метелик»! Лети звідси, максимальна швидкість! Зараз же!!!

«Зрозуміло, капітан».

Корабель здригнувся, двигуни заревли, мов навіжені. «Метелик» на максимально можливій швидкості розсікав космос, залишаючи позаду, можливо, останнього Протуберанця.

– Саме вчасно, – як тільки Іван вимови ці слова, на темній поверхні космічної порожнечі розцвіла вогняна квітка, в центрі якої пульсувала біла крапля.

– Що це? Що це за вибух?

– Це не вибух, – в очах Івана відбивалися мінливі відблиски далекого колапсу, - Це народження.

Кел, тримаючись за стіну, вдивлявся у пітьму. У розсипі срібних крихт, великих і малих, віднині стало на одну більше.

– Вона перетворилася на зірку, – прошепотів капітан. – Вона стала новим Сонцем.