Протифаза

У Дженні – очі зелені.

Це максимум, на який спромоглася професорка Менді Сміт за все життя, її поетичний Олімп: у Дженні – очі зелені. Менді Сміт розуміє принцип співзвуччя, закони рими: однакові голосні наприкінці рядка – як хвилі, що збігаються гребнями й западинами. Але всі її рими завжди у протифазі – вони самознищуються. Жалюгідні «задовільно» з мови й літератури протягом усіх шкільних років.

А того разу – вийшло. У Дженні – очі зелені. Менді Сміт ніколи не забути цих слів і картини, що викликала їх до життя: Дженні сидить на березі річки, сонце відбивається від плеса грайливими зайчиками – такий чудовий оптичний ефект, – світло засліплює Дженні, і вона мружиться просто в об’єктив фронтальної камери. І цілу мить її очі зеленіші від брості, в них нуртує сік молодої трави й піниться норовливе море.

Професорка Сміт – за її плечем, вона тримає телефон й усміхається на фронтальну камеру, як дурепа.

Потім вони цілуються.

Вона сто разів дивилася це відео, щоразу дивуючись тому, як чітко «схопилися» настрій, рух, звук. І кольори.

У Дженні – очі зелені. Чистий смарагд.

Професорка Менді Сміт переглядає це відео знову і знову, і жодна сльоза не стікає її щокою. Говорить собі: в цієї ситуації є лише два логічні пояснення, якщо відкинути варіант із зіпсутою камерою/гаджетом/данними, адже з ними все в порядку – це вона перевірила в першу чергу.

Очі Дженні пломеніють кобальтовим синім – нереальним, інопланетним, наче в неї лінзи на замовлення.

Лише два пояснення, говорить собі Менді.

Або збожеволіла я – або світ.

***

Офіціант усміхається Менді Сміт завчено, професійно. Вона знає, що він знає все про останні події в її житті – на бога, вона відвідує цю кав’ярню три роки, і всі її колеги з інституту теж приїжджають сюди на обідній перерві. Навряд чи вони тримали язика за зубами.

Можливо, соціальні навички професорки Сміт не найкращі, але логіка завжди при ній – принаймні за словами Дженні.

Менді безглуздо витріщається в меню – так уважно, ніби в ньому розв’язано решту шість із семи математичних проблем тисячоліття. Фізика елементарних часток, еліптичні криві. Її очі читають: «Гарбузовий чизкейк», – але мозок не розуміє, що означають ці слова – знаки не апелюють до жодного референта.

Слова хлюпаються в океані підсвідомого, безпомічні, як риби, яких посадили в човни й прикули до весел, замість відпустити у воду.

Мабуть, професорка Сміт витріщається в меню задовго – офіціант зітхає і говорить співчутливо:

– Як завжди, мем?

Вона киває – так, звісно. Що там завжди: лате? Бургер? Нехай. Для кого тепер берегти здоров’я й фігуру?

А ще Менді Сміт думає: який у бісі той гарбузовий чизкейк? Помаранчеві драглі – мабуть, страшенно корисні. Дженні схвалила б такий вибір. Чи ні? Дух Геловіну наприкінці літа. Цукор шкідливий, але стільки вітамінів. Білий шар унизу – як товчені кістки мерців.

Менді знімає окуляри і з силою тре скроні. Вона втомилася, їй треба більше спати, але тут є маленька неприємність: варто заплющити очі – вона бачить Дженні. У снах її очі зелені, а на всіх фото – блакитні.

– Ваші капучино і тарт, мем, – говорить офіціант. – Як завжди.

Професорка Сміт дивиться на страви, як на отруйну комаху, і не може простягти руку до чашки.

Капучино й лате – хіба велика різниця? Тарт і бургер?

Майже жодної.

Вона через силу ковтає і говорить собі: дрібниця. Хлопець просто сплутав. Не одна Менді страшенно втомилася.

***

Кожному, хто потикається із питаннями, професорка Сміт відповідає:

– Дякую, я в нормі.

Вона бреше, і вони всі – знають, що вона бреше, але, зрештою, це принцип соціальної угоди: допоможи, якщо хтось потребує допомоги, але не лізь у душу, навіть якщо не віриш в її існування.

Менді Сміт показує усім виглядом: «Я дам собі раду». Мішки під її очима ретельно заретушовані консилером Дженні – на два тони блідішим, ніж треба, але кому яка різниця.

До Дженні вона й слова такого не знала.

Їй зрозуміле дружнє прохання директора поки утриматися від лабораторних досліджень: «норма» має стати справжньою нормою. Менді Сміт і прискорювачу елементарних частинок поки не варто зустрічатися.

Вона зачиняється в кабінеті й ретельно витирає рештки формул з робочої дошки. Думки вільно ковзають вздовж невирішених задач – вони такі великі, вона така маленька. Жалюгідна, пересічна, ніяка.

Ні, не треба про це думати.

Менді намагається розібрати свої старі записи, а замість цього натикається на квитки до опери – «Мадам Баттерфляй». Професорка уявлення не має, про що це – вона купила їх заради Дженні. Гугл підказує: Чіо-Чіо-сан зрекласа всього, чекала, була ошукана й померла.

Померла. От і вся любов.

Вона запихає квитки до сумки, щоб потім спалити: майбутнього більше немає, важить лише минуле.

Робоча дошка перед професоркою Сміт порожня, а маркер валяється на підлозі. Менді навідліг б’є відкритою долонею по пластику, наче хоче вліпити дошці ляпас. Руку пече, зап’ясток вивертає болем, і з очей нарешті бризкають сльози.

Це так смішно, господи: чого від неї чекають? Узгодження лапласівського детермінізму з квантовою механікою? Теорії квантової гравітації – з рівняннями й ретельно розписаними поясненнями? Рожевого поні на реактивній тязі, який розжене античастинку до 101,1% швидкості світла?

Якби вона могла такі речі, то в першу чергу вигадала б машину часу! Щоб усього цього не трапилося! Щоб стерти цей час-простір, як прикру помилку в програмному коді!

На бога, в неї щойно дружина померла!

Менді дивиться на свою почервонілу руку – і помічає напис, якого, вона може заприсягтися, ще мить тому не було. Відступає на крок і недовірливо проводить вздовж літер коротко обрізаним нігтем:

«НЕ РОБИ ЦЬОГО»

У двері обережно стукають:

– Професорко Сміт, усе гаразд?

– Так, – тупо говорить Менді. – Дякую, я в нормі.

Напис зроблено почерком Дженні – круглі, приземкуваті літері, як пузаті домогосподиньки. Професорка Сміт відступає на крок, важко спирається на стіл і закриває обличчя руками.

Отака в неї кепська норма.

***

Увечері Менді відкорковує віскі – терпіти його не може, подарували колись студенти. Дженні сміялася: «Менді, вдягни до них високі підбори, намасти губи червоним, узгодь себе з їхніми стереотипами, щоб більше не отримувати таких подарунків. Менді, здається, не всі ще зрозуміли, що жінка, яка любить жінок, не конче має в усьому іншому наслідувати чоловічі смаки».

Ох, Дженні.

Удома важко: професорка Сміт не дозволила прибрати її речі. На подушці досі наволочка, яка пахне помитим волоссям Дженні. Плювати, нехай у ній хоч щури заведуться – Менді ніколи її не поміняє.

Дженні була як вода: заповнювала собою увесь простір, пливка й стрімка, глибока й тиха. Тіло як хвиля – западини, підвищення, пасма мідно-рудого волосся, дихання в ритмі всесвіту.

І зелені очі.

Менді передивилася всі фотоархіви, і вони засвідчили: Дженні – синьоока блондинка.

Менді Сміт сідає в крісло обличчям до вікна, наповнює склянку на два пальці.

Дженні була як вода – як вона могла втопитися?

Навпроти вікна їхньої квартири – білборд, і на ньому написано: «ПРИПИНИ ТЕ, ЩО ПОЧАЛА».

Язик обпалює – яка ж гидота.

Вона ще не поминала Дженні – нехай це будуть поминки. Як складно вибрати, що згадати: кожна мить тепер здається неймовірно важливою. Дженні бере в неї інтерв’ю про роботу прискорювача частинок, потім питає про улюблену книгу. Менді затинається на середині речення, а тоді говорить невпевнено: «Марсіанські хроніки»? Вона навіть їх не читала, просто бачила рекламу перевидання, гортаючи вранці новини. Перед першим побаченням вона читає цілу ніч, щоб не осоромитися. Потім, за кілька років, Дженні сміється, дізнавшись про цю історію: «Ти так хотіла здатися розумною, що забула: ти вже розумна, і за це я люблю тебе».

Ще склянка, заповнена наполовину.

«ПРИПИНИ ТЕ, ЩО ПОЧАЛА, НЕГАЙНО»

– Я нічого не починала, – говорить Менді вголос. – Усе вже закінчено.

Потім вона розуміє, що говорить із білбордом, а ще – що в неї жахливо пливе перед очима, і, мабуть, тому на білборді з’являється новий напис:

«ПРИПИНИ НЕГАЙНО, МЕНДІ»

Невже ніхто більше не бачить? Менді фотографує його на телефон, щоб показати Дженні – а, справді, це ж поминки, Дженні більше немає.

Вона розмахується і кидає склянку у вікно, але та, на щастя, не долітає. Віскі розхлюпується на всі боки – золоті бризки, ягоди сонця.

Мисли логічно, Менді: всесвіт – складна й прекрасна структура, але й міцна, на відміну від твоїх розчавлених нервів.

«ПРИПИНИ, МЕНДІ»

Припини, годі.

***

Уві сні вона – чорна діра, а Дженні стоїть на її поверхні, хоробра маленька астронавтка, і чомусь гравітація не розриває її на шмаття. Менді знає, що волосся Дженні не може розвіватися у вакуумі, що Дженні не може тут дихати, що в цій помаранчевій, як гарбузовий чизкейк, сукні, вона миттєво стане брилою криги – але Дженні байдужі закони фізики.

Дженні говорить їй: «Я люблю тебе, але зупинися тут і зараз», – і розвіюється на сріблястий попіл, а Менді лишається сама – супермасивне тіло з високою густиною горя всередині: світло не виходить з-за горизонту її подій; те, що потрапляє у сферу її тяжіння, більше не повертається.

Вона прокидається майже опівдні; десять пропущених на телефоні.

Спочатку Менді набирає директора й вибачається. Говорить, що занедужала, і просить нікого до неї не посилати. Потім заривається обличчям у подушку Дженні і дихає її шампунем – здається, лайм. Тепер він теж буде нагадувати про неї.

Далі Менді шукає в телефоні номер – лікарка, до якої її торік потягла Дженні, вбивши собі в голову, що на роботі професорка Сміт переживає забагато стресу.

Нехай Менді припишуть щось коняче – для сну без сновидінь і життя без кольорів, які підступно міняються, варто лише кліпнути повіками. Психотерапія – ненаукове фуфло, але хімія – наука.

Хімія працює.

Вона впевнена, що не зможе керувати машиною сама, тому викликає таксі. У водія неправильне авто: кермо праворуч – хіба так можна на цих дорогах? Утім, яка різниця, нехай хоч розмажеться разом із Менді об найближчу скелю.

Вона розтікається по задньому сидінню, заплющує очі і бореться із нудотою. Перед очима завертаються спіралями безкінечні кротовини, схожі на чорно-білі зображення ультразвукового сигналу на екрані лікарняному монітора. У воронці виникає обличчя: заретушовані консилером веснянки, підведені губи, зелені очі.

«Назад!» – говорить Дженні, не розтуляючи рота, а потім роззявляє його і кричить – високим страшним голосом, майже ультразвуком, ще трохи – і з вух Менді поллється кров.

Її складає навпіл і вивертає просто на підлогу авто.

– Чорт, дамочка! – верещить водій, поки Менді втирається, і раптом у неї з’являється майже весела думка: зараз він почне вимагати грошей на хімчистку – і, до речі, цілком матиме рацію. Але водій стривожено продовжує: – Вам погано? Може, в лікарню?

Менді не нагадує йому, що вони, власне, їдуть до лікаря.

– На заправку, будь ласка, – говорить вона. – Ми маємо все це відчистити.

Їй страшно заплющувати очі, тому вона дивиться на водія: у нього підголена потилиця, чорні кучері, гладеньке щока без сліду щетини – а в дзеркало видно, що на лівій брові він має шрам.

Лише за хвилину Менді розуміє, що не так: вона бачить праву щоку водія, отже, його місце ліворуч, як у всіх нормальних людей.

Так, хімія. Хімія допоможе.

***

Лікарка Штайн має сиве, непідфарбоване волосся й тонкий рот. Дженні завжди твердила, що за обличчям людини легко визначити її характер – Менді переважно висміювала такі ідеї, але частково в цьому був сенс: мімічні зморшки видають із головою.

У Дженні була павутинка в кутиках очей – зелених очей, – бо вона часто сміялася.

Лікарка Штайн, мабуть, увесь час чимось не задоволена: її вічно підтиснуті губи стали схожі на нитку. Вона навряд чи задоволена появою своєї старої проблемної пацієнтки – зі слідами похмілля на обличчі і з відчутним запахом блювоти.

– Отже, міс Сміт, – починає Штайн, і Менді хочеться поправити: «Професорка Сміт, будь ласка», – але так вона колись говорила Дженні – а та любила пригадувати цей епізод як приклад милої асоціальності. Виходить, повторювати ці слова чужій людині було б блюзнірством. – Перш за все, дозвольте висловити вам співчуття.

Менді киває: висловлюйте на здоров’я. Від співчуттів їй не стає ні гірше, ні легше – знаки більше не співвідносяться із референтами, тому нічого не міняють. Вона розповідає лікарці Штайн, як почувається, і майже не бреше: вона не може спати, не може працювати, не може думати, її переслідує… образ.

Це так дивно: Менді тисячу разів на день повторює про себе: «Дженні, Дженні, Дженні», – але не може вголос назвати її імені.

– Втрата чоловіка – важке випробування, – після паузи промовляє лікарка Штайн. – Джеймс був прекрасною людиною. Але, на жаль, тепер вам доведеться жити без нього.

Менді не може зрозуміти, що вона верзе, але намагається тримати обличчя. Який ще Джеймс? Штайн зовсім її забула? Вони працювали кілька місяців, постійно сварилися, Дженні сто разів вибачалася за дружину!

Старомодний годинник на стіні відбиває секунди, і Менді здається, що інтервал між ударами довший, ніж треба, ніби біля неї час уповільнюється і викривляється.

Менді – супермасивне тіло.

Її кидає в холодний піт.

«Припини!» – наказує голос Дженні в голові.

Лікарка Штайн говорить, а Менді неввічливо вмикає телефон і завантажує галерею. Вона судомно гортає фото, не помічаючи, що співрозмовниця давно замовкла.

Цей Джеймс дуже гарний: світле волосся, кобальтові очі. На його тлі Менді – виснажений лабораторний пацючок, ветеран випробувань інноваційних препаратів. Джеймс освітлює її миршаву постать теплим сяйвом, і його усмішка щаслива, як у Дженні.

Бо він і є Дженні. Він – це вона.

– Щось не так? – стурбовано питає лікарка Штайн. Їй цілком успішно вдається зробити це із підтиснутими губами. Яка майстерність.

Менді нелюдським зусиллям опановує себе:

– Ні, уже все добре. Вибачте, термінове повідомлення з роботи. Перепрошую.

Вона механічно відповідає на лікарчині питання і слухає про стадії горя. Менді уявлення не має, через яку проходить зараз. Для цього немає імені.

– Просто пам’ятайте, що на все потрібен час – але без плідної роботи над проблемою він навряд чи вилікує вашу рану, – видає Штайн на прощання. Менді ледве чує її.

Час, саме так.

Вона купує ліки за рецептом і випиває одразу, посеред вулиці. Іде додому пішки – півгодини, годину. На неї озираються: воно й не дивно, враховуючи, що Менді теліпається в діловому брючному костюмі вузьким узбіччям гірської дороги.

З кожного білборда на неї дивиться обличчя Дженні – мабуть, вона рекламує воду. Принаймні стоїть на тлі ріки, і біля її голови напис: «Припини це. Ти себе нищиш».

– А навіщо мені я – без тебе? – питає Менді в білборда і сміється.

У неї в сумці квитки на оперу – вона помітила їх, ховаючи ліки.

«Ріґолетто», біс його зна, що це.

У всіх авто, які проїздять повз Менді, кермо праворуч. Сірий костюм, який вона вдягла, прокинувшись, до вечора став світло-бежевим.

***

У її будинка тепер є мансарда – і дверцята для кота. Вони з Дженні хотіли взяти кошеня з притулку, але так і не наважилися: хто буде його доглядати, коли Дженні вирушить у відрядження? Менді нестерпно безпорадна в усьому, що стосується побуту.

Схоже, тепер у неї є кіт – чи кішка? Цікаво, якого забарвлення?

Чи це вже неважливо?

Пігулки не допомагають – реальність лихоманить. Версія потребує перевірки, тож Менді перевіряє перше, що спадає на думку: математичні проблеми тисячоліття.

У цьому світі гіпотеза Пуанкаре досі не доведена. Менді могла б повторити усі викладки Перельмана і зробити собі ім’я.

Отже, це не шизофренія – хаос не в голові Менді, він навколо.

І в неї є здогад щодо причини.

Професорка Сміт знає, що в загальних рисах говорить наука про мандрівки в минуле: якщо перегнати світло, теоретично можна туди потрапити – але чому досі ми не бачили жодного мандрівника з майбутнього? Якщо вони існують, то або вписуються в зафіксований плин часу, бо не здатні нічого змінити – або творять альтернативні часові лінії.

Здається, просто зараз Менді спостерігає третій варіант: простір-час міняється, виникають паралельні світи, але ніхто, крім неї, цього не помічає, бо вона – в оці бурі. Всесвіти накладаються один на один – і жоден спостерігач, крім неї, не може цього зафіксувати, а отже, змін все одно що не існує.

Смеркається, і Менді стоїть, притулившись лобом до цегляної стіни власного будинку, і слухає, як гупає серце. Перед заплющеними очима Дженні захлинається криком: «Припини, припини, припини!»

Ні, нізащо.

Є одне маленьке «але»: Менді ще не створила машину часу. Вона навіть не знає, з якого боку підступитися, проте всесвіт почало корчити раніше, ніж у Менді виник намір. Наслідки її рішення, нереалізованого і навіть до кінця не оформленого, брижами розходяться в часі-просторі – в обох напрямах, у минуле й майбутнє.

А це значить: у неї обов’язково вийде.

«Припини!»

Що як наступна хвиля попаде у протифазу і всесвіт знищиться?

Та і плювати, нащо той всесвіт – без Дженні.

«Менді!..»

«Усе так просто, – думає вона, – дурненька, ти ж сама мені підказуєш: не треба подорожувати у часі фізично – я маю знайти спосіб передати інформацію. Не матерію – повідомлення, яке все змінить: “Дженні, ми не поїдемо туди з наметом. Повір, так треба. Ріка раптово розіллється. Ти захлинешся, і я нічого не зможу вдіяти”».

«Ти ще можеш», – шепоче Дженні приречено.

«Усе так просто, – думає Менді, – тепер я знаю ціну: я повертаю тебе, але божеволію, це вже напевно. Ніхто не може вмістити у свідомості мультивсесвіт.

І ти – ти намагаєшся повернути все, як було, померти, щоб зберегти мій розум, моє я – мене саму, бо ти мене кохаєш.

Але я не відступлюся, бо я – кохаю тебе.

Всесвіт лихоманить, він міниться, він уже майже змінився – отже, я уже досягла успіху.

Якою б ти не була Дженні, я пам’ятаю твої зелені очі».

Менді глибоко вдихає, береться за ручку дверей і піднімає обличчя договори.

Цієї миті в мансарді загоряється світло.