Просто як два плюс два

- Два плюс два буде три!

- Ні! Два плюс два буде п’ять!

- А я тобі кажу три!

- Ти дурень! П’ять буде!

- Сам ти дурень!

Гупання ударів. Клубок тіл на підлозі.

- Моє кун-фу сильніше за твоє!

- Твоє кун-фу — фігня!

- Зараз я тобі покажу!

Синці. Рвана одежа. Але гору так ніхто і не взяв.

- Підемо до гуру! Він нас розсудить!

- Правильно! Він “п’ять” скаже!

- От побачиш! Він “три” скаже!

І неофіти пішли до старійшини. Той їх уважно вислухав. І сказав:

- Насправді... ви обидва праві! Просто від перестановки доданків сума змінюється! Якщо два додати до двох — то буде три! А якщо навпаки, два до двох — то буде п’ять!

Неофіти почухали потилиці... А тоді один штовхнув другого.

- Я ж тобі казав, що три буде!

- Ні! Я теж казав правильно!

- Ні! Я казав про два плюс два. А ти навпаки! Про два плюс два!

Старійшина заплакав.

- Сваріться далі! Це так весело, що в мене сльози.

Неофіти посерйознішали і пішли назад мести підлогу. Мели вони старанно. Щоб було більше бруду. Чи хоча б здійняти пилюку. Та раптом всі стали бігти повз них і вони покидали віники. Натовп згуртувалися біля воріт. Звідти якраз виїхав віз. А на ньому була клітка. А у клітці сиділа вродлива дівчина. Вона ні на кого не дивилася і її чарівний погляд був направлений кудись у далечінь.

- Ще ніколи не бачив такої красуні, - видихнув один з неофітів.

Товариш штовхнув його під ребра.

- Вона відьма! Ти ще дай їй чарами затьмарити твій розум!

Та юнак не міг відвести від неї очей.

- Гей, ти! Залишишся і будеш її вартувати! - сказав йому старійшина, як це помітив.

Коли всі надивилися на бранку і розійшлися, хлопець сів біля клітки, дістав сопілку і став грати. Грав він погано. Але кого то хвилювало. І...

- Припини цю какофонію! - закрила руками вуха дівчина.

- О! Ти вийшла зі ступору!

- Я знала, що мене будуть катувати, але щоб так!

- Та ну тебе. Якщо грати добре, то наш світ може злитися з реальністю і перестати існувати.

- Маячня! Світ існує, доки є ті, хто вірить у реальність.

- Ти здуріла! Через вас світ і зникне!

Дівчина засміялася.

- Я тебе засмутив?

- Ні, мені смішно. Люди сміються, коли їм весело.

- Це в реальності так. А в нашому світі коли весело треба плакати. Інакше...

- Інакше світ зникне?

- Так.

Вона знову засміялася. Юнак знову заповзявся грати на сопілці.

- Реально. Ти міг би грати нереально круто і з реальністю нічого б не сталося б!

- А раптом?

- Я знаю багато гарних музикантів. І вони ще світ не знищили.

- Ти з реальності?

- Ні. Я з міста, де вірять у реальність.

- Вас там багато?

- Вистачає.

- Цікаво було б поглянути.

- Я б з радістю тобі показала. Якби не була у клітці.

- Можу тебе хоч зараз випустити. Але що я з цього матиму?

- Та що хочеш!

- Давай цілунок!

- Та хоч сто!

- Спіймав на слові.

- А в тебе є ключі?

- Ні, але я можу їх попросити.

- І тобі дадуть?

- Хочеш парі?

- На що?

- На ще сто цілунків!

- Та хоч двісті!

Адепти сиділи півколом і дивилися на старійшину.

- Панове, ми сьогодні вкотре зібралися... щоб обговорити, чому має сьогодні дорівнювати число Пі, - оголосив той.

Один з адептів підняв руку.

- Я думаю, що число Пі має бути раціональним. Бо в Тих світах воно ірраціональне. Тому воно має дорівнювати... скажімо чотирьом...

- Заперечую. Якщо Пі буде дорівнювати чотирьом, ми скотимося у піксельну реальність, де гіпотенуза рівна катетам.

- Але ж гіпотенуза справді дорівнює катетам!

- Наша реальність не піксельна!

- Підтримаю! Хай ваша гіпотенуза була рівною катетам вчора. Завтра хай буде рівною чомусь іншому!

- І взагалі хай її відношення буде ірраціональним!

- Перепрошую, але ірраціональним воно вже було позавчора!

Старійшина кахикнув.

- Ми зібралися для обговорення числа Пі, а не катетів та гіпотенузи.

- Так, пане.

- Число Пі має бути раціональним!

- Здалася вам раціональність! Хай буде ірраціональним!

Старійшина знову кахикнув.

- Панове... Пропоную компроміс. Хай воно буде до нескінченності раціональним. Скажімо... Три і шість у періоді. Як вам? Голосуємо?

Всі підняли руки.

- Гарно. Рішення прийняте.

Неофіт виступив уперед.

- Вибачте, що турбую. У мене прохання.

- Не кажи.

- Можна мені ключі від клітки?

- Навіщо?

- Я хочу її випустити.

- Якщо ти її випустиш, як же ми будемо її катувати? А якщо ми її не будемо катувати, як же вона зречеться своєї віри в реальність?

- А якщо вона зречеться своєї віри в реальність, ви її відпустите?

- Ні. Ми її стратимо. Якщо не зречеться, то також стратимо. Ми ж не в реальності.

- Добре. Тоді я попрошу ще раз ключі від клітки.

- І ти думаєш, ми дамо?

- Ну... В реальності ніхто б не дав. Але ж ми не в реальності.

Старійшина прикусив губу.

- Хм... Якщо ми випустимо одне дівчисько... світ не зникне... А якщо я не дотримаюсь принципу... Добре! Дайте йому ключі!

Неофіт взяв ключі і побіг назад до клітки. Дівчина була вражена.

- ЯК?!!

- Ми ж не в реальності, - посміхнувся хлопець і заповзявся відкривати замок. Той був старий і відкривався через силу. Чи просто ключ погано підходив. Але... Ось він клацнув.

Юнак подав руку дівчині.

- Тепер цілунок.

- Стривай. Не хочу цілувати незнайомця. Як тебе звуть хоч?

- Макс. Тобто Марк. Тобто... Взагалі називай як хочеш. Це тільки у реальності постійні імена.

Дівчина захихотіла.

- Добре Макс-Марк. Називатиму тебе просто Нездара. Бо погано граєш на сопілці.

І вона його поцілувала. Це тривало п’ять секунд. Але яких п’ять секунд!

- А тепер тікаймо! Нам дадуть фору не більше двох хвилин! - схопився хлопець.

На виході стояв його товариш.

- Старійшина дозволив тобі випустити дівку. Але не тікати разом з нею.

- І що ти зробиш?

Той дістав шпагу.

- У реальності я тебе просто убив би. Але все буде набагато цікавіше.

Він дістав другу шпагу і встромив у землю між ними. Нездара прийняв виклик. Задзвенів метал об метал. Дівчина стояла ззаду і з острахом на це дивилася.

Вони билися мов скажені. То один переважав, то другий. Та вдача була сьогодні не на боці Нездари. Його шпага зламалася і...

- То чому дорівнює два плюс два? - спитав його товариш встромлюючи вістря йому в живіт.

Той поглянув як кров витікає з рани.

- Чотири, - видихнув він, а тоді просунувся уперед, простромив шпагу далі і залишком свого клинка перерізав супротивникові горло. Потім він відкинув усю зброю і сів опершись на обійстя. Дівчина підбігла до нього і заплакала.

- Біжи. Мене вже ніщо не врятує.

- Врятує... Зачекай...

Вона щось прошепотіла і з її рук виринуло світло. Далі воно огорнуло хлопця і... Коли світло вщухло, юнак обмацав свій живіт. Там, де була дірка в одязі. Не було жодного сліду рани.

- ЯК?!!

- Ми ж не в реальності, - посміхнулася дівчина. - Це просто магія. Вона лежить поза межами реальності і нереальності. А тому заборонена як у вас, так і в нас.

- Чому ж ти не використала її щоб утекти?

- Я не завжди можу її контролювати. До того ж, хто тобі сказав, що я нею не скористалася?

Вона захихотіла.

- Ти мене просто використала...

Раптом задзвенів сигнал тривоги.

- Біжімо!

Хлопець схопився і вони дременули геть.

Вони добігли до дороговказу, від якого розходилося чотири дороги.

- Не дивися на нього. Це тільки в реальності вони кудись вказують, - зауважив юнак і потягнув дівчину третім шляхом.

Бігли вони ще довго. Аж поки дорога не вперлася прямо в урвище, за яким не було нічого. І дно його губилося у тумані.

- Ну, й куди тепер, пане геній?

- Зазвичай тут чекає дирижабль. Він міг би нас відвезти прямо до твого міста.

- Це було б занадто просто.

Дівчина поглянула в урвище.

- Гаразд. Полетіли так.

- Як?

- А отак!

І вона штовхнула його у прірву. Він вхопився за неї і вони разом майнули униз. Падали вони довго. А за туманом... А за туманом не було нічого. Таке саме небо як і вгорі.

- Що це?

- Це те, з чого складається наш світ. Клаптики реальності серед безмежності, - пояснила дівчина. - А тепер... Летімо!

- Як?

- Який же ти... Нездара, - посміхнулася вона і майнула угору.

Хлопець замружив очі.

- Зачекай! Я теж можу!

І майнув за нею. Так вони ширяли у безмежності між скель реальності.

- Ти не на стільки й безнадійний, - дівчина чекала на нього угорі.

- Я все одно не розумію, як це можливо!

- Просто вір!

І вони полетіли разом.

- Я покажу тобі моє місто, - вона взяла його за руку і потягла за собою.

- То хто правий? Ви? Чи ми? - спитав неофіт короля.

Той засміявся.

- Насправді праві всі. Просто ви тримаєте світ від поглинання реальністю. Ми тримаємо світ від поглинання безмежністю. І поки існує ця нетривка рівновага, існує і наш світ.

- Зрозуміло. То я можу жити серед вас?

- Вибач. У нас панує цілковитий порядок. Всі мають своє місце. І перш ніж сказати “так”, я маю знати, що ти вмієш.

- Ну... Я вмію підмітати...

- В нас немає вільних вакансій прибиральників.

- Чистити картоплю...

- В нас немає вільних вакансій кухарів.

- Грати на сопілці...

Король прикусив губу.

- Добре, можеш грати на площі. Скажу варті, щоб тебе не чіпали.

- А що буде зі мною? - спитала дівчина.

- Вікторія... Доню... Мила... Ти — принцеса. Ти маєш бути взірцем для інших. А ти летиш бозна куди, та ще й ризикуєш головою. А що як всі у королівстві будуть мати таке саме відношення до життя? Всі мають знати своє місце. А твоє місце — з принцем Веніаміном.

- Добре...

- Що це значить?! - занервував хлопець.

- Вибач. Я вдячна тобі за порятунок. Але не можу піти проти волі батька.

- Ти мене просто використала!

- Ти мені подобаєшся. Але...

- Ти його любиш?

- Ні... але...

- Тоді чому?

- Просто він принц. А ти...

- Нездара...

- Вибач.

- Стерво...

- Називай як хочеш. Це тільки в реальності постійні імена.

Він сидів на площі і грав на сопілці. Але всі байдуже проходили повз нього. Тільки одна старенька зупинилася.

- Юначе! Невже ти думаєш, що хтось заплатить, аби ти не грав?

- А що?

- Цьому треба наполегливо вчитися.

- А де?

- На околиці міста живе відомий музика. Давай я тебе проведу. Бо це ж слухати неможливо!

Коли він прийшов, то перше, що зробив Майстер — це зламав навпіл його сопілку. І викинув у смітник.

- Вона грає не по нотам. Будеш вчитися на нормальних інструментах, - пояснив він.

І почалася наука.

- Якщо грати не так, як треба в реальності, наш світ провалиться у безмежність! - постійно казав Майстер. Хлопець ніколи не сперечався, а просто старанно вивчав гами, арпеджіо, а згодом і складні мелодії.

Жив він на горищі, бо в будинку більше не було місця. Тут було невеличке віконце, біля якого росла чахла рослина. Видно її тут поставили, щоб вона не заважала в іншому місці. Юнак почав за нею доглядати і кожен день поливати. Але це не дуже допомагало. Видно їй просто не хотілося рости. А тоді він подумав... А чому б не зіграти їй на флейті? Може... Нездара взяв інструмент на горище і зіграв для рослини всі мелодії, які встиг вивчити. Рослина трохи припідняла листя, але тільки цим все і обмежилося. А тоді хлопець згадав слова дівчини... “Ти міг би грати нереально круто і з реальністю нічого б не трапилося.” І він почав імпровізувати. Музика лилася із самого серця. Вона була не сумною і не радісною. В ній був політ і падіння. Від неї... Від неї сонце осяяло все навколо і рослина розцвіла. Яскравою червоною квіткою.

На горище піднявся Майстер. Від був у нестямі від злості.

- Що я тобі казав? Треба грати тільки стверджені мелодії! Інакше наш світ зникне! А це що було?

- Я тільки...

- Вимітайся з мого будинку!

- Чому Ви мене проганяєте?

- Якщо ти хочеш зникнути з реальності, то роби це де інде. І мене у це не вплутуй. Геть!

Нездара залишив інструмент і пішов. Дорогою він подивився на квітку. І подумки з нею попрощався.

Надворі був дощ. Неофіт покрокував прямо у негоду.

- Мені в цьому місті нікуди йти, - сказав він дивлячись угору. - Тут також немає правди.

А потім він розправив плечі і здійнявся у небо. І граючись майнув між блискавками у саму хмару. І полетів над нею.

- То де ти був? - спитав неофіта старійшина.

- Я був у місті, де вірять у реальність. І їхня віра ще досі світ не знищила.

- Поправлю тебе. Тимчасово не знищила. Наш світ зникає поступово. І коли я був молодий, він був значно більшим. А тепер від нього майже нічого не лишилося.

- Може він зникає через нас? Тому що ми...

- Ні! Ні! І ще раз ні! Він почав зникати ще тоді, як усі тут вірили у реальність. І тільки наша віра це зникнення хоч трохи сповільнила! Тому ти маєш відкинути з голови всі нісенітниці, котрими тебе годували ті єретики!

Неофіт зітхнув.

- Добре.

Старійшина якийсь час задумався. А тоді сказав:

- Покажеш мені це місто. Мені треба буде поговорити з їхнім правителем.

Вони прилетіли на сорока дирижаблях.

- Чому ви взяли з собою всіх воїнів? - спитав неофіт у старійшини.

- Ти їм довіряєш? Я — ні.

І все ж хлопця щось непокоїло. Щось було не так. Воїнів забагато для дипломатичного візиту. І все було нічого. Але...

- Володарю! Ми готові почати зачистку, - доповів командир.

А тоді... А тоді юнак плигнув з судна і полетів. Як летів перед тим. І летів швидше вітру.

- Хай летить...

- Швидше! Нам треба забиратися звідси!

- Куди? - запитала дівчина.

- Та куди завгодно! Але рушаймо! Вони всіх уб’ють!

- Я не лишу свій народ напризволяще.

- Ми не можемо врятувати всіх. Я хочу врятувати хоча б тебе.

- Ходімо до мого батька.

Король стояв серед воїнів. І дивився на дирижаблі, що насувалися.

- Їх забагато. В нас не вистачить сил, щоб відбити напад.

- То що ви будете робити?

- Ми будемо битися. І помремо з честю.

Нездара смикнув принцесу за руку.

- Тобі не обов’язково помирати.

Вона не дивилася на нього.

- Ніхто не помре, - сказала дівчина. - Хай кожен отримає своє.

А тоді зіткала зі світла семипроменеву зірку. І промовила закляття.

Світ розділився навпіл. І Нездара зрозумів, що його світ провалюється у безмежність. Як і дирижаблі. І воїни, що висаджувалися в місті. А світ принцеси — провалюється в реальність. Він став летіти до неї. Але вона віддалялася все швидше і швидше. І ось навколо немає нічого крім безмежності.

Юнак сидів на скелі і грав на сопілці.

- Може я стану ідеєю? Спаду на думку якомусь автору. Може напише про мене. І хай передасть моїй дівчині у реальності, що вона винна мені ще дев’яносто дев’ять цілунків.