Пробудження (дискваліфіковано, автор не проголосував)

- Містере Брайн Лафарга, ви все добре обдумали?

М’язи на обличчі чоловіка напружилися. Він стиснув ручку так, наче хотів, аби вона розсипалась на друзки. Та вже за мить Брайн опанував себе і швидким розмашистим рухом поставив підпис на документі.

- Геніально! Вдалий вибір! –  заблистів білозубою посмішкою дядько в діловому костюмі та галстуку. - Ви про це не пошкодуєте, містере Лафарга.

«А якщо й пошкодую, то ти про це не дізнаєшся»  - Лафарга промовив цю фразу самим лише поглядом. 

Цей шустрий тип, з яким доводилось мати справу, Брайну  не подобався. Він  нагадав йому двох негативних персонажів водночас: адвоката диявола з фільму  і нав’язливого продавця. Та й взагалі, настрій був напружений та тривожний, як перед іспитом. Лафарзі дуже кортіло як омога скоріше покінчити з усією цією історією.

Формальності швидко вдалося владнати. І невдовзі  до  тіла молодого чоловіка підключили безліч голок та апаратів.

«Холод. Дикий нелюдський холод» - останнє, що він пам’ятав.

Мегаполіс жив своїм буденним життям. Світало: дехто з мешканців поспішав з чашкою кави на роботу, хтось інший стояв у звичному для тієї пори заторі, а ще хтось додивлявся нічні сни.

Але вже через мить – не спав ніхто. Брайн Лафарга розірвав тишу потужним, наче землетрус, криком. Здавалось, ехо від цього звуку тричі облетіло землю, а потім з силою вдарило по барабанних перетинках  мешканців Ню Йорка. І не було у тому місті людини, яка б не почула того потужного крику, що за силою нагадував грім.

Перше,  що Брайн побачив – це спалахи фотоапаратів. Вони миготіли вогнями, сліпили, а він мружив очі. Ледь-ледь вдавалось щось розгледіти - якісь нечіткі силуети.  Одна велетенська камера була направлена просто на його обличчя – настільки близько, що Брайну здавалось, що ще трохи і вона залізе йому в рот.

Він різко підвівся. У голові трохи запаморочилось. Йому довелось вхопитися за якийсь предмет, аби не втратити рівновагу і не впасти. Фотоапарати й далі продовжували миготіти своїми блискавками, але очі уже звикли до них і могли бачити: у кімнаті багато людей, їх погляди прикріплені до нього. Вони про щось говорять. Але він їх не чує. Чому він їх не чує?  Їх голоси слабкі, тихі, невиразні, долинали, наче з віддаленого простору.

Лафарга перехилив голову на бік: з вуха вилилась якась рідина і  плямою впала на підлогу. Повторив таку ж процедуру тільки з іншим вухом - результат був той самий.

Тепер він міг чути.

«А зараз ми ведемо пряму трансляцію з госпіталю св. Анни…» - тараторив якийсь «клоун» з мікрофоном у руках.

Лафарга роздивлявся оточуючих.

«З цими людьми щось не так» - подумав.  Що саме – «не так»,  він не знав. Вдивлявся у їх обличчя і усі вони видавались йому дивними. Наче якась інша раса, чи що?!

Чому усі так пильно стежать за ним? І раптом його охопила злість. Він відчув себе собачкою в цирку, яка виконує якийсь трюк, а  публіка за це винагороджує її увагою. Захотілось сховатися, втекти. Він піддався бажанню і побіг.

Він біг. З усієї сили. Серце барабанило в шаленому ритмі. Його ніздрі вловили запах плавленої резини. Зрозумів, що так пахнуть його кросівки, які від  швидкого бігу почали плавитись.

Зупинився лише тоді, коли відчув себе в цілковитій безпеці. Перевів дух. Кілька хвилин намагався дати лад думкам. Голова працювала повільно - думки повзли, шпортались одна об одну, плутались і створювали хаос. Силкувався щось згадати. Пам'ять підводила. Лише якісь пазли спогадів, такі уривчасті, що їх не можливо було скласти у цілісну картину. Він пригадував зброю, армію  і холод….. Це відчуття крижаного холоду, від якого, судомить, стискає кістки, й замерзає кров. Це було найнеприємніше відчуття на світі. Краще померти, ніж пережити такий «льодовиковий період» ще раз.

Повз Брайна промчало кілька легковиків. У  автівках на місці водія ніхто не сидів. Невже людина тепер не керує транспортом? Куди його занесло - у світ містики?

Ззаду почувся голос. Він здигнувся від несподіванки. Лякливо озирнувся. Але жодної небезпеки для нього не було: з велитенського монітору говорив якийсь лисий огрядний чоловік.

«Вам більше не потрібно обмежувати себе в чомусь. Ви можете розважатися цілодобово. Легкий у використані механічний друг Супер Робі візьме на себе усі хатні клопоти. Тепер вам не потрібно думати. За вас це зробить Супер Робі».

Виникла картинка з рухомою горою металобрухту. Екран погас.

Після перегляду у Брайна залишилось якесь  негативне відчуття. Але він скоро забув про ролик - його вразив зовнішній вигляд блондинки, що йшла на зустріч. Сказати, що вона була одягнена дивно, це майже рівноцінно тому, що промовчати. Її «костюм» згодився б лише для шоу Леді Гаги. На ногах чи то штани,  чи то шорти – одна штанина закриває п’яту, інша коротка – задерта догори так, що можна розгледіти сідницю. Верх не менш авангардний. Тут взагалі нема нічого – ні сорочки, ні майки,  ні навіть бюстгальтера. Лише якесь намисто, яке прикривало соски дівчини. Та попри те все незнайомка  не видалась Брайну еротичною - її обличчя було вкрите брудом, а жирне, давно не мите волосся, позбиралось в пасма.

Теж мені мавка лісова. Ну й занесло мене кудись – до чорта в зуби! – вилаявся подумки.

За білявкою крокували якісь мужчини. Вони були до безбожності зарослі, нестрижені, їх роти були напіввідкриті. Вони дико кричали і жестикулювали між собою.

Господи, поможи. Що це за світ такий?  Передові технології, а люди, наче варвари – вульгарні, невиховані, обідрані.

Брайн продовжував спостерігати за перехожими і його охопив жах: ці люди виглядали, наче безхатченки, і поводились, як мавпи, що недавно злізли з пальми. Що з ними? Відповіді він не знав.

Лафарга присів навпочіпки, обхопив голову руками, - так було легше втримати рій думок, що гудів у мозку. Чомусь лише тепер звернув увагу на своє вбрання – на ньому звичайні сорочка та штани, щоправда мокрі. І раптом ідея, як промінь світла, блиснула в його голові і подарувала надію. Він з поспіхом взявся обмацувати кишені. Але ентузіазм швидко змінився на розчарування. Ніде - не було нічого. Хоча...  Посмішка прикрасила обличчя Брайна. Він знайшов зіжмаканий, затертий папірець квадратної форми.

Візитка.

На майже невидимих літрах він прочитав:

«Роберт Джілс, агент з продажу новітніх проектів».  І десь із надр підсвідомості вигулькнула білозуба посмішка агента і його прощальна фраза - «ви про це не пожалієте».

Це був початок - його пам'ять воскресла: нахлинули спогади. Але те, що він пригадав йому зовсім не подобалось.

Потрібно будь-що розшукати цього Джілса. Він зиркнув на візитку – адрес на ній йому був добре знайомий.

***

Роберт Джілс уже не був спритний хлопець з діловою хваткою. Роки перетворили його на дідка в інвалідному кріслі. Він виглядав немічним. І вінцем його немічності була киснева маска, яка висіла на шиї.

- Доброго дня, містере Брайн, - від привітності дідка тхнуло фальшем. – Скільки років минуло, - засміявся,  сміх був щирий, але різкий та противний. Він нагадував Лафарзі скрип давно не змащених дверей.

- Ага, скільки років. Дивно, що ви ще живі! – Брайн «вколов» співрозмовника, до якого мав давню антипатію.

Старий насупився, потягнувся до полиетиленового кулька, який висів у нього під бородою, кілька разів вдихнув, а далі відклав масу вбік і промовив:

- Ви усе проспали, містере Лафарга. Те, що я живий, ніяке не диво. У сучасному світі люди з грошима можуть жити вічно.

- Який зараз рік? – задав питання, на яке боявся чути відповідь.

- 2114 рік,  - сказав, а потім єхидно додав, - нашої ери.

Знову почувся в’їдливий сміх.

Лафарга стиснув кулаки і лише завдяки своїй добре вишколеній силі волі втримався, аби не зацідити цьому трухлявому пеньку просто в кисневу маску.

- Я підписував контакт на 10 років, а не на 100. Мене вже давно мали розбудити, як так трапилося? Ви були моїм агентом. Ви мали… ви повинні були… ви зобов’язані ….

- Так-так. Тобі не поталанило, друже мій. Після того, як ти перетворився на кусок криги, вийшли інші проекти, які дали змогу людині отримати вічне життя. Замороження перестало когось цікавити.  Уряд закрив програму досліджень і твоє тіло належало утилізувати.

- Утилізувати? – Брайн перейшов на крик. - Так ви говорите про вбивство людини, яка погодилась допомогти у реалізації наукового проекту?

- Життя - нестерпно жорстоке. Ти нікому не  був потрібний. Мабуть, і кінець світу тобі б судилося зустріти у сплячці, якби один жовтогазетний нишпорка  не викопав правду про твоє існування. Після цього ти став зіркою. Твоє пробудження знімали, наче реліті шоу.

Брайн згадав телекамери, спалахи фотоапаратів - то он що робили ці люди в його палаті.

- До речі, ти непогано виглядаєш, як на свій вік, - заговорив старий і знову почувся звук іржавого скрипучого заліза.

- Але що сталося з людьми, вони виглядають гірше бомжів?

Старий не відповів на запитання, натомість поставив своє:

- Хто на справді керує світом?

- Не знаю. Бог, можливо.

- Бог?! Як короткозоро! Насправді світом керують масони. А знаєш чому: бо в них є казково великі гроші.  А гроші у всі часи вирішували все. Ті, хто їх має,  - це хижаки. Ті, хто їх не має, -жертви. Поділ людей за расовою ознакою, за віросповіданням, за національною приналежністю – це лише порожній звук. Гроші – ось, що розділяє людей, ось, що робить  між ними прірву. Так от, масони мали гроші і звикли правити світом. Але поступ науки був стрімкий, як геометрична прогресія. Розумні люди становили загрозу для «грошових мішків». Олігархи відчули, що крісла під ними тремтять. І тоді на таємно з’їзді було вирішено обрати політику «затуркування» людей.

- Але як можна було так затупити людей до такого стану? Вони ж поводять, як тварини.

- Легше, ніж ти думаєш. І допомогла в цьому сама наука. Попри перечень переваг, які давав технічний прогрес, була й ложка дьогтю. Люди надто захоплювались новинками техніки,  захопились комп’ютерами так, що здавалось зрослися з ними  - прокидалися з ними, ходили з ними, і навіть їли лівою рукою, бо правою тримали мишку комп’ютера. З  телеекранів цілодобово крутились ролики про те, як погано думати і як добре безперестанку розважатися. Людей перетворили на тупих лінивих споживачів. Такими було легко керувати і маніпулювати. Хоча були й мінуси. З розвінчуванням колишніх ідеалів, люди стали аморальні і часто вдавались до насильства. Злочинність збільшувалась.

Коли пристаркуватий агент закінчив свою розповідь, Брайн розвернувся і пішов до дверей. Йому більше не було про що питати, він хотів побути наодинці, аби мати змогу обміркувати почуте.

- До речі, вітаю, - почувся голос в спину.

- З чим? – обернувся.

- Тепер ти розумний! Твій айкю перевищує айкю цих людей у кілька разів.

***

Минуло пів року

Брайн Лафарга отримав чималі кошти від уряду, який оплатив його участь у проекті, а також компенсував йому моральну шкоду за не несвоєчасне «пробудження».

Нарешті Брайн зловив удачу за хвіст. Перед ним відкрилися нові горизонти – тепер він міг жити зі смаком: розкішні авто, квартири,  розваги для персон ВІП. Але попри це все Брайн страждав від депресії. Цей «хворий» світ повільно зводив його з розуму.

Це був не його світ. Тут не існувало нічого, окрім залів для відпочинку, ресторанів та тюрем. Люди дратували його до нестями – вони відригували, спускали гази, чухались в дупу і все це вони робили привселюдно, зовсім не соромлячись такої поведінки.

Ці люди жили за якимись варварським звичками. Вони не милися, або й мились, але вкрай рідко. Одягались у дрантя. Прокидались з комп’ютером, засинали в обіймах комп’ютера. Вони не вміли думати. Усе до чого зводилось їхнє існування – це тамування голоду та задоволення біологічних потреб.

Якось Брайн побачив хлопця, який з натхненням лупцював бляшанку з-під пива. Коли Лафарга  підійшов і спитав: що він робить – хлопець відповів, що так завжди діяв у відеогрі і від цього йому завжди сипались монети, а тому він б’є  пляшку і чекає, коли ж нарешті з’являться гроші.

Ще трапилась йому жінка, яка давала прочуханки малій дитині за те, що та хотіла морозива.  Брайн поцікавився: чому вона б’є дитину, замість того, аби купити їй морозиво. Жінка кілька разів подякувала йому за пораду і відповіла, що до цього просто не додумалась.

«Це - жахливо,  ці люди інтелектуальні каліки» - дійшов до сумного висновку Брайн.

Та найбільше вразив випадок з серійним вбивцею, який позбавив життя кілька десятків людей. І коли його арештувала поліція, він божився, кладучи руку на серце, що не знав про те, що своїми діями вчиняв злочини.

Ці люди й гадки не мають – що таке мораль. Їх мозок, наче в якомусь тумані. Вони потрапляють у в’язницю за порушення тих законів, про існування яких навіть не підозрюють.

Що більше роздумував Брайн про реальність, то безнадійнішим йому здавалось становище. Цей світ здавався йому королівством кривих дзеркал, де людська свідомість отримує викривлене, спотворене уявлення про дійсність.

Люди перетворились на виродків. Вони не вміли думати. Їх думки були хаотичними. Для цих людей не існувало прав та зобов’язань, не було ніяких обмежень. Вони керувалися лише примхами власної дикої волі.

Суспільство займається самовбивством. Воно само себе знищує. Його ерозія настільки очевидна, що Брайн Лафарга просто не міг мовчати.

***

Цей вечір  мав стати знаковим для усіх американців. Один з найвідоміших та найрозумніших людей світу невдовзі звернеться з промовою до свого народу.

Його виступ мав стати сенсацією.

Брайн хвилювався. Вийшов покурити.  Нервово стискав сигарету між пальців.

Чи зрозуміють його американці? Не всі, безперечно. Але деякі зрозуміють. Є ще ті, яких не вдалось перетворити у цілковитих невігласів. Він достукається до них словом та страшною правдою. І вони разом започаткують новий лад.

Постріл.

Запалена цигарка впала донизу. Хвилину потому, безжиттєве тіло Брайна Лафарги полетіло їй навздогін.

Снайпер викинув пістолет у смітник. Ввімкнув телефон. Набрав номер містера Джілса і повідомив:

- Завдання виконано.

Інвалід поклав слухавку і зателефонував в адміністрацію президента:

- Завдання виконано, - поінформував він.

«Тепер вже ніхто не спасе цей світ варварів» - всміхнувся найщирішою посмішкою колишній агент.