На майстер-клас я не потрапила, але наступного дня встигла на презентацію новинок фантастики, де придбала книгу Володимира Арєнєва « Бісова душа, або заклятий скарб». Отож, відгук про майстер-клас заміню на відгук про повість-фантазію.
Нехай мені пробачить В. Арєнєв, але почну з ілюстрацій, бо перш ніж прочитати книгу, сприймаємо її очима художника. Ілюстрації покликані відобразити розмаїття створеного письменником світу. Змушують полюбити твір ще до прочитання. Тут варто віддати належні лаври Олександру Продану, який допоміг оживити створених автором персонажів. Ілюстратор допомагає нам уявити Пані хазяйку, мешканців Вовкограду, чарівне люстерко, Миколку, Ярчука, берегиню, створінь, що зустрілись героям на переправі через річку Горинь, і вовкулачу тінь.
Тим, хто ще не читав книгу: в тексті відгуку присутні спойлери.
Художнє оформлення нагадує ілюстрації дитячих казок. Чіткі, яскраві й наповнені українським колоритом образи стали гармонійним доповненням до літературних образів. Добре, коли між письменником і художником виникає суголосся. Результат - супер.
Роздивились ілюстрації, відчули запах паперу, а тепер – читати!
Розпочинається книга передмовою автора. Дізнаєюся, що повість-фантазію «Бісова душа, або заклятий скарб» друкували у журналах «Однокласник» і «Вітчизна», виходила і в Україні, і в Росії, також був переклад польською.
Оповідь починається пораненням вовкулаки й появою таємничого незнайомця. У розділі «Розтоптаний жупан» у першому ж абзаці натрапляю на образний опис літа. Наведу цитату для тих, хто ще не прочитав повість. « Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Вже просякнуте осінню, воно щодня поступалося їй жменею жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром…» Вся повість пронизана нетиповими образами, оригінальними описами й порівняннями.
Проводи старого козака Андрія Ярчука до монастиря не залишилися без дивовиж. Привиджується йому, що на возі не глечики, а відітнуті ворожі голови. Нещадно топче й січе їх шаблею. Щоправда, як спам’ятався, то заплатив господареві. Прощаючись із мирським життям, Ярчук топче розшитий золотом жупан. Усі довкола сміються, гуляють, бо щедрий козак навіть музик найняв. Лише Гнат Голий сумує, бо коли був поранений, коли уже в могилу заглядав, характерник Ярчук виходив його. Але ким виявиться Гнат? Як заплатить за добро? Осторонь гульбища залишається ще один чоловік, котрий подумки обіцяє навідати Ярчука у монастирі.
Аби не блукали читачі у часовому просторі, вже в першому розділі В. Арєнєв окреслює проміжок часу: « Ідуть посполиті за возами…» Отож, Річ Посполита.
Розділ 2 « На рівнині передсмертя». Андрій мріє знайти спокій, сповідатися у стінах монастиря, але поранений сусід по шпиталю зажадав тютюну, а вночі ще й гість завітав. Чоловік приніс скриньку, навколо якої обертаються події повісті-фантазії « Бісова душа, або заклятий скарб». Гість просить відвезти скриньку у потрібне місце й зарити.
Далі не переповідатиму зміст повісті. Нехай таємниці залишаться таємницями й розвіються поволі, як задумав автор. Скажу тільки, що у Ярчука з’являються спільники: Миколка, Степан–вовкулака, чоботи–самохідці. Героїв чекають карколомні стрибки з Вирію у Явь, подорож Вовкоградом, де живуть двоєдушці й чимало загроз.
На прикладі Ярчука й Орлика автор прописує ставлення козаків до коней: « - Ну, Орлику-братику! Не підведи». Відомо, що кінь для козака був незрадливим товаришем, а подекуди і рятівником. Тому Ярчук трепетно ставиться до свого чотириногого братчика: « Він злегка торкнувся Орликових боків закаблуками (остроги ніколи не одягав!)…». Зворушує сцена загибелі Орлика на переправі через річку Горинь: « Орлик врятуватись, звичайно ж, не встиг. Він не чекав, що господар покине його, й сумирно стояв, а коли врешті-решт здогадався, було надто пізно. Черепаха впіймала його, коли він уже стрибнув. Стулила щелепи на конячому череві і рвонула на себе, легко, без жодних зусиль. Наче віхоть трави видирала. Скільки кінь не бив копитами, їй було байдуже: повільно, не поспішаючи, тварюка пожирала ще живого коня – і Андрій не витримав, помчав до води….».
Не може залишити байдужим образ Степана-вовкулаки. Протягом повісті він змальований стражденною істотою, якій болісно носити вовчу шкуру. Виявилося, що у шпиталі, перш ніж принести скриньку Ярчукові, рахман завітав до Степана Коржа й, пообіцявши назавжди повернути людську подобу, попросив, щоб вовкулака подбав про Андрія. Але діждатися повного перетворення не судилося. Вовкулака загинув. Хоч таке жадане перетворення уже почалося. І на це вказує вовкулакові Андрій Ярчук: « - Пам’ятаєш, тінь у тебе свербіла? Я тоді ще сказав тобі, аби терпів. Так от, ти її не бачив, а я роздивився як слід. На людську вона у тебе перетворювалася, тому і чухалася!».
З усіх помічників до завершення покладеної на Ярчука місії, залишився живим лише Миколка. Спершу він постає безпомічним дітлахом. Впізнавши у берегині матір, розплакався. Але далі бачимо його з шаблею у руках. «На порозі стояв Миколка, і щось із ним було не так. «Шабля, - розсіяно здогадався Андрій. – Навіщо це він узяв мою шаблю?».
На останніх сторінках книги надруковано післямову Олесі Стужук. У якій літературознавець детально аналізує кожного персонажа. Вказує на вкраплення фольклорного матеріалу й оцінює значення повісті «Бісова душа, або заклятий скарб».
Приємного прочитання!
