Про те, як мух надули

Давно-давнесенько, коли на Землі людей ще зовсім не було, більшість планети нагадувала пустелю, яку оточував темний океан. Зранку до вечора Землю зігрівало Сонце, а вночі освітлювали Місяць та зірки. 

Аж тут з’явилися істоти з дуже далекого світу чаклунів і усе разюче змінилося. Зовнішність створінь в їх світі була різноманітною та дивною – якісь рибо-птахи, квіто-тварини, медузоподібні, дракони, безтілесні… Жили вони усюди: на землі, під землею, у повітрі, серед дивовижних кольорових рослин, в рослинах… 

На Землю ж потрапили створіння, які дуже нагадували людей. Вони прокидалися маленькими і росли, поки не втомляться, а потім засинали і спали, поки не зменшаться.

Двоє наймолодших чаклунів цього клану часто галасували, один одного ображали і лупцювали, чим усім довкола дошкуляли. Вони постійно сварились та скаржились одне на одного. Це наробило стільки шуму, що через них весь чарівний світ повстав проти людоподібних.

- Ну все! Досить! – заявив старійшина кланів і зібрав Чарівну раду. 

Це був великий і дуже старий чаклун, схожий на птаха з великим дзьобом. На ньому була мантія, яка робила його тіло невидимим. Тому всі бачили лише голову і відблиск магічного плаща.

- Їх варто спалити, а попіл розвіяти за вітром! – кричали вогнедишні клани драконів.

- Ні-ні, адже вони лише діти! – ставали на захист медузоподібні, які здавна були вчителями. 

- Тоді позбавити їх пам’яті назавжди! – кричали безлиці, які могли у будь-яку мить перетворитися на кого завгодно чи зникнути назовсім.

Суперечка тривала доти, поки на раді не вирішили, що відправлять двох братів на сто років на далеку, незаселену розумними істотами, планету. За цей час вони повинні навчитись жити у мирі та спокої. І, якщо пройдуть цю перевірку, то їм дозволять повернутися додому.

- Треба, щоб їх сім’я також була покарана! – не заспокоювалися дракони.

- І вчителі тоді теж! – обурилися людиноподібні, – бо це ж вони навчили таких малих дітей страшних заклять!

І знову почалася суперечка, але мудрий Ягв – верховний старійшина – вирішив:

- Родичі нехай залишаються, але якщо сім’я буде втручатись і допомагати цим дурням, то весь клан виженуть з нашої райської планети назавжди!

З цим рішенням погодились усі. 

На прощання часу не дали – юнаків одразу відвели у чарівну круглу залу, звідки закинули на інший край найдальшої Галактики.

Саме так і з’явились двоє братів на Землі.

Юні чарівники були засмучені і сердиті водночас.

Як тільки вони опинилися на нашій планеті, один брат мовив:

- Я не хочу тебе бачити! І взагалі ми тут через тебе застрягли на сто років!

- Якби ти погодився здатись, цього б не було! – заперечував темніший з них.

- Ну звісно! Але зараз мені все одно – я не хочу тебе навіть чути!

- Тут є яскрава зірка, а ми обоє знаємо, хто з нас нюньчик і не любить темряви! – почав дражнитися брат.

- Ось і добре! Я буду на поверхні поки сяє зірка, а ти…

- А я сам знаю, що мені робити! Я буду у воді! – і пірнув в океан.

- Так! І не виходь, поки сяє зірка! – погрожував Лисий чародій, який залишився на поверхні. 

- Сподіваюсь, що ти добре зможеш закопатись в якусь яму, щоб коли мені заманеться політати повітрям, я тебе й не чув!!! – прогримів Темний брат, пролітаючи на кульці з води.

Лисий брат чаклував не так добре, як Темний, але він був більш терплячий і працелюбний. І він справді не терпів темряви. А Темного брата ще з пелюшок називали найталановитішим і чекали від нього великих подвигів. Адже він ще не навчився ходити, а вже міг начарувати змій з води. І так любив ту воду, що місяцями плавав серед глибин. Та й до світла він був байдужим.

Спочатку Темний брат взагалі не виходив на суходіл. Він створив такий-сякий затишок на глибині. Та за якийсь час йому усе набридло і він заснув. І спав так довго, що коли прокинувся, був маленьким, як піщинка. Якраз тоді біля нього опустилася на дно велетенська медуза, якій чаклун не зробив очей.

- О, це ти, мій недоробок, – сказав Темний більше для себе.

Він заліз на медузу і довго плавав, але зовсім нічого нового не побачив і занудьгував.

«І робити нічого не хочу, і спати теж», – міркував Темний чародій.

Вирішив він вийти з води і глянути чи земля змінилася за цей час.

Темному аж дух перехопило, коли побачив довкола безліч різноманітних рослин і тварин. Багатьох брат скопіював з мешканців їх рідної планети, але деякі були досі небаченими. Темний і сам створив кілька видів: двадцять, не більше – навіщо зайве старатися?

Він гуляв в горах і не помітив, як горизонт посвітлішав, а з-за обрію вийшло сонце. І, коли воно осяяло долину, вдалині з дерева-будинку на найвищій горі вийшов брат. Довкола нього все літало, крутилося, співало і світилося рожевим. А той посміхався і гладив усіх цих дивних тварин.

«Здається, він не нудьгував! Йому тут навіть подобається!» – розлютився Темний чаклун. Від злості над ним утворилась чорна хмара і почалася страшенна гроза.

Відтоді Темний втратив спокій – він намагався перевершити брата, створюючи нових істот. Але всі вони були схожими між собою і зовсім не бажали леститися до свого творця. Заздрість гризла чародія і він вирішив виходити щоночі, щоб підглядати за створіннями брата.

Першою він побачив пташку, але та налякалась його страшних очей і втекла. Потім Темний брат помітив комаху, яка дивовижно світилася. Він схопив її і кинув в воду, але комаха не вміла плавати і втопилась.

«Завтра вийду раніше і знайду якусь більшу та пухнастішу істоту», – фиркнув Темний чаклун і повернувся в океан. 

А пташка, яка все чула, миттю полетіла до свого Лисого творця. Той дуже засмутився, коли все почув, навіть сльози потекли з його очей і перетворились на дивну калюжу-дзеркало, яка зависла в повітрі.

Думав, він думав і придумав! Щоб зберегти свої творіння, зробив так, що після заходу сонця всі вони засинали і без світла їх не було видно. Так Темний брат наступної ночі вже не зміг побачити жодну рослинку і тваринку.

Тоді він розізлився ще дужче і почав створювати темні високі гори та нічних істот. Ці істоти були холодними, з великими ротами і хотіли лише їсти. Почав нічний чаклун вранці затримуватися, ховатися в тіні чорних гір, щоб дізнатися причину любові денних істот до свого брата. 

Темний навіть не здогадувався, що секретом любові до творця була сама любов та турбота, яку Лисий чаклун відчував до кожного свого творіння. Він слухав і чув усі їхні думки, відчував потреби. Чарівник оберігав усі творіння від небезпеки і вчив їх жити в гармонії між собою та планетою. Лисий ніби живильними ріками передавав кожному створінню свою любов та енергію і наповнювався ними водночас. Він вже геть забув про змагання з братом, так його захопило творіння нового світу.

Але Темний слідкував за ним роками і помітив лише одне – усе живе на землі прокидається разом з сонцем, а після цього всі поклоняються Лисому та лестяться до нього.

«Значить, якщо сонячне проміння не освітить землю, все спатиме!», – ця думка так втішила темного чаклуна, що він знову забув про сон, поки якось не начаклував уночі чарівний дощ. Кожна краплинка, що падала на землю, перетворювалась на восьмилапу істоту.  Вони були дивними, трохи страшними і трохи гидкими. Темний брат мучив їх, вигинаючи лапи у різні боки. Він так хотів створити щось схоже на прекрасних братових метеликів, але у нього не виходило. Можливо, йому бракувало терпіння, чи він просто не хотів витрачати на створення багато часу і зусиль. Тому в нього виходили дивні тваринки, які захищалися від нього сітками. Чаклун пообіцяв восьмилапим, що коли вони до сходу Сонця сплетуть таку сітку, що вкриє всю землю, то подарує їм волю і їх всі боятимуться. Восьмилапі завжди будуть ситі, адже зможуть з’їсти будь-яку земну істоту, що потрапить у їхні сіті.

Як ти вже розумієш, нічний чародій створив павуків! І вони не винні, що їдять саме так і їх всі бояться. Адже так задумано їхнім творцем.

Павуки дуже старалися і таки обплели до ранку всю планету. Як тільки прокинувся денний чарівник на своїй найвищій вершині, здивувався ідеальній тиші. З жахом і болем він літав над землею і плакав, бо всі його творіння спали. Зрозумів, що даремно він забув про свою ворожнечу з братом.

Сльози Лисого розбудили маленьких рожевих мушок, які спали за комірцем та в кишенях творця. Вони були його першим творінням на Землі і з’явилися від великої любові. Крихітні мушки відразу підлетіли ближче до вух і продзижчали, що вони все виправлять. Від світла, яке випромінювали їхні крильця, павутина почала дуже повільно розчинятись. Тільки втомившись, комашки падали прямо в залишки сітки. Чарівник полетів за ними і більшість встиг врятувати, хоча й не всіх.

Бідні мушки плакали і навіть почали темніти. Тоді денний чародій сказав:

- Мої любі, ви можете усіх врятувати,

- Ми? Ми такі маленькі, що ми можемо? – задзижчали рожеві малюки.

- Розмір і вік не мають значення. Ви є джерелом сили, яку я залишив у вас під час творення.

- Що ми можемо зробити? – нетерпляче питали мушки, штовхаючись біля щоки чаклуна.

- Ви вже ніколи не будете такими як зараз, – застеріг він їх. – Чи готові ви на таку жертву? 

- Так! Так! – крихітні комашки одразу ж погодилися на невідомі зміни.

Тоді їх творець зробив нове диво – він брав у долоні кожну мушку і через маленький хоботок надував її до розмірів сучасного слона. Це стало можливим завдяки великій взаємній любові та довірі чарівника і його творінь. Великі крила створювали світло такої сили, що як тільки мухослони підлетіли до павутини, вона відразу ж зникала.

Сонце зігріло Землю і все живе почало прокидатися. Як тільки павутина зникла, всі побачили шкоду від відсутності сонячного світла. Деякі створіння загинули назавжди! Плач і стогін чулися з багатьох будиночків і нір. Не прокинулися дивні літуни, які були схожі на травинки з кульками. Вони могли стрибати і перевертатися в повітрі, а тепер їх немає. Жодного. Літаючі квіти розсипалися прямо в лапках квіткових драконів. А надзвичайних людоптахів, яких чаклуну вдалося лише вчора завершити, залишилися тільки двоє…

Лисий аж посинів від злості. Багато його творінь злякалися, але найменший мухослон підлетів до свого творця, почав обіймати і махати крилами з рожевим світлом. Це неймовірне світло лоскотало і приємно розслабляло. Серце Лисого пом’якшало і він з любов’ю розставив руки, прикликаючи усіх обнятися і обмінятися енергією підтримки. Всі живі істоти потягнулися до нього, передаючи свою любов та тепло одне одному і чарівникові. Все було наповнене любов’ю та ніжністю. А в піднебессі задоволені мухослони гордо літали над землею і трубили в хоботи:

- Перемога! Перемога!

Лисий чаклун вже точно знав, що це тільки початок страшної братської війни. І що він повинен перемогти у цій війні заради своїх творінь, заради любові і безпеки. І вже неважливо, що він не повернеться на рідну планету. Тепер його дім – Земля.